Розмір тексту

«Життя занадто коротке, щоб бути маленьким». Школа життя Юрія Мацака

Насправді у світі немає обмежень. Можна досягти будь-якої мети. Головна умова — забажати. Працювати над собою, вдосконалюватися та мати поруч людей, які вірять у тебе, а ти — у них. Оце й уся таємниця щасливого повноцінного життя, під час якого можна реалізувати весь свій потенціал, подарований нам при народженні. Адже лідерами не народжуються — ними стають. Такі люди загартовуються життям, подіями та змінюють хід історії або ж пишуть свою.

Яскравим прикладом лідерства є Юрій Іванович Мацак. Про нього можна сміливо сказати — він зростив себе сам. Цього поважного мудрого чоловіка знають не лише у рідному Глобинському краї, а у всій Україні і далеко за її межами. Адже має Юрій Іванович неабияку цікаву життєву історію.

Кожен рік життя, то рік становлення, нові виклики, випробування, але врешті — підкорені вершини, успіх та повага серед людей. Зараз Юрій Іванович, із виходом на заслужений відпочинок, потрохи починає звикати до розміреного ритму життя. Як каже сам: «віддаю борги своїй родині, бо ж постійно біг-летів-поспішав, все робота-робота, а вони, мої любі, завжди були поруч, підтримували, вірили та надихали на нові звершення».

Усі, хто знайомий з Юрієм Івановичем підтвердять думку, що саме завдяки своєму розуму, відповідальності та вмінню запалювати іскру ентузіазму в людях, прагматично оцінювати кожен крок та впевнено рухатися вперед, Юрій Іванович отримав беззаперечний авторитет та повагу серед людей.

Про те, як зростав духовно, міцнів професійно, про свою «школу життя» розповідає Заслужений працівник промисловості України, почесний громадянин Глобинського краю та назавжди невід’ємна особистість в історії АСТАРТИ, з якою разом провів 17 років свого професійного життя — Юрій Іванович Мацак.

«У кожної людини є своє призначення»

Я впевнений, що у кожної людини є своє призначення, написане долею. Воно не змінюється, як, для прикладу, лінії на наших долонях. Кожному з нас потрібно усвідомити, знайти себе та серцем відчувати своє покликання. Часто пригадую дитинство, як зростав, навчався у рідній школі № 5 в м.Глобине — вже тоді мислив, ким стану. Але, знаєте, я думав більше не про професію.

Хотілося зробити щось дуже значиме — запам’ятатися своїм рідним, близьким добрими справами. Хотів, щоб мною пишалися батьки. Навчався старанно. А окрім навчання мав ще одне захоплення: в нашій школі тир був— ходив на заняття постійно. Я влучним був. І навіть не здогадувався тоді, що знадобляться ці вміння...

У 1982 році закінчив школу та не поспішав йти навчатися — знав, піду до лав армії. Так і сталося. Восени того ж року був призваний служити. Потрапив в «учебку» в Середньоазійському військовому окрузі. Мене помітили з перших же днів, зарекомендував себе з гарного боку. Особливо вразила керівництво моя вправність у стрільбі — все в «десятку» влучав. Одразу став брати участь у змаганнях — виборював першість практично завжди.

А служба йшла. Вже після «учебки» за досягнення та перемоги мене перевели у доволі комфортні умови для служби. Але тривожилося моє серце, бо знав, куди відправляють моїх побратимів, адже в той час на повну вирувала війна в Афганістані. Став писати рапорти про переведення. Один, другий, третій... Не чули. Чи то вберегти хотіли. А я писав. І вже після шостого мого звернення викликали на серйозну розмову. «Чого ти рвешся? Нащо тобі те пекло?». А я не розумів тоді всього, що відбувалося, а в грудях билося серце патріота... Перевели.

І так за власним бажанням я до 1985 року служив в Афганістані. Змінив мене навіки той період. Я зрозумів, що найбільша цінність, то життя, а вершина ідеальності в простоті. Після повернення додому і до сьогодні ціную кожен прожитий день та намагаюся наповнити його найвищим сенсом — щоб не даремно...

«Життя подарувало мені янгола охоронця»

Завжди казав і продовжую говорити, що життя мене любить. Вдома період болю плавно перейшов у новий етап — зцілення душі. Я направду довго не міг отямитися від трагедій, які пережив в Афганістані, але мені допомогла у цьому моя майбутня дружина Алла.

