«Persona grata»: Микола Лахижа

ВЕД.: Субота, ранок. Я, ведуча Інна Якобенко, вітаю усіх, хто разом із нами — радіостанцією «Ваша хвиля» в проекті «Персона грата». Проекті, в який ми запрошуємо відомих, медійних людей, або тих, які нас чимось подивували, порадували. І, власне, з цього приводу ми хочемо із ними спілкуватися в ефірі. Сьогодні наш гість — це... Для мене ви — різдв’яний коктейль, в якому може бути і імбир, і цинамон, і цедра лимона. Все, що тільки можна! Доктор наук з державного управління, кандидат історичних наук, заступник начальника Головного управління державної служби у Полтавській області, а ще — художник Микола Іванович Лахижа. Доброго ранку вам!

ЛАХИЖА: Добрий ранок! Я себе зовсім іншим уявляв, мені здається, що повинно бути і сало там, і щось таке українське, хліб, мабуть...

ВЕД: Про сало це, мабуть, суто чоловіче сприйняття світу...

ЛАХИЖА: Воно в мене, дійсно, чоловіче і це я б хотів відзначити, оскільки вас, очевидно, я цікавлю як людина ...

ВЕД: ... безумовно..

ЛАХИЖА: ... а насамперед, як чоловічий оцей акцент, мені здається, що треба аналізувати і підкреслювати.

ВЕД: Так. Миколо Івановичу, я зізнаюсь чесно, це передача, в яку ну навряд чи нам було б цікаво просто чиновника запрошувати. Не тому, що ми не поважаємо чиновників, а тому, що для цього в нас є інші формати, інші тематичні передачі. Але якщо у чиновника стільки поєднань, стільки іпостасей, то він не міг просто залишитися поза нашою увагою , тому ми раді бачити вас сьогодні в нашій студії.

ЛАХИЖА: Не ображаюсь на таке звання чиновник, тому що це цілком нормальне звернення. Якщо нормальний чиновник, то повинно нормально сприйматись.

ВЕД: Безумовно. Я, власне, і хотіла розпочати з того, що ви — кандидат історичних наук і вас знає половина нашої редакції — ті, хто закінчив істфак і в яких ви викладали. Ще частина — це ті,кому ви щось коментували як історик, людина, яка в темі історичних процесів. Але певний час ви уже працюєте в Головному державному управлінні Полтавської області. Це відносно молоде управління ...

ЛАХИЖА: ... з 2005 р...

ВЕД: Як взагалі у вашому житті з’явилася державна служба?

ЛАХИЖА: Очевидно варто сказати про те, що школа історична — це на все життя. І для мене особисто вона дуже важлива, школа ПДПІ. Потім була аспірантура Московського ДУ, кафедра нової і новітньої історії, і дисертація по новітній історії Німеччини. Потім була робота, знову ж таки, в Полтавському педінституті, а потім була державна служба з 1998 р. і паралельно я працював зі студентами за сумісництвом. Небагато, але, як кажуть, для підтримки форми це надзвичайно важливо. І надзвичайно важливо, дійсно, що зустрічаєш постійно колишніх своїх студентів і приємно їх бачити. Це люди, які знайшли своє місце в житті.

Управління державної служби було створено у 2005 р. Це була така новація, один із етапів реформування державної служби. І я працюю з початку його створення. Мені здається, що досить багато зробили по роботі з кадрами в області. Тут і методична допомога, і перевірки, і мені здається, що надзвичайно важливо те, що ми намагаємось працювати не традиційно, а вивчаючи закордонний досвід, впроваджуючи його в діяльність органів влади. А те, що ти більш знаєш, намагаєшся більш знати, воно відчувається, звичайно. Ти стаєш більш цікавим для людей, знання ці потім передавати можна.

ВЕД: Ми обов’язково за кілька хвилин повернемося і до теми вашої дисертації, присвяченої новітній історії Німеччини, і взагалі до того досвіду, який ви вивчали в сусідніх державах.

Але я зараз хочу повернутися до витоків. Чим займалися ваші батьки, хто формував вас як особистість і зараз хто впливає? Тому що нормальна людина, вона все життя формується. Хто впливав, зокрема, на вибір професії?

