«Перспектив досліджувати Більське городище вистачить для всіх учених України ще на тисячу років», — Олександр Супруненко

Про найбільшу в Європі пам’ятку доби раннього залізного віку — Більське городище, його історичну, наукову та туристичну цінність, а також перспективи розвитку археології на Полтавщині розповів директор Полтавського краєзнавчого музею, заслужений працівник культури України Олександр Супруненко.

— Чи може розвиток місцевої археології, зокрема, популяризація пам’яток, одночасно розвинути й туризм на Полтавщині — зробити її привабливішою?

— Я не спеціаліст із туризму, бо його в нас, вважайте, ще немає. Але тому й необхідно його розвивати, навіть всупереч інтересам сучасних приватних туристичних фірм, націлених переважно на продаж путівок за кордон. Для розвитку туризму потрібна відповідна інфраструктура на місцях.

Вважається, що це повинно робитися не за бюджетні кошти. Але ж виділення коштів для певних культурних заходів, для заповідників, музеїв поступово сприятиме підтягненню й місцевої інфраструктури. Ось у Котельві перші паростки такого вже є, і є, куди розвиватися. Більшості країн туризм дає чимало можливостей, додаткові кошти у бюджет, а деякі, взагалі, живуть тільки за рахунок туризму. Але, якщо люди не хочуть це робити, то цього й не буде.

— Коли зустрічаються перші згадки про Більське городище?

— Про Більськ чи про Гелон? Бо Гелон — стародавня назва, яку зафіксував нам «батько історії» Геродот ще у V ст. до н. е. Вона відображена у низці джерел. Гелон реально існував. Інша справа, що свого часу вчені думали, де ж цей Гелон знаходиться. Проаналізувавши пам’ятки на території всієї Східної Європи, не знайшли нічого більш відповідного, ніж Більське городище. Адже й приблизно схожого за розмірами центру на цій території не було. Більшість учених зійшлися та тому, що Більське городище є рештками стародавнього протоміста, на зразок античної міста-держави, що виникла в Поворсклі у кінці VI-V ст. до н. е. та проіснувало до кінця IV ст. до н. е.

Назва сучасного села Більськ походить від князів Більських — вихідців з Мамаєвої орди, які осіли саме на історичній Полтавщині. Осередками їх володінь були Глинськ на Сулі та сучасне Глинське на Ворсклі в землях колишнього Новгород-Сіверського князівства.

Сама назва з’явилася, вірогідно, наприкінці XVI ст., хоча краєзнавці пишуть, що ледь не у XIV ст. Я знаю тільки чотири знахідки в самому Більську, що належать до часу XIV ст. Тому, швидше за все, назва перейшла через якийсь досі невідомий населений пункт у володіннях Більських до поселення селітроварів. Вони на початку XVII ст. активно розробляли кургани в окрузі городища. Саме туди кинулися всі спритні посполиті, чимало євреїв й ополячених торговців видобувати селітру на кордоні з Московією.

Розробляли чорноземний ґрунт і культурні нашарування Більського городища для отримання селітри. Її використовували в усіх війнах Європи, а, переважно, в сусідній Московії, яка скуповувала сировину з округи для виготовлення пороху. Частина селітри йшла до Речі Посполитої і запорізьких козаків. Видобування тривало з 1613 р. до 80-х рр. XVII ст. Таким чином, перекопали значну частину нашарувань і валів Західного укріплення Більського городища. Здебільшого, брали ґрунт із зольників стародавніх поселень, використовували гомогенно збагачений рештками діяльності людини чорнозем з округи, який також давав при виваренні селітру.

Територія Більського городища поступово заселялася прийшлими з Лівобережжя України людьми, які займалися промисловим видобутком природніх багатств. Адже ця зона прилягала до межі Московської держави й Речі Посполитої. Так, поблизу Більського озера виникло невелике сільце Більськ, що у XVIII ст. було перенесене на територію сучасної ЗОШ й узбережжя річечки Тарапуньки. Відтоді Більськ безперервно існував як населений пункт і центр волості.

— Яку територію займає Більське городище? Яка історія його утворення?

