«Persona grata»: Наталія Кривко

ВЕД.: Вітання усім! Традиційно о цій порі в ефірі Рідного радіо стартує проект «Персона грата» — спільний проект «Вашої Хвилі» та Інтернет-видання «Полтавщина», у якому ми розповідаємо вам про цікавих людей нашого краю, про яких знають усі, або про яких варто дізнатися. У студії я, Ольга Гончарова, і моя сьогоднішня гостя — переможниця обласного етапу конкурсу «Учитель року» у номінації «Інформатика», вчитель Полтавської гімназії № 33 Наталія Кривко. Наталочко, доброго ранку!

КРИВКО: Доброго ранку вам!

ВЕД.: Розкажи, будь ласка: ти ще доволі молода жінка — як вже досягла таких вершин?

КРИВКО: Не дивлячись на те, що я досить молода, стаж моєї роботи сягає 6 років, але я вважаю себе (так, нескромно) творчою особистістю. Мені дуже подобається працювати в школі, дуже подобається працювати з дітьми і тому, я думаю, саме це і привертає дітей до мого предмету, який я викладаю. А це — інформатика.

ВЕД.: А чому саме інформатика? Взагалі, жінка і техніка не зовсім поєднувані, здавалося б, речі. Чому саме інформатику ти вибрала, коли вступала до інституту?

КРИВКО: Я вибрала, в першу чергу, математику, мені вона навіть більше подобається. Але так склалося життя, що почала я працювати вчителем інформатики. Звичайно, мені дуже подобається цей предмет, оскільки розвиток техніки йде досить швидкими темпами, а це і справді предмет, який дозволяє знайти різні шляхи для самовдосконалення. Це по-перше, а по-друге, звичайно, дітям дуже подобається. Особливо дуже приємно, коли приходять змалечку дітки цікавляться, навіть ті, в яких ще немає інформатики, але вони до мене заходять, запитують, як, що можна зробити. Саме це, мабуть, мене і привертає до цього предмету, це мені дуже подобається.

ВЕД.: З якого класу зараз вчиться інформатика у школі і що вивчають оті найменшенькі, про яких ти щойно згадала?

КРИВКО: Взагалі-то у нас вивчається інформатика в 9, 10, 11 класах, але у математичному класі ще є у 8. Раніше ще у нас були гуртки, починаючи із 5 класу. Але зараз за браком коштів, скажімо так, таких гуртків немає, але все одно, якщо діти звертаються по допомогу, звичайно, я допомагаю, тим більше, що зараз, коли вони готуються до інших уроків, то вони готують або презентації, або навіть мультфільми. Тому, звичайно, допомога їм потрібна вже з такого віку, може, класу з 5. З наступного року інформатика буде викладатися, починаючи з 2 класу.

ВЕД.: А що ж можуть отакі малюки за комп’ютером?

КРИВКО: По-перше, малюють в Paint, що їм дуже подобається, вміють вони вже набирати тексти. Хочу сказати, що зараз, мабуть, наші діти краще розуміються, ніж ми, коли були в такому віці. Наприклад, моя донечка, якій 4 роки, вона вже вміє запустити браузер, знайти мультик, який їй подобається, тому я думаю, що вони більш розвинені в цьому плані аніж ми.

ВЕД.: А скажи, будь ласка, буває так, що хтось із учнів приходить до тебе і запитує: Наталіє Валеріївно, я ось щось таке вичитав чи чомусь такому навчився, допоможіть мені. Те нове, про що ти десь, можливо, чула , але не в курсі остаточно так глибоко, ґрунтовно?