ЛАХИЖА: Я вже це оцінюю сьогодні із точки зору своїх прожитих років (через кілька років буде пенсія) і як батько трьох синів. Для мене важливо усвідомити те, що , очевидно, людина формується під впливом інших людей і сама себе формує. Тобто, я це відчуваю по своїх дітях. Їх троє, три сини, але кожен з них різний. Очевидно, й ми з братом теж різні, хоча жили в одній родині. Батьки працювали в колгоспі, великий вплив дід на мене мав, дуже мудра була людина.

ВЕД: Ви з Полтавщини?

ЛАХИЖА: Я з Полтавщини, з Оржицького району, село Круподеринці. До речі, я пізніше, в період 80 рр., написав книгу, і вона витримала вже два видання, — «Історія села Круподеринці». Книга унікальна в тому розумінні, що це близько 400 сторінок тексту, зробленого на аналізі джерел. І дійсно, я працював спільно із колегами і в Москві в бібліотеках, в архівах, і в Ленінграді тодішньому, нині Петербурзі, і в Полтаві, особливо в архівах. І книга на базі і на основі історії України, Полтавщини, і Лубенщина, Оржиччина нинішня. Тобто, це надзвичайно цікава річ. Думаю, що я в себе ввібрав те, що мені здавалось кращим в сусідах десь було, школа, звичайно. Велику роль педагогічний інститут відіграв, тому що ми всі там учились фактично багато чому, окрім історії. Тобто, в мене є диплом учителя фізкультури, учителя малювання, паралельно був такий факультет громадських професій і було цікаво, як нам здавалося, корисно і з точки зору куска хліба — на майбутнє мати іще якусь додаткову спеціальність, коли ти поїдеш в село і будеш там працювати. Тобто, в принципі ми готувалися їхати в село і після закінчення педінституту. Я, дійсно, рік працював в селі в Новосанжарському районі в 8-річній школі. Читав історію, географію, право, підміняв вчительку німецької мови, яка була в декретній відпустці, вчителя фізкультури і т.д. Але це був цікавий такий досить період.

ВЕД: Дуже часто (принаймні, коли ви були студентом — точно) випускники саме історичного факультету поповнювали партійні кадри — райкоми, і обкоми. Вам не було такої пропозиції, чи ви взагалі не розглядали себе в такому контексті?

ЛАХИЖА: Ну, бачите, я поступив в педагогічний інститут прямо зі школи. Тобто, я був в комсомолі, дійсно, але, як правило, по цій комсомольській і партійній лінії йшли люди, які вже мали певний досвід життя, закінчили армію, а потім поступили в інститут. І дійсно, у нас такі люди були, вони потім хорошу кар’єру мали у цьому напрямку. Я більш орієнтувався на суто таку професійну діяльність як учителя, вчителя історії.

ВЕД: Ви пропрацювали у 8-річці Новосанжарського району, а потім вирішили, що ви хочете займатись наукою більш ґрунтовно?

ЛАХИЖА: Трішки не так. Коли я закінчив інститут і мав їхати працювати в школу, то паралельно мені запропонували вести заняття в інституті на заочному відділенні, асистентом, за сумісництвом. Тобто, я рік працював в школі і починав свою роботу як викладач, а потім через рік мене перевели на посаду асистента кафедри загальної історії, така тоді кафедра була. Надзвичайно цікаві люди працювали на цій кафедрі. Це була хороша школа і мудрості людської, і професійної, тому, що були там люди, які закінчували аспірантури в Москві, Ленінграді, і я вдячний цим людям за підтримку в свій час.

ВЕД: Я колись свого часу прочитала приблизно таку цитату: «За великим рахунком історія, як наука, нічому не вчить. Лиш час від часу вона дає нам можливість помедитувати над засушеними в папках з документами трояндами минулого і поміркувати над власними моральними раціями, своїм покликанням у цьому світі». Ви переймаєтеся цим?

ЛАХИЖА: Люди, мені здається, поділяють на тих, хто філософ з дитинства, і тих, хто стає філософом там ближче до пенсії, до старості. Ото, очевидно, я до другого типу належу. Тобто, якось по молодості, очевидно, так глибоко не доводилось міркувати про такі речі і проблеми. Просто готувався до своєї професії, намагався бути хорошим. Якщо не найкращим, то, в усякому випадку, гідним цієї процесії. Думаю, що, в основному, це вдавалося. Намагався бути широким за амплітудою інтересів, і це теж потрібно в житті. Ну а все інше — як життя допомогло чи, навпаки, чомусь завадило...

