«Persona grata»: Лариса Лукаш

[Відео було видалено]

ВЕД.: Субота, ранок. Я, ведуча Інна Якобенко, вітаю усіх, хто разом із нами — радіостанцією «Ваша хвиля» в проекті «Персона грата». Проекті, в який ми запрошуємо відомих, медійних наших земляків, або тих, хто нас ситуативно чимось подивував і ми про це маємо надію розпитати докладніше. Поряд зі мною сьогодні жінка, яку, власне, знають дуже добре і давно ті, хто хоч трошечки цікавиться мистецтвом, творчістю. Але днями ця жінка вкотре подивувала всіх, хто потрапив на її персональну виставку у художньому салоні «АРТА». Художниця Лариса Лукаш у нас в гостях. Доброго ранку вам!

Лариса Лукаш (праворуч) на відкритті виставки

ЛУКАШ: Доброго ранку!

ВЕД.: Ларисо, колись на виставці Вас називали «жінка осяйна», «жінка неповторна». На виставці, яка відкрилася днями у галереї «АРТА», Вас порівнювали із Лесею Українкою: за ім’ям, за прізвищем Лукаш ( героєм «Лісової пісні»), тим, що Ваші твори світяться зсередини, вони наповнені сюжетно якимось такими речами — ніби і реальними, але, водночас, і якоїсь казки. Такої казки в дорослому виконанні, якої нам в житті, може, трохи не вистачає... 

ЛУКАШ: Я вважаю, що це от, ти правильно, сказала: це — казка. Тому що, можливо, це — мій світ, мої фантазії, мої сни. Все це потім виливається на шовк. Формально для мене мистецтво... Природу змалювати такою, як вона є, мені чомусь не цікаво. Я можу це робити, я намагалася на пленері малювати, пастеллю... І виходило. Але все ж мені більше до душі фантазувати. І ці сюжети — вони приходять спонтанно, вони не є такими надуманими. Я не сиджу довго над сюжетами, не придумую щось. Але надихнути може клаптик тканини, може листочок, може квітка — якісь почуття надихнути. Це все є моїм світом. 

ВЕД.: З чого починався цей світ? У родині були художники? Чим займалися Ваші батьки? 

ЛУКАШ: Родом я з Полтави. Але мої батьки професійно не мають ніякого відношення до мистецтва. Але обоє трохи малювали. І навчали мене малювати. І, я пам’ятаю, коли ми жили дуже бідно і мій тато робив мені альбоми із сірого паперу, яким загортали продукти... Він зшивав ці альбоми і ми з ним разом малювали. І мама з нами малювала. Дуже я жалкую, що зараз не збереглися ці альбоми. Але це були мої перші спроби в малюванні. І я своїм батькам дуже вдячна за це. 

ВЕД.: Можливо, з тих сірих листків почалося бажання заквітчати світ, додати яскравих кольорів? На роботах — пташки строкаті, там і фуксія, й фіолетовий, рожеві відтінки. І всі ці райські пташки — із шматочків тканини ... Але, знову ж таки, я спіймала себе на відкритті виставки на думці, що, в якій би техніці ваші роботи я не бачила, в будь-якому салоні, я точно знаю, що це — роботи Лариси Лукаш. Ти заходиш, дивишся і одразу розумієш, хто автор. Мабуть, це і є якраз ознака професійності, коли в будь-якій техніці взнавана рука.

ЛУКАШ: Можливо, так, але просто коли працюєш уже багато років в цій техніці, у батику, то про техніку вже не думаєш. Думаєш тільки, як свій ескіз, свою фантазію, свою задумку перенести в матеріал. Важливо для художника отой ідеальний образ, який він створив у голові, побачила уже на полотні. Але це не завжди вдається. І, мабуть, ніколи нікому не вдасться, тому що ми завжди спрямовуємо себе до ідеалу. І ми його ніколи не знаходимо.

ВЕД.: Творчі люди завжди сумніваються навіть після завершення роботи...

