«Persona grata»: Сергій Соловей

[Відео було видалено]

ВЕД.: Субота, ранок. Я, ведуча Інна Якобенко, вітаю усіх, хто разом із нами в проекті «Персона грата» на радіостанції «Ваша хвиля». В проекті, в який ми запрошуємо людей відомих, медійних, яких, найчастіше, знають по їхній виробничій діяльності. А, можливо, людей, які нас ситуативно чимось здивували і ми хочемо про це докладніше розпитати. Сьогодні поруч зі мною людина, яку знають і в зв’язку з його попередньою діяльністю, і з нинішньою, і, сподіваюся, з майбутньою. Екс-керівник апарату обласної державної адміністрації, заступник голови обласної державної адміністрації Сергій Андрійович Соловей. Доброго ранку вам!

СОЛОВЕЙ: Доброго ранку! Доброго ранку всім, хто нас слухає. Хай, дійсно, цей день буде для вас добрим. А не так, як ото говорять в новинах: «Добрий ранок. І на цьому — все про добре». Хай у вас все сьогодні буде добре.

ВЕД.: Вас знають у різних іпостасях. Зокрема, у політичній. Але я хочу вас представити нашим слухачам, можливо, в іпостасі, в якій ви не багатьом відомі: як людину, яка в досить дорослому віці відчула кайф від мандрів.

СОЛОВЕЙ: Можна й так. Дійсно, про політику зараз скільки всього говориться, що мені й самому інколи хочеться відпочити від цього і поговорити про цікаві і корисні речі. А що може бути цікавішим і кориснішим від подорожей? От був такий відомий дослідник Пржевальський, мандрівник, який сказав, що життя уже тому прекрасне, що воно дає можливості подорожувати. Я от, доживши до 40 років, не розумів цієї фрази. А після 40 років я зрозумів, що один день, проведений десь інде, можливо, вартісніший, ніж рік, проведений вдома. Тому, якщо це цікаво комусь, то я можу поділитися своїми думками.

ВЕД.: Ну мені, наприклад, цікаво було, як журналісту, з вашими розмислами після поїздок ознайомитися, тому що, мені здалося, ви не просто констатували факт перебування в тому чи іншому місті. Ви намагалися аналізувати і, як кажуть, екстраполювати це на українські терени, робити якусь порівняльну характеристику. І саме це найцікавіше й цінне. Ви сказали, що до 40 років не були навіть на Чорному морі, в Криму...

СОЛОВЕЙ: Не був.

ВЕД.: А потім для себе відкрив наш південний берег Криму і звідси все почалося... Як в анекдоті: спочатку я в армії поцілував стяг батальйону, потім перейшов на вимпели, а потім — понеслося! І ви почали подорожувати. Перша країна, в яку після України потрапили?

СОЛОВЕЙ: Це була Росія. Бо я там служив ще в Радянській армії. Але це була Читинська область, тайга і я не знаю, що я можу цікавого розповісти про цю, так би мовити, подорож. Єдине, що я виніс звідти — це досвід купання в озері Байкал. От я не купався в Чорному морі, а в озері Байкал — так. Але це була далеко не туристична поїздка.

ВЕД.: Там дуже суворий різкоконтинентальний клімат.

СОЛОВЕЙ: Дуже. До речі, цю тему заторкнув. Я дуже задоволений, що я був в армії. От зараз це не модно і якось непрестижно. Я дуже радий, що я пройшов цю школу, що я був у армії, що я чомусь навчився, дізнався і, вважаю, може, це старомодно, що кожна молода людина повинна пройти цю школу — в тій чи іншій формі. Після того були і такі країни, як Литва і Польща. Я в Польщі взагалі там працював тривалий час. Єгипет, Ізраїль, Йорданія і Франція, Монако і Туніс. Це — лише за останній час. Тому я, дійсно, роблю якісь порівняння. Але хочу підкреслити, що подавляюча більшість наших так званих туристів користується послугами, коли, як кажуть, «все включено» чи організовано. Мені більше імпонує подорож, коли ти купив квиток і — поїхав. І навіть часто не знаєш, де ти будеш ночувати. І ти живеш просто, як громадянин тієї держави і їси те, що їдять всі люди, знайомишся з ними, їдеш на їхньому транспорті: там чи в потязі, чи навіть на верблюді. І відчуваєш себе частинкою тієї цивілізації. І це дає величезний простір для узагальнень і навіть для запозичень чогось позитивного і можливість поділитись позитивним з свого боку.

ВЕД.: Ви працювали в Польщі? Який це був за період? Що ви там робили?

