Persona grata: Віктор Трохимець-Милютін

[Відео було видалено]

Вед.: Усім привіт, хто налаштувався у цей час на Хвилю. В ефірі програма «Персона грата» — спільний проект інтернет-видання «Полтавщина» та Ваша хвиля, в якій ми розповідаємо про видатних людей, про полтавців, про яких вам варто знати. Сьогодні у студії Олександра Трифонова і поряд зі мною сидить видатний художник Полтавщини Трохимець-Милютін Віктор Олександрович.

ТРОХИМЕЦЬ-МИЛЮТІН: Привіт, шановні полтавці, друзі мистецтва. Моє щире вітання вам.

ВЕД.: Старійшина полтавського живопису вас називають...

ТРОХИМЕЦЬ-МІЛЮТІН: Ну, так, це — офіційно. А от Ольга Миколаївна Курчакова (це — директор нашої картинної галереї і музею імені Ярошенка) називає мене самим молодим художником. Так шо... Ну це усе таке... Живемо раз на світі і бажання прожити так, щоб от моя професія — це залишити після себе спадщину, яка б подобалася людям, — саме головне.

ВЕД.: Давайте почнемо запитання Вам задавати. Окрім того, що Ви — дуже талановитий художник, у Вас дуже цікава історія життя, як я знаю. Давайте почнемо із Вашого дитинства. В Інтернеті пишуть, що у Вас два роки народження: справжній і той, що в паспорті. Не могли б Ви розповісти слухачам, чому?

ТРОХИМЕЦЬ-МІЛЮТІН: В далекі-далекі роки (це — в 32-ому році) минулого століття мої батьки проживали на Донбасі: батько працював в шахті, а мама — у неї була освіта ахмадєт: по уходу за неповнолітніми дітьми. То в 32-ому році їх завербували: це тоді таке практикувалося. Батька кудись аж на Далекий Схід, а мою маму завербували в Ліпєцк: там було якесь будівництво металургійного заводу. І, окрім того, що завод будували, і дітей багато було. То вона доглядала за дітьми новонародженими. І, шуткуючи, мама говорила, що я народився в лісі. От, видно ж, оцей будинок був в хорошому місці. Після того ми переїхали в Черкаси, поближче до родини батька. Ну, батька я бачив тільки по фотографії, яка залишилася. Він десь загинув на Далекому Сході. До 4 років я жив у Черкасах. Ходити по землі українській я навчився у Черкасах. А з 37-го року переїхали в Полтаву, бо тут жив брат моєї мами., якого вона няньчила в дитинстві. Ну і отак все йшло нормально-нормально, коли Велика Вітчизняна війна 41-го року. Це мені було вже 8 років і, коли сюди прийшли окупанти, то вони об’явили (тоді радіо були на кожному стовпі, в хатах не дуже багато було, а на кожному стовбу такі грамофони висіли), то вони об’явили, що відкривають школу і діти будуть навчатися. Я був дуже великим прихильником до знань всяких і зрадів. І вони, за тих часів, відкрили (вона й зараз перша) школа № 1. Це — на Шевченка. Ну спочатку ніхто не звернув уваги, що молодші класи в окремому приміщенні були, а старші — в самому приміщенні. Провчилися ми два дні. На 3-ій день нас чомусь закрили в оцьому маленькому будинку, а старші класи запропонували, щоб всі вийшли на двір. І коли вони всі вийшли, наїхали машини з собаками і з отими — чи поліцаї, чи хто там... Ну, погрузили всіх дітей-старшокласників і відправили в Германію. Я прибіг додому, розказую мамі: отак і отак і вона, не довго думаючи, взяла метрику і в трійці, не туди хвостик поставила. І став не 33-го,а 35-го. Ну поки, коли нас визволили, то тоді це була підробка документів і мама боялася, і вирішили: нехай так і буде. Перша ж школа, що я пішов, це — єдина школа, яка нас тоді могла працювати, це — 10-а, біля пам’ятника Лялі Убийвовк. То я чогось тільки 2 дні проходив в 2-ий клас, бо в 1-ий я ходив за два дні, от, походив я 2 дні в 2-ий клас, визвали маму і кажуть: йому нічого тут робить. Ви не будете проти, якщо в 3-ій переведемо? І отак ця «двійка» мені все життя... Погодили все, ну якось вона... і от прізвище у мене... У метриці в мене було записано «Трохимець», по-батькові, як положено. А потім мама каже: ти батька тільки на фотографії бачив, а я ж тебе виростила. І взяла своїм почерком дописала «Милютін». Ну отак я дуже... У мене мама була дуже працьовита. Я, мабуть, в неї вдався. А, може, й у батька. Це ж у моєму роду із родини матері, і з родини батьківської ковалі були. Це я один художником став. Бо дуже люблю цей вид мистецтва і скільки мені не доводилося з дітьми працювати, запрошували, я і в Опішню їздив декілька років: клас майстерності вів. І от і в нашій школі-інтеранті № 1 теж років два дітей навчав. Це дуже приємно, коли дитина... От я так кажу: дитина ще не вміє ні писати, нічого, а уже малює. Тобто, вчасно підтримати, щоб дитина більш познала і розкріпостилася, і малювала — це дуже гарно для розвитку людини як такової. І танцювати, і співати, і писати, і малювати — все це треба. Справжні люди получають. Ну і оце тепер же, як 50 років, 55, 60, 65,70, 75 і звернули увагу, що я двічі роблю персональні виставки, двічі відмічаю свої — справжній день народження і, так званий, офіційний. Тепер я узнав: таких людей, оказується, дуже багато. Вони були змушені просто за часів окупації якось ховатися від оцього усього горя. Я от дуже не люблю оцих, хто воює. Мені так здається: земля створена для того, щоб був мир на ній, а коли щось рубаєш. От у мене єсть невеличкі 6 соток, то у мене рука не піднімається, коли щось обрізати. Все воно ж — природа. Черв’ячок повзе — я на нього не наступлю. Переступлю.

