Розмір тексту

Persona Grata: Богдан Клід

Д-р Олександра Черненко (Лисяк-Рудницька), д-р Богдан Клід, проф., д-р Ірина Матяш (Канад. інститут)
Д-р Олександра Черненко (Лисяк-Рудницька), д-р Богдан Клід, проф., д-р Ірина Матяш (Канад. інститут)

Проект продовжить спілкування з громадянином Канади українського походження, науковцем та донедавна міжнародним спостерігачем на виборах

ВЕД: Субота, ранок. Я, ведуча Інна Якобенко, вітаю усіх, хто сьогодні разом з нами, радіостанцією «Ваша хвиля». Я рада вітати у нашій студії людину, яка не є нашим земляком, (а це у нас буває не часто, зазвичай, гості у нас із Полтавщини). Але ця людина вже не вперше на Полтавщині і її з Україною, зокрема, пов’язує ... кров, скажемо так. Це пан Богдан Клід, історик, науковий працівник і заступник директора Канадського інституту українських студій Албертського університету, заступник редактора журналу «Український історик». Пан Богдан досліджує проблеми модерної історії України, української історіографії і історичної пам’яті. Я все правильно сказала?

КЛІД: Так, дякую. 

ВЕД: Пане Богдане, ви не вперше на Полтавщині, зокрема, ви були 2009 р. серед запрошених на «Мазепа-фест».

КЛІД: Так, я приїхав до Полтави, щоб побути на цей фестиваль, бо я про нього чув. І я побував на інших фестивалях в Україні , але хотів побачити, як цей якраз фестиваль тут на Полтаві відбувається. І мав нагоду якраз побути тут і почути виступи музикантів різних, які є тут, співали і грали рок-музику. 

ВЕД: Вас запросив його співорганізатор і засновник народний депутат М.Кульчинський, чи якась культурологічна організація?

КЛІД: Ні, це одна тематика із моїх досліджень. От ви правильно сказали — історична пам’ять, то мене цікавить тематика також , як віддзеркалюється, скажімо, українська ідентичність у сучасній музиці, у музичній культурі і особливо, як би сказати, у популярній культурі серед молоді. Я ще не скінчив цю працю, хочу написати наукову статтю про фестивалі на Україні і як вони сприяють, скажімо, формуванню національної ідентичності.

ВЕД: Років 20 тому, ще коли Україна була дуже російськомовною, говорили що українська мова нібито не дуже пасує до такого музичного формату як рок. Ваше бачення?

КЛІД: А чому ні? Кожна мова, я думаю, надається до музики будь-якого жанру, це просто як є талановиті люди, які хочуть творити, то вони можуть творити. Мова — це є засіб комунікації, але також мова є також творчий елемент якоїсь праці. І якщо співати про кохання, чи співати про якісь проблеми, які молодь чи молода людина має, чи соціальні якісь питання у музиці можна підносити, то чому ні? У різних мовах.

ВЕД: Ми також поволі підійшли до проблеми мови як засобу самоідентифікації ...

КЛІД: Мова — так, це є засіб самоідентифікації і людина творить у мові. Тобто, не знаю, може, ще письменники пишуть, а поети теж складають вірші і тексти до музики пишуть або музиканти, або беруть музиканти вже готовий текст і знаходять музику до неї. І тоді, якщо додати музики до якоїсь існуючої поеми чи до якоїсь праці, то вона стає вже іншою. Вони вже щось додають до цього твору. І мова є... можна виражати різні, як казати... почуття мовою і музика додає до цього. 

ВЕД: Музичний колектив «Кобза»... Ви до нього мали відношення? Я бачила в Інтернеті відео. 

КЛІД: Ні, я був... У 88-ому році була організація в складі «Кобзи». Ви маєте це на увазі? 

ВЕД.: Так.

КЛІД: То я працював для них цей рік з 88-го до 89-ого року.

ВЕД.: Як саме? Що ви для них робили — тексти писали? 

