Magnum Opus: Сергій Одаренко

Леді унд джентльмени! (Фанфари, прожектори світять присутнім у блакитні та зелені очі. Карооких немає, бо у залі — кароокодискримінація: з усіх карооких найкароокіший — наш суб’єкт, а конкурентів він не терпить). Дозвольте... — Не дозволяєм! (Десь у залі пролунав постріл, «недозволяючих» більше не чутно...) презентувати вам... (Пішли дівчата з «Неміров» на тацях під «I feel good» Джеймса Брауна ...) Ай-яй-яй, не те! Представити вам ... (Дівчат загнали назад, а на сцені буйно почали танцювати кролики у темних циліндрах, з квіткою папороті в зубах) чарівного... (У залі — постріли...) «Чарівнодискримінація, — подумав диктор і більше вирішив не випендрюватися. — Отже, простого...» (За сценою суб’єкта переодягнули в рубаху) милого... (Суб’єкту уткнули волошку у волоссячко) сина вільного вітру та глибокомудрого Дніпра — Сеееееееееееееееееееееергія Одаренкааааааа!!!! (Присутні у залі зааплодували гімном України та Шевченковим Заповітом)... Дама у першому ряду заплакала. Сергій на льоту підхопив її сльозу та...залив назад в око — та подякувала. Він, як завжди галантно, поцілував дамі ручку, труснув волоссячком з волошкою і томно почав: «І мертвим, і живим...»

Отакий він, Сергій Одаренко. І без вище написано ахінеї його, пробачте, не зрозумієте. Натура, бачте, така. Він завжди жартує. Одне з того, що зачепилося о мою звивину: «Капітан, який вітер? — Норд-норд-ост! — Та шо ти видєлуєшся?! Не можеш сказати просто, що в спину дує?» Це у нього ще з ТЕМу: Театру Естрадних Мініатюр, де Сергій грав, навчаючись у полтавському університеті імені Ве Ге Короленка. Ото двох речей не може бути у світі: дівчини, яка точно знає, чого вона хоче, і Сергія Одаренка без анекдотів.

Він завжди привітний (з усіма) і галантний (з дівчатами). Навіть «Карінка, я тебе ненавіжу» — це комплімент. Сергій Одаренко «сидить» на «Кобзарі» — він читає його щодня. Цоєм й «Акваріумом» Сергій заслухується. На скелі — задивляється (туризм та альпінізм у нього в серці). Твори Сергія — у своїй переважній більшості соціальна та інтимна лірика. Його слово чітке та гостре. Його слово справжнє. Його слово конкретне. Його слово живе. І воно — про сьогодні, з надією, що не про завтра.

Коли Сергій зістариться, він сидітиме у вишиванці десь на Говерлі і кричатиме звідти якусь дурню. Про Україну, її незалежність, про патріотизм, про те, що молодший брат подорослішав, про те, що поліетиленові пакети в Дніпрі — це заслані шпіони Росії. Чому дурню? Бо ще Малкович пророкував: «Можуть настати і такі часи коли нашої мови не буде пам’ятати навіть найменший соловейко». Чому на Говерлі? Бо Сергій просто хворий Україною, яку любить, вибачте за банальність, вірно і палко. І що там ще у тому м’язі, яке час від часу скорочується, і у тій душі, яка, на думку вчених, має важити 8 грамів (але у Сергія вона 10-грамова, відповідаю!), читайте нижче, у його віршах.

Я ─ людина нового століття

Я став боятися жити.
Я ─ параноїк.
Я не можу щиро любити.
Я ─ алкоголік.
В мені металеве лахміття.
Я ─ андроїд.
Я ─ людина нового століття.
Я ─ гуманоїд.

Казка

В енергозберігаючих лампах
Ніколи не житимуть джини.
Тридев’ятого царства немає на мапах,
Менеджери не йдуть в паладіни.

Для мишок килимки не літатимуть,
Не для пароплавів пурпурові вітрила,
І ті, що голку в сіні шукатимуть,
Сто процентів забудуть про вила.

І трьох не виконає наших бажань
Золота рибка, що на сковорідці.
Не богатир, а скільки старань —
Тридцять три роки лежати на пічці.

Занадто багато реальність
У чашу казки влили,
А все починалось з банальності,
Як там: жили-були...

Божевілля

Раптом цілий світ з розуму з’їхав,
Зібрав валізи дах, і кудись поїхав,
Не сказавши куди, і не залишив адресу,
Не вірите мені? Так почитайте пресу!

Силіконом коректуємо матінку природу,
Вісім тисяч за продовження козацького роду!
Нації герой, якийсь трансвестит,
Принци купляють своїх коней в кредит!

Лупа — проблема державного масштабу!
Ходили у шинок, тепер ходимо до пабу!
Сенс життя вбачаємо в зеленому папері!
Ліземо в вікно, хоча давно вже є двері!

Бабусі

Вони ніколи не бувають у дусі,
Утрьох вони ходять завжди —
Три типові радянські бабусі,
Між під’їздами туди і сюди.

Не цікавляться вони бензином,
На Інтернет їм уже наплювати,
Від них постійно тхне нафталіном,
Тільки й знають, що пліткувати.

Вони носять не одяг — дірки,
І страждають вже від маразму,
Ти впізнаєш їхні хустки,
Точно з першого разу!

Вони нікчемні й непотрібні нікому,
Ні сестрам, ні синам, ні онукам.
На них треба ставить крапку, не кому —
Бо не буде кінця їх мукам!

І хоч апарат слуховий у вусі,
Твоє ім’я перепитають знов
Три типові радянські бабусі —
Віра, Надія й Любов.

Іще когось

Крейдою падає сніг на дошку,
Сірої, твердої землі.
Всі ми втомилися зовсім трошки,
Всі ми — великі малі.

Всі ми хочемо зеленого чаю,
І зовсім трішки чужого тепла.
Я у сірому небі зміни вбачаю,
Сьогодні сніг, вода вчора текла.

Джерела очей затягнуло латаття,
А ми дивимось і дивуємось
Ми всі несемо хмиз на багаття,
Щоб зігріти іще б когось.

Каріна ТЮТЮННИК, «Полтавщина»