ВЕД.: А коли Ви, взагалі, зрозуміли, що творити і створювати — це Ваше?

ТРОХИМЕЦЬ-МИЛЮТІН: Ну, оце ж в цьому році (на початку року) в художньому салоні була відкрита моя персональна виставка, присвячена 60-річчю творчої діяльності. Це не те, що я 60 років тому назад почав малювати, а це 60 років, коли я приймав участь уже і отримував якісь перемоги. В 53-ому році минулого століття я, будучи студентом 1-го курса, приймав участь в конкурсі училищному. Це — училище імені Самокіша в Сімферополі. І отримав третю премію. Конкурс був з першого по п’ятий курс включно. Уявляєте собі? Так оце, по нашим знанням і правилам мистецтвознавців, і є початок творчої діяльності, коли ти щось створив. Ну і в Полтаві я з 54-го року постійно участую в виставках: і обласних, і міських. Із 66-го чи 65-го — я в міжнародних уже виставках приймав участь. Це ж мені належить перетворення нашого такого не дуже музею історії Полтавської битви. А в 67-ому році була повністю перебудована на 50-річчя радянської влади, відновлена експозиція музею Полтавської битви. Проект я робив під Москвою, під керівництвом тодішнього початківця, засновника дизайна на наших територіях. І, уявляєте собі, що я зробив такий проект музея Полтавської битви, який приймав участь у Москві, в Варшаві, в Берліні і в Будапешті. І був надрукований в декоративному мистецтві. Це на українській мові. «Декоративное искусство» журнал такий був. Зараз його, мабуть, і немає вже. Так що із того часу я оце все творю, творю, творю. Я 7 років був головним художником міста. Це — ті часи, коли олімпіада проходила через наші землі і тоді в нашій міськраді не було грошей на утримання такої должності — на громадських засадах все було, починаючи ще з Вайнгарда. Ну а потім мені посвідчення видали, що я — головний художник міста і я скрізь бігав, все десь щось... недобудови ховали під наглядною агітацією, як ми так шуткували між собою. А от сама моя маленька (я так шуткую) — цю роботу, яку я зробив, це в 70-их роках, це плаватєльний басейн «Спартак»: вона всього-на-всього 136 кв.м. Уявляєте собі? Коледж, що на Пушкіна отам, технічний коледж, там щось до 90 кв.м. «Дєльфін» — плаватєльний басейн — там невеличка: там 18 чи 20 кв.м. Отакі монументальні роботи я робив. Останню монументальну роботу (це я зробив з своїм другом Петром Микитовичем Гуменюком) це — храм Віри, Надії і Любові, там більше 35 кв.м., розпис по стіні вже фарбами. То була мозаїка, смальта, розпис по плитці, а тут — фарбами. Це — «Тайна вечеря» в трапезному храмі Віри, Надії і Любові. Отак творимо, творимо... Ну оце в 2003-ому році зробив монументальну роботу і прийшов до висновку, що вже трошки вік не дозволяє по лісам лазити. Це була поки що, я так кажу, остання робота. А там — хтозна. Якщо буде якась інтересна пропозиція, то я ніколи не одмовляюся від виставок, від підтримки. У нас було правління, засідали, головне — вирішення підтримки творчого нашого колективу, обласної спілки Національної Спілки художників України. І саме головне питання — це на 29 серпня будемо влаштовувати Всеукраїнську виставку з нагоди 110-річчя відкриття пам’ятника Котляревському. Це третя, по-моєму, буде міжнародна виставка т.