СОЛОВЕЙ: На початку 90-их років, коли було тяжке економічне життя і воно й мене зачепило, як і 90 відсотків інших людей. Так, я спочатку там трошки працював, а потім був там так званим «човником», як і тисячі моїх співгромадян. Але душа в мене до цього не лежала, хоча я об’їздив там чимало. От мені дуже сподобався такий маленький куточок Польщі навколо міста Гроденськ-Мазовецький. Я до цього часу трошки закоханий у нього, коли тумани такі вранішні там. Але там у нас була робота. І як тільки життя налагодилося в Україні, у 97-ому я припинив цю діяльність свою і зосередився на своїй основній діяльності — працював у школі, вірніше, в Шишацькій гімназії для обдарований дітей. Ну і потім були у мене там певні здобутки на цьому поприщі і після цього я у Польщі не був 10 років.

ВЕД.: Я хочу трохи відійти від основної теми. Ми до неї повернемося за кілька хвилин. Якраз про період вашої роботи у Шишацькій гімназії для обдарованих дітей і взагалі про Шишаки як оазу, де зосереджено таке дуже концентроване культурне життя. Тому що дуже багато людей — відомих людей українського культурного прошарку ( і російського також!) придбали там дачі, будиночки, як мінімум, приїздять на літній сезон. Є там і такі, що живуть і більше, ніж три літніх місяці. І це створює таку специфічну атмосферу для спілкування.

СОЛОВЕЙ: Не знаю, як це відображається на інших, а от із роботи у Полтавській обласній держадміністрації я виніс, що це відображається, в першу чергу, на цінах на базарі в Шишаках. Ціни в Шишаках аналогічні цінам у Полтаві і, не дивлячись на те, що це — просто велике село, там все дорого.

Але, власне, я зараз не про це. Для мене було величезним відкриттям в житті, що звідти походить Кирило Іванович Осьмак, який був президентом Української Головної визвольної ради в роки 2-ої Світової війни. Тобто, він був президентом, якщо перевести на сучасну мову, території, яку контролювала Українська Повстанська Армія. А от відомий той же Роман Шухевич, по аналогії, був у нього підлеглим: міністром оборони цієї території, чи військовим міністром. От, я горджуся тим, що, завдяки і моїм зусиллям, на центральній площі, яка носить ім’я Кирила Осьмака, стоїть пам’ятник цьому великому українцеві. А, дійсно, от так склалося... Причому, склалося це давно: ще до 17-го року ця місцевість приваблювала до себе людей інтелігентних і людей цікавих. Там в свій час і Іван Бунін був, і брати Кричевські, і Вернадський там жив.

ВЕД.: Ну а зараз, зокрема, живе і ваш товариш — Олександр Самуїлович Шейн, секретар Спілки кінематографістів Росії.

СОЛОВЕЙ: Так. І не тільки він. Там живуть такі цікаві люди як Юлій Кім, Аліса Пушкіна і багато-багато інших.

ВЕД.: Нік Сафронов.

СОЛОВЕЙ: Нік Сафронов зараз там тільки пробує обжитися. Він ще так — наїздами там перебуває.

ВЕД.: Лариса Кадочнікова, здається....

СОЛОВЕЙ: Да, Лариса Кадочнікова, Раїса Недашківська... Багато сучасних, і в тому числі і політиків живе. Равіль Сафіулін, Лавринович Олександр має там дачу, у сусідньому селі Великий Перевіз. І так далі, і тому подібне. Тобто, щось там є. Щось притягальне. Один із цих людей (колись я з ним спілкувався, ми так гуляли пагорбами, Шишаками — там такі великі пагорби шишкоподібні), він вийшов на вершину, отак став, розкинув руки і каже: «Я просто відчуваю, що тут повинна стоять церква, на вершині цього пагорба. Я не можу цього пояснити, але тут має стояти церква». Це досить давнє поселення, але має точну дату своєї згадки у літописах. От у литовських літописах згадується, що у 1399 році 12 серпня литовський князь, відступаючи після бою з татарами, відпочивав у містечку Шишаки. Тобто, уже шістсот з гаком років воно там було. І було, мабуть, таким, що литовський князь міг відпочити у цьому селищі. Але от ви згадали про Олександра Самуїловича... Це взагалі унікальна людина, це — кладєзь житейської мудрості. Хто, можливо, пригадає такий телесеріал «Дві долі» — він ішов досить давно, він грав там директора театра Осєтрова: такий харизматичний персонаж. То я от згадую свою першу зустріч із ним. Я знав, що він живе там і от мені передають запрошення, мовляв, вас запрошує Олександр Самуїлович. Я ж думаю: чому? За що така честь? Сидимо з ним, розмовляємо. А він і каже: «Вот ты понимаешь, Сергей, в мире так много быдла, и оно так быстро сбивается в стаи, что умные люди должны хотя бы знать друг друга». І от ця фраза так мені запала в розум, що я, дійсно, зрозумів, що ті люди, які можуть щось зробити, здатні на щось, вони повинні знати одне одного. Вони повинні організовуватися. Вони повинні щось робити. Є інша фраза, яку також дуже любить Олександр Самуїлович: «Все зло в світі — тільки від бездіяльності добрих людей». І я пишаюся цією дружбою. Так само як дружбою з деякими іншими людьми.

