«Persona grata»: Олена Байрак

[Відео було видалено]

ВЕД.: Субота, ранок. Я, ведуча Інна Якобенко, вітаю всіх, хто разом із нами — радіостанцією «Ваша хвиля», у проекті «Персона грата». В проекті, куди ми запрошуємо людей неодновимірних, цікавих, які відбулися у своїй професії, у своєму хобі, але ми хотіли б розпитати у них більш докладніше про те, чим вони живуть, що складає їхні будні і свята і що в якомусь новому ракурсі відкриє цих людей для наших слухачів. Перш ніж познайомити вас із моєю гостею, я хочу запропонувати вам послухати пісню, автором якої вона є.

(звучить пісня)

ВЕД.: Сьогодні моєю гостею є чарівна жінка, яку дуже добре знають не лише в Полтаві. Це — доктор біологічних наук, професор, директор Центру заповідної справи, рекреації та екотуризму, член ради ботанічних садів і дендропарків України Олена Миколаївна Байрак. Доброго ранку вам!

БАЙРАК: Доброго ранку всім слухачам!

ВЕД.: Олено Миколаївно, ви — частий гість в студії обласного радіо. Не зважаючи на те, що ви науковець, ви ще й людина, близька до сфери, в якій ми працюємо — сфери звуків. Тому що у вас є прекрасне хобі, про яке ми упродовж передачі також поговоримо.

БАЙРАК: І я, насамперед, хотіла б теж підтримати вашу думку про те, що по життю так складається, що інколи нам доводиться обирати, приймати свідоме рішення, як продовжувати своє життя. Я — корінна полтавчанка, і цим сказано майже все. Тому навіть цей період професійного життя, що я працювала в Києві, все одно я весь час тут, в Полтаві. І за цей час, який я була дещо, умовно так, відірвана від свого вузу — Полтавського педуніверситету...

ВЕД: Якому ви 30 років свого життя присвятили...

БАЙРАК: Так, 30 років. Це і навчання там і потім викладацька діяльність. Все, що не трапляється — це на користь. І, звісно, я набула багато ще цікавих знань і досвіду. Він різноплановий і в професійному відношенні, тобто якщо я раніше весь час була в світі такому навчальному, навчально-освітньому, то за ці 5 років я побувала дуже тісно в світі науковому. Я працювала в АН. Це різні заклади, дуже цікаві. Національний Ботанічний сад... Мені пощастило там працювати рік у відділі ландшафтного будівництва. Уявляєте? На цей момент ми вже тут, знову ж таки, з моїми учнями, з моєю дисертанткою об’їхали полтавські парки, вивчили їх, узагальнювали досвід. І на цей час якраз ми писали з нашими полтавськими колегами, з Віктором Самородовим, книгу про парки Полтавщини. Але писала я її в такому центрі науки, мистецтв — Національному Ботанічному саду, де я могла спостерігати тут, поряд, всі ці рослини, які є в парках Полтавщини, і навіть ті, які ми б мріяли бачити. І від цього, напевно, пішло нове таке захоплення, воно сформувалося, я думаю, саме під час праці в Національному Ботанічному саду. Це створення нових і оптимізація існуючих парків на Полтавщині. Відтоді, дійсно... Я пам’ятаю 2006 рік, коли я приїхала на конференцію екологічну в Омельник і привезла в подарунок саджанець гінкго. Я тоді не сама, мої колеги... Навіть і в думках такого не було, що з цього почнеться створення нового дендропарку. І от 5 років наші екологи, які приїздять сюди на конференцію задля вирішення екологічних проблем Кременчуччини, взагалі полтавського, інших регіонів України, вони власноруч (а постійних учасників десь 25-30 чол., шановних людей — директорів, кандидатів, докторів наук ) створили парк.

ВЕД.: Вони привозять із собою в дарунок саджанці?