КРИВКО: Так, буває, звичайно, і таке. Тому що діти у нас дуже багато знають, вони багато читають і , звичайно, наприклад, ми працюємо з учнями, коли готуємося до конкурсу захисту науково-дослідницьких робіт МАН. Він вже розпочався, і в мене є 2 переможці, які готують наукові роботи на область. Звичайно, вони знають дуже багато і навіть інколи більше, ніж вчитель. Наприклад, в мене є учень Юра Фантон, він представляє наукову роботу, присвячену мультимедійному проекту «Асканія Нова». Тобто він розробив проект 3Д, можна потрапити в «Асканію Нову», сидячи у себе вдома за комп’ютером. Він прив’язався до Google Maps, повністю відтворив ту рослинність, яка є в «Асканії Новій». Це дуже цікаво і, звичайно, я не можу сказати, що я настільки гарно орієнтуюся в цьому, як він. Він працює в середовищі Uniti 3D, в якому я настільки не орієнтуюся. Звичайно, я знаю, що це за середовище, які там є об’єкти, що можна створювати. Але коли він почав працювати, він, звичайно, зробив крок вперед. І коли він звертається по допомогу, я можу просто знайти для нього літературу, де він може прочитати, а потім вже самостійно щось зробити, тобто деякі 3D об’єкти він розробляє в програмі Maya, дещо він розробляє у 3D Max. Тобто дитина самовдосконалюється і розвивається. Як колись мені сказала моя колега, потрібно у школі знайти таку дитину, якій ти даєш факел, а вона його бере вже далі буде йти і нести його, а ми будемо насолоджуватися тим, що бачимо.

ВЕД.: А таких факелоносців у тебе багато за ті роки, що ти працюєш у школі?

КРИВКО: Чесно кажучи, майже кожен рік можна зустріти таку дитину. В цьому році особливо у нас дуже сильні 11 класи. З болем у серці ми будемо їх відпускати від себе. Але ж розумію, що розумні дітки, хочеться, щоб вони знайшли себе в цьому житті. Дуже приємно, коли потім дитина приходить і каже, що завдяки своєму вчителю, завдяки тому, що вона цікавилася інформатикою в шкільні роки, вона вибрала собі професію в житті.

ВЕД.: Повернемось до конкурсу. Ти з такою любов’ю розповідаєш про своїх дітей; знаю, що на одному з етапів тобі довелося працювати із чужим класом. З цими дітьми ти була не знайома до початку конкурсу. Розкажи, як то воно — прийти у чужий клас і проводити відкритий урок? Не просто собі звичайнісінький урок, а урок, коли ти усвідомлюєш, що на тебе дивляться , за тобою спостерігають, оцінюють твої педагогічні прийоми, які відчуття?

КРИВКО: Насправді це надзвичайно цікаво, але в той же час, звичайно, це важко. Тому що коли ми готуємо відкритий урок, орієнтуючись на своїх дітей, успіхи яких ми знаємо і здібності яких ми знаємо, — це легше. А коли ми приходимо в чужий клас, коли ми не знаємо дітей, не знаємо, що вони можуть зробити, що не можуть, який в них характер, можливо, хтось де в чому відстає, — це важко. Але хочу сказати, що і на міському етапі конкурсу, і на обласному етапі конкурсу, були дітки доволі активні. Тобто головне — не розгубитися. Звичайно, є дітки, які не зовсім зрозуміли, можливо, поставлене завдання, але це ж і є завдання вчителя — допомогти їм зрозуміти, що потрібно робити. Головне, щоб не розгубився сам вчитель. І тоді можна побудувати роботу таким чином, щоб задіяти всіх учнів. І неважливо, чи вони слабкі, чи вони дуже сильні. Єдине, що дуже важко: заздалегідь підготувати такі завдання... Якщо ми готуємо, використовуємо якісь методи, особливо методи інтерактивні, важливо об’єднати дітей в такі групи, щоб були в одній групі не тільки сильні учні, але й слабкі так само, щоб вони могли один одному допомагати. В чужій школі це важко зробити, але насправді діти допомагали. Вони дуже позитивно відносяться до таких конкурсів, їм було дуже цікаво. За день ми з ними знайомилися, і насправді це дуже цікавий досвід.

ВЕД.: А як тобі спало на думку взяти участь у такому конкурсі?