ВЕД.: Давайте тепер повернемося до найяскравіших моментів ваших подорожей останнього часу... Навесні ви були у Франції, в Монако. Нещодавно повернулися з Африки, з Тунісу.

СОЛОВЕЙ: Так.

ВЕД.: Аналітичну картинку-зріз дайте нашим слухачам.

СОЛОВЕЙ: Ну я можу говорити зараз про це кілька годин, але у нас час обмежений. Так сталося, що кілька років тому ми познайомилися з жителем Франції. Жан-Франсуа звати його. Скорочено — Жеф.

ВЕД.: Тут, в Україні?

СОЛОВЕЙ: Ні, в третій країні, це так — випадкова зустріч. Але в світі немає нічого випадкового. «Всі великі справи робляться експромтом» — ще я люблю таку фразу. От ми випадково познайомилися і ця дружба триває. Жан-Франсуа був уже три рази в Україні. Йому тут дуже подобається, між іншим. Полтава йому зовсім подобається. І от завдяки цьому ми потрапили у Францію. І дуже часто, коли я про це розповідаю, всі кажуть: «Так це ж страшенно дорого! Де ти взяв стільки грошей, щоб поїхати і жити місяць там?» То найбільше вражає (там багато речей вражає), ну мене найбільше вразило (і прикро вразило): наскільки рівень життя у Франції у всіх відношеннях (не тільки у матеріальному) вищий від рівня життя навіть наших громадян середнього так званого класу. Почну з того, що харчуватись у Франції — дешевше, ніж в Україні. Одяг — ну в три, в чотири рази дешевший, так само, як і взуття. А заробітна плата в 20-30 разів вища. От, умовно кажучи, уявіть, радіослухачі шановні, картину: коли ви, наприклад, отримуєте 30 тисяч гривень, а продукти харчування дешевші, ніж зараз. А одяг дешевший втричі, ніж той, що ви маєте, і якісніший набагато. І продукти харчування якісніші. То, мабуть, скажете, що це вже комунізм настав. Або навіть більше, ніж комунізм. Як сказав Жан-Франсуа, в них система така, що, якщо ти працюєш, ти вже бідно жити не можеш. Але — не тільки це. От якщо вертатися до поїздки, дуже часто піднімають тему отримання... важкості отримання шенгенських віз. Там ідуть на всілякі хитрощі, щоб отримати цю візу. Не треба ніяких хитрощів. Ніхто нам не хоче гірше зробити: я переконався. Є певні вимоги до документів. Треба їх зібрати, ці документи, і надати. От я скажу: я зібрав всі документи. Навіть не спілкувався ні з ким у посольстві. Я здав їх просто працівнику, а через тиждень я прийшов — вона видала мені запечатаний конверт, який я відкрив: там стояли візи. Я ні з ким навіть не розмовляв. Документи були нормальні, нормально підготовлені, якісно. Я нікого не дурив, бо, мабуть же, наводилися справки. Сіли на рейсовий автобус (ми були з дружиною Ірою), сіли на рейсовий автобус «Київ-Париж» (є й зараз такий). Він коштує недорого, скажем, відносно. І через дві доби майже опинилися в Парижі, де нас зустрів Жан-Франсуа. Ми жили в нього вдома, харчувалися разом з ними. Ще скажу одну річ. От перше враження від Франції — два сильних враження: все в квітах. Все в квітах абсолютно і навіть, коли йдеш по полю, стоїть там міст невеликий — він весь у квітах. Серед поля! Вони наче вчора посаджені. У нас так навіть не готувалися до Євро: от з квітами, з усім. І коли там у повсякденному режимі, в селі десь оце — гарно дуже. Друге — це дороги. Хто був там — мене розуміє. Хто не був — чув, що ті, хто виїжджають за кордон, зразу кажуть: «Які там дороги!». Ну і третє — ми заїхали із нашим товаришем у супермаркет і купили їжі на трьох людей дорослих на тиждень. Ми заплатили 78 євро. Це — 800 гривень на наші гроші. І от подумайте: чи можна купити на 800 гривень на трьох на тиждень (причому, не просто там їжі, а і вино, і дині, і персики, і м’яса кілька сортів, і сирів, і там ще чогось, багато). Ну, скажімо, якщо уявити, що можна. Але при цьому ж треба врахувати, що людина там отримує (от як наш товариш) 3 тисячі євро на місяць. Уявіть, що у вас зарплата 3 тисячі гривень. Чи можете ви на 78 гривень купити на трьох чоловік їжі гарної на тиждень? Оце, приблизно, рівень життя. Коли в них кілограм прекрасного французького сиру коштує 6-8, максимум — 10 євро, уявіть, щоб у нас сир на нашу зарплату 2 тисячі гривень коштував 6 гривень кілограм. Причому не той сир, не сирний продукт оцей, який я взагалі ... не можу навіть говорити про цей сир. Або пляшка прекрасного французького вина 2-3 євро. Це навіть в гривнях — 20-30 гривень. В нас такого немає просто. Але навіть не матеріально. Не хочу я говорити про матеріальне, бо це вже набило оскому. Відношення просто країни до людини і людини до країни. От ми часто запитуємо — кажуть: «Що от мені дала Україна? Вона мені нічого не дала і я от так відношусь до неї». Так не можна говорити. Ніколи не треба жалітись на свою країну. Просто виконуй свою роботу, свою місію добре, бо ти і є країна. От якщо кожен буде так робити і країна буде відповідна. От наш друг сортує сміття: 6 баків стоїть у нього і він кидає пластик, скло, папір...