ВЕД: Ви казали, що у 8-річці ви, окрім історії, географії, ще й заміняли вчительку німецької мови. Ви непогано знали німецьку мову?

ЛАХИЖА: Відносно. Тому що, дійсно, все це відносне — знання мови. Щоб знати мову, треба її вивчати і практикувати. Тобто, якщо взяти педагогічний інститут, то не скажу, щоб нас якісно дуже навчали саме німецької мови, але я потім її вивчав, і скажем, для 8-річної школи запасу того знань вистачало, щоб уроки провести. Потім була аспірантура, де німецьку мову поглиблено вивчати. Потім докторську коли готував я, багато використовував матеріалів. Тобто, не скажу, що я її знаю блискуче, але скажу, що я її можу використовувати для аналізу текстів і для такого простого спілкування .

ВЕД: Що зумовило вибір теми вашої кандидатської вашої дисертації — новітня історія Німеччини?

ЛАХИЖА: Кандидатська дисертація була по історії НДР, пам’ятаєте, була така? І я вивчав історію демократичної селянської партії Німеччини. На німецьких джерелах, звичайно, побудована вся була, науковий керівник у мене був І.С.Галкін. Це світило науки, йому вже близько 90 р. було тоді, хороша була підтримка в цьому відношенні. Тема була цікава. Очевидно, я б її сьогодні якось по-іншому розглядав, але, скажемо так, за якість виконаної роботи тоді не соромно й сьогодні.

ВЕД: Ви доктор наук з державного управління. Що треба було зробити для... також захистити наукову роботу, написати? Що ви досліджували у державному управлінні?

ЛАХИЖА: 15 років тому була створена нова наука , галузь науки, точніше, так сказати — державне управління. Тобто, появилися перші захисти дисертацій. Ну сьогодні десь 150 докторів науки по Україні за ці 15 р. є, я був 110 десь по Україні. Надзвичайно цікава тематика , пов’язана з державним управлінням, але я обрав для себе як історик і як людина, яка працювала з новітньою історією, тему «Модернізація публічної адміністрації». І взяв її на прикладі посткомуністичних держав. Тобто, протягом десь 2000 — 2010 рр. я цю роботу виконував. Були проаналізовані реформи публічної адміністрації в Болгарії, Польщі, Казахстані, Росії, Україні. Все це порівнювалось із українським досвідом. Я ж наголошую, що це йшло паралельно з основною роботою. Тобто, це ранок до роботи, це субота-неділя, особливо взимку, і особливо коли діти стали дорослими, поїхали, то появився такий час для цієї роботи. Але тема надзвичайно цікава і по цій темі можна безкінечно працювати, тому що весь час іде розвиток...

ВЕД: Ви порівнювали досвід різних країн. На оцьому тлі Україна як виглядає в сенсі модернізації?

ЛАХИЖА: Як правило, кажуть, що от там у нашій державі щось так чи щось не так. Ми робимо ті ж самі помилки, що робили і вони. Це мій основний висновок. Як мені здається, що ми саме недостатньо вивчаємо їхні помилки. Тобто, я аналізую не тільки досягнення, а й помилки. Наприклад, місяць тому видано мною монографію «Модернізація публічної адміністрації. Досвід республіки Польща». Там якраз такий аналіз зроблено. Зараз працюю над такою ж монографією по Болгарії, теж дуже цікаво. Тобто, не треба думати, скажімо, що ми безнадійно відстаємо в чомусь, чи ми, навпаки, маємо якісь такі особливості, які не дозволяють робити щось так, як інші роблять. Так, ми за темпами відстаємо на сьогоднішній момент і тут, дійсно, треба багато робити. Дійсно, в нас багато що йде по колу, по спіралі і, на жаль, не один раз, як у більшості держав, а двічі-тричі. В цьому напрямку, очевидно, треба думати, як прискорити все це.