Знав її все життя — в одній школі навчалися. Завжди задивлявся на цю красуню і доля з’єднала наші стежини. Одного дня після недовгих зустрічей сказав коханій: «Просто довірся мені — і я тебе ніколи не підведу». Довірилася, одружилися і так пліч-о-пліч все життя разом.

Щасливі? Звісно! Маємо двох діточок — сина та доньку, натішитися не можемо любим онучком. І знаю точно, що якби не підтримка моєї дружини, якби не її тендітні плечі, на яких тримала всю родину, коли я був постійно на роботі, то й мене не було б. Ладен їй небо прихилити — бо розумію, як непросто було часом. Тепер щодня, щодня готую їй сніданок, допомагаю по господарству, мию посуд з радістю. Подорожуємо, розмовляємо. А вона тішиться, що я вже поруч. Життя подарувало мені янгола охоронця — і це моя дружина.

Ми з нею разом стільки всього пройшли, але завжди вона мене підтримувала — навіть у найкарколомніших рішеннях. Ну наприклад, живемо ми молоді в квартирі, яку я отримав, як учасник бойових дій і перший в районі приватизував. Але тут знаходиться можливість її вдало продати — я приймаю таке рішення. Кажу дружині, що, кохана, так і так, через тиждень маємо з’їхати з нашого гніздечка — продав я її майже. Без жодних вагань у відповідь: «ну що ж — добре, ми ж то про будинок давно мріємо, я тобі довіряю». І майже рік ми жили з маленькими дітками в умовах, що називається «без умов». Але згодом переїхали у красень-будинок.

Або ще пригадую, кілька років тому після новорічних свят, кажу, що давай кудись поїдемо, подорож Україною влаштуємо. Зима — всеодно немає що дома робити. Згодилася. Швидко зібрали речі, сіли в автівку і поїхали. І відвідавши кілька мальовничих місцин в рідній ненці, ми поїхали далеко за її межі: наша подорож тривала майже місяць — за 22 доби ми проїхали 7,5 тис. км та побували у 8 країнах.

Сподобалась. Це стало нашою сімейною традицією. А один із таких візитів став для нашої родини ще щасливим возз’єднанням з родичами — неймовірно, але у Франції ми відшукали двоюрідних сестер дружини. Тепер то ми до них на гостину, то вони — до нас.

«Головне — не цуратися роботи. Відповідальність — це чеснота, яка обов’язково приведе до успіху»

Одразу після служби я став працювати — час такий був, що два тижні можна було посидіти без діла. Інакше — ніяк. Знайшов і я роботу швидко: влаштувався водієм спочатку на ГАЗоні (перевозив зерно на елеваторі), згодом — керував бензовозом.

На той час у нас уже народився синок Віктор, тому з цікавістю він їздив зі мною на моєму старенькому «мазі»... Головне — не цуратися роботи та бути відповідальним. Бо відповідальність — це така чеснота, яка обов’язково приведе до успіху.

І, працюючи, зрозумів, що спраглий до знань, до освіти. Пішов навчатися у 1988 році у Полтавський сільськогосподарський інститут за спеціальністю «механізація сільського господарства». Називаю той період «штурмовщина»: робота, навчання, сім’я. Ох і недаремно ж я старався, бо вже на другому курсі мене направили на роботу на державне підприємство «Сільгоспхімія» механіком автотранспорту. Це була моя перша керівна посада. З легкої руки свого керівника Григорія Яковича Лободи лише розкривався та зростав. Пройшовши всі кадрові сходинки, працював головним інженером.

Плідних успішних 10 років пропрацював на «Сільгоспхімії» та під час розпаду «союзу» мусив шукати способи, як втримати підприємство на плаву та з чого виплатити людям зарплати. Ми одні із перших в районі, на базі нашої «Сільгоспхімії» облаштували магазини, олійницю, хлібопекарський цех — крутилися, продавали продукцію та боролися за місце під сонцем. Проте час диктував свої умови. Насувалися зміни — потрібно було бути гнучким та приймати їх, а ще краще — диктувати самому.

«На моєму шляху завжди зустрічаються гарні люди»

Така знакова зустріч відбулася і наприкінці кризового 1999-го року. Мене запросили очолити агрофірму — тоді вона називалася «Маяк», а вже згодом — АФ «Бугаївська». За два роки роботи зі збиткового підприємства спільно з колективом вдалося зробити нашу агрофірму економічно ефективною. Ми займалися не лише рослинництвом, мали велике поголів’я свиней, ВРХ.