є Всеукраїнська. Ну там багато приймають участь. Перша була , коли ще був відкритий пам’ятник, потім 100-річчя, а оце буде уже 110-річчя. Тарас Григорович правду сказав, що «будеш , батьку, панувати,.. доки сонце сяє, тебе не забудуть». Ну і я член правління і відповідальний за всю виставкову діяльність, так от коротенький список на цей рік. 2 квітня буде відкрита персональна виставка в Художньому салоні. Вхід, я звертаюсь до всіх полтавців, — це в нас безкоштовний вхід. Це персональна виставка С.Роя. Самобитний такий. Ну я підтримую і в захопленні від художників, які не під когось підстроюються, а які висловлюють власне бачення, власну думку. От зараз відкрита в великому залі , пробув він декілька років в Італії, «З любов’ю про Італію». Зайдіть подивіться. А в травні буде , він теж зачислений до художників Полтавщини, це штурман дальньої авіації, все життя пролітав у військовій авіації і все життя навіть... От зараз його відкрита персональна виставка в Успенському соборі в нас. А відтіля вона перекочує, якраз буде його ювілей, йому теж буде вже 80 р., буде персональна виставка в нашій виставковій залі Художній салон, Жовтнева. І отак розписано все до грудня. В грудні буде вже Різдвяна виставка, це загальна виставка, присвячена Різдву, потім хрещенню, потім Паске. Це в нас постійно, ми всі віруєм в Бога, віруєм в те, що він простить, хто дуже багато грішить, а людям треба залишати добро. І найголовніше, я вважаю, от у мене були приклади, коли на моїй виставці підходив глядач і казали: о, я це місце знаю. Уявляєте, щоб на твоєму зображенні те, що людина бачить, щоб вона пізнавала те місце. Зараз в авангардному течії мистецтва намалюють таке, що і сам митець не знає, що воно таке, вибачте за мою таку думку про передовий напрямок в мистецтві. Але мені здається, що саме головне, коли от людина сказала: гі-і, я все життя проходила повз оце місто і ніколи не звертала уваги на те, що воно таке гарне. Оце подивилась на вашу роботу і вона мені сподобалась. Так оце сама вища оцінка і це саме головне, заради чого, мені здається, художник повинен працювати. Та так і було. От недавно була виставка миргородського нашого художника В.Брикульця, так до його робіт, це заслужений художник , йому вже 85. от. В Полтаві я старійшина, а в нашій Спілці є трошки й старші за мене. То отак моє враження, що підходиш до портрета , виконаний ним, і забуваєш, що це полотно, що це фарби, що це чийсь труд. Я відчував, спілкуючись з його роботою, що це наче як жива людина, настільки він вміє вдало зупинити оту хвилину чудову в житті, залишив отаку роботу — так це признання, дай Бог йому і здоров’я, і усього найкращого.

