Розмір тексту

121 рік тому народився поет і політв’язень Євген Плужник, юність якого минула у Великій Багачці на Полтавщині

1898, 26 грудня — у слободі Кантемирівка на Воронежчині ( це етнічні українські землі колишнього козацького Острогозького полку, нині це територія Росії) народився Євген Плужник — поет, письменник, громадський діяч, політичний в’язень російсько-комуністичної влади.

У родині було восьмеро дітей. Батько Євгена, родом з Великої Багачки на Полтавщині, хлібороб і небагатий купець, прагнув дати дітям освіту. Євген вчився у Воронежі, Ростові, а закінчив гімназію у 1919 році в Боброві. Невдовзі з родиною переїхав на Полтавщину, у Велику Багачку. Деякий час у Великій Багачці вчителював, вів театральний гурток, сам грав на сцені. Як зазначають упорядники «Енциклопедії історії України»:  «1923–28 роки — учитель с. Багачка Миргородського р-ну Полтавської округи». Відомий полтавський краєзнавець Анатолій Чернов дослідив, що «двадцятирічний Євген вчителює в Миргородському районі ( в той час Велика Багачка була Миргородського повіту). В селі Нові Сорочинці організує театральний гурток, який набув доброго розголосу і в навколишніх селах та хуторах». А державне агентство «Укрінформ» так описує «полтавський період» його життя. «Стався розрив усіх можливих шаблонів — політичних, соціальних, особистих. У 1918 р. разом із родиною 20-річний Євген Плужник попрощався із затишним будиночком із мезоніном, що потопав у саду, залишив Росію, Східну Слобожанщину, та поїздом виїхав на Полтавщину — у намолені гоголівські місця, які батькові здавалися оазою спокою. Була то омана. Як свідчив відомий російський письменник українського походження Володимир Короленко: «Вся Полтавщина схожа на пороховий льох». Немилосердним виявляється часом людське життя. На омріяній батьком Полтавщині наймолодша дочка Маруся не вижила, а від сухот віддала Богу душу. За півроку безутішного горя зійшов у сиру землю і сам Павло Васильович. Наче розсипаний калейдоскоп, довелося юнакові збирати себе заново, створювати іншим, складаючи кольорові скельця у самобутню картину нового, національно-свідомого життя. Викладав юнак на Миргородщині. Спочатку вчителював у селі Велика Багачка, де тоді мешкало більш як три тисячі жителів. Для навколишніх сіл і хуторів це була не тільки волосна, але й культурна столиця. Дві церкви, дві початкові школи, в яких шість вчителів навчало хлопчиків та дівчаток, земська лікарня з лікарем і фельдшером. Поволі Євген Плужник повертався до цивілізованого життя. Далі доля привела його у Великі Сорочинці Миргородського повіту. Налагодивши навчальний процес, молодий вчитель заходився організовувати позакласну роботу, навіть театральний гурток завів, де виконував обов’язки драматурга, режисера і провідного актора. Досить швидко та аматорська трупа зажила слави по навколишніх хуторах і селах. Ось коли Євген Плужник став справжнім мільйонщиком! Сільський вчитель в Україні тоді мав платню — три мільйони грішми, плюс триста грамів солі, плюс півкіла цукру. Це на місяць. Зізнатися, паперових грошей ніхто не брав, навіть — учителі, бо були вони фантиками без будь-якої ціни. Розмінними монетами вважалися сіль і цукор, на них хоч щось можна було виміняти: сало, борошно, картоплю, навіть партквиток. Насправді, якби не підтримка продуктами батьків школярів, не вижив би молодий вчитель у Великих Сорочинцях».