ВЕД.: Вдома? В себе вдома в баки?

СОЛОВЕЙ: Все біля двоповерхового будинку. Я не сказав — він живе в двоповерховому великому будинку: 40 км на південь від Парижа, село Гуінвілль. Біля нього така земельна ділянка — не менше як пів гектара. Ну там немає ні картоплі, він не вирощує, ні помідорів. Там зелена трава, кілька яблунь ростуть, річечка тече, равлики величезні повзають — оці так звані ескарго, вони їх їдять. Я не можу на них дивитися, як вони їх їдять. В принципі, сміття можна не сортувати, але він каже, що це дешевше вивозити ці баки з розсортованим сміттям, ніж вперемішку. А, по-друге, він переконаний, він знає, що от так треба робити, щоб не засмічувати територію, не наносити шкоди екології. І навіть такі дрібниці: от я вкинув пластикову пляшку туди, куди треба, а він каже: «Слухай, Сергію, розкрути, зіжмакай, бо так влізе 30 пляшок у бак, а отак — 130 і машина не буде їздити кілька разів, не буде палити бензин». Це — людина, яка працює на звичайній роботі, працівник аеропорту, рядовий працівник, яка так сприймає свою країну. І мови немає про те, щоб викинути папірець десь чи щось там зробити таке. Це просто викличе шок навіть у простої людини. І інше скажу. Ось скільки ми там говоримо у в політичному плані, і особисто — «Купуй українське!», «Бережи українське!». Француз заходить у магазин, бере з полиці сир, дивиться — якщо це не французький сир, він, напевне, покладе його назад і візьме французький сир. Я коли запитав Жана-Франсуа, він сказав: «Ну, звичайно. А як же по-іншому? Якщо я куплю французький виріб, то якась частина коштів піде в бюджет, а в мене син вчиться в університеті, і це піде і йому на стипендію. Якщо я куплю іноземний, то піде якась частинка в бюджет іншої держави.... Або інше теж — от доказ оцього економічного націоналізму французів. І взагалі — нормальної країни. 90 відсотків автомобілів — французького виробництва. Це просто теж — вражаюче. «Рено», «Пежо», «Сітроєн» — 90 відсотків.

ВЕД.: І немає гігантоманії.

СОЛОВЕЙ: Я за місяць не бачив жодного «Лексуса». Жодного! Ні в Парижі, ні в Монако, ні в Ніцці, ні в Сен-Тропе, ніде. «Лексусів» немає.

ВЕД.: Зате, лиш повернулись у Київ, — надивились.

СОЛОВЕЙ: Він коли приїхав в Київ, ми виходимо в центрі Києва і отак стали, він в такому шоці: 1,2, 3... 16 «Лексусів»! Він логічно запитав: «Ви, — каже, — така бідна країна. Чому у вас так багато дорогих речей?» Це стосується не лише «Лексусів». Його вразили мобільні телефони, коли йде школяр і несе телефон за три тисячі гривень. Він і його друзі — люди, які собі можуть дозволити будь-який мобільний телефон (він у Франції коштує 200-300 євро і на зарплату 3000 тисячі можеш купити будь-який телефон), в нього звичайна проста дзвонилка, він каже: «А для чого інший? Ну це ж — нормальний. Для чого платити більше? Навіщо це робити?». Простий автомобіль «Рено-Меган», який використовує 4 літри дизпалива на 100 км у нього. Він може купити кращий, він каже: «Я вибрав цю, тому що мало дизпалива використовує». Не то, що він на цьому багато зекономить, він багато не зекономить, але тому що він буде спалювати менше палива (він це свідомо розуміє) і менше забруднювати навколишнє середовище. Взагалі для французів не властива ця гігантоманія. Це — фермерська країна, такого дрібного землекористування — ну, максимум, 200 га землі в людини. Коли я розповідав про знайомих полтавських аграріїв, в яких 10 тис. га, 20, я вже мовчу про 100, то перше питання цього фермера: а для чого стільки? Що оце, а як же, а для чого так багато? Я от 200 га ледве даю раду. У них збережена оця сільська Франція. Мене навіть не Париж чи Монако там вразили, оці села... Маленькі містечка такі. Я Прованс весь об’їздив, і центр Франції. В Орлеан ми коли їхали, ставали на ринку, маленьке таке містечко Форте-Алле, десь 2-3 тис. жителів. Ну воно як із казки зійшло: будиночки, церква оця старовинна і сільський ринок. Ну те, що мене вразило там найбільше, що ми купили диню і фермер тут же видав мені чек на 2 євро. Тобто, я не просив, нічого, і на моє здивування пояснив: «А як же, я повинен платити податки». Тобто, це для нас оця культура відношення до держави, що він свідомо дає чек на ринку на 2 євро, це — на копійки, і там хтось продавав помідори — теж дає чек, хтось продавав ще деякі свої речі, — всі дають чеки, в кожного касовий апарат стоїть. І, звісно, і бюджет країни виростає, коли так людина відноситься до своєї держави. Але ж держава зворотній процес організовує. Як відбувається видача доручення у Франції на управління машиною? Це на моєму прикладі. Людина, яка хоче дати доручення (іноземцю, не іноземцю — не має значення), показує свій техпаспорт в жандармерії, жандарм вводить номер водійського посвідчення того, кому дають доручення, у комп’ютер і кажуть: «Щасливої дороги!» Безкоштовно, 30 сек! І жодних запитань. Якщо ти не порушуєш, ніхто тебе навіть не зупиняє. Але якщо ти порушуєш, тебе обов’язково зупинять і ти будеш дуже суворо покараний. До речі, мене теж це здивувало, не те що здивувало, а логічно як це зроблено. Люди дуже бояться порушувати правила дорожнього руху. Ну штрафи, це зрозуміло, нікому не хочеться платити, але запитую: чому ж так дуже? Кажуть, ти розумієш, якщо я раз, два, три порушу швидкість, там швидкісний режим, і це ж воно в базі даних, а потім піду в банк за кредитом, а банк мені скаже: шановний, ти ж дуже швидко їздиш, ти ж можеш розбитися, хто платитиме кредит тоді? І мені відмовлять. І тому вся система організована так, що людина має думати над тим, що вона робить.