Це величезний археологічний комплекс загальною площею понад 7,5 тис. гектарів. А саме його укріплення перевищує 4480 га й охоплене периметром валів завдовжки 35 км. Його збудували місцеві племена за один сезон при загрозі нападу степових скіфів чи якихось катаклізмів у Великій Скіфії.

На цій території жили племена гелонів і будинів, нащадки місцевого землеробського населення фіно-угорського походження, представники правобережного населення — носії праслов’янської культурної традиції. Потім, як уважав професор Борис Шрамко, до них приєдналися гелони — вихідці з наших же земель, які брали участь у передньоазійських походах кімерійців і скіфів. Саме останні набралися там, в Малій Азії і на Близькому Сході державотворчих ідей, сприйняли «ази» полісної системи давньогрецьких міст-держав, більших державних утворень того часу. Не виключено, що їх еліта отримувала там освіту, мала певний досвід виконання державних доручень.

Саме це населення принесло до Поворскля ідеї створення протодержавного центру. Цьому сприяли й еллінські та місцеві тоговці, які «човниками» снували між лісостеповим регіоном і грецькими містами-державами у Причорномор’ї, а то й певний час проживали у Більську. Оскільки вся ця територія була окраїною розселення степових скіфів і житницею античного світу, з часом все отримало об’єднавчі тенденції. За одними даними, воно перетворилося в протодержавне утворення з центром у Більську, за іншими — на певну залежну або напівзалежну від кочівників територію, де останні могли отримати продукти землеробства, предмети ремесла, металообробки, бронзоливарництва тощо. Утворився великий центр на кшталт міста, який забезпечував Північне Причорномор’я залізом, обробляв бронзу, кістку, ріг, забезпечував продуктами землеробства і тваринництва кочівників.

Відомий вчений, доктор історичних наук Надія Гаврилюк провела дослідження, підрахувавши, скільки ж кочівників жило в наших північно-причорноморських степах. Вийшло, що більше 250 тис. чол. у складі всіх орд не виходило. Щоб степові скіфи зі своїми царями існували, треба було випасати стада, кочувати, забезпечуючи їх травою. Тому на більшу кількість людей степу не вистачало. А в Поворсклі, сусіднім басейні Псла і Сули тим часом жило від 400 до 800 тис. землеробів. Наразі ми знаємо близько 300 їх поселень різних розмірів лише на одній Ворсклі. Тобто, територію між Ворсклою і Пслом заселяли землероби і скотарі, які й забезпечували кочовий світ продуктами, виробничими ресурсами та людським потенціалом.

На VI — IV ст. до н. е. припадають кілька етапів існування цього міста й протодержавної структури, відбуваються певні випадки переселень сюди окремих груп населення з інших регіонів. Сюди ж їздили багато торговців-купців з півночі, сходу, заходу і, звісно ж, з південних степів та Криму. До речі, вже з початку VII ст. до н. е. тут діяли торгові факторії греків, якими сюди завозилися не тільки коштовності, антична кераміка, вино та олія, а й інші «заморські» продукти й вироби.

Коли ми зараз вийдемо на поле в будь-якій частині Поворскля, хоча б і під Полтавою, пройдемо по землі й зберемо шматочки давньої кераміки, то частина з них буде належати античним амфорам, яких побито тут безліч. Уся ця тара привозилася з античних міст з олією, вином, соусами та засоленою рибою, і слугувала місцевому населенню певний, а інколи й тривалий час. Цей тарний посуд використовувала цивілізація раннього залізного віку. (Цікаві паралелі на сьогодні, бо в Україну звідусіль везуть пластикові пляшки — наступники амфор, і чого доброго, що з часом нашу культуру можуть назвати «культурою пластикових пляшок»). Отже, величезний обсяг товарів надходив сюди в обмін на продукти землеробства, тваринництва, збиральництва та ремесла, можливо, й за рабів. І цей регіон, разом з Пороссям і Надтясминням, годував материкову Грецію, узбережжя Малої Азії, надавав хліб для античних полісів острівної Греції і Чорноморського узбережжя.