ВЕД: А таке запитання: як ви ставитеся до сучасного мистецтва, ці нові винаходи різних жанрів, стилів?

ТРОХИМЕЦЬ-МИЛЮТІН: Ну, наче тільки, я це й зачепив. Мені здається, що саме головне, щоб ти найшов свій почерк, тобто не було там повтору Шишкіна, чи Айвазовського, чи ще видатних художників. Бо коли ти під вплив попадаєш когось, то це не мистецтво, це ремесло. Ти когось більш-менш вдало копіюєш, це не мистецтво. А коли ти створюєш і людина від твого твору не може відвести своїх очей, то це справжнє мистецтво. А справжнє мистецтво — це велика праця і щоб досягти отакого відображення землі, на якій ти живеш, чи ситуації , які відбуваються на цій землі, дай Бог, щоб вони відбувалися тільки на благо всього людства, а не на оті землетруси. «Останній день Помпеї» — це ж горе людське, а от написав , і досі це один з кращих творів. Ну, бажано писати... все написано , навіть відчуваєш, як отой попіл сиплеться на тебе. Ну все-таки давайте про радість писати. От недавно була виставка голови нашої Спілки Ю.Самійленка, так у нього на виставці були представлені роботи, ні одна не була підписана, а загальна назва була «Земле моя». Уявляєте, ти зайшов, підходиш до кожної роботи в якийсь куточок і відчуваєш ту всю любов і отой весь настрій , який від спілкування з землею, на якій ти живеш. Оце головний напрямок в мистецтві. А то шо намазали, намазали і кажуть, що це твір мистецький, — не знаю, я не розумію цього. І хай мене простять оті всі авангардисти. З чого починалося отой «Квадрат»? Справжня назва була його «Царствуючий младенец», «Черный квадрат» Малевіча. Так хтозна скільки їх уже зроблено і що його там робить отой квадрат? Нічого, ніякого. Правда, зараз уже і різнокольорові квадрати роблять, і трикутники, і шо вони тільки не роблять. Ну шо воно дає? Не знаю. А які ціни назначаються, ці квадрати.

ВЕД: Взагалі де ви берете натхнення ?

ТРОХИМЕЦЬ-МИЛЮТІН: Від землі, конечно, від спілкування з друзями. Я думаю, що от і наша зустріч теж у мене з’явиться якесь бажання щось якесь добро увіковічнити. Хочеться миру, творчих виставок, відкривати ці виставки і щоб глядач , відвідуючи виставку, пішов в гарному настрої. Не питав: що це таке, що це таке, а щоб він сам говорив: от я побачив Мадонну, от я побачив... Я коли стояв перед «Сікстинською мадонною» Рафаеля, це перед тим, як віддавати твори Дрезденської галереї Німеччині, то була виставка в Москві. Я кинув все і помчався туди подивитися. То я заворожений стояв біля цього полотна , і в оті часи, коли... а, ще прочитав в Книзі відзивів, що якийсь глядач написав , що а на мене «Сікстинська мадонна» ніякого враження не проізвела. А нижче від цього запису був другий запис, що «Мадонна» за 400 р. свого існування має право враження на кого проводити, а на кого — ні.

ВЕД: Сама вибирає...