ЛУКАШ: Так, так, так. 

ВЕД.: Цікава історія, яка стала, так би мовити, стартом в сенсі популяризації того, що ви робите. Стартом уже й пристойних дивідендів від творчості... 

ЛУКАШ: Так, то був бізнесмен з Одеси. Він побачив мої роботи в «Івановій горі» і запросив мене потім в Одесу. Це був великий проект, там була зроблена реклама для парфумів. Вони робили мені дуже великі замовлення і на картини і на листівки.

ВЕД.: У техніці батик?

ЛУКАШ: Так, у техніці батик.

ВЕД.: А яке замовлення було найцікавішим? 

ЛУКАШ: Найперше згадалося — «Ботанік», тому що, я вважаю, ці роботи вдалися. Єдине, що мені не подобається — як вони повішені. Але це вже — інше питання. Але загалом цією роботою я дуже задоволена і саме це замовлення — це те, що мені подобається робити. Це, мабуть, єдине замовлення, яке мені подобався робити. Тому, що я, в принципі, не люблю робити на замовлення. Як Вам сказати? Ніколи не вгадаєш, що у замовника на думці. Він же не може думати так, як я. 

ВЕД.: Звісно, приємніше творити і потім дивитися, що комусь це також подобається...

ЛУКАШ: Так, так.

ВЕД.: Основи майстерності де здобували? Де Ваша альма-матер? Де Ви навчалися? 

ЛУКАШ: Я не навчалася ні в художній школі, ні в художньому училищі. І мій життєвий шлях складався так, що я спочатку пішла працювати, а вже потім навчатися. Але потім зрозуміла, що я без малювання ну ніяк не можу! І таки мені треба іти вчитися. Я пішла до Якова Яковича Ніконенка у студію ПТМЗ і там, уже навчаючись в інституті, ще 2 роки навчалася, ходила до нього спеціально брати уроки. І я йому дуже вдячна, тому що він для мене є головним учителем. А вже потім навчалася в Львівському поліграфічному інституті імені І.Федорова. 

ВЕД.: Зараз академія...

ЛУКАШ: Академія друкарства. 

ВЕД.: Що написано у вашому дипломі? 

ЛУКАШ: Художник-графік. 

ВЕД.: А художником-графіком поліграфічної продукції доводилося бути?

ЛУКАШ: Ні. Майже ні. Були невеликі замовлення — якісь книжечки. Ну це було зовсім мало, зовсім мало. І на той час, коли я закінчувала інститут, у нас, в Полтаві, одне було видавництво і один, мабуть, художник.

Картини Лариси Лукаш

ВЕД.: Вакансії найближчим часом не передбачалося і працевлаштування — автоматично також...

ЛУКАШ: Тому ми працювали — де хто міг: я і в комбінаті художньому працювала, і на заводі «Динамо». Там мені дуже подобалося, на заводі «Динамо». Ніхто нас на ставив ні в які рамки, хоча там і була художня рада, але там можна було придумати що завгодно. І це було дуже цікаво. 

ВЕД.: Перед ким із великих художників Ви знімаєте капелюха? 

ЛУКАШ: Їх так багато і мені так багато подобається, тому я не знаю: як виділити когось одного в переліку, як то кажуть. Ну нема в мене такого ідола, але я дуже люблю Ренуара. Оці його балерини, танцівниці... Ця його прозорість, мерехтіння, пастелі ці, олія! Ну я його обожнюю. 

ВЕД.: У Вас двоє синів, так? Але вони не художники. Ви намагалися їх спрямувати у це русло?