БАЙРАК: Ні, здебільшого це вже мій обов’язок, я знаходжу цей елітний посадковий матеріал в ботанічних садах, в дендропарках, частково в дарунок передають науковці, так заведено в науці, — це дуже добре. Частково закупка проводиться — це територія санаторію. І ми створили дендропарк. Звісно, знаєте, це така відрада, коли своїми руками посадиш і бачиш, як росте, як квітує. За 5 років — 130 видів, форм! Ну, а якщо говорити про інші парки, то це теж такий величезний здобуток, що парки мають розвиватися постійно — дендропарки, парки, які мають заповідний статус, парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва, зокрема, Устивицький, Криворудський парки. Вони різного віку. Устивицький відомий дендропарк, йому вже 120 років буде наступного року, Криворудський 50 років відсвяткував. Придніпровський — теж 50, Лубенський цього року святкує 60. І от вдається допомагати тим людям, які опікуються цими парками, всіляко: і проведеннями нарад, конференцій для пропаганди і, насамперед, поповнювати їхні дендрологічні колекції.

ВЕД.: Олено Миколаївно, певний час я мешкала на Подолі і з 4 поверху моєї квартири було видно якусь таку нереальну для міста оазу за адресою Соколова, 15. Бо в 3-ох зупинках від центру було таке чудове родинне гніздо, де буйно цвіли вишні, де ходили півні (які зранку співали, будили мешканців багатоповерхівок)... І було таке відчуття нереальності, але і радості, такої хоча б віртуальної причетності до оцього чогось «неміського» у місті. Мені абсолютно зрозуміло, чому у вас дуже така щемлива туга за таким справжнім, природнім, чимось таким, що живе на землі, а не десь там на поверхах. На жаль, родинного гнізда вже нема, там стоїть тепер багатоповерхівка, нова, сучасна, але, мені здається, всім колишнім сусіднім будинкам не вистачає такої ідилічної картинки за вікном...

БАЙРАК: Ви торкнулися такої, дійсно, емоційної, такої тонкої проблеми. 50 років, дійсно, провести в цьому гарному місці. Там було дуже комфортно і це давало можливість дуже плідно працювати і дійсно приходити туди відпочивати душею. Бо будинок на землі, там виросли діти. Але не тільки тому, що, я думаю, там проходило моє життя і професійне становлення в батьківській цій оселі... Якщо говорити про натхнення, яке я отримувала по життю, і професійне, і особисте, то це природне середовище, яке, дійсно, раніше було зовсім поряд з тією вуличкою Соколова. Я пам’ятаю, в дитинстві ми з татом ходили за дорогу, де зупинка Б. Хмельницького, ми переходили через вулицю і там зразу був ліс, луки. Я пам’ятаю, як взимку ми ходили на лижах, ми подорожували по Ворсклі, вниз по течії, вверх по течії, тоді ніяких цих плотин не було. Ми їздили на човні — і на моторному, і на веслах просто. Ми кожні вихідні з батьками відпочивали, брали з собою палатку. Я з дитинства пам’ятаю ці сонячні ранки, захід сонця, воду, я пам’ятаю запах Ворскли, ця вода мала запах гарний, природний запах. Тому, напевне, все це дало такий відбиток. І тому в своєму професійному житті я щаслива тим, що мала змогу практично все своє життя досліджувати природу Полтавщини. Досліджувати, знати її і передавати ці знання. Розумієте, настільки це стало потребою життя. Зараз ми свідомо говоримо, я пропагую: не може бути науки заради науки. Є така парадигма: наука заради суспільства. Так в чому вона заради суспільства? Те, що слабко у нас впроваджуються наукові досягнення, ми це знаємо. Але наука — для суспільства, щоб, насамперед, ці знання передавати. Дитячі садки, школи, вузи — ось де мають бути першоджерела знань про природу. Тому, коли мені довелося переїхати до Києва і працювати в Києві, що коїлося в моїй душі... По-перше, це нудьга. І за моїм родинним гніздом у тому числі. Було складно, тому що завжди і відрадою, і інтересом професійним було природне довкілля, де ми створювали багато років із моїми колегами заповідні території. І тут водночас — мегаполіс, складне наукове середовище, тому що в Ботанічному саду я попрацювала 1 рік, а потім... життя є життя, тому треба рухатись, і різні виникають інші ідеї, пропозиції. Мене запросили в Центр біорізноманіття, Центр моніторингу біорізноманіття мегаполісу. Я вирішила, що якщо я мала таку гарну практику вивчення і заповідання найцінніших куточків в області, то в мегаполісі, в Києві, дуже велика зелена зона, ну як же ж тут це не розвивати! І тому 3 роки саме була складна робота в цій організації НАН, багато цікавого з цього досвіду я для себе винесла. А паралельно відбулася переоцінка деяких життєвих поглядів, тобто, знаєте, вималювалися ті цінності, яким раніше не надавала такого значення. Я однозначно зрозуміла, що мені потрібно по життю. Я дуже гостро відчула, чого мені не вистачало там... Нібито маючи роботу, окремий кабінет з обладнанням (те, чого я ніколи тут не мала, в Полтаві, бо мій кабінет — це була природа, аудиторія студентська), прекрасні умови, все — працюй! А мені не вистачало полтавських степів, лісів, і це було таким почуттям сильним. Яке навіть не спонукало до творчості, щоб це висловити в рядках чи там в мелодіях, тобто, був такий творчий застій.