КЛІД: Ні, ні, ні. Тоді приготовлявся фестиваль «Червона рута» — перший, у Чернівцях. То «Кобза» з Канади — вона допомагала організаторам цього фестивалю. То я тоді їхав в Україну і ми домовлялися про різні форми підтримки і як це буде робитися.

ВЕД.: Я дуже добре цей фестиваль пам’ятаю: ми всі, студенти Чернівецького національного університету, ходили в центральний парк, міський, де відбувався цей фестиваль. 

КЛІД: Я не мав нагоду побувати на цей фестиваль. Але мені всі, що були на цьому фестивалі, сказали, що це був такий магічний момент, дуже такий переломний момент. Люди — так, як вони розповідали і як пізніше писали навіть журналісти, сказали: «Так, українська мова дуже добре надається до рок-музики». Але це було для мене і так очевидно. Я в цьому ніколи не сумнівався. 

ВЕД: Ви розповідали, що ваш якраз інститут українських студій Албертського університету займається і тим, аби створювати методичні матеріали, які б допомагали викладача, зокрема, української мови, найякісніше проводити навчальний процес. Ви розповідали, що у вас є школи двомовні, в яких викладають навіть частину інших предметів українською мовою, а не лише українську мову і літературу... Як багато їх зараз в Канаді? От приїхала перша хвиля еміграції, друга, потім проходить час, втрачаються певні етнокультурні зв’язки з Україною. Народилося вже кілька поколінь, які, власне, вважають Канаду батьківщиною і для яких англомовний формат — рідний. Наскільки зараз важливо вам це все зберегти? Ви також народилися у Канаді, це ваша батьківщина, а батьки — вихідці з України?

КЛІД: Так, це складне питання і багато вимірів у цьому питанні є. Я почну з того, як наш інститут був заснований у 1976 р. , це вже майже 40 р. І він був заснований зусиллями емігрантами, які приїхали до Канади після Другої світової війни і також людьми, які вже народжені в Канаді. 2-3 покоління, які є, були вже потомками цих поселенців, які приїхали наприкінці 19 на початку 20 ст. Вони бачили і тих, що, як сказати, шанували , можна сказати, мову свою і хотіли, щоби діти мали хоч трохи уявлення і знали трохи цю мову і знали, якого роду вони, як вони опинилися в Канаді і т.д. То вони бачили якраз цей процес асиміляції в Канаді дуже сильний і що потрібно наукового такого центру, щоби міг приготовляти матеріали на належному рівні. Бо дитина, яка є роджена в Канаді, не є дитина, яка тут роджена. Яка тут роджена, якщо вона говорить українською мовою добре, то її вчити треба інакше, ніж дитина, яка роджена в Канаді, де вона в англомовному середовищі і , може, батьки не розмовляють так добре українською мовою, але хочуть, щоби дитина знала такі засади цієї мови. То інший підхід треба. Це треба вивчати українську мову як другу , а не як рідну мову. Тобто, методично треба підходити до проблематики інакше, ніж, скажімо, тут, як приготовляють посібники чи матеріали для вивчення мови в школах, то є інший підхід, а в нас інший підхід. У нас є відділення, у нашому інституті, де я працюю, яке називається методичний кабінет української мови, і якраз тут приготовляють матеріали , посібники для шкіл, для різних класів, для дітей, які вчаться українською мовою. Тобто, тут є і не тільки посібники, як вивчати українську мову, але як її вживати у розмовному контексті і також приготовляємо матеріал для інших предметів. Тобто, у нас на початкових рівнях , де вивчають окремо історію, соціологію, але є такі соціальні науки називаються, тобто, початкові класи десь до середньої школи. Є такий предмет ще викладається, він називається соціальні науки, і в тім є історія. То ми приготовляємо матеріали для цього предмету для української мови для деяких класів. Там інші предмети також викладають, більше у гуманітарних , соціальних сферах. 

