196 років тому на Полтавщині народився видатний етнограф, фольклорист і письменник Матвій Номис
У часи російсько-комуністичного окупаційного режиму ідеологи КПСС віднесли героя нашої оповіді до так званих «буржуазних діячів». Відтак, значна частина його творів не перевидавалась. Лише в 1985 році з ініціативи та на кошти ще одного видатного полтавця, племінника Симона Петлюри і патріарха УАПЦ Мстислава (Степана Скрипника), деякі книги було перевидано в діаспорі, а після відновлення незалежності — на початку 90-х у журналі «Київ» та видавництві «Либідь». Про автора цих книг й укладача і видавця одного з найповніших і найавторитетніших зібрань українського усного фольклору малих жанрів (прислів’я, приказки, загадки, стійкі мовні порівняння тощо) та українського етнографа, фольклориста, письменника і педагога, тобто про Українця, котрий зробив величезний внесок в розвиток української культури, сьогодні й розповімо.
Дитинство і юність
Є на сучасній Оржиччині (в минулому це межі Лубенського повіту Полтавщини) старе козацьке село Заріг. Саме тут, у маєтку дідича Терентія Симонова, 17 (29) листопада 1823 року народився майбутній письменник і фольклорист Матвій Симонов (Номис). Тато дідича Терентія був турок, не козак: якось російський купець Єфимов взяв у полон турченя, назвав його Василем, виховав і віддав за Василя свою доньку. Від того шлюбу знайшлася Марія Василівна Єфимова — мати Матвія Симонова. До 1832 року Матвійко мешкав і навчався вдома, невдовзі — в Лубенському приходському училищі, потім — у Переяславському духовному училищі та Переяславській духовній семінарії (1835-1840).
А з 1844 року закінчує Полтавську гімназію і вступає на словесний факультет Київського університету. Сусідами-поміщиками Симонових були Білозерські, Забіли, Марковичі, Рєпніни, тому в Києві він поглибив із земляками знайомства та дружбу. Познайомився із Тарасом Шевченком, із чоловіком Олександри Білозерської — Пантелеймоном Кулішем. Тихий, дуже скромний Матвій був безкомпромісним, коли справа стосувалася честі. Так він вступив у бійку з кривдником-студентом. Було це на останньому курсі і хоча княжна Варвара Рєпніна й владнала конфлікт із помічником попечителя Київського учбового округу Юзефовичем, Симонова виключили з вишу з характеристикою «очень самонадеянный» і відправили у глухе село Волинської губернії вчителем парафіяльного училища. Втім, як кращий студент Матвій отримав все ж учений ступінь кандидата в 1848 році. На час навчання в Києві припадає початок активної діяльності в царині фольклору та етнографії.
Слід зауважити, що великою школою для нього в цій справі було народне середовище, в якому він зростав. Біографічні риси легко помітити не тільки в його творі «Автобіографія Василя Петровича Білокопитенка» («Основа», 1861), але й у етнографічних оповіданнях. У «Різдвяних святах» (теж — «Основа», 1861) Номис згадує своє «дитинство неповторне», коли був ще «пахолком» і слухав як різдвяного вечора колядниці співали в їхній хаті в Зарозі:
Ой, рано-рано кури запіли,
Святий вечір!
А ще раніше пан Матвійко встав...
Панич ховався під «рукав матері», дівчата ж продовжували:
Пан Матвійко встав, коня осідлав,
Коня осідлав, в поле виїжджав...
Отже, інтерес до народної творчості зароджується у Номиса ще в дитячі літа. Укладом свого життя батьки його були близькі до народного побуту. Пізніше письменник згадував: «Траплялося мені на Різдво бувати в хатах моїх земляків...». З теплим почуттям пише він (у згаданому оповіданні) про чистоту і принадність сільських і хутірських хат: «чиста, тепла, усміхнена — від печі, з підпіччя, від мисника, лави, полиць». З якимсь пієтетом розповідає автор про шиті рушники і білий рушник на божнику з пахучими васильками і щедрими колосками жита — «мов у гніздечку...».
Учителював у Ніжинській та Немирівській гімназіях.