ВЕД.: Туга така...

БАЙРАК: Така туга, да. Але дуже добре, що, знову ж таки, спілкування із студентськими аудиторіями... Я викладала в Київському національному університеті, і співпраця, знову ж таки, з Полтавщиною. Я повертаюсь до того, що кожного року ми готували книги.

ВЕД.: Практично з 96-го щороку у вас виходила книга.

БАЙРАК: Так. Багато хто говорить: «Та ви ж там працюєте в Києві!» Мовляв, покинули Полтавщину і поїхали на Київ. Ні, це була вимога життя...

ВЕД.: Зв’язки ви свідомо не поривали...

БАЙРАК: Да, да, да, я свідомо на це пішла, тому що діти, їм треба було допомагати обрати свій вірний шлях. І саме в Києві народжувалися дуже гарні проекти, тобто, вони народжувалися тут, спільно з полтавцями. Це серія книг про парки Полтавщини. Перша — так вона і називається,- «Парки Полтавщини», я називала авторів — Самородов В. М., Панасенко Т.. Це суто наукова монографія, де викладені наші результати досліджень дендрофлори парків Полтавщини. Але потім в 2007 р., коли ми проводили першу нараду по оптимізації озеленення пришкільних територій чи в цілому навчальних закладів, саме пропагуючи досвід парків, колосальний напрацьований посадковий матеріал, який вже надзвичайно декоративний, виникла думка написати таку книгу про такі екскурсійні маршрути «Стежинами заповідних парків Полтавщини». І от вдалося об’єднати, згуртувати саме працівників наших парків, тих людей, які опікуються парками, при навчальних закладах є низка парків. І ми написали гарну таку книгу «Стежинами заповідних парків Полтавщини», де представлені маршрути екскурсій по найвидатніших парках Полтавської області. В 2008 р. видана була книга-конспект флори Полтавщини. Це з моєю колегою і моєю колишньою ученицею, якій я передала кафедру екології і охорони довкілля, Стецюк Н., вийшла книга «Конспект флори». Нею користуються багато науковців, вчителів і учнів. Це дуже потрібно знати: що росте, в якій кількості, де і як — і в т. ч. рідкісні види. В 2010 р. вийшла книга «Регіональна екомережа Полтавщини». Це узагальнення багаторічного досвіду, не менше 10 років. Я почала розробку цих ідей ще під час написання докторської дисертації, наприкінці минулого тисячоліття і от протягом 2000 рр. ми досліджували різні території, річки Полтавської області. І от вдалося підготувати таку книгу. До речі, я хочу сказати, що це на сьогодні такий проект по Україні потужний — розбудова національної екомережі, регіональних екомереж. Тут наша область в числі перших, яка саме опублікувала книгу, монографію по цій проблемі. На Полтавщині ми визначили ці ресурси, тому рухаємося далі, аби впроваджувати ці пріоритетні завдання в галузі заповідної справи. Ну і в 2011 році вийшла книга «Заповідними стежинами Лохвицького краю». Ви знаєте, колись була така мрія, коли вийшла наша перша книга «Заповідна краса Полтавщини», то один із її авторів, він був тоді начальником державного управління екології, В. Р. Литвиненко, він надавав цьому великого значення і завдяки його такій наполегливості, такій жорсткості, в Полтавській області зріс показник заповідних територій від 0,4 десятих до 4% (а на сьогоднішній момент — майже до 5%). І от у нього тоді була така ідея, щоб по кожному району була така книга. Знаєте, про область — це добре, але в кожному районі є свої перлини, свої об’єкти, ліси, степи і т. д. І от така книга вийшла першою по Лохвицькому району. І це не випадково, тому що майже 10 років тому ми досліджували природні території Лохвиччини, дали заключення на 5 чи 6 перспективних заповідних територій. І протягом 7 років ця жінка, яка працювала в інспекції екологічній, Т.І.Заболотна, завдяки її зусиллям, організації, залученням необхідних інших людей, всі ці об’єкти були створені. Це єдиний район в області, коли за відносно короткий термін, 7 років, всі об’єкти з максимальними площами, з усіма категоріями — лісовий заказник, гідрологічний заказник, ботанічний заказник. Тобто всі найцінніші ділянки природні Лохвиччини були заповідані. Виникла ідея: а давайте ми завершимо цю гарну справу виданням! Ну вони хотіли маленьку книжечку, а я потім сказала: «Знаєте що, книга виходить один раз за життя і тим більше є кому її присвятити» ( її чоловік очолював адміністрацію, надзвичайно інтелігентна людина, знана людина — Заболотний В.). І йому саме присвятили цю книгу. Вийшла надзвичайно гарна книга. Я веду до того, що досліджувати добре, знати — це добре, охороняти — це добре, але щоб це все було максимально ефективно, потрібно, щоб про це знали інші. А це шлях, це постійна пропаганда через лекції, заняття, через видання, через ЗМІ. На сьогодні можливості великі. Це і відеофільми потрібно створювати, але те, що прочитаєш, знаєте, переосмислиш все — це надзвичайно важливо.