ТРОХИМЕЦЬ-МИЛЮТІН: ... да, сама вибирає. Ну, це говорить, що є розумні люди все-таки в нашому суспільстві. Ну я до себе запам’ятав, як професійний уже художник, дуже детально подивився на цю роботу, то я побачив легкість мазка, штриха, як вдало на потрібне місто покладений той чи інший колір і цей малюнок. І завжди мій девіз — Г.С. Сковороди нашого, у свій час я намагався зробити музей, ну щось там не получилось, а декілька творів в експозиції музею в Чорнухах є. То він казав, що коли малюнок, живопис, фарба і композиція — все оце існує на полотні, так це твір мистецький, а якщо цього немає, так сама по собі фарба — це грязь, пустош. Це я вичитав, бо я вивчав його всі думки для того, щоб створити цей музей. Ну часи такі, що не до музеїв було, потім щось там — не знаю... От чогось не вдалося. А так я зробив: от музей Гоголя (тоді ще Василівка, а тепер — Гоголеве), Макаренка музей, значить, Сковороди зроблений і твори там єсть, музей Полтавської битви, музей історії кооперації на Полтавщині. Там я узнав, що в 24-ому році, роках — під час НЕПу Полтава давала м’яса на Європу 50 відсотків від загального всього оцього експорту, уявляєте? Це в часи отакого піку, коли оці поросята, оце все там дозрівало — всього сто з чимсь чоловік людей обезпечували м’ясом і Германію, і... Ну 50 відсотків всього за кордон це наша Полтава давала. А зараз думають, за які кошти купить кіло м’яса, да? Да, зараз Великий піст — так що про м’ясо можна й не думати.

ВЕД.: Взагалі от творчі особистості — люди дуже емоційні. Ви з цим згодні?

ТРОХИМЕЦЬ-МИЛЮТІН: Так, не без цього... так це всі... Я без цього... Так це ж все на нервовій системі. Упорядити, довести свою нервову систему до спокійного вислову чи, навпаки, в без грані такі все зірвалося. Ну і саме головне — от я коли починав ще вчитися, то мій педагог сказав: якщо (це в далекі 50-і роки минулого століття)... якщо ти оце навчишся цьому і 1-2 роботи твої попадуть до музею, то (тоді ж безкоштовна освіта була), то оці всі витрати держави на те, щоб ти знання отримав, вони окупляться. Ну а я...я не хвастаю, ну так, по підрахунку, в мене десь до 50 робіт в музеях находиться України: в тому числі, і в столиці нашій. І те, що мої роботи... ну я так знаю... не знаю, чи там в Китаї чи в Японії, а от в Індії, в Америці, і в Європі всій — багато робіт. В 92-ому році, коли Україна стала самостійною, з Америки приїхала делегація і вона їздила по всій Україні — власноручно відбирали твори мистецтва нашого, щоб в Америці познайомились: хто ж така Україна і на що вона здатна. То одну із робіт взяли мою. Вона подорожувала за океан. Я туди не хочу. От я, крім Полтави, нікуди не хочу перебиратися. Це — пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку, який я зробив на полотні. Подорожувала за кордон, за океан аж. В 94-ому році (це вже коли міністерство культури наше, України) була виставка в Франції. Ну і отож я казав, що в 60-их роках побували роботи у декількох странах: в Болгарії, в Польщі теж виставки були такі — міжнародні, зарубіжні, як їх у нас тоді називали. Я єдине, що прошу в Бога: дай здоров’я, щоб можна було працювати.

ВЕД.: А взагалі — коли Ви відчуваєте втому... хтось усамітнюється, хтось музику слухає, хтось взагалі свій рід занять змінює. Як Ви відпочиваєте?