Античні автори писали, що в Афінах уся поліція була скіфська. В ній служили не раби, не степові кочівники, а вільні вихідці з протоміських центрів Подніпров’я і городищ Поворскля. Місцева еліта, певно, отримувала освіту в Афінах. Між іншим, один з семи видатних мудреців Давньої Греції — Анахарсіс був вихідцем з царського роду котрогось із правителів лісостепових племен. Ця гіпотеза введена до наукового обігу кількома з українських фахівців.

— З чого складався весь комплекс? Яка його будова, і що можна побачити сьогодні?

— Що таке Більськ? Це два великих укріплення: одне площею близько 90 га, друге — більше 100 га — Західна й Східна фортеці, що по черзі були основними осередками життя в городищі. Крім того, існувало ще чимало поселень, яких відомо вже три десятки: більших, менших, розташованих по кутах укріплення і прилягаючих до нього. Вони забезпечували функціонування фортеці та її охорону, роботу господарського комплексу тощо. Навкруги Більського городища існувала також велика кількість — не менше 80 відомих на сьогодні — поселень скіфського часу. Були й доволі великі — по 100 і більше гектарів, і зовсім невеличкі — по 2-3 га.

На самому укріпленні буяли садки, існували городи, допоміжні виробничі і торгові площі. Діяли гончарні, металообробні та бронзоливарні осередки, господарства окремих вільних мешканців та багатіїв. Інколи археологи їх виявляють, інколи ще не можуть виявити. 

В окрузі та на території городища існували ґрунтові могильники, до яких прилягали курганні некрополі еліти. Еліта, яка мала кочівницькі і вершницькі корені, хоронила своїх співплемінників у курганах. Під такими курганами влаштовувалися дерев’яні склепи зі входами, допоміжними камерами. Туди вміщувалися багато речей для «подорожей» у потойбічному світі, слуг і рабів, супутніх тварин. Такі звичаї потім зумовили розвій скарбошукацтва у старовинних могилах у пізньо- й післяскіфський час, а більше у XVII, XVIII — ХІХ та на початку ХХ ст.

Навіть у рядових курганах ми бачимо дорогоцінні й унікальні знахідки. Про це свідчать, принаймні, цьогорічні дослідження і розкопки 2002-2003 рр., коли в зовсім невеликих курганах знаходилися поховання людей високого матеріального статку.

— Що може розповісти аналіз ДНК знайдених зразків? Чи вже готові якісь результати?

— Деякі дослідження вже навіть опубліковані. Кращі проводилися у Німеччині. Проте, не все це виглядає так, як у фільмах. Адже, фахівці ще не встановили етнічних складових за тою ж ДНК. Утім, антропологи працюють і можуть, принаймні, визначити напрямки етногенезу цього населення — його походження, захворювання стародавніх людей, рівень їх здоров’я, визначають можливості тогочасної медицини тощо.

Так, у Полтаві працює кандидат медичних наук Андрій Артем’єв, який вивчає стоматологічні захворювання на Більському городищі. Зокрема, появу карієсу. Досліджуючи поховання скіфського часу, він установив, що від скіфської доби й пізніше почалося поширення серйозних зубних хвороб. І пов’язані вони більше з соціальними факторами, зміною особливостей харчування. Населення городища вживало тверду та мінімально оброблену рослинну і тваринну їжу. Ми практично не бачимо в них зубних захворювань, окрім травматичних, а часом — видалені зуби. Та за черепами дітей еліти вже простежується своєрідне пестування й викохування молоді. Тому в рабів і простих трударів зуби були набагато кращі.

— Скільки орієнтовно людей населяли цю територію? Які відомості щодо їхнього побуту?

— Усі вважають, що вони жили в землянках чи ямах. Та це хибні здогадки, адже бачимо житла площею 60, 100 і більше квадратних метрів. Це, явно, споруди, що мали архітектурні особливості — півтора- або двоповерхові, із заглибленою (погрібною) частиною, прибудовами галерей-веранд. До житла тулилися господарські будівлі, погрібки, великі льохи. Були й сміттєві ями, ями для зберігання збіжжя. Поряд із житлом споруджували жертовники — хатні та присадибні вівтарі. Існували центральні жертовні комплекси, навіть храми.

Система вулиць більше нагадувала старі українські села. Розлого розкидана забудова, трішки скривлені вулиці, але з наявністю проїжджих частин, мощених битим посудом. Більшість споруд того часу мала стовбову конструкцію, але чимало зводилося як зруби — ліса навколо вистачало.