Міцніли — погасили всю заборгованість по зарплаті, прибутки зростали, збільшувались робочі місця — а я радів, що маю причетність до добробуту рідного краю та його людей.

Далі, так вже складалися обставини, перейшов працювати на іншу агрофірму «Аль-Ямі-агро», яка на той час також не дуже добре зводила кінці з кінцями. Нічого, подумав, мені не вперше — труднощів не боюся і взявся працювати. Аналізуючи зараз, думаю, і вистачало ж гарту та жаги їздити на ранкові наради кожного дня за 70 км, а ще великої віри у тих людей, які поруч працювали.

Підзаряджали одне одного та впевнено йшли вперед. Так вдалося, окрім рослинництва, розвинути напрям птахівництва на агрофірмі, мали власний інкубатор — вирощували гусей. А ще й макаронний цех обладнали, хлібопекарню. Гарно йшли справи. Але не моє то було — тимчасове. Шукав справу свого життя, бо хотів так працювати, щоб робота до душі була і для душі. Знав — ще все попереду і не боявся приймати інколи блискавичних рішень.

«У 2002 році я познайомився із справою свого життя»

Починаючи із 2002 року в моєму житті розпочався етап довжиною у 17 років, який я завжди пригадуватиму із вдячністю. Розповідаю дітям та певен, що не одну історію почують і мої онуки. Я вдячний особливим людям, з яким мене звела та подружила компанія Астарта.

Саме в той рік я розпочав працювати виконавчим директором в агрофірмі «Пустовійтове», з діяльності якої й розпочалася компанії Астарта. Не приховую, що окрім агро, за кілька років мав можливість «прокачати» свої управлінські вміння і на водах «Полтаварибгосп», і на державній службі, вникнути в суть справ, на перший погляд, зовсім не свого профілю.

І саме головне хотілося б відмітити, це працьовитість, щирість, відданість своїй справі всіх тих колективів, де мені випала честь працювати.

«У мене вірили і це окрилювало»

Знаєте, що мені допомагало? Безсумнівна віра, підтримка та впевненість мого керівника. Безмежно за це йому вдячний — своєму земляку і наставнику Віктору Іванчику. Впевнено можу назвати Віктора Петровича своїм другом, адже за роки роботи разом підкорили не одну вершину. І так саме завдяки Віктору Петровичу я отримав справу свого життя — найсолодшу: виробництво цукру.

Коли ми з Віктором Петровичем прийшли оглядати Глобинський цукровий завод, він зустрів нас розбитими вікнами, холодною пусткою, сірим виглядом — бо стояв самотиною уже три роки. Ні світла, ні опалення. Все, що можна було звідти винести — пройдохи вже винесли. Руїна.

Віктор Петрович тоді у тих руїнах щось розгледів і впевненно сказав, що завод запрацює! Щиро повірив тоді я цим словам і знав, що таки запрацює. Діяти розпочали миттєво: восени 2005 року завод потроху почав дихати. Я став його директором. Дякую колегам, котрі були зі мною від самого початку: це Лідія Гончаренко, Володимир Лазурський, Володимир Калюжний, Галина Загубинога, подружжя Бурда і Колісники, Євгеній Тесля, Світлана Бородінкіна і багато ще кого можна назвати.

Ми спільно облаштували собі офіс в приватному будинку, який по-своєму називали «приєжка» та вершили великі справи: планували, рахували та йшли втілювати. Шукали співробітників, адже бракувало людей, аби відремонтувати та запустити завод.

Спочатку не хотіли йти молоді до нас, ніхто не вірив, що оживе такий занедбаний завод — ми не засмучувалися, запрошували старших, досвідчених, які були справжніми патріотами цукроварні, бо працювали на ньому до закриття. Велика подяка пенсіонерам, які не зважаючи на свій поважний вік, приходили і допомагали нам.

Але з часом знаходили спосіб і молодь зацікавити — їздили на інші заводи та пропонували молодим спеціалістам житло, стабільну зарплату. Відремонтували їдальню та безкоштовно харчували працівників. Створювали додаткові переваги, і нам почали довіряти — все складалося якнайкраще.

В той найперший наш виробничий сезон прийшло працювати багато молодих сімей, а деякі переїхали у Глобине і до сих пір працюють на заводі! Це, наприклад молоді сім’ї Сліпчуни, Ткаченки, Галушки, Петрушки.