ВЕД.: У вас, як у науковця, дослідника, які теми викликають найбільший інтерес?

КЛІД: Як науковець, я цікавився, так сказати, кількома темами, може, це недобре, бо людина повинна зосереджуватися і щось одне скінчити, звершити. Але мене цікавила історіографія українська наприкінці 19 на початку 20 ст. Але тут теж зав’язана проблема ідентичності, бо українська історіографія розвивалася якраз в періоді, де формувалася модерна українська ідентичність, і історія грала дуже велику роль у формуванні свідомості: що це є Україна, що це є українська історія, які події відбувалися тут на цій землі і який наслідок це мало на формування того, що ми тепер маємо в Україні. І ,звичайно, що я тоді від цієї проблеми , історіографічної, перейшов на інші теми. На цю більш сучасну тему, скажімо, про музику. І тут я бачу також у деяких творах ваших музикантів, що часом у їхніх піснях віддзеркалюються історичні події. Тобто, це мене дуже зацікавило. Ну саме ім’я «Мазепа-фест» вже має історичне значення. Ну і тепер останній час мене зацікавила тематика голодомору, тому що вона була у нас, я думаю, що і в Україні, до певної міри, вона є контрреволюційною, чи вона викликає різні навіть емоційні, сказати, трактування цього питання. Ну і в північноамериканських наукових колах також точилися дискусії, чи то був геноцид, чи ні, що сталося? Ці питання почали ставати гострими від кінця 80-х рр. і тоді останнім часом, коли дуже багато матеріалу почало бути опубліковано в Україні і Росії і особливо джерельних матеріалів. І якщо у 80 рр. на Заході вже виходили наукові праці американських науковців, був такий науковець Роберт Конквест, написав першу книгу, наукову книгу про голодомор в Україні. Слово голодомор, правда, не вживалося, але про голод в Україні, де його співробітник Джеймс Мейс, який пізніше поселився в Україні і працював для газети «День», то він також вивчав проблему голоду в Україні. І Джеймс Мейс, американець, дійшов висновку, що так, це був геноцид. 

ВЕД.: Я знаю, що незабаром побачить світ книга, яку можна до певної міри назвати антологією матеріалів, що стосуються голодомору в Україні. Англійською мовою вона буде видана?

КЛІД: Так, так. Це є книга, яку я закінчив цього літа і ми дали до друку. Книга, над якою я працював трохи більше, як 2 р. Разом з О.Мотилем, він є політологом. Ми подумали: чому треба такої книги? Це не тільки питання контраверсії, але щоби вивчати голодомор, вивчати голод в Україні, потрібно у західному світі мати матеріал про це англійською мовою. Спеціалісти, звичайно, можуть читати українською чи російською мовами, але дуже мало науковців, дуже мало студентів, дуже мало ширшої публіки знають ці мови. Тобто, щоби вивчити добре голодомор, треба, як мінімум, ці дві мови добре знати, вміти читати цими мовами. І що ми зробили? Ми вивчили, можна сказати, найголовніші джерела. Літературу, наукову літературу і ми рішили , що потрібний такий посібник, антологія, як ви сказали, або дайджест матеріалів про голодомор. Тобто, це ми поділили, ми зорганізували книжку таким чином: є різні джерела, типи джерел про голодомор, і є документи наукові. Тобто, урядові чи партійні документи ми подали в одному розділі книжки і додали до цих документів радянського уряду і партії Комуністичної також документи із німецького посольства і консульства, які були в Україні в цей час, бо Німеччина і Радянський Союз мали в цей час дуже добрі стосунки, Польських дипломатичних кіл, які теж мали в Радянському Союзі, включно з Україною, свої консульства. Італія мала свої консулати в Україні в цей час. То ці всі матеріали були опубліковані вже у збірниках документів. Ми вивчили ці джерела так само і вибрали кілька документів із кожного цього зібрання, щоб просто показати читачам: ось тут є радянські документи, ось тут є італійські, тут є німецькі, тут є польські. Іще Англія мала дипломатичні стосунки із Радянським Союзом. І хоч вони не мали консульства чи консульські відділення в Україні, але вони висилали в Україну своїх спеціалістів час від часу, особливо сільськогосподарських спеціалістів. І от вони в 32 році побували в Україні і написали звіти... І ми також вибрали , як би сказати, витяги із цих звітів, і ми це теж включили. Тобто, тут є і такий сорт документів .