Цікавим є склад господарських приміщень: хліви, амбарчики, погрібки, місця для зберігання припасів, легкі споруди для утримування птахів і тварин. Значна частина населення займалася землеробством, городництвом, але частіше не на самому городищі. Навколо існували селища, що постачали продукти землеробства. Практикувався віддалений випас молочної худоби, коней, кіз та овець. Їх відганяли на сезонний випас. Населення займалося й мисливством, збиранням ягід, грибів, плодів диких дерев у лісах.

За підрахунками спеціалістів, на Більському ородищі жило близько 12-15 тисяч людей одночасно. На якомусь етапі, можливо, і до 20-30 тисяч. У кращі часи, коли туди підходили кочівники зі степу отримати данину, восени приїздили торговці тощо, там могли збиралося близько 50 тисяч осіб. Прикинувши населення сусідніх селищ, на торжища могли прибувати й усі 100-150 тисяч. Чи відбулися такі торжища насправді — джерела не сповіщають. Але Геродот писав про волелюдні святкування обжинків (діонісаріїв), вживання на них напоїв (напевне, місцевого пива й привізного вина).

У Більському Східному городищі існували храми, присвячені богам родючості. Один з таких дослідив Борис Шрамко на поч. 1980-х рр. Це була споруда з дерев’яними колонами, з портиком. Знайдено багато предметів, пов’язаних з культами, зокрема кількасот глиняних статуеток, які презентовані в Археологічному музеї Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна і Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського.

— Чому знахідки зберігаються саме в Музеї археології Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, а не, скажімо, в нашому краєзнавчому музеї?

— У той час, коли на Полтавщині це було нікому зовсім не потрібне, 40 років вивченню Більського городища віддав Борис Шрамко — професор Харківського університету. Він також очолював існуючий тоді археологічний музей університету, куди й надходили (за вимогами тогочасного законодавства) всі знахідки з розкопок, там же опрацьовувалися матеріали археологічних досліджень.

На результати досліджень археологи мають певні авторські права, за якими вирішується де місце зберігання матеріалів їх робіт. Деякі речі знаходилися свого часу і в Громадському музеї історії села Більськ та Котелевському районному. З тих колекцій залишилося лише кілька горщиків, які потрапили до сучасного ІКЗ «Більськ».

У 80-90-х рр. ХХ ст. ми намагалися забрати на Полтавщину колекції з перших років розкопок, опрацьовані Борисом Шрамком. Вони зараз є основою музейної збірки в Полтаві. Хоча за світовою традицією, якщо знахідки вже потрапили до музею, брати їх з нього — великий гріх. Шкода, що за браком фінансування свого часу не вдалося забрати колекції з археологічного музею університету в Донецьку з розкопок у Лихачівці в широкій окрузі Більська учениці Б. А. Шрамка — професора Алли Моруженко.

Не забувайте, що галузь культура і в минулому фінансувалася не так вправно. Нам до таких музеїв, як у Харківському університеті сьогодні, ще рости. Проте, й полтавці, зокрема, Центр охорони та досліджень пам’яток археології, зібрав доволі представницьку й коштовну колекцію, яку за нашої ініціативи передали новоствореному ІКЗ «Більськ». Тепер вона, з набутками котелевців, стала основою державного зібрання у Більську.

— Хто фінансово підтримує археологічні роботи на Полтавщині? Які джерела фінансування?

— Донедавна дослідження Більського городища майже не фінансувалися бюджетом. Вони проводилися зусиллями студентів-практикантів харківських, полтавських вишів, і майже зовсім не були проблемою в нашій області.

Перші кошти, виділені на такі проекти, проходили через Українське Товариство охорони пам’яток історії та культури (УТОПІК) у 80-х рр. ХХ ст. У 1990-х рр. була невелика програма, яку зініціювали голова облдержадміністрації Микола Залудяк і начальник Управління культури Петро Бандаревський. Але то зовсім невеликі суми, хоча відчутні в той складний час. У сучасних еквівалентах — десь тисяч 40-60 грн щорічно виділялося на дослідження впродовж 1994 — 1996 рр. І тоді дослідили низку дуже цікавих об’єктів, зберегли чимало музейних предметів. Саме це й лягло в основу майбутньої колекції ІКЗ «Більськ». 

