«Persona grata»: Ярослав Михайлюк

ВЕД.: Субота, ранок. Я, ведуча Інна Якобенко, вітаю усіх, хто разом із нами в проекті «Персона грата» на радіостанції «Ваша хвиля». Поряд зі мною сьогодні людина неординарна — це однозначно. Навіть з огляду на те, чому присвятив цей чоловік своє життя. Багато людей навіть не розуміють терміни, якими він послуговується, займаючись тим, що складає сенс його існування. Педагог, музикант, науковець, дослідник давньої церковної музики — пан Ярослав Михайлюк. Доброго ранку Вам!

МИХАЙЛЮК: Доброго дня, шановні слухачі!

ВЕД.: Ярославе Володимировичу, те, що становить сенс вашого життя, це те, до чого світ цивілізований крок за кроком дійшов давно і почав активно, активно, активно цим оперувати. Якщо так дуже коротко сказати, не заглиблюючись (це ми зробимо впродовж передачі), ваша царина — мікротонова музика. Але це вже верхній пласт, а ми почнемо з глибин. Ви — людина, яка музиці присвятила все своє свідоме життя. Ви — не полтавець, народилися на Івано-Франківщині. Хто заклав у вас цю любов і розуміння того, що саме музика — це те, що триматиме впродовж життя на плаву?

МИХАЙЛЮК: Іван Семенович Козловський, коли ми з ним співпрацювали, зобов’язав мене: все, що говориться в ефір, говорити через розуміння: ЩО дали батьки тобі для того, щоб ти став таким. І твої вчителі. Дві найважливіші іпостасі, які в житті людини відіграють найважливіше значення. І тому, очевидно, я буду говорити про батьків. Батьки дали для мене все дали, що потрібно для того, щоб я міг бути життєвим, дієвим, продуктивним в нашому суспільстві. З дитинства це дуже такий великий патріотизм — до культури, до духовності і, я б навіть сказав, патріотизм прихований. Внутрішній патріотизм. Нічого зовнішнього цього не було. Але це було зобов’язання: кожен день трудитися, кожен день розвиватися. Шевченківські дні проводилися від такого віку — з 3-4 років я зобов’язаний був читати його вірші, я зобов’язаний був виступати. І це мені вдавалося. Тому що, коли я читав Шевченкові вірші, весь зал плакав, і я відчував глибинний зв’язок з цими людьми. Чому вони плачуть? Як вони так реагують чутливо? Чи це моя причина, чи це — причина того, ЩО я читаю? І, очевидно, більше того — ЩО я читаю. Це — Шевченкова поезія.

ВЕД.: І пізніше Іван Семенович вам сказав, що навчання музиці, власне, треба і починати з того, щоб читати Шевченка?

МИХАЙЛЮК: Так, це Іван Семенович мені сказав на могилі в Каневі. Він покликав нас, сам читав Шевченка на могилі і сказав: «Ви знаєте, оце ви навчаєте дітей, а навчання дітей музики потрібно починати з читання Шевченка». Це був 1978 рік. І це мене дуже серйозно стурбувало: що я — педагог, який представляє, який вже себе поважає, з закінченою освітою і я не розумію нічого в цьому питанні. І на це потрібно було весь цей час до сьогоднішнього дня, щоб зрозуміти, як методизувати, як виконати його заповіт. Заповідей він мені давав декілька. Але як виконати цю заповідь, яким чином зметодизувати поетичні твори Шевченка, щоб вони були доступні для вчителів, мови, музики, методистів, для тих, хто затверджує навчальні плани — по всій музично-освітній вертикалі? Який концентрат методичний відпрацювання потрібний для того, щоб це сталося? Заповідь Івана Семеновича виконалась. І, очевидно, це, в першу чергу, — самому читати. І ось я хочу дати на суд ваш, шановні слухачі, тільки один фрагмент, який глибоко методизований. Це є фрагмент докторської дисертації Олександри Цалай-Якименко, яка показала, як глибинні наші, ментальні, вібраційні ознаки — як вони в Шевченкові відбилися. Адже він прекрасно знав весь Псалтир, він читав його напам’ять. Ми тепер не розуміємо Псалтир, який ми маємо. Цей Псалтир перекладено на українську мову, він ще не адаптований до того рівня, щоб можна було вже на ньому робити художні висновки. На церковнослов’янській мові Псалтир — він не опрацьовується. Хоч він в багатьох конфесіях і читається церковнослов’янською, але це не є художнє читання — таким, яким володів Шевченко. Для того, щоб ми зрозуміли, що ж Шевченко робив, як він це робив, нам потрібно дуже глибоко вивчити. Проте його поезію ми навчилися методизувати. Спеціально наукові розробки, які дають уже тепер можливість почати продуктивну роботу з педагогами, методистами, з видавцями книг для музики.