КРИВКО: По-перше, в мене було бажання познайомитися з новими людьми, дізнатися про якісь нові знахідки в навчально-виховному процесі. Хотілося, звичайно, поділитися своїм досвідом, почути слушну думку колег. І особливо на обласному етапі це був надзвичайний досвід, тому що вчителі, справді залюблені в свою справу, ті люди, які гідні високого звання учитель, працювали разом зі мною. І ми так здружилися, це було дуже приємно. У нас була така творча атмосфера, один одному допомагали. Я не пожалкувала, що взяла участь у цьому конкурсі.

ВЕД.: Коли брала участь ще у міському етапі конкурсу, розраховувала, що отак ось виграєш місто, підеш на область, виграєш область?

КРИВКО: Насправді ні. Я не розраховувала, що виграю, тому що справді зі мною були, не можу сказати, що суперники, ні, мої колеги, однодумці, були дуже сильні. І були ті, в яких більше досвіду, можливо, ті були, які вже брали участь в такому конкурсі. Тому мені було в цьому плані складно. Але ж, як я вже казала, атмосфера на конкурсі досить доброзичлива, тому це було дуже цікаво, це і справді грандіозний досвід для мене, тому що як я вже казала, працюю в школі тільки 6 років, але це вже можливість, скажімо так, перейти на новий рівень. Тобто хочеться все ж таки професійно самовдосконалюватися. А якщо просто проводити уроки в школі, не маючи можливості порівняти свої досягнення з досягненнями інших, про нові кроки в плані самовдосконалення не може йти мова.

ВЕД.: А скажи, будь ласка, від всеукраїнського етапу конкурсу чого ти очікуєш?

КРИВКО: Поки що нічого не очікую. Просто хочу, звичайно, підготуватися, хочу познайомитися, можливо, з більшою кількістю педагогів, скажімо так, поспілкуватися, збагатити свій досвід, можливо, новими методами, прийомами роботи. Хочеться, звичайно, подивитися на майстер-класи інших вчителів, хочеться досягнути чогось більшого.

ВЕД.: А де проходитиме цей етап конкурсу?

КРИВКО: Саме з інформатики етап конкурсу буде проходити в Краснограді, це — Харківська область.

ВЕД.: І саме там вчителі даватимуть майстер-класи на «чужих» знову ж таки учнях...

КРИВКО: Так, так...

ВЕД.: ... У чому там полягатимуть завдання ти вже в курсі?

КРИВКО: Чесно кажучи, ні, ще не знаю.

ВЕД.: А підготовчий етап? Те, що ти казала: «потрібно підготуватися». В чому полягатиме твоя підготовка — вже визначилася?

КРИВКО: Ну, що стосується підготовки, звісно, так. Я знаю, що хочеться, знову ж таки, присвятити якийсь час, попрацювати з підручниками, самовдосконаленню, хочеться підтягнути свій рівень в плані програмування. Тобто, я знаю, що потрібно мені порозв’язувати якісь більш складні задачі. Можливо, сісти порозв’язувати задачі минулого року з всеукраїнської олімпіади з інформатики, тому що досить довгий час не викладалося програмування у нашій школі, тому що це — академічний рівень і він у нас тільки в математичних класах. Тільки в цьому році я вперше після довгої перерви я викладаю програмування, тому хочу приділити побільше часу цьому.

ВЕД.: А як, на твою думку, для тих слухачів, чиї діти зараз вчать інформатику, програмування — самотужки його можна опанувати? Багато хто вважає, що програмування, мовляв, власними силами не вивчити, у школі цьому не навчать, потрібно десь якось додаткові якісь методи шукати. Це слушна думка, чи можливо вивчити програмування і за допомогою шкільної програми?

КРИВКО: Ну, звичайно, це можна вивчити і самотужки, якщо у дитини є бажання, якщо дитина читає підручник. До мене звертається багато дітей, які хочуть самостійно засвоїти програмування. Вони приходять до мене, скажімо так, не можна назвати це факультативними заняттями, але я певний час для них виділяю — годину на тиждень. Коли вони приходять, отримують завдання, розв’язують їх разом зі мною або самостійно, а потім ми перевіряємо. Тобто, головне — це бажання, а якщо є бажання — можна вивчити як у школі (тим більше, що програмування вивчається лише в 11 класі, а є діти, які цікавляться, скажімо, з 9-го класу). Тому приходять, беруть книжки. Книжок дуже багато, є різні, що стосуються алгоритміки, з чого потрібно взагалі-то починати. І після цього вдосконалювати вміння і можна потім вже говорити про те, щоб таку дитину відправити на олімпіаду: міську а, може, потім і на обласну.

