Magnum Opus: Роман Повзик

Я зустріла його дуже давно, точної дати на жаль не пам’ятаю, але знаю, що то були часи Повзикової молодості. Тоді він був іще дуже молодий та гарний...

Власне вихваляти Романа сенсу немає, говорити про його вірші також не дуже хочеться. Тому... поговоримо про нього, як про темну конячку «Magnum Opus» і єдиного, у кого немає залежності від соціальних мереж. Ким же насправді є Роман Повзик? Можливо триголовим драконом? Адже думки про нього в його друзів та знайомих розділяються саме на три частини:

Роман — поет

Мені дивно чому про Ромчика ще не знає Україна, адже його вірші відзначаються оригінальністю, красою образів і гарною формою. Це поет, який вміє здивувати.А якби він був «Вконтакті», то певен, що армія його фанів зростала б з геометричною прогресією.

(зі слів Андрія Коновалова /HMO «Мagnum Оpus»/)

Роман-друг

Роман-друг — не на показ. Запропонує допомогу, якої навіть не чекаєш. Йому чужі плітки і лихослів’я. Йому не відомо слово «підлість». Людина-позитив, людина-енергія, людина-імпульс...

(зі слів Ірини Домненко /HMO «Мagnum Оpus»/)

Роман просто Роман

Ромці Повзику, думаю, вже сміливо можна лаштувати пам’ятник. Власне, сам пам’ятник повинен складатися зі сталевого каркасу та бетонного наповнення. Уся ця рукотворна конструкція має інкруструватися битим склом, цеглою і гранітовими камінцями. Їх, з Андрієм Коноваловим, доля настільки стражденна, наскільки й одночасно героїчна, адже, представляючи активну чоловічу поетичну частину, наш герой, тримає таку собі справжню маскулінну марку.

Що ж до самої творчості, то тут Рома говорить, принаймні особисто для мене мовою відомого харків’янина та не побоюсь такого твердження, чоловіка-поета № 1 цієї посттоталітарної та псевдодемократичної бидло-стайл держави, — Жадана С. Вікторовича. Контраргументуючи цей свій закид, варто сказати, що усі ми маємо орієнтири на початку. Саме тому дійсно важливо в майбутньому віднайти орієнтир у самому собі. Римувальний талант у Повзика безперечно є! Про це говорить хоча б те, що йому вдалося дійти до фіналу першого ЛСД-турніру Кременчука й там, у фіналі, спромогтися за 10 хвилин написати римований вірш на задану тему!

Ромку безсумнівно варто читати, хоча б для того щоб у далекому майбутньому, знову розпиваючи з ним пляшку коньяка, як це ми з ним робимо на всіх наших спільних постпоетичних афтеропатіях, мати змогу сказати: «Рома, а пам’ятаєш, як у далекому 2012 році я тобі закинув схожість на Жадана..?» А сам С. Вікторович сидітиме поруч, обперши своє вже немолоде чоло на руки, й, вже дещо нетверезо, реготатиме з такого невідповідного до того майбутнього твердження.

(зі слів Сашка Ткаченка /арт-група «Творчий Кременчук»/)

Ну що ж, після всіх цих слів нам залишається лише одне, тому, на ваш розсуд — вірші Романа Повзика!

Індія

Вже пізно занадто дивитися в небо,
пити очима блакить океану...
зникають і друзі, і Всесвіт, і все, бо
ти засинаєш і бачиш тумани...

Або дочекатись на зорі в зіницях,
забути про воду, про море, про ріки...
країна нірвани, слонів і кориці
сниться тобі, опустивши повіки...

І хоч назавжди у тобі не лишиться
цей спогад чи сон, що побачив уже ти...
відчуй у повітрі прянощів запах,
поглянь — на руці залишились браслети...

Апостол Петро

Апостол Петро постійно горить на роботі,
тримає ключі від раю, чекає праведні душі.
Ніколи не спить, ходить в напівдрімоті,
буває співає чи їсть там небесні груші.

Уже довгий-предовгий час не було відпустки,
вихідні, державні свята — все одно з ключами.
Болить голова, в судинах не кров, а не згустки,
якщо можуть хвороби вживатися з небесами.

І чекає нових прибулих кожну хвилину
дев’ятнадцять століть свого трудового стажу.
Прикладає до голови листок капустини,
бо біль у скронях доводить його до сказу.

Фройд

Зігмунд Фрейд або Фройд (кому більше як до вподоби)
гуляє бруківкою Відня, разом із псом кудлатим:
собаці хочеться бігати, хочеться грати,
вирива повідок — це вже четверта спроба.

А хазяїн говорить весь час про свої проблеми:
про дитячі травми душі своєї особи,
заліковані рани, втрачені дні, хвороби,
наприклад, нежить, хронічне безсоння, екземи.

Виливає усе-усе бідолашному сенбернару:
забуті коханки, клієнти, що марять ночами,
як місцеві церкви і їхні прочани
проти нього й пророчать небесну кару.

«Я втомився, Вулкане, я бачу у всьому знаки,
я хотів би кудись втекти, але скрізь же люди:
на роботі, удома, в кав’ярні! усюди!»
Вслід дивились ворони й подекуди граки.

І отак теплим ранком розбивали порожню тишу.
Пес подумав: «Хазяїн — хороший і добрий,
він частенько сумний, він не дуже хоробрий,
та я знаю одне — я його не залишу!»

дзен-п’яниці

кожна випита пляшка підносить тебе до нірвани

кожен келих прочищає тобі чакри

твій особистий дзен-буддизм

у

кожній

піцерії

і

пивниці

усі ці будди що люблять живе нефільтроване

говорять про щось своє певно шепочуть мантри

беруть арахіс наче перебирають чотки

вони

кожного

вечора

шукають

просвітлення

і час від часу приєднуючись до них

помічаєш у їхніх очах спустошеність

вони

так

і

не

змогли

знайти

свого

Вчителя

Че Гевара

Мій Че Гевара зараз на небесах
хмари на ймення Куба. Брати-партизани
випивають і ромом лікують рани,
принесені вітром в повстанських лісах.

Знову не спиться чомусь команданте Че,
тиша і спокій — найбільші його кошмари:
«Ну хіба оце рай, коли навіть немає гітари,
а крізь пальці і душу пісня, мов кров, тече?

Де ти, мій друже, Фіделе, сумую знов.
Небо вже рветься, не зшити його нитками.
Ти побілів, я ж не старію з роками,
лиш замість серця — операційний шов.

І замість віри тільки твої слова:
«Всі перемоги, всі ці пісні і люди,
звірі лісами, рушниці, залізні руди
і молодість наша, неначе вода жива, -

Все це, друже, вірить лише у нас,
прикриє від куль, врятує життя і скроні.
Свобода — мов кисень, ми вічність уже в полоні
і смерть зупиняє лише особистий час».

[Відео було видалено]

Автор статті: Катерина Стрельнікова, за участі Андрія Коновалова, Ірини Домненко та Олександра Ткаченка