ВЕД.: Для того, щоб це не виглядало, як упереджена точка зору людей зацікавлених, бо ви ж — етнічні українці. А мова документів — суха, схоластична, без будь-якого суб’єктивного ставлення автора... 

КЛІД: Так, ну і до цього розділу ми також додали — а як Галичина реагувала на голодомор, як реагувала Буковина, тобто українці в Буковині, і українці в Галичині. Ми деякі документи із цього включили у цей розділ. Ну а наприкінці, ви знаєте, що Радянський Союз довгий час не хотів визнавати навіть, що був голод...

ВЕД.: І не лише Радянський Союз. Зараз теж дуже багато людей, які обстоюють цю думку.

КЛІД: Ми також включили витяги із таких документів, де були заперечення з боку офіційних кіл Радянського Союзу: ні, голоду не було в Україні, це брехня, це все видумки є. Ну і це 1-й розділ нашої книжки , 2-й розділ — це є спогади людей, листи, листування, витяги із щоденника і свідчення, які давали люди, які пережили голодомор. Це також розділ книжки. Тоді є ще 1 розділ книжки — те, що писали журналісти і люди, які переїжджали через Україну і були свідками того, що діється тут.

ВЕД.: Погляд збоку на проблему...

КЛІД:... погляд збоку, так. І тут що дуже цікаво є, що більшість цих людей чи багато з них були у цей час комуністами, чи були прибічниками, чи були співсимпатиками уряду Радянського Союзу. Вони приїхали сюди, подивилися своїми очима і це мало дуже великий вплив на їхній подальший світогляд: деякі з них розірвали зв’язки з Комуністичною партією пізніше. Це були чесні люди, які вірили в якусь ідею і прийшли, як кажуть, до тієї країни, в якій, вони думали, ці ідеали будуть втілюватися в життя. І побачили це жахіття... 

ВЕД: Пане Богдане, я хочу зараз трохи відійти від історичного аспекту, наукового, і поговорити про нібито побутові речі, але вони будуть стосуватися вашої родини, ваших батьків, діда, баби. А це, до певної міри, теж будуть якісь етнографічні міні-замальовки, тому що ми говоритимемо про цей контекст також — українці за кордоном. Ви — син українських емігрантів. Маму вашу, яка була старшою донькою у своїх батьків, вивезли, коли їй було 14 років. 

КЛІД: Так.

ВЕД.: Батько народився вже там, чи також його вивезли дитиною?

КЛІД: Ні, батько був трохи старший, йому було десь 20-21 р. , як він виїхав, у 44 році. 

ВЕД.: Батьки зустрілися вже в Канаді?

КЛІД: Вони з одного села, батько знав мамину родину, тому що він трохи старшого віку тоді був, то він, звичайно, тоді не залицявся.

ВЕД.: На таких малих не дивився...

КЛІД: Так. Але вже коли в Канаді мама приїхала, коли вони зустрілися, то їй було 19, батькові, я не знаю, 26 тоді чи 27, то, звичайно, він вже дивився на маму трохи інакше.

ВЕД: Отже, вони створили сім’ю. У Вас є брати, сестри? 

КЛІД: Маю брата і сестру маю рідну.

ВЕД.: Я хотіла б розпитати про те, як підтримувалися українські традиції у вашій сім’ї? Як вони через все ваше життя проходили, що ви, народжений в Канаді, наскільки переймаєтеся тим, що відбувається тут, що вам все це таке близьке? Я думаю, що все-таки кров — вона свою роботу робить, українська. 