ТРОХИМЕЦЬ-МИЛЮТІН: Як я відпочиваю? Ви знаєте, я забуваю відпочивати. От скільки мені доводилося їздити по путівкам (дом відпочинку чи як воно та називається?), то в загальному за дві там неділі чи за чотири — два-три дні я відпочивав, а так друзі даже сміялися. Приїжджав там чи з Сухумі, чи з Гурзуфа, чи з Ялти, чи ще відкілясь — я привозив десь 8-10 робіт виставочного плану. Насміялися. Навіть з родиною їздив відпочивати таким «диким» — не по путівкам, а так. Тоді, в ті часи, це можна було спокійно їздити, то я находив час і теж приїжджав обов’язково з роботами. Ну як це так — бути... І зараз в нас дуже.. І на 200-річчя Гоголя, взагалі отак меценати якісь запрошують пленер якийсь провести, то мене називають «довічним старостою» цих всіх пленерів, бо я завжди як староста там. Ну, окрім того, що я за все піклуюся, щоб усе було для кожного — і робоче місце, і, як то кажуть, доглядаєм за станом нашого колективу, щоб і працювати, працювати, працювати. І от коли ще тільки готувався на пенсію, я пошуткував: що от піду на пенсію... я любив завжди і танцювати, і співати, то оце б достати десь бандуру, навчитися грати, сісти і буду на пенсії грати і співати «Взяв би я бандуру...». Ну це сподобалося нашому керівнику культури нашої міськради і він мені подарував бандуру. Я йому подарував якийсь свій твір. І оця бандура досі в кутку стоїть і на ній грала по струнам — так, чіпала, внучка поки була дуже маненька, а в мене все часу немає сісти грати на бандурі і співати, а працюю, працюю, працюю. Сьогодні оце до вас вийшов, з вами поспілкуватися, я ніколи нікому не відмовляю, якщо до мене звертаються розповісти, як треба жити. Я отак живу і вважаю, що оце все правильно. Творити треба, творити добро людям. Не має значення, що мистецтво тільки. Люба праця, якщо людина працює тільки — це головна її думка. Не то що вона собі на хліб заробляє, а то, щоб наше суспільство набувало добротності і щоб все у нас було. Правильно? Отак.

ВЕД.: А як Ви вважаєте: взагалі у підростаючого покоління художників є майбутнє?

ТРОХИМЕЦЬ-МИЛЮТІН: Аякже! І оце ж я вам казав, що я не відмовляв ніколи і оце зараз назад привезуть, бо шкільні канікули... попросили — я погодився виступити в Опішному, в колегії мистецтв, зустрівся з усіма дітьми. Зараз кажу: в мене волосся піднімається від цих спогадів. Уявляєте, коли навколо тебе діти і всі на тебе дивляться: як би навчитися і як би... А вони й так вміють. В Опішному дуже талановиті діти. Ну те, що вони сприйняли — я там 40 робіт виставив, повинні назад привезти вже. Може, оце трішки, що снігопади випали, ну я не хвилююся. Попросили от наш інститут Ярослава Мудрого, юридичний. Попросили. У них єсть кафедра по викладанню основ мистецтва. Попросили, щоб на оцю кафедру — стінку запропонували, щоб там справжнє мистецтво, куточок був. Я погодився, виставив: ціла стіна завішена. І сказав: як тільки буде у вашому плану, що захотять зустрітися з автором, якщо буде такий інтерес, будь ласка, я з задоволенням. Дуже хороше зробили приміщення. Це те, що біля пам’ятника Келіну, це початок, а вони ж відбудували отой довгобуд. Боже, зайдете, ви їй-богу розгубитесь: кругом стіни дзеркальні, інтер’єри дуже такі, — на вищому рівні все зроблено. Отак ми ставимось до життя і саме головне, щоб оця віра підтримувалась, що ми здатні всім суспільством робити добро. Не для себе, для себе воно достанеться, бо ти член цього суспільства всього оцього нашого. Щоб оце все було на нашій Україні. Мені доводилося подорожувати, ну я, скільки було пропозицій, от я робив музей на «Екваторі» в Миколаєві. Це за тих часів це був завод, який робив кондиціонери на весь «Морфлот» нашого тодішнього Союзу. Пропонували, щоб я туди перебрався. Ні, не хочу я ніякого ні Миколаєва. Люблю, от я в Кременчуці робив музей, і наш краєзнавчий музей зробив ще за тих часів — охорона природи, був такий відділ. Зараз його немає, зараз уже чомусь лежать на тому місці коштовності якісь, наче коштовності — це для нас дорого, а зберігати природу, як тоді було, і діарама там була, і всі видатні пам’ятні місця: де Шевченко посадив дерево, де Л.Убийвовк присвячений дубочок, росте біля університету нашого стоматологічного. Треба, треба тільки думати про благоустрій нашого суспільства, а він буде справжнім на 100%, коли і земля буде гарною. Оце ті, що забудовували, вчора ми дуже надіємося підтримати відновлення кадетського корпусу, це він так в історії називається. Ну плакать хочеться, коли дивишся, це познімали оті меморіальні доски, що це за пам’ятники і є такі, що кажуть: та це й не пам’ятник архітектури. Ну в комплексу воно ж відповідає всьому справжньому. І не даремно ж називали Полтаву в свої часи, що це малий Петербург, бо він забудований, це центральна площа і радіально розходяться всі вулиці. Це коли маленька Полтава була, а зараз ми уже духовна столиця України.