ЛУКАШ: Я так не можу сказати, що вони не художники. В мене менший син Олексій навчався і в художній школі, і в Сташкевич Наталі навчався в студії. Але з часом я зрозуміла, що коли він сідав малювати і в нього з’являлися сльози на очах, і мені ставало його шкода, я йому сказала: «Синок, якщо тобі не хочеться, якщо це для тебе тяжко, давай не будемо, давай залишимо цю справу». То так воно й сталося. Він потім поступив у ліцей, закінчив математичний клас, поїхав до Києва навчатися і зараз працює у банку. А от старший син — він завжди малював у дитинстві, але не хотів навчатися малюванню і закінчив наш економічний університет. Але, поки ще навчався в університеті, він уже став займатися веб-дизайном. І йому ця справа так сподобалася, що він зараз цим і займається. І працює у Києві арт-директором, і займається улюбленою справою. 

ВЕД.: Що здатне надихнути, створити вам хороший настрій? 

ЛУКАШ: Мабуть, я не маю якоїсь формули хорошого настрою. Але, звичайно, хороший настрій — його не можна, мабуть, штучно планувати. Але ... От коли є багато роботи — тоді в мене є настрій. Тому що, знаєте, творча робота — це дуже велике щастя! Хай це буде спілкування з людьми, скажемо, на радіо, на телебаченні. Хай ти будеш актором чи художником, письменником, поетом, але все це — творчість і, звичайно, додає і настрою, і життя набуває якогось яскравого забарвлення. Тому, я вважаю, що я — щаслива людина. 

ВЕД.: «Найдите себе занятие по душе, которое будет заполнять все ваше естетство, и вам никогда не придется работать».

ЛУКАШ: Да, точно!

ВЕД.: Лара, я знаю, що кілька років тому Ви змінили квадратні метри в багатоповерхівці на приватний сектор, в якому теж розгорнули бурхливу діяльність: квіти, клумби і так далі... Це також надихає?

ЛУКАШ: Ой, ну може й надихає, але з тим треба багато працювати, треба віддавати багато часу. І коли в нас з’явився город, ділянка, квіти, то це в мене забрало весь час. В мене навіть не було коли творити. Не було коли працювати, тому що, мабуть, треба регламентувати цю роботу якось... І, ну я не знаю, треба відпочивати на цій роботі, відпочивати. Ніколи не треба перенапружуватися. Тому, що на творчість потім сил не зостається. 

ВЕД.: Як каже один наш знайомий, дивлячись на нашу дачу: «Ребята, мой вам совет: хвойники. Только хвойники!»

ЛУКАШ: Ну ми вже до того також ідемо. 

ВЕД.: Гастрономічні вподобання якісь є? Чи гастрономія — це не та царина, що може надихнути?

ЛУКАШ: Мої вподобання дуже прості: я люблю рибу, овочі, фрукти. М’яса зараз майже не їм. Ото і все. Ну, солодощі — без цього ніяк!

ВЕД.: Із мрій, якими можна поділитися, про що готові повідати? 

ЛУКАШ: Ну я мріяла б поїхати до Італії. Щодо роботи — працювати, працювати й працювати! Оце — мої мрії.

ВЕД.: Колись я дивилась інтерв’ю, в якому студентка київського інституту легкої промисловості, дизайнер майбутній, яка робить біжутерію, абсолютно щиро (і я їй абсолютно повірила) дивувалася: «Я не розумію, от абсолютно щиро не розумію, чим чесно, каже, 100 відсотків, я не розумію, чим мої сережки гірші від золотих?» Абсолютно поділяю її точку зору, бо сережки, які показували, були точно не гірші будь-яких золотих. Ваша біжутерія також користується попитом і навіть зовсім не в пересічних полтавців, а в людей, які можуть собі дозволити набагато дорожчі речі, але не факт — гарніші...

ЛУКАШ: Так, кілька робіт купила Єкатєріна Рождєствєнская. 

ВЕД.: Для своїх проектів, мабуть?

ЛУКАШ: Так, так, так. І вони є на обкладинках цих журналів. Потім — Клара Новікова купила. Це все на Андріївському узвозі. Ми тоді їздили з Мариною Рожнятовською торгувати своїм скарбом. І там нас помітили ці дві жіночки. Кияни багато купували, і за межі України вивозили, було таке, було.