ВЕД.: Власне, і ваше хобі, яке впродовж життя так само вас надихає, тримає емоційно на плаву, — це теж, до певної міри, пропаганда. Пропаганда того, чим ви займаєтесь в науці. Ви — відомий бард, автор-виконавець пісень, присвячених якраз охороні природи, довкіллю, красі природи. У нашій фонотеці є ваші пісні, і ми їх з радістю використовуємо, ілюструючи природоохоронні наші передачі. Свого часу були 3 колективи, до яких ви мали причетність, потім ви виступали як виконавець. Зараз ви продовжуєте так само цю роботу?

БАЙРАК: Ви знаєте, як соліст я ніколи не виступала. Дійсно, в мене були колективи, це різні інструментальні, ВІА, автентичної пісні і вокальна група «Джерело». Якраз із цього почалась ота пропаганда природоохоронна. Тобто я тоді вже почала писати пісні, яких бракувало про природу. Вишукувала вірші, дуже гарні вірші Г. Коваля, нашого українського поета, про природу. І от саме тоді ми взяли за основу... В нас була програма «Природні пісенні скарби України». І ми пропагували. Розповідали про заповідні території, показували це все на фоні слайдів, тоді такі у нас були концерти в сільських клубах. І от потім я продовжила саме цю лінію, і вона виявилась надзвичайно вдалою. Щоб, знаєте, органічно все це переплітати, із лекційним матеріалом, під час конференцій. Тобто розповісти можна про будь-який заповідний об’єкт різним чином: можна прочитати лекцію, а можна за 5 хвилин виконати пісню. А якщо її проілюструвати — це настільки збентежує сприйняття, посилює сприйняття людини! Тому останнім часом саме я перейшла і на такий творчий рівень, що я, навіть якщо я пишу пісні, як правило, не просто так. Дуже рідко буває, що просто я пишу пісню. Як правило — задля чогось. От ми їхали на презентацію лохвицької книги, туди вміщено рядки лохвицького поета ...

ВЕД.: Євгена Уткіна?

