Охоронець служби безпеки «Полтававодоканалу» написав про підприємство 60 віршів

Анатолій Карпенко працював директором в «Полтавському літераторі», видавав журнал для дітей та юнацтва «Діє-Слово». Два роки тому поет за станом здоров’я змінив роботу.

— В якому жанрі пишете вірші?

— Починав з гумору й сатири — їх в мене чотири збірки. П’ята — «Дефрагментація» — суміш жанрів. Потім перейшов на лірику, а зараз — філософія та емоції, адже вік такий, 59 років — треба філософствувати. 

— Про що ваші поезії?

— Про все, що бачу. Надихають події: слухаю радіо — особливо вночі багато хороших передач, і вони всі українською, патріотичні. Ще люблю вистави і аудіокниги. Слухаю все, та для себе щось близьке виділяю. 

Вночі, коли щось помічаю під час чергування та обходу території, повертаюся на пост, думаю про це, і роздуми виливаються в поезії. Наприклад, на водозаборі є велика плантація троянд. Іду через неї взимку — там незірвана троянда зсохла. Вірш так і назвав — «Роздуми над кущем троянди».

Маю також велике хобі — риболовлю, про яку написав багато віршів.

Анатолій Карпенко

— Ви працюєте у «Полтававодоканалі» півроку. Що вас надихнуло написати 60 віршів про підприємство?

— Там, де працював до цього, спілкувався з людьми при посадах. Живеш в одноманітному світі і лише здогадуєшся, що є й інші люди. На цьому підприємстві, побачив людей, які щодня піклуються, щоб у місті була вода і не було аварій. 

Нещодавно, коли почалися морози — трапилася велика аварія. Ніхто не помітив її, адже електрики з аварійниками працювали дві доби. В одних життя на видноті. А тут — прості світлі люди. Опікуються, щоб в місті й в оселях не траплялося проблем. 

Написав вірш про «водоохоронців» — себе так називаю, бо працюю охоронцем води. Він з гумором, бо всі думають, що охоронці лише сплять, як сторожі. Та нам потрібно передавати інформацію, постійно звітувати, доповідати.

— Коли помітили здібності до поезії?

— Почав писати вірші п’ять років тому. Лежав в лікарні 20 діб і вирішив писати. Потім показав письменнику Володимиру Тарасенку. Він сказав: «Продовжуй, з тебе будуть люди». 

Так видав одну збірку, потім другу, третю, четверту, і п’яту — «Дефрагментація». Це як процес в комп’ютері — дефрагментація диску. Її роблять, щоб він працював без збоїв — зліплюють все до кучі. Так само в житті — в японців є «час збирати каміння», у мене настав час збирати себе з фрагментів. 

По життю був різним, в зрілому віці ідентифікував себе патріотом своєї землі, українцем. «Дефрагментація», тому що моя перша спеціальність — вчитель фізики і математики. За другою освітою я — спеціаліст з економіки, фінансів і обліку, закінчив Українсько-фінський інститут менеджменту і бізнесу. Життя мене пов’язувало з технікою, поліграфією і економікою. Усе вилилося в цю книжку.

У дитинстві гарно виходила проза — шкільні твори, але не поезія. А за час роботи у видавництві люди приносили книжки: і початківці, і професіонали. Я подумав — чим я гірше? Чи не напишу свою? Зараз я — член Національної спілки журналістів України і Полтавської спілки літераторів. 

— Скільки віршів написали за життя?

— П’ять збірок, одна з них — про Майдан. Я їх не продаю — просто роздаю. Наша система видань дорога. А спонсорів нема, друкувався за свої гроші. 

Написав близько п’ятисот віршів. Інколи за день пишу по 8-10. Буває — два в тиждень, або навіть жодного. Якась подія відбувається — і прориває. 

— Як родина ставиться до захоплення поезією?

— Маю двох онучок, одна ще маленька. А старша розказує, що дідусь — письменник, пишається.

Прес-служба «Полтававодоканалу»