«Найцінніший цукор був зварений у 2006 році»

Коли у 2006 році восени із заводської труби знову пішов дим, багато хто не вірив, що це реальність. Але настільки невимовно раділи мешканці нашого краю, коли почули заводський гудок, бо знали, що це означає розвиток міста та життя навколо заводу.

Радів неймовірно і колектив, коли пускали, спостерігаючи, як з вирощених цукрових буряків на наших полтавських агрофірмах, народжувалися білосніжні кристалики цукру. Без сумніву, найцінніший цукор на Глобинському цукровому заводі був зварений у 2006 році — у перший сезон після відбудови заводу з руїн.

«Глобинський цукровий завод став кращим, а колектив — родиною»

Завдяки тому, що колектив сповна віддавався улюбленій справі, наш цукровий завод став одним з кращих цукрових заводів України. І знаєте, як у нас говорять в колективі — з такої роботи не звільняються, а лише йдуть на пенсію.

Працювати на Глобинському цукровому стало престижно, дякуючи колективу, зростали. Але найбільша заслуга у цій справі — Віктора Петровича. Він навіть серед тих руїн побачив перспективу і, що для мене дуже цінно, повірив у мене і в людей.

В особливо напружені дні в сезон цукроваріння ми з колективом працювали цілодобово — інколи я вдома міг не з’являтися кілька днів, хоча жив у 15 хвилинах ходьби від заводу. Все хотів бути поруч, підстрахувати колег, допомогти.

Водночас я намагався організувати своєму колективу і повноцінний відпочинок. Як говориться, і для тіла, і для душі. Не треба бути професійним психологом, щоб зрозуміти, що коли люди втомилися, бо беруть на себе колосальну відповідальність, то найкращою підзарядкою, буде спільний відпочинок. Ми так і робили: їздили разом в Карпати, на Чорне море, на різноманітні екскурсії. Глобинський цукровий завод став кращим, а колектив справжньою дружньою родиною.

Згодом у нашій заводській родині побільшало — я очолив новостворену агрофірму «Полтавазернопродукт». Працювали в тандемі. Це була win-win позиція для моїх колективів: доповнювали один одного, бо знали, як виростити і знали, як виготовити продукцію найвищої якості.

Є у моїй трудовій біографії і робота на посаді голови Глобинської райдержадміністрації, і директором з виробництва у головному офісі «Астарти». То все був досвід, але справжнього себе я віднаходив у самому серці виробництва — поруч зі своїм колективом цукроварів, аграріїв, на своїй рідній землі.

«Астарта — це період мого зростання та духовного становлення»

За час роботи в компанії я мав можливість координувати роботу багатьох важливих проектів. Надзвичайно відповідальним було будівництво Глобинського соєпереробного заводу, який вдалося звести у рекордні терміни — практично за рік. Це був один із перших таких масштабних інвестиційних проектів Астарти з капітального будівництва — пишаюся, що я маю до цього причетність.

Також одночасно долучався до спорудження і Біоенергетичного комплексу. В той час я одночасно очолював роботу чотирьох підприємств. Незабутні часи для мене, бо я навчився розуміти своїх колег, давати право на помилку та можливість її виправити. І саме тому найбільшим досягненням у своєму житті вважаю не статус чи кар’єру, а свій улюблений згуртований колектив, робота якого заснована на довірі, партнерстві та вірі у спільний успіх.

Кожен з нашої команди — це яскрава неординарна особистість, справжній професіонал. Наші люди — це наш безцінний скарб. Я вдячний всім і кожному за роки успішної роботи. Але на все свій час: я прийняв рішення, що зараз — час мого домашнього вогнища. Моє щастя — в моїй родині, яка увесь цей час мене підтримували.

Під час численних поїздок я захопився «читанням» аудіокниг — вже понад 160 релігійних, історичних, філософських їх прослухав. Кожна книга по-своєму змінювала мене, мотивувала по-іншому дивитися на світ — шукати глибокий сенс. Тепер читання, то моє навіки.

Відпочиваю, духовно наснажуюсь, занурюючись у кожну нову історію. Мій відпочинок зараз — це час мого натхнення. Займатимусь саморозвитком, бо відчуваю, що серце прагне добрих справ.

ГО «Полтавщина Аграрна»

Партнерський проект

Полтавщина:

Запропонувати тему