БАЙРАК: Так. Він пише дуже гарні вірші. Настільки мелодійні. І от мені сподобалась пісня «Кружляє листопад, я по осені іду». От мені хотілося написати музику, а часу немає, як завжди не вистачає. Тут уже завтра презентація перед директорами шкіл, вчителями біології Лохвиці. А мені хочеться реалізувати задум, аби їм ще подарувати щось до душі, не тільки презентувати книгу. І отак от увечері я вже збираюся з думками, сідаю, пишу музику, це відтворюю, тобто, насичую кадрами, записую, наскільки це можливо в домашніх умовах, і наступного дня презентую цю пісню. Вийшла непогана пісня, вона багатьом подобається. Ну, отак от більшість пісень. Скажімо, відвідала Софіївку. Я багато разів була зі студентами, але відвідала з донькою, поспілкувалась із співробітниками, і нас вразила Софіївка навесні, взимку. В мене донька молодша пише вірші. Вона написала куплет якийсь, я дописала куплети — народилася пісня. Спочатку про Софіївку. Потім я її розвинула в тематиці Устимівського дендропарку, коли ми їхали туди на ювілей директора. Потім я побувала в інших дендропарках, досліджувала, теж з метою пропаганди. І подумала про те, що Софіївці багато всього присвячено, а інші парки? Про них теж хочеться сказати слово і таким чином ця пісня розвинулася в іншу вже таку форму, де про всі кращі парки України зазначено: про Софіївку, про Олександрію. І на сьогодні вона проілюстрована фото і відеоматеріалами. Тобто під час конференції я можу розповісти про дендропарки, про їх призначення саме такою от формою.

ВЕД.: Парадигма ваших стосунків із парками вибудовується так: пізнання, вивчення, створення. У вашому життєвому активі вже цілий перелік парків, до яких ви доклали (в буквальному сенсі рук і в переносному) шматочок свого серця.

БАЙРАК: Багато парків. Мені пощастило відвідати особисто всі дендропарки. В Україні їх 18 загальнодержавного значення в різних регіонах України: і на Поліссі , і на Західній Україні, в центральній частині, на Півдні — Асканія Нова, відомий дендропарк. Ну це почалося все з парків Полтавщини. Все одно відвідавши всі дендропарки, я повертаюся думками на Полтавщину: а що сюди можна завезти, а що тут варто висадити, як наші парки потрібно оновити? Бо це має сенс тільки в конкретному якомусь місці, а не так просто. Тобто це не просто пізнання заради пізнання: от мені цікаво, я там побувала — і все. Ні. Це все матеріалізується.

ВЕД.: Я тоді хочу якраз про прикладний сенс поговорити. 50 років виповнюється у квітні 2012-го з часу, коли почали створювати наш Полтавський дендропарк, який останніми роками був трохи занедбаний. В чому ви, як науковець, бачите його унікальність?

БАЙРАК: Ця унікальність полягає в тім, що, по-перше, він має історико-культурне призначення. Знаєте, всі парки мають свою історію, але от одна із його назв, на перших порах, — «Парк на Полі Полтавської битви». Цим сказано дуже багато що. Це — непересічна історична місцевість. По-друге, раніше це була околиця, зараз це Полтава, правий берег річки Ворскли. Там прекрасні ландшафти. Тут те, що ми називаємо розмаїттям ландшафтів, це природно характерно для цієї місцевості і це надзвичайно вдало використали ті архітектори, які проектували парк. В цьому наступна унікальність. Тут розбудований каскад озер. Це штучно, але це дозволив рельєф цієї місцевості.

ВЕД.: Воно вписалось органічно.

БАЙРАК: Так, так, і на сьогодні саме він був задуманий як парк відпочинку, як рекреаційна зона, але тоді ще і Я. Я. Яценко вказувала про те, що він з дендрологічним ухилом. Що це? Значить, з самого початку було задумано не просто створити насадження на цій гарній такій місцевості, а щоб тут була зібрана колекція, чимала колекція цінних деревних порід. Але це було 50 років тому, розумієте, настільки швидко розвивається ландшафтне будівництво, 50 р., унікальні були створені деревні насадження, здебільшого саме з використанням дерев, різних дерев. На сьогодні ця цифра сягає майже 240 видів і форм. Це в ряду наших полтавських парків, дендропарків, по суті такої колекції , це 3 місце після Устимівського дендропарку (але йому 120 років!) і це — науково-дослідна установа. Друга — це Огуївський дендрарій Держсортомережі в Машівці, де на невеличкій площаді цілеспрямовано була зібрана колекція якраз з метою вивчення і аборигенних видів, і інтродукованих видів, деревних, задля подальшого використання в озелененні. І ось Полтавський міський парк, якому 50 років... Що таке 50 років для парку? Це пора розквіту, максимальна реалізація всіх його можливостей, життєвої стратегії дерев. Тобто, коли максимально вимальовуються оці композиції. І час показав, знову ж таки, повертаюся до унікальності, що те, що було передбачено, задумано архітекторами, максимально реалізувалось. Тому це гордість. І, на мою думку, недооцінюють у нас ні владні структури... Розумієте, немає господаря. У Полтаві стільки вузів, немає вузу, кафедри, щоб хтось сказав: «Так, ми хочемо...»

