Радник гендиректора «Полтававодоканалу» Василь Забишний: «Дівчата соромилися нас — простих хлопців у робах»
46 років працює на «Полтававодоканалі» нинішній радник генерального директора підприємства Василь Забишний. У цьому матеріалі розповідаємо про його роботу на Далекому Сході, старт кар’єри у Полтаві та активну розбудову водогінної мережі обласного центру.
Навчання, армія та комсомольська поїздка на Далекий Схід
Василь Забишний працює на полтавському водоканалі все своє доросле життя. Проте, до працевлаштування на підприємстві, було навчання у Київському будівельному технікумі, де здобув фах гідротехніка. Одразу після випуску, як і левова частка тодішньої комсомольської молоді, відбув працювати на Далекій Схід СРСР.
— 1969 року я і кілька товаришів написали заяви щодо відправки на роботу далеко від домівки, — пригадує Василь Забишний. — Я потрапив у місто Благовіщинськ (нині Амурська область РФ — Авт.), на меліорацію.
Втім, молодим людям, яких от-от мали забрати до армії, тамтешні роботодавці не надто раділи. Василю навіть запропонували 400 рублів «відступних», аби написав заяву про відмову про працевлаштування. Проте, молодий фахівець таки взявся до роботи.
Як і гадали працедавці, вже за два місяці Забишний отримав повістку. Хлопця призвали до Чіти (нині Російська Федерація — Авт.), де він два роки ніс службу у будівельному батальйоні. Закріплений був за заводом, що виготовляв залізобетонні вироби.
Рознарядки на аркушиках календаря
Василь Забишний добре пам’ятає день, коли, невдовзі після демобілізації, прийшов на полтавський водоканал.
— Влаштувався майстром 21 серпня 1971 року, — говорить Василь Забишний. — Проте, пропрацював на посаді тільки рік, а далі перейшов слюсарем.
Все — через те, що слюсарі того часу отримували на 60 карбованців більше за майстрів. Тривалий час чоловік працював бригадиром на аварійно-відновлювальних роботах. Тоді у профільній службі налічувалося 16 ланок по 2 працівники.
Тогочасний керманич мережі водогонів Захар Ткаченко, пригадує наш співрозмовник, мав цікаву звичку: рознарядки на виконання робіт видавав підлеглим на... аркушиках з перекидного календаря.
— Розписував все дуже детально, — говорить Василь Забишний. — Який спецодяг та обладнання брати, скільки штук, що зробити і так далі. А слюсарям навздогін жартував: «Беріть на об’єкти майстрів. Буде кому робочі чоботи носити».
Робота з лагодження водогонів, природно, була «брудна», адже доводилося розкопувати та лагодити труби. Через те, пригадує пан Забишний, деякі знайомі дівчата навіть соромилися хлопців у водоканалівських робах. Тому, при випадковій зустрічі, намагалися робити вигляд, що не знайомі з робітниками.
1970-80 роки — період розбудови полтавської водогінної мережі
На перші роки роботи Василя Забишного припала активна розбудова водогінної мережі обласного центру.
— На центральних вулицях активно перекладали труби водопостачання, — ділиться спогадами фахівець. — Труби діаметром 100 мм, через збільшення добового споживання, замінювали на 200-міліметрові.
Як матеріал, в основному, використовували чавун. Такі труби, особливо коли слюсарі неякісно з’єднували їх стики, досить швидко починали протікати. Тому роботи в ремонтників не бракувало.
— Щоправда, часто виконували ремонти до закінчення зміни, — пригадує Василь Забишний. — То бувало, що люди, на вдячність за виконану роботу, запрошували нас до столу, годували обідом. Ми не відмовлялися.
З початку 1980-х років, «підгледівши» нову технологію в місцевого райагробуду, полтавські водоканалівці почали використовувати в роботі пластикові труби. Проте, не володіючи технологією укладання досконало, наштовхувалися на вищезгадані проблеми: то тут, то там водогін починав протікати вже за кілька місяців після монтажу.
Читайте у наступній частині, як на полтавському водоканалі вирішили проблему протікання водогонів з пластикових труб та як Василь Забишний їздив на заробітки до Якутії, але невдовзі повернувся на рідне підприємство.