Етнограф, автор скарбниці українського слова, популяризатор мови
Протягом життя збирав цінні матеріали про народний побут, звичаї та обряди, записав чимало зразків усної народної творчості. Свої праці Матвій Симонов підписував «М. Номис» — цей псевдонім утворений від частини (без -ов) справжнього прізвища, прочитаного у зворотному порядку і абревіатури імені письменника і фольклориста. Якщо слово Симон прочитати навпаки, отримаємо Номис. Саме під таким ім’ям він і відомий широкому загалу.
Часто він спілкувався з Опанасом Марковичем, разом записували фольклор, особливо прислів’я. І хоч не був Матвій Терентійович «ходаком», але подружився з П. Кулішем. У 1853 р. Пантелеймон Олександрович придбав у Номиса в с. Заріг землі й оселився там.
Оскільки Пантелеймон Куліш, брати Білозерські жили й працювали у Петербурзі, вони допомогли Симонову у 1855 р. отримати там посаду. Тут продовжилася дружба з Пантелеймоном Кулішем та його дружиною, з Миколою Костомаровим, Тарасом Шевченком. Частенько він зустрічався з Опанасом Марковичем та його дружиною Марко Вовчок. Матвій Симонов радів, коли відшуковував, записував приказку, навіть словечко, таким був і Панас Маркович, який зробив 50 тисяч записів.
Співпрацював із журналом «Основа». Він цілком поділяв позицію редакції «Основи» щодо утвердження й популяризації української мови, а також визнання можливості й необхідності її використання в наукових працях. Гарні знання української мови і мовознавчі дослідження Матвія Номиса стали в нагоді під час створення словника української мови, над яким українські культурні та наукові діячі працювали протягом другої половини ХІХ ст. Результатом цієї роботи було видання «Словника української мови» за редакцією Бориса Грінченка у 1907-1909 роках.
Найвизначніша праця Номиса — «Українські приказки, прислів’я і таке інше. Збірники О. Марковича і других. Спорудив М.Номис» (СПб,1864), яка містить понад 14,5 тис. приказок і загадок. У ній опубліковані також записи Степана Руданського, Василя Білозерського, Пантелеймона Куліша, В. Лазаревського, Марка Вовчка та інших.
В її основу лягли записи Опанаса Марковича. Крім того, упорядник використав фольклорні записи О. Кониського, Л. Боровиковського, твори Т. Шевченка та інших письменників, з яких він вибрав прислів’я і приказки. Збірку назвали скарбницею українського слова, етнічною енциклопедією. У 1865 році молодий Панас Мирний записав у щоденнику: «Спасибі Номису за його працю, велике спасибі!» Збірка Номиса була прихильно зустрінута не лише на Україні, а й за її межами у слов’янському світі. Російський учений-славіст Олександр Пипін у 3-му томі «Історії російської етнографії», що присвячувався Україні, називає працю Номиса величезним здобутком української етнографії, котрий можна порівняти за своїм значенням до збірки Володимира Даля «Прислів’я російського народу». Праця уродженця Полтавщини відіграла важливу роль у розвитку української літератури, її фольклорного стилю. У 1993 році видавництво «Либідь» у серії «Літературні пам’ятки України» видало повністю цю унікальну книгу.
14 літ служив чиновником: у Петербурзі, Пскові, Катеринославі, Житомирі; в першому Департаменті Санкт-Петербурзької управи благочиння, потім у Контрольному департаменті цивільних звітів; начальник Псковського відділення Санкт-Петербурзької контрольної палати, управляючий Катеринославською та Волинською контрольними палатами. Відповідальність і ретельність Симонова була відзначена орденами, чином статського радника.
У Санкт-Петербурзі Матвій зустрів своє кохання — то була Надія Михайлівна Білозерська-Забіло, рідна сестра Олександри Білозерської (псевдо Ганна Барвінок, дружини П. Куліша, сестра братів Білозерських).
Знайшлося четверо донечок: Надія (вересень 1857 — 4 грудня 1918 р.), Марія (1858-?), Олександра (1862-1928), Галина (1863-1922). Хрещеною матір’ю старшої дочки була письменниця Ганна Барвінок (Олександра Білозерська, дружина Пантелеймона Куліша).