ВЕД: Ярославе Володимировичу, я хочу пояснити нашим слухачам, що Олександра Сергіївна Цалай-Якименко — це ваша дружина, соратник, яка поділяє і ваше ставлення, пожертву в ім’я науки, музичної освіти, методології і, власне, так само своє життя присвятила саме цій темі.

МИХАЙЛЮК: Так, мені довелося працювати по цій тематиці науковій Цалай-Якименко, працювати технологічно, вивчати всі комп’ютерні можливості для забезпечення цієї тематики.

ВЕД.: Ваша унікальність ще в тому, що ви в досить зрілому віці опанували комп’ютер. Причому, на досить високому рівні.

МИХАЙЛЮК: Це трошки перебільшення. Я хотів би сидіти на задній «ослячій» парті на кафедрах інформатики і слухати лекції з проблематики сучасного технологічного комп’ютерного забезпечення. Тому що це такі технології, які потребують постійного навчання всіх, по всій вертикалі. І, безперечно, що інформативні системи, які ми зараз отримуємо — системи освіти, вони повинні... я б сказав навіть насильно втручатися у рівень свідомості всіх наших освітян. Якщо ми будемо пасивно проходити цей процес — це буде неправильно, тому що весь світ в нас в цьому відношенні зробив кроки значно вперед. Був у нас такий період в радянський час, коли це на ідеологічному рівні пригальмовувалось. І ми втратили час, ми втратили якихось приблизно 10-15 років часу.

ВЕД.: Пане Ярославе, оскільки наша слухацька аудиторія не вся має музичну освіту і не може дуже довго вислуховувати лише про методологічні нюанси, я хочу перевести нашу передачу в трохи іншу площину і розповісти про вас як особистість, яка нас зацікавила. Ви народились на Івано-Франківщині. Власне, там всотали любов і до піснеспіву українського і особливостей саме українського музичного сприйняття, відтворення звуків. Але у вас доля склалася так, що з часом ви стали мешканцем Київщини, бо, власне, мали безпосереднє відношення до школи у Васильківському районі. В селі Мар’янівка — тому, де народився Іван Семенович Козловський. Школи, створеної майстром для того, щоб показати, що звичайні сільські діти, далеко від столиці також можуть на найвищому рівні опановувати і музичну грамоту, і гру на інструментах, і взагалі все, що стосується музики. Про цей період життя розкажіть коротко.

МИХАЙЛЮК: Я працював в Івано-Франківську, в школі-лабораторії і педінституті одночасно. В мене були дуже серйозні результати. Проте я відчував недостатню свою науково-методичну оснащеність і, коли покликав Іван Семенович Козловський, я попросив від нього допомоги в тому плані, щоб це було зроблено офіційно, через переведення Міністерством освіти і культури. Щоб я мав матеріальне забезпечення, щоб я мав музичні інструменти, які мені потрібно. Іван Семенович це забезпечив. Інструменти, які були потрібні, вони були. Кожна дитина в селі мала сопілку. І ось ми почали тоді, коли я уже був переведений туди, ми почали з того, що виховували слух не співом, тому що співоча традиція уже відпала. У нас було дуже багато дітей-художників. Що з цим робити? І ми нікого не тестували, нікого не провіряли на слух, як це переважно роблять. Ми просто давали інструмент і почали грати. І відбулося таке, що була лідерська група, яка стала прикладом для всіх інших. І ми почули високий пафос інтонування. Це той рівень, який Іван Семенович від нас вимагав. Не можна давати пасивні, нікому не цікаві звуки. І ось коли до нього, наприклад, прийшли і кажуть: «Ми будемо грати старовинну французьку пісеньку». Він від нас вимагав, щоб це було високоякісно. Наприклад, ось: (співає) — це звичайний, побутовий, музичний рання нот. Ми його чуть-чуть починаємо активізувати. (Співає) — воно вже починає нести і зміст. Але Івану Семеновичу цього було замало. Він хотів, щоб кожна нота мала глибокий, внутрішній зміст в цілому. І ось знайти оцю змістовність, яка б виправдала наш експеримент, який ми називали «виконавський напрям загальної музичної освіти». І ось він за це боровся, за цей виконавський напрям. Він прагнув, щоб кожен звук мав своє наповнення. Ну, наприклад, я попробую — (співає). І якщо починаєш уже робити це розслаблено — це вже не мистецтво, це звичайні, побутові озвучення якогось там нотного тексту. І він до цього був такий вимогливий, що в тих репетиційних процесах, які ми з ним мали, ми відразу дуже серйозну робили підготовку: м’язову підготовку, психологічну, тренінгові і це все себе виправдало, тому що діти ніколи цьому не противилися. Вони розуміли, що це є ціль, висока ідейна ціль, високохудожня. Це — радість, яку вони передадуть тоді, коли їх будуть слухати. І перевести оцю тренінгову роботу в радість було для нас проблематично. Але ми вийшли з цього таким чином, що ми виконали заповідь Івана Семеновича: «Уступи место другому — более способному». Ми знаходили найбільш здібних дітей — я тоді не ставав учителем, я ставав таким самим учнем, сідав поруч з іншими і лідер з числа учнів брав на себе стільки повноважень, скільки він міг взяти. І ось оце була компенсація тої напруженої внутрішньої роботи. Іван Семенович бачив це і він говорив, що це потрібно не тільки для музики. Це потрібно взагалі для облаштування суспільства.