ВЕД.: Які бонуси матимуть переможці обласної чи міської олімпіади?

КРИВКО: Що стосується переможців — якщо не помиляюся, вони мають якісь грошові винагороди. Але точно я не можу нічого про це сказати.

ВЕД.: Скажи, будь ласка, ти сама в школі програмування вчила у межах шкільної програми чи самотужки осилювала?

КРИВКО: В школі коли навчалася — ми не вчили програмування взагалі. Я його вивчала вже коли навчалася в інституті. Звичайно, нам викладали мову програмування Pascal і трохи ми так захопили Delphi. Коли я вже прийшло до школи, зрозуміла, що зараз уже викладається в школі Delphi, тому я сідаю і самостійно працюю саме з цим середовищем. Мені справді цікаво, тому що набагато більше можливостей в нього є, ніж в тій, в якій ми вчили в інституті.

ВЕД.: Побутує думка, що університетська програма трішечки буває закостеніла, буває ми багато чого вчимо у вишах того, що не знадобиться, але не вчимо якихось потрібних речей. А шкільна програма, вона гнучка, змінюється відповідно до стрімкого розвитку інформаційних технологій, чи?..

КРИВКО: Так, шкільна програма дуже гнучка, у нас так сталося, що шкільна програма змінюється майже кожного року. Дійсно, все тому, що інформатика — справді дуже гнучка наука. Тобто великими темпами йде розвиток комп’ютерної техніки. Коли я прийшла працювати в школу, та комп’ютерна техніка, яку ми вважали дуже досконалою, зараз вже знецінилася. Можу навести такий приклад, що коли я прийшла працювати, ми вивчали графічний редактор Paint. Зараз ми його в школі не вивчаємо, до того ж техніка нам дозволяє вивчати Photoshop. Що стосується векторної графіки, якщо ми вивчали векторну графіку за допомогою тих зображень, які ми можемо створювати у Microsoft Word, то тепер ми маємо можливість вивчати Corel Draw.

ВЕД.: А змінюється лише програма чи оновлюється таки і склад машин? Скільки в тебе зараз машин у твоєму кабінеті, чи змінюється їхня кількість і хто слідкує за технічним забезпеченням?

КРИВКО: Що стосується технічного забезпечення, дуже приємно, що рік назад наш мер зайнявся цим питанням , він подарував нашій школі 17 нових комп’ютерів. Тим більше, після цього, ось влітку до нас прийшов міністерський кабінет інформатики, до якого входить 8 учнівських комп’ютерів і 1 учительський. Відповідно, у нас у школі 2 комп’ютерних класи по 13 комп’ютерів в кожному: 1 учительський і 12 учнівських.

ВЕД.: Тобто дітям техніки таки вистачає, немає такого, як колись було: по 3-4 чоловіки за 1 комп’ютером і як за ті 20 хвилин уроку, що сідали за машини, вони чомусь навчаються, не дуже зрозуміло?

КРИВКО: Ну це таке спірне питання, тому що, звичайно, техніки вистачає, але ж у нас є класи, які не поділяються на групи. Тобто, наприклад, у нас 8-ий клас, в якому 31 дитина, а, відповідно, в одному комп’ютерному класі тільки 12 учнівських комп’ютерів. Очевидно, що не можна за 12 учнівських комп’ютерів по одній розсадити 31 дитину. Відповідно, зараз, оскільки я єдиний учитель, якось мені простіше, але коли обидва кабінети інформатики будуть зайняті постійно, то це буде, звичайно, складніше. Інколи буває таке, що і по три дитини сидить за однією машиною.

