УСРР – УРСР: 1922 – 1991. Відступ у капіталізм

Стислий зміст попередньої частини

У грудні 1917 року відбувся перший збройний напад російського більшовизму на Українську Народну Республіку. Остаточне ж встановлення «радянської» влади в Україні здійснилося тільки восени 1920-го — ціною величезних людських утрат, деградації моральних основ суспільного життя, руйнування основних засад економіки, нищення промисловості, сільського господарства. Прикметна обставина: більшості учасників цих процесів — комуністів ідейних, готових жертвувати власним життя заради того, в що вірили, судилося стати жертвами сталінської контрреволюції та згинути внаслідок політичних репресій 1930-х років.

Припинення масштабних військових дій не принесло спокою в Україну. Масовий збройний спротив радянській владі тривав тут набагато довше, ніж в інших регіонах СРСР — фактично до 1923 року.

Селяни масово боролися проти вилучення продовольства і заборони торгівлі. Часто-густо протести набували форм партизанського руху. В різних місцевостях діяли сотні більших чи менших повстанських загонів.

Селянські виступи відбувалися здебільшого під анархістськими гаслами, частково — під національно-визвольними. Інколи набували відверто бандитського характеру.

Проблемами повсталого селянства були його розпорошеність, відсутність політичних сил, здатних згуртувати село.

І все одно, за визнанням голови Реввійськради РСФРР Лева Троцького, українські повстанці відтягнули на себе втричі більше збройних сил більшовиків, ніж уся Антанта. Проти бунтівників кидалися кращі частини Червоної армії. Зрештою в Україні було зібрано більш ніж мільйонну армію, що намагалася протистояти розбурханому українському селянству. Заразом війська використовували для реквізиції хліба.

Особливими успіхами «народна» влада в упокоренні народу похвалитися не могла. Ще в 1922 році більшовики в Україні не контролювали навіть більшості повітових міст. І тільки губернські центри почували себе відносно безпечно.

Яскравий приклад відчайдушної селянської боротьби проти чужинської влади — Холодноярська республіка. Її осердям зробився православний Мотронинський монастир, розташований у лісовому урочищі «Холодний Яр», що на Чигиринщині.

Із 1918 по 1922 рік українські повстанці боронили свій край від загарбників: німецьких окупантів, російських «білих» і «червоних» інтервентів. Керували збройним спротивом агресорам славнозвісні брати Чучупаки — Василь, Петро й Олекса. Були й інші достойники.

Територія селянської «держави» охоплювала понад 25 навколишніх сіл і не обмежувалася Черкащиною. Тісні зв’язки з Холодним Яром підтримували повстанські загони, що діяли в Золотоніському повіті Полтавської губернії, під містечком Смілою Черкаського повіту Київської губернії, в Уманському та Звенигородському повітах тієї ж губернії, в Єлисаветградському (нині м. Єлисаветград зветься Кіровоградом) та в Олександрійському повітах Херсонської губернії.

У свої кращі часи селянські повстанські загони Холодноярської республіки налічували до 15 тисяч (!) бійців, які самі себе називали козаками, а своїх командирів — отаманами.

Нагрудний знак «5 років ВЧК-ГПУ», 1923 р.

Проіснувала селянська республіка майже до початку 1923 року.

До її остаточного знищення, ще у вересні 1922-го, більшовики обманом заманили повстанських ватажків у засідку. Захопивши їх, кинули до Лук’янівської в’язниці в Києві. 9 лютого 1923 року 38 бранців зуміли заволодіти зброєю, перебили охорону і спробували звільнитись. Та під час нерівного бою загинули — смертю героїв. Кілька осіб, узятих живими, були розстріляні. Пощади не попросив ніхто.

