1.02.2010 | 14:00

77-річний художник вдруге відсвяткував свій 75-річний ювілей

Віктора Трохимця-Милютіна вітає генеральний директор художнього салону Людмила Солодкова Віктора Трохимця-Милютіна вітає генеральний директор художнього салону Людмила Солодкова | Фото: Наталія Жовнір

Активного учасника та незмінного старосту всіх мистецьких пленерів, які проходять на Полтавщині, Віктора Трохимця-Милютіна називають старійшиною полтавського живопису.

Віктору Олександровичу личить це слово: високий зріст, довга й густа біла борода і таке ж вибілене часом волосся, зібране у «хвостик»... Нещодавно митець вдруге відмітив свій 75-річний ювілей.

Незвичайній даті Віктор Олександрович присвятив виставку, що експонується зараз у Художньому салоні на Жовтневій у Полтаві.

Віктор Трохимець-МилютінВіктор Трохимець-Милютін

Голова Полтавської організації Національної спілки художників України Юрій Самойленко називає Віктора Олександровича легендарним художником:

— Трохимець-Милютін — знакова фігура в мистецтві: пам’ятає все про життя художників Полтавщини. Ця виставкова зала рідна для нього. Віктор Олександрович спілкувався й дружив з такими маститими художниками, як Віталій Шаховцов, Павло Горобець. Нинішня виставка ювілейна для Віктора Трохимця-Милютіна, але вона — одна з довгої череди виставок, які митець дарував нашому місту й шанувальникам мистецтва. Його вклад у мистецьку скарбницю досить суттєвий.

Юрій Олексійович зазначив також, що Трохимець-Милютін — надійний коллега й товариш, має почуття гумору, завжди енергійний, готовий брати участь у всіх робочих поїздках і пленерах.

Віктора Трохимця-Милютіна вітає полтавський кобзар Іван Новобранець Віктора Трохимця-Милютіна вітає полтавський кобзар Іван Новобранець

До речі, на відкриття ювілейної виставки Трохимця-Милютіна товариші-художники запросили бандуриста з Полтавської обласної філармонії. Це був приємний сюрприз для ювіляра.

— Моя мрія така: піду на пенсію, візьму бандуру і гратиму, — зізнається Віктор Олександрович. — Люди з управління культури мені допомогли — подарували бандуру, але вже 15 років вона стоїть у кутку, а мені все ніколи... — всміхається ювіляр.

Віктор Олександрович святкує не лише 75-річний ювілей (за паспортом), а й 55-річчя виставкової діяльності. Наприкінці 1954 року вібулася обласна виставка полтавських художників, у якій узяв участь молодий Віктор Трохимець-Милютін. Далі пішли персональні виставки...

«Успенський собор», Трохимець-Милютін В.О. «Успенський собор», Трохимець-Милютін В.О.

Віктор Олександрович дуже тепло говорить про своє місто, яке дуже любить:

— Я подорожую далеко від Полтави, але завжди повертаюся сюди. Вся моя творчість присвячена рідному місту — його історії й сьогоденню.

Полтавські митці переповідають, як анекдот: коли вони приїхали на пленер у село Хатки Шишацького району й зустрілися з місцевими мешканцями, то запитали: «Як справи?». Селяни відповіли: «Усе б нічого, та дощу довго немає...». А він дуже потрібний — на поля, городи! Художник Євген Пілюгін візьми й скажи: «Ось у нас батюшка (вказав на Трохимця-Милютіна) — він за вас помолиться, і піде дощ!». А тут і справді через два дні линув дощ! Хатчани, певно, повірили байці, але ж Євген Іванович сказав «батюшка» в розумінні «найстарший за віком», «старійшина»...

За паспортом Віктору Олександровичу 75 років, а насправді — 77. А якщо судити по трудовій активності — він ще дуже молодий.

Картина Віктора Трохимця-Милютіна Картина Віктора Трохимця-Милютіна

Відомий полтавський мистецтвознавець Віталій Ханко говорить:

— Віктор Трохимець-Милютін у своїй творчості заглиблений у прадавні світи дохристиянської доби. На його полотнах зустрічаються моменти, пов’язані з дохристиянськими культами, чим у нас на Полтавщині ніхто не цікавиться.

Віктор Олександровича також любить малювати архітектуру. Техніка, у якій працює, — пастель — дуже складна. Вона започаткована у Франції у ХІІІ столітті. Творчості «старійшини» властиві академізм, імпресіонізм і реалізм. Особливе місце на полотнах художник відводить небу — любить зображати його, як і голландські майстри.