ВЕД: Ви сказали, що особливо, коли діти підросли, вивільнився час для науки на повну силу. Ви — хороший батько, ви приділяли багато уваги своїм дітям?

ЛАХИЖА: Звичайно, звичайно...

ВЕД: ... ні, насправді це — не звичайно.

ЛАХИЖА: По-перше, моя дружина — хороша мама. Моя дружина, Єгоричева С.Б., зараз працює завідувачем кафедри фінансів в університеті економіки і торгівлі, вона доктор економічних наук, ми з нею навчались паралельно в аспірантурі там і одружилися ну і разом виховували дітей і виховуємо й зараз, наскільки можемо.

ВЕД: Діти по чиїх стопах пішли, вони хто за професією?

ЛАХИЖА: Економічна кібернетика і програмування.

ВЕД: Прикладні науки...

ЛАХИЖА: Це прикладні науки, це сучасні науки. Всі вони, три сини, прекрасно знають англійську мову, 3-я школа, до речі, хорошу підготовку в цьому відношенні дає. Навчались в Харкові у вузах, зараз працюють.

ВЕД: Коли випадає вільна хвилина, ви, мабуть, малюєте?

ЛАХИЖА: Малюю, звичайно. І не тільки малюю, намагаюсь чимось зайнятися в залежності від того, як кажуть, який настрій. Тобто, все це робиться під настрій, звичайно. Я не вважаю себе професійним художником. Тому що диплом учителя малювання — це відносна була підготовка, але давно працюю як художник, ще із школи, а потім в студентські роки ми багато працювали, й виставки проводили, і вони були цікаві для студентів. Потім десь в період кінця 80-х , в 90-х рр. я читав спецкурс по історії образотворчого мистецтва. Повірте, шкода було з цим курсом розлучатися, коли ішов працювати в органи влади. Матеріали досі є, і цей курс дозволив якимось чином поглибити підходи , знання. Малюю багато, в основному- під час відпочинку, інколи взимку малюю. Влітку — це етюди, взимку — щось із етюдів. Був одним із засновників об’єднання «Художник» у 80-х рр. Потім, коли дисертацію писав, відійшов від роботи в ньому, тому що, дійсно, кинути довелось, всі зусилля спрямовувати туди, а зараз трошки більше, очевидно, часу появилося і можна більше й малювати. От виставка зараз ...

ВЕД: ... якраз про неї я і хотіла спитати. Тиждень тому відкрилась виставка...

ЛАХИЖА: Скажімо, мені було приємно показати людям щось зроблене в цьому напрямку. Навіщо? — виникає таке питання. Цікаво послухати думку, тому що, в принципі, ми зустрічаємось із друзями, які займаються в цьому напрямку, спілкуємось, критикуємо один одного в чомусь, різні точки зору є, цікаві там записи в книзі відгуків.

ВЕД: Колись Оскар Уайльд казав: «Я готовий на все, аби залишатися в хорошій фізичній формі. Тільки не пропонуйте мені якісь дієти і фізичні вправи». Що ви готові робити для того, щоб залишатися в такій же хорошій формі, як зараз? Ви для цього щось спеціально робите?

ЛАХИЖА: Ну як, їсти в міру, коли хочеться. Десь по молодості пробував бігати, не підійшло, не сподобалось. Люблю в лісі ходити, люблю на річці бути, купатися, а так от, в основному, активно. Пішки люблю ходити.

ВЕД: Із художньої літератури що останнім часом найшвидше берете до рук?

ЛАХИЖА: Ну, очевидно, історик у мені там дуже глибоко сидить... Є книги, які можу й кілька разів перечитувати: Сенкевич, Н.Казанзакіс, наші українські автори періоду 50-80 рр., в основному так.

ВЕД: У вас є етюд «Туніс». Ви часто подорожуєте, пишете з натури?