Василь Чучупак у роки Першої світової війни

Василь Чучупак, майбутній головний отаман Холодного Яру, поринув у вічність раніше. Народився він у селі Мельники, неподалік від Мотронинського монастиря, в 1894 році. До початку Першої світової селянський син зумів вивчитися й устиг повчителювати у селі Тимошівці Чигиринського повіту. У роки війни в чині прапорщика воював у складі царської армії. Після повернення з війська спробував повернутися до мирної освітянської праці. Та невдовзі, вже в 1918 році, був змушений взятися до зброї — для захисту свого краю, як командир Мельничанської сотні самооборони.

10 квітня 1919 року сформований на базі сил селянської самооборони полк гайдамаків Холодного Яру підняв повстання «проти комуни та Совєтської влади за самостійність».

Серед місцевого селянства Василь Чучупак користувався надзвичайним авторитетом. Для нейтралізації небезпечного супротивника ЧК розробило спецоперацію. Потрапивши 12 квітня 1920 року у більшовицьку пастку на хуторі Кресельці, оточений ворогами отаман загинув зі зброєю в руках, відбиваючись до останнього.

Зараз хутір уходить до складу його рідного села. Могила головного отамана Холодноярської республіки була збережена односельцями.

Могила Василя Чучупака на цвинтарі у Мельниках

Про нерівну боротьбу козаків Холодноярської республіки з більшовиками написав книгу спогадів учасник тих подій, наш земляк Юрій Горліс-Горський, він же Городянин-Лісовський, уродженець села Демидівка Полтавського повіту (зараз Решетилівського району). Називається цей документальний роман «Холодний Яр».

У художній формі події повстанської війни відображені у романі Василя Шкляра «Чорний Ворон», інша назва «Залишенець», виданому наприкінці 2009 року.

У лютому 2011 року Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка визначив письменника лауреатом у галузі літератури. Однак автор твору звернувся до Президента України В.Януковича з заявою, у якій просив «врахувати в Указі з нагоди нагородження лауреатів Шевченківської премії моє прохання про перенесення нагородження мене Шевченківською премією на той час, коли при владі в Україні не буде українофоба Дмитра Табачника». Відтак указ президента вийшов без згадки про Василя Шкляра. Натомість він отримав більш вагому нагороду.

17 квітня 2011 року на місці останнього бою отамана Василя Чучупака письменнику була вручена Народна Шевченківська премія. Кошти на неї були зібрані меценатами та звичайними громадянами України. Видатний митець сучасності вирішив спрямувати свою нагороду на екранізацію роману. Збір коштів, необхідних на створення кінострічки, триває — в Україні та серед діаспори.

...Так сприйняли встановлення більшовицької влади українські селяни.

Проте й у містах ситуація після завершення «громадянської війни» зоставалася складною. Чисельність робітників великої промисловості порівняно з довоєнною зменшилася наполовину. Забезпечення харчами працівників підприємств, націоналізованих після остаточного утвердження «диктатури пролетаріату», було недостатнім. Пайок скоротився до 100 г хліба і видавався не щодня. Голодуючі робітники вдавалися до так званих «італійських страйків», тобто уповільнювали темп праці, оскільки інакше їх негайно позбавили б роботи і трудової книжки, за якою одержувалися пайки.

Радянський плакат із закликом до робітників, 1920 р.

Через нестачу хліба різко впав видобуток корисних копалин, перш за все вугілля, що призводило до зупинки залізниць. Продовольча, вугільна і транспортна кризи вкінець розхитали матеріально-технічне постачання промисловості.

Одержавлення виробництва, втім, продовжувалося. У 1920 році Вища рада народного господарства РСФРР вирішила націоналізувати всі промислові підприємства з кількістю робітників не менше 5 при наявності механічного двигуна і не менше 10 за відсутності останнього.

Уведення НЕПу найчастіше пов’язують із повстанням у Кронштадті.

Кронштадт — місто-фортеця з портом, розташоване на острові Котлін у Балтійському морі. Воно охороняло морські підступи до Петрограду, «колиски Жовтневої революції». У лютому 1918 року сюди перебазувався центр Балтійського флоту.

Моряки-балтійці упродовж усієї громадянської війни в Росії слугували надійною опорою більшовицької влади. Та на той час вже й вони розпізнали справжню суть нового режиму.