ВЕД.: ... взяти під свій патронат...

БАЙРАК: Да, да! Ми хочемо координувати діяльність цього парку. Дивіться, він настільки насичений, що зараз не йде питання: реконструкція і оновлення, як в більшості парків, скажімо. Мова йде про те, що якщо ми говоримо про реконструкцію — це має бути оновлення різними декоративними сортами і т. д. Тут це має бути, але не в значній мірі, тому що він настільки розбудований так, що кругом вимальовуються зараз надзвичайно гарно ці композиції. Треба що? Звісно, насамперед, рослини ж мають здатність розростатися. Тому, якщо говорити про впорядкування, то це, насамперед, раціонально треба проводити чистки.

ВЕД.: Але грамотно, не просто робити вирізку. Потрібен би науковий керівник цього всього руху, який зараз починається.

БАЙРАК: А для того, щоб це було зрозуміло, потрібна, знову ж таки, максимальна пропаганда. Місія нашого «Центру заповідної справи, рекреації та екотуризму» — не тільки створювати заповідні території, вивчати їх стан, а ще й займатися пропагандою. Ми проводимо уже декілька років таку традиційну щорічну науково-практичну конференцію всеукраїнського масштабу. Тобто збираємо фахівців з даної проблеми, яка має назву «Рекреаційна науково-освітня і пізнавальна роль заповідних парків України». Ми проводимо їх виїзні, на території тих парків, які саме максимально потребують уваги. Минулого року ми проводили і в Києві на базі Сирецького дендропарку. Його мало знають і використовують в Києві, а це унікальна перлина, не тільки ж ботанічні сади потрібно відвідувати, вивчати, а є й цікаві інші об’єкти, які мають заповідний статус такого високого рангу. Так і Полтавський, він має статус — парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення. І ще його унікальність: він має надзвичайно велику площу. Із парків Полтавської області це найбільша площа — 124 га. Тому, дійсно, така колекція в таку кількість видів зібрана на такій гарній території...

ВЕД.: Радує те, що, нібито, крига скресає, і міська влада вирішила серйозно дендропарком зайнятися...

БАЙРАК: Ви знаєте, не так все погано, як інколи намагаються замалювати. Ну от я взагалі по натурі оптиміст, тому я ніколи не підходжу до вирішення будь-якої проблеми з негативного боку: все погано, все запущено, все, треба щось робити, а робити не знаємо що, з чого починати, легше гальмувати, да? Нічого подібного. Він, в цілому, в хорошому стані, якщо говорити про стан дендрофлори. Да, запущений, да, рекреація потужна, вона зростає з кожним роком. Всім хочеться іти куди? Відпочивати в гарну місцину. А у нас як люди відпочивають? Вони не розуміють, що не можна палити, ламати, бруднити — от і все. Хочеш, щоб було чисто навколо, починай з себе, — от і все! Тому і цей парк потребує, насамперед, сьогодні пропаганди про його статус, про необхідність збереження, про поведінку на цій території — це святиня, це перлина зеленої зони Полтави, це візитівка її. Скажіть, а є хоч щось про цей парк? Я маю на увазі буклет, путівник. 50 років парку! О. В. Халімон, науковий співробітник відділу природи музею краєзнавчого, вона займається інвентаризацією, проводить екскурсії, вона прекрасний фахівець. Разом з Яніною Яківною Яценко вони багато спілкуються, дбають про цей парк, але вона написала таку екскурсію, готувала путівник, кошти начебто мали виділити, — не виділили. Немає нічого, що б дати в руки нашим жителям, гостям міста Полтави. Тому, якщо говорити сьогодні про вирішення проблем, не вирішення проблем, взагалі про подальший імідж цього парку, потрібно починати з малого. Давайте проведемо всеукраїнську науково-практичну конференцію. Я про це підготувала від нашого Центру лист до міського голови...