Картина Віктора Трохимця-Милютіна Картина Віктора Трохимця-Милютіна

Минулого року Віктор Трохимець-Милютін побував у Миколаєві — на відкритті звітної виставки робіт учасників пленеру «Спокуса», організованого Миколаївським міським управлінням культури. За ініціативою Олександра Уса, керівника пленеру, який проводиться уже 16 років підряд, художники з Абхазії, Росії, Польщі, України побували в Туреччині, Абхазії й багатьох інших благодатних для написання картин на свіжому повітрі місцях. У Гурзуфі намалював багато пейзажів і Віктор Трохимець-Милютін. На звітному вернісажі у виставковій залі Миколаївського міськвиконкому було представлено чотири його роботи.

— Вікторе Олександровичу, офіс Полтавської організації Національної спілки художників України прикрашає ваша картина «Сорочинський ярмарок»...

— Цю роботу я написав 1980 року, коли був головним художником міста. До мене звернулися тоді з обкому партії — у Полтаві хотіли зробити музей гумору за прикладом Габрово. Я написав концепційний план, зробив ескіз... Домінантою музею мав бути Сорочинський ярмарок. Бачите — там, на картині, Гоголь поміж людей, записує, хто що говорить. 25 років тому, коли святкували 175-річчя від дня народження Миколи Гоголя, ціла творча бригада займалась гоголівським музеєм: Батурін робив меморіал, Щербак — літературну частину, я займався відділом «Гоголь і сучасність». Тоді головним архітектором Полтави був Лев Вайнгорт, за його проектом з нічого відновили будинок батьків Гоголя. А 1994 року я вже переробляв цей відділ музею в Гоголевому. Доти все було там за комуністичною ідеологією. То ми знайшли трохи грошенят, усю Компартію звідти викинули, а червоною стрічкою провели: «Гоголь і Шевченко».

Краєзнавчий музей Полтавський краєзнавчий музей на картині Віктора Трохимця-Милютіна

— Микола Гоголь хотів, як і Тарас Шевченко, стати художником...

— Але художником він не став, як я не став музикантом. Я і в дитячій музичній школі вчився, і в музичному училищі рік, а потім забрав документи і вступив у Сімферопольське художнє училище імені Самокиша.

— Музею гумору в Полтаві не зробили — як використали ваш «Сорочинський ярмарок»?

— 1994 року у відділі музею «Гоголь і сучасність» я зробив діараму «Сорочинський ярмарок» — та сама картина, тільки на ній уже церква з’явилася. Перший варіант при радянській владі робився, тоді церкву малювати не можна було.

— Ви робили й реекспозицію у музеї Полтавської битви...

— Робив колись — до 50-річчя радянської влади, не сам, звичайно, з колективом. До того експозиція була, як червоний куток у колгоспі...

Віктор Трохимець-Милютін Віктор Трохимець-Милютін

— Ваш вік — якась загадка... І прізвище подвійне...

— Прізвище моє зробили подвійним, коли паспорт видавали. По батькові я був Трохимець, мама дописала своє, і став я Трохимець-Милютін. Коли німці заволоділи Полтавою, у 1942 році оголосили, що відкривають школу. Мені вісім років виповнилося у 1941-му. Повчився я два дні, а третього дня гітлерівці школу оточили, всіх старшокласників загнали в машини — й на Німеччину... Після цього мама у моєму свідоцтві про народження цифру «3» виправила на «5», і став я нібито 1935 року народження, а не 1933-го. Коли 1943-го року наші війська звільнили Полтаву, я пішов у другий клас. Як у першому вчився два дні, так і в другому два дні повчився, а тоді прийшли до мами зі школи й сказали: «Ваш син читає, пише — можна його перевести уже в третій клас». Повчився я до шостого класу, а тоді почався голод. У мене ноги пухли від голоду в 1946 році... Освіту й посвідчення про закінчення семи класів отримав пізніше, у вечірній школі. Зараз мені насправді 77 років, а по паспорту — 75, тому знову ювілей святкую.

— Ви весь час живете в Полтаві?

— Моя сім’я переїхала з Черкас у Полтаву в 1937 році. Я одлучався з Полтави тільки на навчання, всього один рік колись прожив у Харкові. Міняти місто не захотів, хоча були пропозиції... Полтава рідна мені. Навіть у Київ і за великі гроші жити не поїду, хоч там є наші, полтавці.

Віктор Олександрович ще не рахує сходинок, підіймаючись нагору, а крокує через одну. Вулиці рідного міста міряє швидкою ходою.

— Повільно ходити я не можу, — каже.

Що ж: так тримати!

Наталія ЖОВНІР, «Полтавщина»

Культура і освіта