1 березня 1921 року моряки й червоноармійці Кронштадтського гарнізону, підтримані робітниками міста, зажадали скасування режиму комісарської диктатури, звільнення із в’язниць всіх представників соціалістичних партій, виключення з Рад комуністів і повсюдного проведення перевиборів, надання свободи слова, зборів і союзів всім партіям, відновлення вільної торгівлі, дозволу селянам користуватися власною землею і розпоряджатися продуктами свого господарства, тобто ліквідації продрозкладки.

У відозві Тимчасового революційного комітету м. Кронштадта говорилося: «Товарищи и граждане! Наша страна переживает тяжелый момент. Голод, холод, хозяйственная разруха держат нас в железных тисках вот уже три года. Коммунистическая партия, правящая страной, оторвалась от масс и оказалась не в силах вывести ее из состояния общей разрухи. С теми волнениями, которые в последнее время происходили в Петрограде и Москве и которые достаточно ярко указали на то, что партия потеряла доверие рабочих масс, она не считалась. Не считалась и с теми требованиями, которые предъявлялись рабочими. Она считает их происками контрреволюции. Она глубоко ошибается.

Эти волнения, эти требования — голос всего народа, всех трудящихся. Все рабочие, моряки и красноармейцы ясно в настоящий момент видят, что только общими усилиями, общей волей трудящихся можно дать стране хлеб, дрова, уголь, одеть разутых и раздетых и вывести республику из тупика. Эта воля всех трудящихся, красноармейцев и моряков...».

Під відозвою стояв підпис Голови Тимчасового Революційного Комітету Степана Петриченка. На військову службу він був призваний у 1913 році з м. Олександрівськ (нині м. Запоріжжя), де працював на металургійному заводі.

Степан Петриченко

Після того, як більшовицькі власті переконались у неможливості домовитися з повсталими, червоні частини здійснили штурм Кронштадта. Бійців, котрі відмовлялися від участі у наступі на повстале місто, розстрілювали загороджувальні загони. Згодом Петриченко схарактеризував ці події так: «Стоя по пояс в крови трудящихся, кровавый фельдмаршал Троцкий первый открыл огонь по революционному Кронштадту, восставшему против власти коммунистов для восстановления подлинной власти Советов».

Чергуючи артилерійський обстріл і дії піхоти, до 18 березня Кронштадт удалось захопити. Жертвами наступної різанини стали не тільки матроси і солдати гарнізону, захоплені в полон зі зброєю в руках, але й безоружні мешканці міста, котрі також були зараховані до ворогів більшовицького режиму. Лише небагатьом пощастило втекти до Фінляндії.

...Насправді рішення про відмову від реквізиційних хлібозаготівель прийняли раніше. 18 лютого політбюро ЦК РКП(б) схвалило «Проект постанови ЦК про заміну розкладки натуральним податком». У ньому пропонувалося ще до початку посівної кампанії визначати загальну суму податку і середній відсоток обкладення ним посівних площ, із тим щоб селяни знали, скільки хліба вимагатиме держава. Після сплати податку їм надавалося право використовувати залишок урожаю на власні потреби, зокрема продавати на базарах.

Та партійно-державне керівництво радянської України намагалося заблокувати виконання цього документа. Однак, уже на X з’їзді РКП(б), який відкрився 8 березня 1921 року, доповідь Леніна про заміну розкладки продовольчим податком не зустріла заперечень. Очевидно, кронштадтський урок подіяв навіть на найбільш твердолобих комуністичних ватажків.

Словосполучення «нова економічна політика» вперше з’явилось у резолюції травневого, 1921-го року, пленуму ЦК РКП(б).

НЕП передбачав запровадження системи заходів, спрямованих на обмеження методів директивного управління, на використання елементів ринкового розвитку та ринкових відносин. Окрім продподатку, мова йшла про денаціоналізацію частини промислових підприємств, насамперед дрібних і середніх, про допуск приватного капіталу, заохочення іноземних інвестицій у різних формах, упровадження вільної внутрішньої торгівлі, нормалізацію фінансової системи, вдосконалення податкової, розвиток кредитно-банкової.