ВЕД.: Наскільки я розумію, така ситуація типова для багатьох шкіл, не лише Полтави, а взагалі України...

КРИВКО: Так, звичайно.

ВЕД.: Із колегами ви цю болючу тему не обговорювали, як шукати вихід з такого становища?

КРИВКО: З приводу цієї теми я спілкувалася із колегами з області, але у них такої проблеми немає. У них класи такі великі, вони обов’язково діляться на групи, або ж це маленькі школи, в яких небагато учнів. І, звичайно, чомусь сталося, що на область іде краще забезпечення, ніж на міста. Тобто, наприклад, в Пирятинському, здається, ліцеї, 4 комп’ютерних класи, якщо не помиляюсь. Тобто в них краще забезпечення в цьому плані, аніж у нас.

ВЕД.: Якась дивна система; побачимо, що відбувається у Харківській області, яке там становище, розкажеш потім, після конкурсу, що ж ти там побачила?

КРИВКО: Так, із задоволенням. Я думаю, це у зв’язку з тим, що все ж таки там дуже багато дітей з окреслених, скажімо так, сіл , які знаходяться поряд, мабуть, для того, щоб все ж таки дітки мали можливість також розвиватися, розвивати свої творчі здібності, потенціал розвивати, мабуть, з цим пов’язано.

ВЕД.: Знаєш, я от так тебе слухаю, ти так розповідаєш цікаво. І подумалось: позаду вже два етапи конкурсу, попереду ще один. А коли ти встигаєш готуватися ? В тебе маленька донечка, як вона ставиться, як учні твої сприймають те, що ось Наталія Валеріївна начебто урок веде, але ще їй потрібно готуватися, тобто менше часу, можливо, у позаурочний час може їм приділити. Як оточуючі сприйняли?

КРИВКО: Я намагаюся приділити уваги своїм учням, тому що навіть беручи участь у конкурсі, і в позаурочний час я зустрічалася зі своїми дітками, які паралельно готувалися до обласних олімпіад і, відповідно, конкурсу МАН, ми все одно готувалися. Звичайно, ми зустрічалися увечері з ними, тому що я розумію, що це потрібно. А що стосується донечки, в нас був такий досить цікавий момент. Нам задали у садочку вивчити віршика. Забрав донечку чоловік, так сталося, що вони віршика не вивчили. І коли я її зранку приводжу до садочку, а в неї вихователь запитує: «Даша, а ви разом з мамою віршик вивчили?» Даша каже: «Ні, не вивчили.» Її запитують: «А чому ж ти не вивчила віршик, як же це так сталося? Ти ж повинна була з мамою вчити.» Вона каже: «Ну, тому, що в мене мама — вчитель року».

ВЕД.: Ось оцим, мабуть, все і сказане. А ти вже відчула, що ти — таки вчитель року? Принаймні, у межах Полтавської області, поки що.

КРИВКО: Поки що тільки починаю відчувати. Це надзвичайно приємно, тому що прийшовши на роботу, коли я зайшла до класу, розпочала урок, а дітки, вони знають, що я перемогла, і окрім цього, в нас дуже велика перемога, тому що від нашої, від полтавської гімназії № 33 — у нас два переможці. У нас ще переможець у номінації «Фізика» — Юдіна Наталія Вікторівна. Тому для нас це взагалі дуже велике досягнення. І дітки встали і почали аплодувати. Це настільки для мене велика радість, що я навіть не знаю, як виразити свої почуття. Але це, мабуть, найкраще в цьому конкурсі — визнання від тих дітей, яких я навчаю.

ВЕД.: Тобто, оті безсонні ночі, коли ти готувалася до відкритих уроків, оті всі етапи, вони того таки були варті?