ВЕД: Ще дуже багато справ, які треба зробити...

ТРОХИМЕЦЬ-МИЛЮТІН: Ну, для того, мабуть, бог і дав життя людині, щоб вона працювала. Я не знаю, це мабуть і відпочинок, коли ти бачиш — твоя праця комусь... Навіть отой же шматочок хліба хтось з’їв і далі продовжує жити, а ти його спік, а ти його змолов, а ти його посадив зернятко. Все це праця заради нас і я не знаю, це самий кращий відпочинок — це вдала праця. Отоді ти сказав: хо-х, слава Богу, все получилось.

ВЕД: Ну, поступово будемо вже завершувати і наостанок хотілося б вас попросити або пораду, або побажання якесь нашим слухачам, як залишатися людиною.

ТРОХИМЕЦЬ-МІЛЮТІН: Ну перш за все, це не хворіти, бо хвороба, мені так здається, щоб так, може, й ні, но це Бог наказує людину, якщо вона хворіє. Бог же створював людину, щоб вона жила, і в раю жила, а не хворіла. І щоб щасливі були, щоб один до одного отак. У вас дуже приємна посмішка, посмішка приємна, це говорить яка людина. Я завжди дивлюсь в очі і як себе поводить людина. Оці забіяки, дивишся, коли назустріч ідуть беркути, чи як вони там називаються, треба трошки , я відчуваю в собі, що хочеться кудись втекти. Хоч я нічого злого й не зробив. Ну це страшно. Я довгий час і пропрацював, це ще тоді було, училище общевійськове імені робочих Красного Замоскворечья, це з Москви ж перевели піхотне училище сюди, так я там при клубі працював. Ну так створено це суспільство, що треба скільки витрачати здоров’я і життя віддавати заради миру на землі. Та не нада воювать взагалі, ото було сама щаслива земля, якби все-таки по отій міфології, щоб рай був на землі. Ото саме головне. Я з задоволенням оце жду , коли весна, та в мене є 6 соточок, покидаю туди зернятка, проросте, дасть Бог силу обробити все це діло. І ви знаєте, коли вирощуєш оце все своїми руками, воно якось і смачніше це все — і помідорчик, і картопля, і цибулька. Давайте сіяти, жати, пекти і продовжувати життя. Щоб наші діти корисно, особливо для дітей. Вчора по ТБ відкривали якусь там школу , а, «Свати» серіал, відкривають школу і в 1 класі —будь ласка, прохання до батьків, не давайте мобілки на заняття. Я ж бачу, як вони по 2, по 3 мобілки мають і хвастають, у кого дорожча. Ну, діти і повинні хвастати і досягати якогось успіху в своєму бажанні, ну не хвастать , що я сильніший тебе, значить я тебе поб’ю. А от розумніший і передай свій розум там, щоб і твій друг від цього теж порозумнішав і теж зробив якесь добро, — оце саме головне кредо життя, яке нам подарував Бог.

ВЕД: Особисто вам, величезне спасибі, що прийшли, ви дуже цікава людина, дуже приємно було поспілкуватись. Сподіваюсь, ми з вами побачимось ще не один раз, а нашим слухачам нагадаю, що сьогодні у нас в студії в гостях був видатний полтавський художник, старійшина полтавського живопису Віктор Трохимець-Милютін. Ну, і звісно, у студії працювала Олександра Трифонова. Друзі, почуємося на «Вашій хвилі» .