Новий курс уряду в промисловості визначився з другої половини 1921 року, згідно з підписаним В.Леніним «Наказом Ради народних комісарів про впровадження в життя начал нової економічної політики».

Дрібні промислові підприємства передавались у приватні руки на правах оренди, тобто реально вони продовжували належати державі. Цілковито державними залишалися всі підприємства важкої промисловості, банки, транспорт й уся зовнішня торгівля.

Якщо раніше великі підприємства працювали за «нарядами», під них одержували сировину, паливо й пайки для робітників, а натомість безкоштовно здавали всю вироблену продукцію, то тепер керівники держпідприємств повинні були діяти самостійно. Від них вимагалося забезпечення самоокупності. Продаж продукції мав відшкодовувати витрати виробництва. Це назвали спочатку комерційним, а потім господарським розрахунком, оскільки слово «комерція» різало вуха більшовикам. Коли самоокупність не досягалася, держава покривала збитки з бюджету.

На госпрозрахунок переводилися трести — групи підприємств, утворені за галузевою, територіальною або галузево-територіальною ознаками. Перші трести з’явилися восени 1921 року. Деякі з них були надзвичайно великими. Проте фабрики та заводи, що входили до складу трестів, не мали статусу юридичних осіб і працювали як цехові підрозділи, без права виходу на ринок. Майже відразу стали утворюватися й синдикати — організації для закупівлі сировини, планування операцій і збуту однорідної продукції групи трестів. Діяльність синдикатів, улаштування оптових ярмарків та заснування товарних бірж формували ринок засобів виробництва.

Рекламний плакат одного з радянських трестів

Легалізація торгівлі вивела з підпілля підприємницьку діяльність. За короткий час в оренду було здано близько половини підприємств. З’явилася нова буржуазія — промисловці-фабриканти, торговці-оптовики, біржові маклери. Їх називали непманами (людьми НЕПу) або совбурами (від «советская буржуазия»). Приватна ініціатива швидко виводила країну з розрухи. Але більшовики ставилися до непманів украй упереджено.

Карикатурне зображення непмана. Листівка часів НЕПу

Раніше інфляція не бентежила владу, коли ж держава визнала за товарно-грошовими відносинами право на існування, постало питання про зміцнення бюджету і грошей. У 1922–1924 роках було проведено грошову реформу.

Срібний рубль (900-ї проби!). 1924 р.

За темпами відбудови велика промисловість спочатку відставала від дрібної та кустарно-ремісничої. Після завершення грошової реформи в бюджеті з’явилися відповідні кошти. Особливу увагу уряд звернув на відродження Донбасу. Видобуток вугілля зосередили на найбільш перспективних шахтах. У 1925/26 господарському році Донбас дав майже 20 млн. т вугілля, що становило 78% довоєнного рівня.

Інтенсивніше, ніж в інших галузях, відбувалася концентрація виробництва у машинобудуванні. Злиттям десятків підприємств було утворено 32 великих заводи сільськогосподарського машинобудування.

Із середини 20-х років за планом ГОЕЛРО (Гідроелектрифікації Росії) почали будувати низку державних районних (тобто здатних задовольнити потреби цілого району) електростанцій, скорочено ДРЕС.

Обкладинка доповіді
про план ГОЕРЛО, 1920 р.

Із проголошенням НЕПу настання комунізму відсунулося у майбутнє. Найближчою метою партії стало соціалістичне будівництво. При цьому підкреслювалося, що між соціалізмом і капіталізмом (тобто ринковою, в тому числі непівською економікою) пролягає прірва, тоді як між соціалізмом та комунізмом якісної різниці нема.