ВЕД: А у нас по одному з центральних каналів один дуже відомий, одіозний народний депутат демонструє майстер-клас із швидкісного кермування (із журналістом в салоні), розганяючи авто більше, ніж 200 км на годину. І все це зі сміхом, ніби це — норма.

СОЛОВЕЙ: Це якраз — не норма. Це якраз приклад якогось такого постсовкового жлобства чи снобства, щось таке. І саме цікаве, що, я переконаний, що таку людину ось із задоволенням виберуть на виборах наші виборці.

ВЕД.: Так, бо він на прохідному місці у списку.

СОЛОВЕЙ: Про Францію можна багато таких речей говорити. Можна говорити там про красу доріг, далі — про матеріальні якісь речі. Що на побутовому рівні ще мене вразило? Мене вразило, що вони пам’ятають Другу світову війну. Причому, пам’ятають люди, які народилися вже після війни. Але пам’ятають не так, як у нас часто — от пафос там: країна-герой зламала там хребет комусь. Ні. От у дворі цього Жана-Франсуа росте така старезна яблуня, покручена така, що аж напрошується її зрізати. Вона дисонує з оцими от галявинками, з таким іншим. Я коли йому сказав про це, він відповів: «Ні, вона буде рости, доки треба, тому що в 44-ому році американські солдати ішли ось вулицями мимо цього будинку, звільняли нас — моя бабуся рвала яблука з цієї яблуні і давала їм, а вони хвалили її, щось казали». І з того часу в день визволення цього села вони печуть пиріг із яблук цієї яблуні. Якраз на наше перебування це припало, то його мама (бабуся вже покійна), а мама зірвала два таких величезних яблука і спекла пиріг і вони сказали, що в цей день звільнили від нацистів це село. Це — дуже так зворушує, тому що це — народна пам’ять, яка без оцього дурного пафосу і — інше. От пам’ятнику в оцьому ж містечку. Я його сфотографував, тому що кращого пам’ятника я не придумаю. Десь в людський ріст фігура Божої матері і написано: «Комуна Форте-Алє щиро дякує святій Діві Марії за те, що вберегла нас в часи нацистської окупації». Все. Ніякої партії, ніякого там чогось. Спасибі Богу, що ми живі залишились. Я вже мовчу про те, як сьогодні Франція, Німеччина дружать і це, по суті, становий хребет Європи.

ВЕД.: Давайте трохи із Європи опустимося трохи нижче по глобусу і поволі перейдемо до теми Тунісу. Свіжі враження. Ви ще із свіжою засмагою, свіжими враженнями. Можливо, хтось скептично поставиться до нашого намагання щось запозичити і в Тунісу, але... Я була в 11 країнах різних і вважаю, що в будь-якій країні з будь-яким рівнем життя є щось, чому можна повчитися.

СОЛОВЕЙ: Обов’язково.

ВЕД.: У Туніса що ми можемо запозичити для себе?