КЛІД: Так, так. Ну тут, звичайно, треба дивитися на середовище. Це не тільки родина, але це, треба сказати, ціла громада українська, в якій опинилася. Земляцтво, можна сказати., що в Канаді по різних містах були чи й далі є отакі українські громади, українські поселення. І ми опинилися в такому місті, де... Гірниче місто, де видобувають нікель і ще там якісь метали, і батько отримав працю у заводі, де топиться цей метал і... І, звичайно, що люди українського походження (не всі, але багато з них) хотіли, щоби діти знали, якого роду вони і вміли говорити українською мовою не тільки вдома. Тобто, в кухні, з батьками, коли сідають за столом, але щоби мати трохи глибші знання. Я дитиною ходив до школи по суботах. Громада зорганізувала такі суботні школи. Це були українознавчі школи, бо викладали предмети — мова, література, історія, географія. От такі теми. Тобто, щоби дитина мала такі основні знання про батьківську країну і також про мову і культуру, літературу. 

ВЕД.: Коли ви були малим, іще дитиною, оця українська громада в Канаді вона осібно трималася в канадському суспільстві, чи вже на той час дуже асимілювалася? Які у вас спогади дитинства?

КЛІД: Говорити про якісь географічні зони, де тільки жили українці, тобто, в деяких великих містах, можна сказати, що були такі маленькі зони, де переважаюча більшість, велика частина — це і частина міста, там поселилися багато українців. Там, де я виростав дитиною, то це не можна сказати. Мої всі, тобто діти, з якими я бавився чи ходив грати в хокей, чи, ми тоді казали копним’яч, а не....

ВЕД: ... а не футбол?..

КЛІД: ...а не футбол, так, це були всі англомовні, хоч між ними були діти- вихідці з різних етнічних груп: і італійці, які поселилися в Канаді, і з Фінляндії, були різні. Але ми всі говорили англійською мовою. Тобто, у дитинстві я не спілкувався з моїми ровесниками українською мовою. Я спілкувався тільки тоді, коли ходив до цієї суботньої школи або в церкву.

ВЕД: Ну і вдома українською говорили...

КЛІД: ... і вдома, так, так.

ВЕД: Ваша дружина Галина у Канаді вже майже чверть століття — 24 роки. Вона доволі відома журналістка, вона брала свого часу інтерв’ю у відомих політиків, громадських діячів. Чим зараз вона займається?

КЛІТ: Вона працює в нашому інституті, у відділенні методичного кабінету української мови, де приготовляються матеріали для двомовних шкіл. І вона працює у технічній роботі, тобто, вона помагає приготовляти посібники, вона є графіком, дизайнером книжок. Вона мала подібну роботу в Україні, коли вона тут жила. Тому, що вона дуже добре знає українську мову, вона також займається і є, ну не формально редактором, але також поправляє мову в текстах і робить інші роботи, адміністративну роботу так само робить. Тому що в нас ще малий інститут і ми не маємо великий штат, тобто, люди мусять робити різнопланові роботи...

ВЕД: Пане Богдане, ваша сім’я зараз — це хто?

КЛІД: Я, дружина і її мати, моя теща. 

ВЕД: Теща приїхала з дружиною чверть століття тому?

КЛІД: Ні, ми її викликали 3-4 р. після того.

ВЕД: Як вона сприймає це середовище ? Як вона асимілювалася? Тому що, наприклад, мої однокурсники виїхали до Канади років 15 тому, вони також виїхали з мамою, але мама через 2 роки повернулася, вона сказала: «Ні, я вже не зможу асимілюватись там». 