Але тривалий час формування колекції — предмету гордості Більського заповідника — було проблемою самих науковців. Левова її частка здобута, сформована, іноді й придбана за кошти, зароблені археологами Полтавського Центру охорони та досліджень пам’яток археології Управління культури ОДА. Переважно не за бюджетні асигнування. Раніше навіть у звітах писали: «На всі дослідження, проведені в області до 2006-2007 рр., не використано ні копійки бюджетних коштів».

Потім галузь трохи фінансували — 20, 15, 30 тисяч, які можна було витрачати лише на виготовлення документації, розвідкові проекти з підготовки «Зводу пам’яток» тощо. Тобто все, що можна перевірити та задокументувати. Були такі «прозорі» підзвітні часи, інакше ніяк.

Але останнім часом з 2006 р. Полтавська обласна рада прийняла програму створення ІКЗ «Більськ». До неї долучилася науковці, в тім числі, я займався її розробкою. Розробили, економісти порахували, та на основі цього створили заповідник. Програма виконана відсотків на 60, але все ж результати були відчутними.

Ця програма вже не діє. Тепер, за ініціативи голови Полтавської ОДА Валерія Головка розроблена чергова програма на три роки, про яку зараз варто говорити. В цілому, нове фінансування, завдяки обласній владі, має бути вчетверо відчутнішим. Сподіваємося на депутатів, їхнє розуміння того, наскільки важливо зберегти унікальний об’єкт національної культурної спадщини, створити музей у Більську та провести обов’язкові наукові заходи.

Валерій Головко та Олександр Супруненко

Нарада у Полтавському краєзнавчому музеї

— Які основні проблеми на сьогодні існують? Чого бракує найбільше?

— Перше — проблема збереження величезного Більського археологічного комплексу — валів, ровів, які оточують городище. Існує точка зору вчених, що побудувалося все це за один сезон. Учений, полковник Українського генштабу, кандидат історичних наук Валерій Грицюк розрахував це по нормах сучасних воїнів-саперів. Якщо, скажімо, 16-18 тисяч чоловік за 3 місяці побудували всі ці укріплення, то їх забезпечувало, як мінімум, близько 80 тисяч місцевого населення, котре постачало їм харчі та ліс.

Учені археологічно простежили три етапи ремонту цих споруд. Тобто, тричі все місцеве населення тягло повинність, коли велика група будівельників виконувала земляні і теслярські роботи — чистили рови, складали землю на вал, монтували стовпи для стіни. А кілька тисяч чоловік — теслі, заготовляли дерево на ці роботи.

Споруди з часом розвалювалися. Стіна земляно-глиняного заповнення між двома рядами стовпів через кожні 30-50 років повинна була ремонтуватися. Наразі залишилися тільки сліди від стовпів, ямки, заглибини перекладин. Простір між цими рядами дерева завширшки 0,6-0,8 м заповнювався зволоженим ґрунтом. На готовій стіні влаштовувався настил і заборала для захисту оборонців.

— Що змусило тодішнє населення краю вдатися до таких радикальних заходів?

— Загроза нападу кочівників чи сусідів-супротивників. Є навіть версії щодо походу до Більського городища кіннотників зі складу перського війська на початку V ст. до н. е. Це було також необхідно і за економічних негараздів. А в IV ст. до н. е. їх побільшало: змінився клімат, змістилися торгові шляхи, економіка почала занепадати. Це був прояв загальної кризи класичної системи рабовласництва, який мав дію і на периферії античного світу. В результаті модифікації тогочасної економіки виникло так зване елліністичне рабство. Приводом до цього стали війни Олександра Македонського, поєднання економічних набутків східного й античного світів. І не виключено, що місцеві чоловіки також брали участь у тих походах.

Вірогідно, що активна частина місцевого населення була задіяна у формуванні Кримської Скіфії. Там з-поміж форм посуду бачимо прямі аналоги кераміці з городища. Відомий полтавець, кримський археолог Олександр Пуздровський показував чимало знахідок з Усть-Альмінського городища — аналогів посуду з Більська.