СОЛОВЕЙ: Я для себе запозичив те, що країна — оптимістична і рухається вперед. Скрізь іде будівництво, гарні дороги будують. Багато є бідних людей, але відчувається... шкірою відчуваєш, що вони налаштовані... як ото у Гумільова є улюблене слово — пасіонарність. От вони — пасіонарні. Вони хочуть щось робити. Навожу такий приклад. Мені сподобалося надзвичайно... Це так, для наших жінок, може... Надзвичайно дешевий і якісний одяг і особливо — шкіра. Чудову сумку шкіряну можна купити за 70-80 грн. Чудову шкіряну куртку — за 300 грн. там купити можна. Я спілкуюся французькою мовою і кажу продавцеві: «А ти знаєш, а в нас такі шкіри в десять раз дорожчі». Він сходу: «Давай будемо з тобою робити бізнес». Тобто, він, не знаючи мене, він зразу це ухоплює і — давай зразу будемо робити! І от, коли порівнювати там з Йорданією чи Єгиптом, то країна більш європейська. Ну як сказать європейська? В яких ще арабських країнах жінки працюють в магазинах на касі або дівчата сидять в 10 вечора в кафе, з макіяжем, і так далі? Тобто, вплив Франції, як колишньої метрополії, дуже відчувається. Я б, наприклад, з задоволенням запозичив би в Тунісу, щоб хтось почав постачати туніське вино в Україну, бо його, в принципі, в Україні не представлено.

ВЕД.: Ви ж майже не вживаєте спиртного?

СОЛОВЕЙ: Я взагалі не вживаю спиртного, але гарного вина інколи 50 чи 100 грамів — так. Воно варте того, щоб його спробувати. От мало хто знає, що в минулому році Золоту медаль на Всесвітній виставці виноробства (у Брюсселі вона проходила) вибороло саме туніське вино «Старий магон». Мусульманська країна. Здається, які традиції. Але, знову, вплив Франції і майже вся виноградна галузь Тунісу сконцентрована в руках 30-32 чи 33 французів, які є громадянами Тунісу. Там, так само, як і молокопереробна галузь, туніські сири нічим не поступаються французьким. Але задумка в мене була така, що от мріяв ще з дитинства побувати в Сахарі і я реалізував цю мрію. І свій день народження зустрів в Сахарі в оазі Дуз. Це — незабутні враження. На верблюдах їхали, все таке інше. Але тут попутно ось що хочу сказати. Люди слухають мене і думають: «Та де ж він набрав стільки грошей, щоб оце отак от роз’їжджати по світу?» Я зараз скажу, що я — не олігарх, я не маю великих доходів, бізнесів. Чесне слово, ніколи нічого не вкрав. Але — треба просто продумувати все до найменших дрібниць і працювати. Можна ж просто піти і десь купити путівку. А можна посидіти в Інтернеті, пошукати квиток на літак по акції, в 5 разів дешевше. Значить, навожу такий приклад, щоб всі зрозуміли. Коли запитуєш в Україні: «Скільки коштує в такій країні екскурсія туди то?». Умовно — сто доларів. Приїжджаєш туди, питаєш у місцевому агентстві: «Скільки коштує ця екскурсія?» «50 доларів». Я в цьому випадку йду на автостанцію, купляю за 5 доларів квиток і їду й дивлюся цілий день те, що я хочу. Варто тільки мову знати для цього. От якщо про Туніс говорити... Були у Сахарі. І ще була одна мета: я відвідав місто Кайруанас — це 4-е по значимості місто для мусульман. Там знаходиться найстаріша мечеть у всьому світі. Так склалося. Окба називається. І коли туди приїхав — місто далеко від туристичних шляхів, от таке воно, знаєте, на межі пустелі, патріархальне. На білу людину оглядаються. Ну я там не тільки був в мечеті, а й ринок відвідав такий — справжній, східний ринок, коли тебе всі за руки хапають і за копійки пропонують все, що завгодно. Їв там, на тому ринку. До речі, в Тунісі ти запросто досхочу наїсися за 10 грн. Це стосовно коштів. Тобто, в день, якщо в тебе є 20 грн, ти не те що не голодний будеш — ти будеш ситий. В пустелі кілограм полуниці −7 грн. на наші гроші. Де вони її там вирощують, де вони її беруть?

ВЕД.: Мабуть, система зрошувальна....

СОЛОВЕЙ: Є система й зрошення... Я просто кажу: у нас часто українське яблуко удвічі дорожче від якихось еквадорських бананів. А от у такій країні персики — 7 грн., полуниця — 7 грн. Я там не шукав, бо якось навіть не зручно шукати щось дешевше — уже ж і так дешево. То я відвідав цю мечеть і коли там підійшов: фотографуйте, але всередину ж не можна, це — священне місце і так далі. А коли я почав розмовляти із працівниками там і сказав, що я цікавлюся цим, і в нас є мечеть, і я там знаю шейха Ахмеда (це — глава духовний мусульман України), виявляється, вони його теж знають: він — авторитетна людина. Переді мною відкриваються двері, я півдня провів там, мені показали всі написи там на стінах — там дев’ятсот якогось року, я піднявся на мінарет, чув, як муедзин закликає на молитву. Це ж враження на все життя! І от я виніс для себе: величезна площа всередині мечеті, величезна купа таких от килимків — вони все ними застеляють. Я питаю: «Скільки людей тут влазить?» 40 тисяч людей встають і моляться там. І каже — місця вільного немає. Чому от так? Мені така була відповідь: «Тому, що наш імам (наш священик) — дуже авторитетна людина». І не тільки в нас, а в будь-якій мечеті. Тому, якщо він щось скаже, то послухають швидше його, ніж скажуть там десь щось світські.