ВЕД.: Якщо людям потрібен для цього привід, ось він є — 50 років!

БАЙРАК: Ось він є. І це не значить, що треба зразу туди наганяти натовп людей, студентів, щоб щось розчищати... Ні. Так не можна сьогодні, там багато цінного вже росте і тому там це потрібно, якщо здійснювати, надзвичайно професійно, обережно, не так — все підряд. Це, по-перше. Давайте розкажемо людям, давайте залучимо інших науковців. Тобто давайте видамо буклет або путівник, давайте видамо збірочку статей про цінність цього парку, про те, як він створювався, як він розвивався, як він вивчався. І хай напишуть ті люди, які ще є, які долучалися до створення цього парку, які колись були студентами і от весни квітневої 50 років тому вони брали участь у створенні цього дендропарку. Ми ж про це знаємо від очевидців, яке це було свято, як люди йшли — студенти, міські жителі, і з яким відчуттям вони все це робили.

ВЕД.: Ви знаєте, мене радує навіть те, що, в принципі, міська влада нарешті хоча б якось за це взялася! Головне, що і громадськість вже готова, студенти готові,— їх треба тільки організувати, а для цього — пропагувати, популяризувати і пояснити, для чого це. Але те, що з цього року (я дуже сподіваюся і що з вашою допомогою як науковця!) там буде трохи більше руху — це факт. І з цього року влада вирішила популяризувати це місце таким чином, що дати можливість новоствореним сім’ям полтавським посадити дерево чи кущ бузку — буде свій, сімейний, за яким можна буде доглядати, з дітьми приходити, дивитися, як він росте. Потім Всеукраїнський екологічний фестиваль «Лель», який в цьому році пройде вже втретє і з цього року його місцем «прописки» буде нарешті Полтава, наша аграрна братиме в його організації найактивнішу роль. І учасники екологічного фестивалю «Лель» також зможуть залучитися до корисної загальної справи, насаджуючи щороку під час фестивалю нові дерева в дендропарку.

БАЙРАК: Треба, щоб було все сплановано. Сплановано і організовано. І ці акції, тобто, це вияв волі учасників фестивалю «Лель», дійсно під такою гарною назвою, якщо вони виявлять таке бажання, вони можуть до цього долучитися. Так само як ви говорили про посадки людей, які хочуть залишити свій пам’ятний день, відзначити таким чином, щоб посадити дерево. Але посадити — це одна справа, далі ж потрібно за ним доглядати, це набагато складніший процес, щоб потім радіти: оце ми посадили, тепер воно росте, квітує і радує не тільки нас. А сенс в тім, щоб радувало і інших людей, щоб вони цьому раділи. Тому будь-яка справа, вона потребує максимальної організації, координації і, я сподіваюся, що таке свято в Полтаві цього року відбудеться.

ВЕД.: Дякую, Олено Миколаївно. Зазвичай наприкінці нашої передачі я прошу гостей розповісти форматний пристойний анекдот або свою улюблену притчу. Можливо, у вас є така, пов’язана саме з природою?

БАЙРАК: А можна я подарую нашим слухачам пісню?

ВЕД.: Це буде і логічно, і доречно! Перед мікрофоном — доктор біологічних наук, професор, директор Центру заповідної справи, рекреації та екотуризму, член ради ботанічних садів і дендропарків України Олена Байрак.

(пісня)

ВЕД.: Я дякую вам за те, що суботньої пори витратили годину свого часу, такого важливого, насиченого, для того, щоб прийти і порадувати наших слухачів, а надалі — і користувачів інтернет-ресурсу «Полтавщина».

БАЙРАК: На все добре, до зустрічі!

ВЕД.: Я, ведуча Інна Якобенко, прощаюся з вами, але не прощається радіостанція «Ваша хвиля». Залишайтеся з нами на одній хвилі!