Можливо, частина населення мігрувала туди, а решта залишилася на теренах Полтавщини, їх нащадки дожили практично до формування української нації.

— Які перспективи досліджень? Чи можливі ще якісь важливі знахідки?

— Перспектив досліджувати Більське городище вистачить для всіх вчених України ще не менше, ніж на тисячу років. Розкопки тривають лише весняно-осінній сезон, коли погода дозволяє. Але велика дурниця перетворювати це на будівництво ДніпроГЕСу. Дослідження варто проводити методично і щороку. І такі роботи повинні проводитися там, де сучасна діяльність людини знищує ті чи інші стародавні об’єкти, де вони руйнуються природою.

Є розпайовані землі на території колишніх некрополів. Зараз їх орють, або якщо не розорюють, можуть тихенько копнути, бо там є рештки поховань. Якісь сліди давніх об’єктів дослідити, якісь відтворити, насипати для огляду. Ті, що існують у первозданному вигляді, треба зберегти, оскільки з часом змінюється методика досліджень, уявлення про те, як це можна вивчити, яку дістати інформацію.

Безперечно, певні досліджені ділянки необхідно буде музеєфікувати, законсервувати й зробити доступними для огляду. Більськ — це не Херсонес — маємо справу з ґрунтом, із чорноземно-суглинковими архітектурними залишками. Це не кам’яні блоки, які можна кинути просто неба. Такі помилки чинять у різних кутках світу. А більські археологічні залишки мають бути накритими, хоча б на зразок Суботова. Є ідеї щодо створення археодромів. Але на території більше 4000 гектарів археодром зробити ніяк. Утім кілька подібних куточків влаштувати і можна, і треба.

А ще існує округа Більського городища, де ведуть економічну діяльність, видобуток корисних копалин. Видобувники є потенційними інвесторами для наукових досліджень. За нашими законами, європейськими хартіями, які підписала Україна, такі вимоги ніхто не відміняв. Адже, де ведуться незворотні ландшафтні перетворення, спочатку мають проходити археологи.

Звісно, складно змусити приватні підприємства співпрацювати. Вони знаходять всі можливі шпарини, починаючи від самого верху, закінчуючи банально адвокатами. Хоча, найцікавіші знахідки виявляли саме під час влаштування свердловин у більській окрузі.

Є ще й суто наукова діяльність. Те, що роблять щороку наші дослідники — гольчасті «уколи» на території — і, слава Богу. Цей процес допомагає людям побачити, що зберігає більська земля, вчить тих, хто прийде робити це після нас.

— З чого необізнаній людині варто розпочати знайомство з Більським городищем?

— За моїми скромними підрахунками, проблемі Більського городища присвячено трохи більше 2000 наукових праць. Принаймні, тільки в Полтаві про нього видано сім книг. Однією з перших була наша популярна брошура з В’ячеславом Мурзіним, Ренатою Роллє «Більське городище» (Київ-Полтава, 1999), яка вийшла достатнім тиражем і є в усіх бібліотеках.

Для більш обізнаних пропоную монографічне дослідження Бориса Шрамка «Бельское городище скифской эпохи (город Гелон)» (Київ, 1987), перевидане торік ІКЗ «Більськ» з назвою «Більське городище у працях Б. А. Шрамка» (Харків, 2016). Її може замовити будь-хто через видавництво «Майдан» у Харкові, навіть в індивідуальному виконанні. Це дуже великий і цінний том наукової спадщини визначного вченого.

Крім того, вийшло багато суто наукових досліджень. Це випуски щорічників за дослідження українсько-німецької експедиції 1997 — 2006 рр. Нами випущена разом з Іриною Кулатовою книга про вивчення більських курганних некрополів (К., 2010), яку також можна знайти в полтавських бібліотеках.

Археолог Петро Гавриш, уродженець Більська, написав серію книг про стародавню і сучасну історію свого села, своє бачення результатів археологічних розкопок. Книги вийшли в останні роки в полтавських видавництвах «Дивосвіт» та «АСМІ». Нещодавно з’явилася його четверта книга «Більська минувшина. 1917-1991 рр.», за яку автор отримав обласну премію.