Однак і впровадження НЕПу не було безхмарним. У 1921 році південь України вразив голод. Причини загибелі мільйонів людей були пов’язані не стільки з тяжкою посухою, скільки з попередньою політикою партії. В умовах продрозкладки селяни скорочували посіви, щоб задовольняти лише власні потреби. Міські споживачі залишалися без продовольства. 12 серпня спеціальною постановою вводились надзвичайні заходи для вилучення продподатку: взяття заручників, кругова відповідальність населених пунктів, масові розстріли.

Тим часом у 21 повіті п’ятьох південних губерній (Одеської, Миколаївської, Катеринославської, Запорізької та Донецької) через посуху селяни не зібрали кількості навіть посіяного насіння. Хлібних лишків із решти території України не вистачало, щоб підтримати розміщену в ній мільйонну армію, власні міста і робітничі селища, біженців із Поволжя, голодуючі південні губернії, міста центральної Росії та, нарешті, саме голодуюче Поволжя. Голодуючі ж українці державу не турбували. Газетам було заборонено писати про це. Незважаючи на зростаючу загрозу для життя мільйонів людей, більшовики не зверталися по допомогу до міжнародної громадськості. Вона сама запропонувала її. Проте в Україну чужоземних рятівників не запрошували.

Радянський плакат із закликом рятувати голодуючих Поволжя

Тільки після грудневої конференції в Україні ЦК РКП(б) змушений був визнати реальність українського голоду. На початку січня 1922 року голові Раднаркому УСРР дозволили звернутися по допомогу до міжнародних організацій.

У 1922-му Україна засіяла 14,4 млн. десятин проти 17,1 млн. у попередньому році. При цьому республіка змушена була відрахувати з нового врожаю понад 10 млн. пудів зерна, оскільки центральний уряд змушував поновити перерваний війною експорт хліба, аби дістати валюту. Щоб експорт не виглядав аморально, було оголошено, що голод припинився. Насправді ж у південних губерніях смертні випадки від голоду тривали до пізньої весни 1923 року.

Терор голодом остаточно придушив селянський антибільшовицький рух в Україні.

Діти, виснажені голодом (Бердянськ)

Хлопець, тяжко хворий від голоду (Гуляйпільський повіт)

Трупи померлих від голоду дітей, скинуті у морзі

Похорон жертв голоду в Херсоні

Хлопець с. Благовіщенка Іларіон Нищенко, через голод він убив і з’їв свого 3-літнього брата

Діти, доведені голодом до злочинства (м. Катеринослав): хлопець справа убив 8-річного товариша, щоб забрати у нього 4 фунти хліба (1 фунт = 0,4 кг)

Подані вище фотографії (http://ukrlife.org/main/evshan/famine.htm) зумів розшукати Роман Сербин. Народився він у с. Вікторів, нині Галицького району Івано-Франківської області, в 1939 році. Під час війни його родина опинилася в Німеччині, у 1948-му виїхала до Канади. Там, у Квебекському університеті, що в Монреалі, до своєї відставки у 2002 році Роман Сербин посідав посаду професора історії Росії та східноєвропейської історії. Як авторитетного дослідника радянської періоду його знає весь світ.

...Проголосивши НЕП, уряд тимчасово відмовився від створення колективних господарств. Поступово основною фігурою на селі утвердився селянин-власник. Селяни обкладалися досить помірним податком, а сплативши його, могли реалізувати надлишки зерна на свій розсуд. Бідні селяни взагалі звільнялися від податку.

На гроші, одержані за сільськогосподарським податком, державні хлібозаготівельні організації купували зерно на ринку. Чим успішніше йшли справи у сільському господарстві, тим більше податкових коштів одержувала країна. Як монополіст у закупівлі селянського хліба, держава визначала рівень заготівельних цін, завищуючи водночас продажні ціни на промтовари. Цей штучно створюваний перепад з легкої руки Троцького дістав досить промовисту назву — «ножиці цін».