ВЕД.: Зараз Ви цим займаєтеся?

ЛУКАШ: Зараз майже ні, тому що там же я не тільки з тканиною працювала. Працювала з бісером. І бісером я собі, мабуть-таки, пошкодила зір. А взагалі не вистачає часу просто на все. Зараз головне, чим я займаюсь, це — батик. І єдине, що хочу сказати, що є, звичайно, плани і хочеться зробити виставку зовсім іншу. 

ВЕД.: В якому сенсі? В новій формі?

ЛУКАШ: Так, в новій формі, в новій техніці. Але це ще...

ВЕД.: Секрет?..

ЛУКАШ: Ні, не думаю, що це секрет. Я вже всім роздзвонила. Але дуже хочеться, тому що — є ідея. Головне — є ідея. Тепер уже хочеться її в життя якось втілити. 

ВЕД.: Чого Вам не вистачає для 100-відсоткового відчуття внутрішньої рівноваги. Такої, щоб Ви ні про що не тривожились. Я не матеріальне маю на увазі.

ЛУКАШ: Я хочу займатися йогою... 

ВЕД.: Щопонеділка я теж хочу займатися йогою.

ЛУКАШ: Так, так, так. І ніяк своє бажання тепер не можу здійснити. Тому, що мені кожен понеділок треба кудись бігти. З самого рання. Але я буду вдосконалюватися таким чином. А так, звичайно, я не думаю, що є такі люди (ну, мабуть, хіба що тібетські лами), у яких завжди абсолютно такий гармонійний стан.

ВЕД.: Є куточки Полтавщини, здатні стимулювати до нового творчого пошуку або бажання зафіксувати трохи трансформовану уявою дійсність? Є улюблені в Полтаві чи в Полтавській області місця, куди хочеться весь час повертатися?

ЛУКАШ: Я не можу сказати, що є у мене якесь улюблене місце, але я люблю такі куточки, де ще збереглися якісь такі будиночки, на яких ще є та цегла, що «сохранилась с той еще войны». Ну це я образно. А так, звичайно, кожне дерево дороге, кожен парк. Багато куточків Полтави я люблю. 

ВЕД.: У Ваших роботах багато природи. Власне — вона скрізь. Ви в такому середовищі органічніше себе відчуваєте?

ЛУКАШ: Так, так і я скажу, що, переїхавши із району Сади на Горбанівку маю зовсім інші відчуття. 

ВЕД.: Поділяю емоції, оскільки все це спостерігаю також із сусідньої вулиці.

ЛУКАШ: Зовсім інший настрій і зовсім інше здоров’я. 

ВЕД.: Повітря, поля соняшникові...

ЛУКАШ: Так. Просто я не надаю цьому багато значення. Тобто, я не аналізую: від чого це, чому так на картинах у мене. Але, видно, це відбувається само по собі.

ВЕД.: Ларо, добігає кінця наша передача. Тому є можливість звернутися до полтавців, можливо, своїх поціновувачів.

ЛУКАШ: Свої думки, свої побажання я намалювала в своїх картинах. І тому я запрошую всіх полтавців на виставку, яка відкрилася 6 грудня в галереї «АРТА» на вулиці Леніна, 6 ( і працюватиме до 16 грудня). Я всіх полтавців щиро запрошую. І вітаю з наступаючим Новим роком!

ВЕД.: Якраз хороша така пропозиція для того, щоб був уже настрій очікування свята. Хоча там немає ялинок на картинах, але є там яскравий настрій для того, щоб відчути, що свято таки наближається! Я нагадую, що гостею нашої студії сьогодні була полтавська художник Лариса Лукаш — осяйна, неповторна і переповнена амбітними творчими задумами. А я, ведуча Інна Якобенко, прощаюся з вами і передаю віртуальне ефірне кермо своїм колегам. Почуємося за тиждень. На все добре!