Зараз ми з київськими колегами готуємо велике дослідження про сільські поселення скіфської доби на території Великого укріплення. Це інший феномен. І хоча вже декого з авторів немає серед нас, але книга обв’язково буде.

Одна справа, коли існує пара примірників звітів в архівах та колекції в музеях, інша, коли є можливість побачити все це повністю в малюнках, кресленнях тощо, з науковою атрибуцією і коментарями. Таку роботу проводить зараз ІКЗ «Більськ». Видаються щорічники за дослідженнями городища. Випускати ці праці допомагають більчани, місцеве господарство СТОВ «Скіф», особисто його директор Олексій Бовдир, керівництво Котелевського району. Звісно, Управління культури ОДА виділяє, що може, і фінансує випуски збірок наукових конференцій, буклети, афіші.

Більшість цих видань є на сайті ГО «Спілка археологів України», міжнародних сайтах. Багато з них представлені в десятку електронних бібліотек в Україні та за кордоном. Найкращий з цих сайтів — англо-американський Academia.edu, де розміщуємо ці видання. Те, що «народжене» за два роки по Більському городищу в нашому музеї, — можна відкрити на нашому сайті. Воно доступне всім.

— Якщо ти турист і хочеш потрапити на екскурсію. Чи може так звана «цивільна» людина взяти участь у розкопках?

— Спершу , гадаю, слід звернутися в ІКЗ «Більськ», домовитися, коли і як прийти чи приїхати. Варто зважити й на погоду, адже Більськ, це далеко не центр міста. Можна навіть домовитися з археологами, щоб взяли на розкопки. Проте, останні витримає не кожен. Я мало знаю людей, які до цього прагнуть, хоча ті, що спробували себе в археології, залишаються їй вірні майже назавжди. Інколи журналісти, музейники також стають на лопату, бувають і мільйонери, які допомагають кидати землю. І законом для археологів є те, що всі знахідки мусять потрапити до музейних колекцій.

Зараз домінує така точка зору і вимога, що більшість знахідок, які знаходять експедиції з вишів та наукових установ України в Більську, передаються до фондів ІКЗ «Більськ». Як член ліцензійного комітету в Києві (Польовий комітет Інституту археології НАН України — ред.) маю право впливати на це. Слідкує за передачею колекцій Управління культури ОДА. До речі, начальник управління має право написати в дозволах на ведення робіт відповідні вимоги та свої побажання.

— Які кроки передбачає нова програма? Наскільки вона задовольняє сьогоднішні потреби?

— Це тільки останні два роки ми почали говорити про музейні фонди ІКЗ «Більськ». Але в нього ще немає свого приміщення. Немає й дечого, що б забезпечувало успішну роботу як наукового закладу. Тож проект програми зачіпає всі чи майже всі ці питання за п’ятьма напрямками діяльності.

Перше — збереження і охорона самого комплексу, виготовлення документації, вказівників, охоронних дощок тощо. Сьогодні територія охороняється власниками земель та ІКЗ «Більськ». Але час обзавестися хоча б якимось автомобілем, квадрокоптером, і бажано не найгіршим.

Друге — створення умов для залучення туристів через побудову власної експозиції. Тобто, пристосування приміщення, побудова залів експозиції та музеєфікованих об’єктів. Це справа не одного й не трьох років, але починати слід вже сьогодні. Третє — створити ділянки музею просто неба із реконструйованими об’єктами. Перші спроби цього вже робляться.

Четверте — наукові дослідження й наукові роботи там, де це потрібно. Де ділянки валів руйнуються силами природи, культурні нашарування внаслідок необачності та невігластва людини, або ж у межах самого села, де треба продовжувати сучасне життя. І п’яте — суто видавнича діяльність. Бо, якщо музей нічого не видає, то це вже не музей. 

Сподіваємося, нова програма допоможе втілити все заплановане, і наше керівництво області дедалі більше уваги приділятиме галузі археології в умовах сивочолого Більська. Адже це не лише допоможе розкрити туристичний потенціал Полтавщини, а й дозволить заповнити прогалини в історії краю, віднайти втрачені її ланки та примножить число об’єктів нашої культурної спадщини.

Людмила ВОЛОШИНА