КЛІД: Ну моя теща, тещі дуже важко ці перші роки було, дуже важко, вона признавалася, що вона багато разів плакала, вона хотіла назад додому. Але бачте, в неї одна донька, вона більше не має родини тут. Вона жила в селі, з її здоров’ям це є не найкраще. В таких умовах, як у наших селах, людина мусить бути здорова. Якщо вона не є здорова, то скоро захворіє і наслідки можуть бути фатальними, можна сказати. Вона добре розуміє це і ми дуже раді, що вона з нами, вона трохи помагає коло хати, вона город має. Звичайно, що вона і далі скучає за своєю батьківщиною. Вона донедавна тому їхала відвідати своє село, де вона жила, вона з Погребищенського району Вінницької області. Їй уже 87 р., вона вже похилого віку, то останній рік, що вона тут була, це в 2010 р. Вона захворіла була тут і вона опинилася в лікарні і це вже ознака, що їй вже не можна їхати так далеко.

ВЕД: Ви кажете: наші села, то не найкраще. Тобто, ви сприймаєте Україну як свою?

КЛІД: Ну так... Можна сказати, що я маю роздвоєну душу. Моя, як сказати... Я маю і українську і вже канадську, тому що досвід життя і спосіб думання, освіта — все це є того світу. Але тому, що я науково цікавлюся, тому, що навіть родинні зв’язки є такими близькими, тому, що бував тут так часто, можна сказати, що я людина і цього світу є. 

ВЕД: Я тоді хочу ще кілька слів буквально про привід, завдяки якому сьогодні у нас в студії такий гість. 2004 року ви також мали нагоду з таким приводом приїхати до України, ви були від міжнародної місії спостерігачем на виборах. І цими днями ви також в Україні, працювали як спостерігач від міжнародної організації CANADEM. Кілька слів про цю роботу, для чого вам це треба, через океан летіти задля цього? 

КЛІД: Це добре питання, як скажеться. Я весь час..., ну зацікавлення моє Україною це є постійно. Вибори — це, звичайно є дуже цікавий час бути в країні. Звичайно, що Україна — це є молода демократія, вона не є, як сказати...

ВЕД: ... з усталеними правилами, досвідом...

КЛІД: ... так, так, як кажуть політологи, вона є країна, яка в перехідному періоді своєї історії. Тобто, це є. І канадський уряд, люди в Канаді, які цікавляться, можна сказати, питаннями становлення демократії, якщо є нагода поїхати кудись і бути спостерігачем і таким чином помагати цьому процесові, то вони можуть оголошуватися і стати волонтером, можна сказати, бути вибраним, щоб поїхати на таку місію. І канадський уряд, один із урядів західних держав, можна сказати, від самого початку цікавився долею України. Як ви знаєте, одна з перших країн, яка визнала українську незалежність, це була Канада із західного світу. І ця зацікавленість, вона , так сказати, є постійною. Це, з одного боку, є віддзеркаленням того, що є багато людей українського походження, які в Канаді живуть, які цікавляться ще далі справами, які відбуваються в Україні. І це, з одного боку, є віддзеркаленням цього, а також віддзеркалення того, що Канада — країна, яка не є великою потужною державою. Тобто, вона не має якоїсь ширшої зацікавленості в Україні, тобто, вона не є держава, яка може мати якийсь... Тиснути політично на Україну, як інші великі держави світу, потужні держави, які мають великої сили і ваги. Тобто, вона може грати роль тут , так сказати збоку, країни , яка не має якісь там політичні цілі, які не дуже видно, так сказати, приховані. 

ВЕД: Ви були 2004 на виборах як спостерігач і повторили цю практику через 8 років. Оскільки ви вивчаєте модерну історію України, вибори — це політична сторінка модерної історії України також. Наскільки українці змінилися за ці 8 років?