ВЕД.: ...щодо ролі особистості...

СОЛОВЕЙ: Навіть не особистості — стилю життя. От він каже: «Якщо імам буде жити хоч на йоту краще, ніж середній прихожанин, він просто не буде імамом. Якщо імам приїде у мечеть на автомобілі, а в половини його прихожан не буде автомобілів, — він на другий день не буде імамом». Тому він є авторитетом у повсякденному житті і після цього прикро аж за ці фотографії в Інтернеті кортежів деяких наших релігійних діячів.

ВЕД.: Звучить, як «Сказки Венского леса»...

СОЛОВЕЙ: Коли він іде проповідує про те, що оці всі спокуси сучасного світу — це диявольські якісь виходки і потім виходе, сідає у «Мерседес-600 пульман» і в оточенні шести «Каділаків-ескаладо» кудись там вирушає. То який... в Біблії ж написано: «Единожды солгавший — кто тебе поверит?» Чому мусульманство зараз на такому підйомі — іслам і так єдино? Тому, що це базується, в першу чергу, я переконався, на моральному авторитеті його носіїв. І це — велика сила. От у них була революція. Мені розповідали, що попередній президент, який зараз у вигнанні у Саудівській Аравії, там давав команди стрілять по демонстрантах, а ішли в п’ятницю на молитву, ішли всі — і поліція, і армія, а імам казав: «Не можна стрілять у демонстрантів». І вони клали зброю і йшли до демонстрантів після того. Це — вражаюча сила отакого морального авторитету. От що я виніс звідти. Я є величезним прихильником єдиної православної помісної церкви України з центром у Києві. Це був би такий стрижень української державності. Це був би центр світового православ’я, якби в Києві був свій помісний православний патріарх. Це — не десь в Константинополі, не в Афінах, не в Москві. Саме тут повинен бути центр православ’я. І, звісно, тому сусідня північна держава нічому так не пручається як в утворенні єдиної православної церкви в Україні.

ВЕД.: Останнім часом політики, налаштовані демократично, активно почали говорити про те, що для того, щоб в нашій країні не просто щось змінити, а кардинально змінити (бо ці зміни самі напрошуються: життя щоденне диктує) — треба змінити взагалі світоглядну платформу: із тої, що є нині, на зовсім іншу. Тому що базові цінності порушено.

СОЛОВЕЙ: Я з вами повністю згоден, але наскільки проста постановка питання, настільки проста і відповідь на це. Але чим простіша відповідь, тим складніше її реалізувати. Не зробить держава цього, не зроблять якісь там громадські організації чи ще щось. У нас треба повертати традиційні родинні цінності. Але як це зробити? Тільки особистим прикладом. Ну я от, жартома, одному з лідерів такої української ультра націоналістичної партії говорив: «Українським патріотом може називатися тільки той, хто має трьох дітей. Менше — ти не патріот». Тому що, якщо ми патріоти, треба ж, щоб було більше нас, українців. Двоє — це тільки відтворення. Більше — це троє. А націоналістом — це 4 і більше.

ВЕД.: Ви хто?

СОЛОВЕЙ: Я хто? Я — патріот.

ВЕД.: Але перед ефіром ви казали, що ви ще — націоналіст.

СОЛОВЕЙ: Я планую.... Я планую стати націоналістом в цьому сенсі. Поки що я — патріот.

ВЕД.: Сергію Андрійовичу, свого часу (я маю на увазі педагогічний період вашої діяльності, активної педагогіки) ви ще стали «Вчителем року» і так далі. З цього періоду які найяскравіші сторінки, за якими ви шкодуєте, можливо, донині, запам’ятали найбільше?