КРИВКО: Так, звичайно, тому що все, що робиться, це ж робиться, в першу чергу, для дітей. І, відповідно, готуючись до тих самих відкритих уроків і в інших школах, хотілося ж зробити урок цікавим в першу чергу — для дітей. Тому що я розумію, що нас оцінює журі, вони дивляться, як ми себе поводимо. Але ж хочеться, щоб діти засвоїли і новий навчальний матеріал, і сам урок їм сподобався, і вони потім із цікавістю бігли на новий урок, щоб дізнатися для себе щось нове. Тобто, вони розуміли, що вони приходять в школу для того, щоб їм було цікаво і вони чогось досягали.

ВЕД.: От слухаю тебе, дивлюсь, як у тебе очі блищать, ти з такою щирою любов’ю розповідаєш. Як ти пішла вчительською стежкою?

КРИВКО: Знаєте, до заповітної мрії кожен іде по-різному. А моя мрія — вона була визначена заздалегідь. Тому що кожного дня я бачила приклад надзвичайного вчителя — своєї мами Сизоненко Тетяни Федорівни. З дитинства я розуміла складність професії вчителя. Але приклад моєї мами, її уміння бути стриманою, толерантною, виваженою — він спонукав мене не злякатися, а цілеспрямовано йти до своєї мети. І саме їй я завдячую своїми першими перемогами: у школі та інституті, і у педагогічній діяльності. І для мене вона — перший порадник і наставник. І, окрім того, я в Полтавській гімназії 33 навчалася. І коли прийшла туди працювати, мене спонукав до творчої діяльності і колектив гімназії. Тому що поряд зі мною знаходяться не тільки порадники мої, наставники, вчителі, які мене вчили, але так само я знайшла собі в цьому колективі друзів. Професія вчителя... Треба, мабуть, з дитинства хотіти стати вчителем. Тому що не кожен, хто приходить в школу, в ній залишається.

ВЕД.: Мабуть, так і, на жаль, чомусь так здається, що ситуація із цим всім стає все більш складною і заплутаною — все менше людей ідуть в школу за покликанням серця. Але насамкінець — зроблю тобі такий комплімент, що, доки ітимуть у школу ті люди, які ось отак щиро і з любов’ю розповідатимуть про своїх учнів, наша освіта таки, мабуть, житиме. На цій ноті і будемо закінчувати. Насамкінець — традиційне питання: побажай чогось нашим слухачам, а, можливо, ще й розкажеш якусь історію, яка характеризує тебе вже не як учителя, а як людину. Що б, якби тобі потрібно було визначити себе як особистість, ти розповіла абсолютно незнайомій людині?

КРИВКО: Якщо прив’язатися до побажання і при цьому ще й розповісти притчу... Хочу розповісти тоді таку історію. Одного разу прийшов вчитель до своїх учнів. Він поставив перед ними посудину і сказав: «Заповніть цю посудину камінням до самих країв». Учні почали заповнювати камінням і сказали: «Ось, ця посудина повна». Він подивився і сказав: «Ні, вона не повна». Дістав ще горох і сказав: «Заповніть тепер цю посудину знову ж таки до країв». Вони почали насипати горох і справді він заповнив щілини між камінням. І учні сказали знову ж таки, що ця посудина повна. Він сказав: «Ні. Давайте ви ще спробуєте заповнити піском». Вони засипали піску в цю посудину. І ця посудина, справді, заповнилася. Так ось хочеться сказати, що каміння — це найважливіші для нас речі: для когось це — сім’я, діти, для когось — робота, для когось, можливо, любов, кохана людина. Горох — це щось, що супроводжує нас по життю. Тобто, якісь приємні моменти, цікаві зустрічі, цікаві люди, які нам зустрічаються. А пісок — це ті незгоди, усе те дрібне, на що не потрібно звертати уваги. так ось я вам бажаю, щоб якомога більше було у вашій посудині саме каміння.

ВЕД.: Спасибі, Наталочко, за таку цікаву розповідь, за таке ліричне завершення. Нагадаю, що це була Наталія Кривко — вчитель Полтавської гімназії № 33, переможець конкурсу «Вчитель року» на обласному етапі у номінації «Інформатика». А слухали ви проект «Персона грата». Я, Ольга Гончарова, прощаюсь із вами і кажу: «Почуємось!».