КЛІД: Це треба справді експерта питатися. Я думаю, що українці набувають досвід. Вони набувають досвід з кожним разом, що вибори відбуваються. Я думаю, що вони стають люди, які беруть участь в цьому процесі і люди, які працюють при цих виборчих комісіях і бачать, що діються, скажімо, на радіо, на ТБ, бачать політичну кампанію. Вони починають розуміти, хто є хто і що, що треба серйозно брати, що, можна сказати, не треба брати так серйозно. Мене вражає весь час, як кажеться, що люди , з якими я зустрічався, вони ставляться до своєї праці, і особливо я говорю про виборчі комісії, що вони серйозно ставляться до цієї праці. І це для мене є радісне, тому, що вони бачать, що вибори — це є період, до якого треба належно підготовитися і треба на професійному рівні працювати.

ВЕД: Час від часу я, як українка, народжена в Україні і відчуваю себе так, не можу стримати без сліз, коли бачу, наприклад, фотографії з українським стягом десь в Антарктиді на тепер вже українській станції Вернадського, колишня англійська станція Фарадей, чи коли на олімпіаді наші спортсмени виходять на найвищу сходинку п’єдесталу пошани і звучить український гімн. У вас було таке, що ви чули чи українську музику, чи бачили щось таке, що ідентифікувало ваше відношення до цієї країни, до цієї нації? Коли говорила кров? 

КЛІД: Ну як сказати? Звичайно, що так, коли бачиш, що скажімо, українська футбольна команда виграє якийсь матч, то, звичайно, це — дуже радісна хвилина. Або якщо є якісь досягнення і визнано є не тільки в Україні, а й поза її межами, то це тішить мене дуже. Почути український гімн на олімпіаді — також, бо Україна донедавна була країною, яка була прихованою , можна сказати, вона була країною, з якою ніхто не рахувався, тому що вона була частиною Радянського Союзу. На західному світі всі казали: «А, це Росія є». Звичайно, що це для мене навіть особисто було образа, тому що я був українського походження і я знав, що Україна — це не Росія, хоч є спільні, можна сказати, моменти нашої історії, які зв’язали нас разом. Якщо говорити про українську ідентичність, то звичайно, коли я чув від своїх ровесників і навіть від професорів університету, що між вами немає такої великої різниці, але це є те саме, — що це є Україна? — таке питання. Тобто, люди не знали навіть, що ми існували. Тобто, коли Україна стала незалежно, звичайно, люди почали цікавитись: а що це є? Хоч українці довго існували, хоч боролись за свою незалежність, ну, вони програли у 18-19 роках минулого століття , була поразка, коли була нагода після Першої світової війни здобути незалежність. Була спроба, але невдала спроба. Тобто, країна, яка не має своєї держави, звичайно, яка не може поставити на належний рівень своїх представників у різних сферах культури, у сферах спорту, на міжнародному рівні, на дипломатичному арені, то з неї не дуже рахуються. Тобто, вона ніби прихована, вона може там бути, але дуже мало людей знає про неї. Тобто, коли сьогодні бачиш, що Україна виступає як рівна країна з іншими, це звичайно, тішить мене, бо тоді це є ознака гідності. Тобто, ти набираєш гідності, це є визнання. Це визнання, що ти існуєш.

ВЕД: Дякую вам дуже за приємну розмову. Я нагадую, що сьогодні гостем нашої студії був історик, науковий працівник і заступник директора Канадського інституту українських студій Албертського університету, заступник редактора журналу «Український історик» Богдан Миколайович Клід, який прибув до України, власне, як спостерігач від Міжнародної місії, але завдяки цьому ми мали щасливу нагоду мати цікавого гостя в передачі «PERSONA GRATA». Я, ведуча Інна Якобенко, прощаюся з вами, шановні радіослухачі, і передаю віртуальне ефірне кермо моїм колегам. Почуємося, на все добре!

КЛІД: Дякую вам!

Партнерський проект
Persona grata

Про проект

Редактор проекту:
Радіо «Ваша хвиля»

157
}

Полтавщина:

Наш e-mail:

Телефони редакції: (095) 794-29-25 (098) 385-07-22

Реклама на сайті: (095) 750-18-53

Запропонувати тему