СОЛОВЕЙ: Я просто шкодую за цим періодом. Можна так сказати? І коли я працював тут, в обласній адміністрації, то такою розрадою часто було — просто сісти і згадати там археологічну експедицію, якісь перемоги моїх учнів (а вони їх мали). Я дуже люблю, коли діти добиваються першої перемоги в своєму житті. Найбільшим моїм здобутком було ( не те, що став лауреатом Всеукраїнського конкурсу «Вчитель року» 12 років тому), а що... я навіть не скажу точно, але десь приблизно 68 — отак десь, моїх діток стали переможцями, призерами обласних і всеукраїнських олімпіад і конкурсів наукових робіт Малої академії наук. Причому, не лише з історії (я — історик), а й із права, із географії, навіть з економіки. В мене немає економічної освіти, але я захотів, щоб у Шишацькій гімназії вивчали економічні спецкурси. До цього доклав певних зусиль, пройшов відповідні курси в організації міжнародній. Вона забезпечила повністю підручниками, програмним забезпеченням, всім-всім на світі, бо побачила, що щось хотіли реально зробити у цьому плані. І я сам викладав три економічних спецкурси. А зараз там уже без мене усе це викладається. Або та ж археологічна експедиція. Уже в цьому році буде 13-ий сезон. Це — унікальне явище для України: 13 років щоліта до 30 діток їдуть у справжню археологічну експедицію. Уже без мене, але з моєю допомогою, скажемо, із ресурсного забезпечення. Я не хочу сказати лише з моєю, тому що мій хороший товариш, народний депутат України, президент ЗАТ «Оболонь» Олександр Слободян, коли побачив фотографії випадково, він запитав: «А як ви забезпечуєте це?» Ну я почав розказувати, що як — з миру по нитці. А він сказав: «А давай...». Тобто, унікальний випадок: не я попросив, я навіть не думав, що можу попросити. А він каже: «А давай ми це будемо робити». Тому, що для нас це буде честь, коли побачать, що люди можуть щось зробити, хочеться допомогти тоді. І от, завдяки підтримці цієї чудової людини, відбувається ця експедиція уже... от уже 13-ий рік. Або, уявіть, Шишаки — маленьке патріархальне селище і коли в 99-ому році теж започаткована мною була ця робота — ми з корпусом Миру почали працювати. Приїхала з Америки викладач англійської мови Рейна Ніл — як зараз пам’ятаю. Це 13 років тому було. Взагалі — атомна бомба!

ВЕД.: Іноземців не бачили, а ще на той час...

СОЛОВЕЙ: По-перше, це була дівчина років 27, а по-друге, вона була — афроамериканка. Ви уявляєте Шишаки: 99-ий рік, листопад десь — вона приїхала і, виявляється, чорношкіра дівчина, яка ходе вулицями, десь там живе вона, працює тут. І от що значить вплив нашого середовища. От люди слухають і думають: от він там хвалить усіх, а у нас щось все погано. Ні. У нас по частині того, що в нас — найкрасивіші жінки, найгарніша природа, дійсно. Ніде ж красивішої природи, як у нас, немає. І жінок так само. У нас люди, наприклад, одягаються значно краще, ніж у тій же Франції, в першу чергу. І коли ось ця дівчина приїхала, вона ходила в якомусь такому мішкуватому пальті, якихсь там чунях, їй було все одно — там в Америці... Але, коли вона від’їжджала від нас через рік, вона була на шпильках, у міні-спідниці і гарно причесана.

ВЕД.: Середовище формує світогляд.

СОЛОВЕЙ: Так. І мій товариш (він там працює і зараз) Борис Іванович Дудка, коли на прощання влаштували такий захід, сказав: «Подивись, Сергію, таки ж окультурили людину».

ВЕД.: Сергію Андрійовичу, на жаль, на жаль, констатує наш студійний годинник, що, як завжди в цьому проекті, час збіг надзвичайно швидко. Я зараз вас попрошу напружити пам’ять, тому що я завжди наприкінці нашої передачі прошу розповісти гостей пристойний форматний анекдот або якусь притчу.

СОЛОВЕЙ: Я тоді розкажу один із своїх улюблених анекдотів. Він короткий, одним реченням. В окопах, на війні, перед атакою Рабинович пише записку: «Якщо мене уб’ють, прошу мене вважати комуністом». Потім чеше потилицю і дописує: «P. S.: «А нєт — так нєт».

ВЕД.: Я ж вас попросила: про політику — ні слова сьогодні!

СОЛОВЕЙ: Добре, про політику не буду. Тоді розкажу не політичний анекдот. Але він такий... трохи з присмаком. Передгір’я Карпат. Батькові 70 років. Синові 40 років. Син холостяк. Батько: «Синку, треба б одружитися. Так внуків хочеться». «Тату, я нікого не кохаю». «Біс із ним, з тим коханням! Он Тетяна — батько директор агрофірми, житимеш, як у Бога за пазухою». «Тату, як я житиму? Я ж її не кохаю!». «Та он Марина — батько їздить у Польщу, має 5 магазинів, „Лексуса“ має, їздитимеш». «Тату, що це за життя буде, коли я її не кохаю?». «Ну, синку, ти знаєш, 40 років — не повірю, що ти нікого не покохав до цього часу». «Буду відвертим, тату. Я кохаю Петра». «Синку, це ж — ганьба: він же — москаль!».

ВЕД.: Ви попередили, що він — з присмаком. Будемо вважати, що це — присмак світлого суму за тими, хто не з нами. Я нагадую, що сьогодні гостем передачі «Персона грата» був колишній керівник апарату обласної державної адміністрації, заступник голови обласної державної адміністрації, нині — активний громадянин суспільства.

Я, ведуча Інна Якобенко, прощаюся з вами, шановні наші радіослухачі. Почуємося за тиждень, а зараз я передаю віртуальне кермо моїм колегам. На все добре!