Про масштаби, які досягнув дисбаланс цін між промисловими і сільськогосподарськими товарами, говорять наступні цифри: до жовтня 1923 року ціни на промислові товари склали 276% від рівня довоєнного 1913 року, тоді як ціни на сільськогосподарське збіжжя — тільки 89%. При цьому промтовари, порівняно з виготовленими до революції чи за кордоном, у цілому вирізнялися гіршою якістю.

Економічна ситуація в країні загострилася ще навесні 1923 року. Почалися труднощі зі збутом промислової продукції, особливо тієї, що призначалась для селян. На гроші, виручені від продажу своєї продукції, селяни просто не могли купувати занадто дорогі для них промислові товари. Зменшення надходження коштів у промисловість призвело до того, що на багатьох підприємствах перестала виплачуватися зарплатня. У зв’язку із цим робітники нерідко влаштовували страйки.

Дещо меншого масштабу криза вразила господарство УСРР і в 1925 році.

Загалом тенденція до розвитку ринкових відносин була несталою. Дедалі більше селян-незаможників звільнялися від податків. Натомість заможні господарства переоподатковувалися та втрачали здатність нарощувати виробництво продукції на продаж. Після зникнення високотоварних поміщицьких і селянських підприємницьких господарств село не могло забезпечувати всі потреби держави у зерні на експорт. Обмеженими залишалися й можливості насичення внутрішнього ринку. Це стало помітно, коли у промисловості почало розгортатися капітальне будівництво, що збільшувало споживання селянської продукції, адже зарплата будівельників отоварювалася перш за все продовольством.

З переходом до НЕПу почала відроджуватися кооперація, в якій більшовики вбачали оптимальну форму залучення селянства до соціалістичного будівництва, важливий елемент змички міста і села, засіб поєднання приватного торгового інтересу з інтересами держави. У 1921 році у республіці створили єдину систему споживчої кооперації для міста й села, яка здійснювала заготівлю і збут продукції. Через кілька місяців із цієї системи відокремилась сільськогосподарська кооперація. Набули розвитку її спеціальні види: машинно-тракторні, тваринницькі, цукробурякові та інші кооперативи. У 1925 році існувало 6712 споживчих і 11320 сільськогосподарських кооперативних товариств. Усіма видами виробничої кооперації було охоплено 1,5 млн., або 30% селянських господарств республіки, а разом із споживчою кооперацією — більше половини сільського населення. Сільгоспкооперація України зосередила у своїх руках значну частину товарної продукції сільських господарств: на неї припадало 37% планової заготівлі зерна, майже половина технічних культур.

Радянський плакат, присвячений розвитку кооперації

Водночас створювалися й інші виробничі об’єднання селян — колгоспи. У 1925 році їх було 5489, проте вони об’єднували лише 1,2% господарств республіки, були економічно слабкими, мали не більше 30% потрібного реманенту, в розподілі результатів праці практикувалася зрівнялівка.

До кінця 20-х років усіма видами кооперації, включаючи споживчу, охоплювалося вже 85% господарств. Однак партапарат, який поступово прибирав до рук Сталін, не прагнув будувати кооперативний соціалізм, адже товаровиробник-кооператор залишався власником і працював самостійно.

Уряд бажав розвивати радгоспи та колгоспи. Звільнивши від податків незаможників, партія вирощувала собі соціальну опору для майбутніх перетворень на селі. Запровадження з 1926 року податкових пільг і прямої матеріальної допомоги стимулювали появу нових колгоспів. Їх кількість дійшла до 12042 на початку жовтня 1928 року. Однак навіть основна частина бідноти не поспішала до них. Загалом було колективізовано менше 4% площі селянського землекористування.

Кризи, якими супроводжувався НЕП, поставили владу перед вибором — поглиблювати засади ринкової економіки і вкінець відмовитися від комуністичних ідеалів (подібним шляхом рухається впродовж останніх десятиліть Китай, де вже й мільйонерам готові видавати квитки компартії), чи повернутися до практики насильницького запровадження «світлого майбутнього» та модернізувати країну позаекономічними методами.

Ігор ГАВРИЛЕНКО