ЛАХИЖА: Звичайно, звичайно, хотілося б поїздити по світу, так, ми багато чого хочемо, але не все у нас виходить. Тобто, в основному етюди були які? До батьків доводилось часто їздити, доки вони жили там окремо, зараз вони недалеко біля брата живуть. Мама, на жаль, померла, тато ще живий, їжджу туди, на дачі багато працюю, малюю. Було кілька поїздок таких на відпочинок із дружиною разом, в т.ч. от був Туніс. Це була моя така перша поїздка, кудись далеко. Надзвичайно цікаво було , тому от інколи кажуть: я в основному природою України милуюсь. Я милуюсь природою України, звичайно, що це на першому місці, але там все інше було. Тобто, там були такі місця, які я знав уже як історик, конкретні місця, які конкретно цікаво було дивитися, побачити, і були такі моменти, коли ти відчував оту історію. Це не тільки там було, це і в Україні, Генуезька фортеця, скажемо, або в Феодосії руїни, або на Полтавщині тут деякі місця цікаві.

ВЕД: В гастрономічному сенсі ви такий же патріот?

ЛАХИЖА: Мабуть, що так, тому що в Польщі доводилось бувати кілька разів, подобається їхня кухня, болгарська — ні, а наша — дивлячись, хто готує і як.

ВЕД: Я хочу все-таки на декілька хвилин повернутися і до теми вашої наукової роботи. У вас була можливість порівнювати. Але я зараз хочу якісь ваші спостереження, як науковця, який може помічати якісь деталі, от в сенсі побутовому, наприклад, не державного управління. Що впало в око, що хотілося б запозичити нам наприклад, на рівні побутовому із інших країн?

ЛАХИЖА: Звичайно, я можу судити більше по Польщі, був там кілька разів — 2005, 2006, 2008 рр. і хотілося б і зараз поїхати, можливо, буде така нагода. Наголошу, що я їздив не за державні гроші, а як науковець, беручи участь у якихось грантових програмах. І ми там спостерігали, дійсно, як живуть люди і як Польща розвивалася. 2005-2008 р. уже відчувалася оця різниця. Мені подобався настрій, який був: європейський оптимізм, час вступу і виклики деякі були. Ми задавали питання: як на вас вплине те то, те то, оптимізм був і це дуже непогано. Одяг, місто яке, от воно чисте там чи брудне, які підходи в роботі — надзвичайно цікаво. І, скажімо, можна було спостерігати різницю між центром і провінцією — це те, що і в нас є. Тобто, я наголошую, що ми, в принципі, йдемо в тому ж напрямку, що і вони, може, повільніше.

ВЕД: В найрожевішому дитинстві, коли вас запитували: ким ви хочете стати, коли ви будете дорослим, що ви, зазвичай, відповідали?

ЛАХИЖА: В дитинстві я не кричав, але хотілось бути художником і хотілось бути істориком. І я навіть десь в 10 класі їздив до Києва в академію, але, подивившись на ті роботи, які там представлені, критично оцінив свої можливості ( ніде не навчався, не було ніяких азів), тому поступив на історичний факультет і, в принципі, не шкодую.

ВЕД: Наш ефірний годинник констатує, що передача добігає кінця. Зазвичай прошу наших гостей розповісти улюблену притчу або анекдот. Ну, можливо, у вас є такий про державну службу, але не обов’язково.

ЛАХИЖА: Анекдот, мені здається, такий передноворічний. Дівчина молиться богу перед новим роком і каже: «Боже, дай мені товсту пачку грошей і тонку фігуру, але, будь ласка, не переплутай, як це було минулого року».

То я б хотів сказати, що в зв’язку з прийняттям і відкладенням нового закону, хотілося б сподіватись, що все буде по-іншому в наступному році.

ВЕД: Якщо нічого не переплутається.

ЛАХИЖА: Нічого не переплутається.

ВЕД: Дякую вам, Миколо Івановичу, за позитивний передноворічний уже настрій. А нагадую, що сьогодні гостем передачі «Персона грата» був доктор наук з державного управління, кандидат історичних наук, заступник начальника Головного управління державної служби у Полтавській області, художник Микола Іванович Лахижа.

ЛАХИЖА: Дякую.

ВЕД.: Дякую, що півгодини свого життя, свого часу відірвали від сім’ї і подарували його суботньої пори нам, працівникам радіостанції «Ваша хвиля», нашим слухачам, а надалі — користувачам Інтернет-ресурсу «Полтавщина», з яким у нас цей спільний проект. Я, ведуча Інна Якобенко, прощаюся з вами і передаю віртуальне ефірне кермо моїм колегам. Почуємося за тиждень. На все добре!