У 1869 році Симонов повернувся в Лубенський повіт, де прожив до кінця життя: то у с. Заріг, то у Лубнах. Він вів простий, аскетичний спосіб життя: носив селянський одяг, жив у звичайній сільській хаті, сам працював.
Його освіта, авторитет, досвід посприяли призначенню на посаду директора новоутвореної Лубенської чоловічої гімназії (1872-1877), обранню головою Лубенської земської управи (літо 1877-травень 1878), мировим суддею та головою з’їзду мирових суддів (1885-1890).
Благодійник
Пожертвував значні суми на українські справи, на Наукове товариство імені Шевченка. Частину грошей поклав у банк. На відсотки в його рідному селі побудував лікарню і довгий час її утримував. Лікарня безкоштовно обслуговувала жителів Зарога та навколишніх сіл і забезпечувала ліками всіх нужденних. З 1858-го займався справами друкарні Куліша, оскільки той перебував у Мотронівці. Зусиллями Матвія Номиса ця типографія проіснувала до 1863 року. Книги, що тут виходили розповсюджувалися не лише в Петербурзі, а й на українських землях.
Перебуваючи у Петербурзі, подружжя Симонових відкрило магазин української моди. Дружина діяча якраз закінчила курси «модисток», отримала диплом, який надав їй право відкрити салон і самій готувати закрійниць. Послугами користувалися родини Пушкіних, Маркевичів, Макарових. Постійним клієнтом був Опанас Маркович, якому дружина Матвія Номиса шила і вишивала українські сорочки, носові хустини, шаровари.
Письменник
Пипін згадував М. Номиса і в «Історії слов’янських літератур» (1879, видання 2-е), бачив його серед кращих українських письменників післякріпацької доби.
Справді, Матвій Номис був не тільки фольклористом, знавцем народного життя, але й письменником, автором низки прозових творів українською мовою. Як письменник він не виходить за межі своїх уподобань у царині етнографії і народної мови. Зрештою, це був дух того часу, якому корився й Номис: захоплення українським фольклором мало широкі межі й засвідчувало бажання передової інтелігенції стати ближче до народу, зібрати й уберегти від втрати його дорогоцінні словесні скарби та показати на кращих зразках красу і багатство народної душі.
Професор М. Петров у своїх «Нарисах історії української літератури XIX століття» перший дав визначення М. Номису як письменникові «етнографічного» напрямку (слідом за М. Вовчком, О. Кониським, Г. Барвінок та ін.), тим самим підкресливши першооснову його творчості — народне життя.
Діапазон творчої діяльності М. Т. Симонова був надзвичайно широкий: він і письменник, і діалектолог, і видавець, помічник П. Куліша у виданні українських книжок. Крім згаданої «Автобіографії Василя Петровича Білокопитенка», в «Основі» він опублікував статистичну працю «Кріпацьке населення в Росії» та оповідання з народного життя «Тітка Настя», і в альманасі «Хата» (1860) — «Дід Мина і баба Миниха». Друкувався також у журналах «Киевская старина» («З дитячих і отроцьких спогадів»), «Крашанки в давнину», «Як збідніли Оболонські» та ін. У своїх творах Симонов змальовує побут українського селянства, любовно відтворює звичаї старосвітської козацької України. 1898 року він видав брошуру про Лубенську гімназію, яку облаштовував, з нагоди її 25-річчя. М. Номис — батько письменниці Надії Кибальчич, авторки драми «Катерина Чайківна» і дідусь Надії Козловської (Кибальчич), поетеси і дитячої оповідачки.
Помер 8 січня 1901 року у Лубнах.
Увічнення пам’яті
Пилип Капельгородський в статті «На Лубенському літературному грибовищі» (1928) писав, що бачив могилу письменника «між двома високими стрункими берізками, кроків за 90 від огорожі кладовищенської церкви». Тепер вона загублена. Восени 1993 року в Лубнах і селі Зарозі відбулась наукова конференція, присвячена 170-річчю від дня народження Номиса. У ті дні лубенці відкрили на будинку колишньої чоловічої гімназії (відбудована в повоєнні роки) меморіальну дошку на честь її першого директора. У 2010 році на згадку про відомого земляка Зарізькій школі І-ІІІ ступенів було присвоєно ім’я Матвія Терентійовича Симонова (Номиса).