Але душа прагла творчого розвитку. У 1920 році Плужник переїхав до Києва, де вступив до Київського ветеринарно-зоотехнічного інституту. Згодом кинув його і пішов учитися до Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка, але і тут проміняв навчання на літературну творчість. До всього, додалися ще й сухоти, які він успадкував від матері. У Євгена хвороба рано перейшла в третю стадію, і це наклало відбиток на весь спосіб його фізичного існування: обмежені можливості життєвої активності, щорічні лікувальні поїздки у Крим чи на Кавказ, тривалі періоди загострень і «госпітального лежання».

У 1923 році під псевдонімом Кантемирянин (згадка про місце народження) Плужник опублікував перші вірші в газеті «Більшовик» і журналі «Глобус». Тоді ж, у 1923 році Микола Зеров залучає Євгена Плужника до Асоціації письменників («Аспис»), що об’єднувала тоді всю «непролетарську» літературу Києва. 1924 року Плужник стає членом письменницької групи «Ланка», яка 1926 року перетворюється на «Марс» (майстерня революційного слова). На чолі «Марсу», як і «Ланки», стояли Борис Антоненко-Давидович, Валеріан Підмогильний, Григорій Косинка. «Марс» вважали за київську неофіційну філію харківської ВАПЛІТЕ. Обидві організації були розгромлені і ліквідовані одночасно 28 січня 1928 року.У 1926 році вийшла його перша збірка поезій «Дні». «З перших публікацій Плужник засвітився як поет високої культури, поет філософ, якого віднесли до найвидатніших імпресіоністів ХХ століття. Правда і щирість поставила його понад реальністю кривавого часу», — зауважував літературознавець Євген Сверстюк.

Література стала основним заняттям Євгена Плужника. За життя ще побачили світ друга поетична збірка «Рання осінь», поеми «Галілей» і «Канів», єдиний роман «Недуга», дві п’єси, тритомна «Антологія української поезії», укладена спільно з Василем Атаманюком та Феліксом Якубовським. Плужник ще готував для театру третю п’єсу, писав сценарії для кіностудії, паралельно перекладав твори Гоголя, Толстого, Чехова. Разом з Валер’яном Підмогильним видав словник «Фразеологія ділової мови», редагував твори інших письменників, взявся за переклад «Тихого Дону» Шолохова. У цей час загострилась його хвороба на туберкульоз, але поет продовжував працювати.

5 грудня 1934 році Євген Плужник за сфабрикованою справою більшовицького «Великого терору» був заарештований і звинувачений у терорі в справі вбивства Кірова. 28 березня 1935 році він був засуджений, але розстріл майже відразу було замінено десятирічним ув’язненням у спеціальних російсько-комуністичних таборах.

Утім, для хворого на сухоти Плужника це було рівнозначно смертному вироку. Він помер 2 лютого 1936 року в лазареті Соловецького табору, де до останніх днів писав вірші. Перед смертю попросив води зі словами: «Я вмиюся, згадаю Дніпро і вмру». Поховали його там же, у табірній братській могилі. На тризні охорона дозволила бути присутнім тільки одному засудженому. В останню путь поета провів його найближчий друг Валер’ян Підмогильний. До наших днів навіть безіменна братська могила на найбільшому острові Соловецького архіпелагу не збереглася. Умовне поховання Євгена Плужника насипали згодом на Байковому цвинтарі в Києві, 9-а дільниця.

«Лірика Плужника позначена глибоким трагізмом і епічною рівновагою, що засвідчила високу духовну силу культури, що не улягає тискові обставин. Про нього писали, як про казкового скрипаля, який упав у вовчу яму і хотів відкупитися від вовка своєю грою... Вовчі ями позаносило, а музика лунає понад часом», — писав Євген Сверстюк. У 1948 році за кордоном окремим виданням вийшла збірка «Рівновага». У 1979 році у Мюнхені було перевидано всі збірки разом.

За матеріалами проекту Українського інституту національної пам’яті «Історичний календар»

Національна пам’ять

Редактор проекту: Північно-східний відділ Українського інституту національної пам’яті

153

Полтавщина:

Запропонувати тему