ВЕД.: Пане Ярославе, і, як винагорода за таку наполегливу працю, — результати цього експерименту не змусили на себе чекати. Було визнано успіх цієї школи, успіх цих дітей, навіть у Москві. Тоді у нас Москва була таким культурно-мистецьким центром: переповнена велика зала консерваторії стоячи плескала вашим вихованцям. Центральне радіо зробило цикл передач про цей експеримент. І в нас є зараз чудова можливість почути фрагмент із однієї передачі, яка була на Центральному радіо, присвячена саме цим дітям, саме цій Мар’янівській школі, саме вам, наставникам. Спеціально для цього ефіру ми зробили цифровий варіант того старого запису.

(Звучить фрагмент запису)

ДИКТОР: «Издавна Украина славилась прекрасными певцами. Михаил Иванович Глинка в прошлом веке приезжал сюда набирать певчих для придворной капеллы. Много известных исполнителей дала Украина и в наши дни. В украинском селе Марьяновка родился замечательный наш певец Иван Семенович Козловский. В Марьяновке и взрослые, и дети гордятся своим славным земляком. Любят здесь народную песню, музыку, а для ребят открыта детская музыкальная школа. Марьяновские ребята вместе с директором школы Александрой Сергеевной Цалай-Якименко недавно приезжали в Москву, в гости к Ивану Семеновичу. Но они были не только гостями. Они принимали участие в его концерте. Все ребята, конечно, очень довольны, радуются, что выступили на сцене Большого зала консерватории вместе с Козловским. Мы пригласили школьников на радио, в студию, и записали их для нашей передачи. Хором Марьяновской школы руководят Ярослав Владимирович и Мария Петровна Михайлюки. Сейчас ребята исполнят украинскую колядку «Ой сивая зозуленька».

(Звучить колядка)

ВЕД.: Ви розповідали, що блискучі результати експерименту проявлялись і в тому, що приходили діти навіть 13-14, які не мали зовсім музичної освіти, не знали музичної грамоти. А за місяць вони могли співати, правильно співати, диригувати і грати на музичних інструментах.

МИХАЙЛЮК: Мені хочеться дуже один цікавий фрагмент сказати. Сопілка може врятувати і, звичайно, вміння музичне можуть врятувати життя, і не однієї людини. В нас в Мар’янівці вчився такий переросток Миронець Сергій. Він буквально після 20 уроків уже грав полонез Огінського, інші такі цікаві твори, які були популярні. Він став військовим. А вони — екстремали. І ось вони опинилися на Кавказі, група їх екстремальна, зривається лавина і половину групи скидає вниз. Сніг, мороз страшний. І він просить, щоб друга половина, яка залишилася на п’ятачку, відійшла, тому що знову зірветься лавина. Його колеги не реагували на ці прохання, бо були в стресі. Тоді він сам відходить і грає полонез Огінського на сопілці. І вони всі на цей звук пішли, відійшли від того місця, де знову мала пройти лавина, і врятувалися.

ВЕД.: Радіо тим унікальний засіб масової інформації, що те, про що ви зараз розповідаєте, ми можемо проілюструвати звуком. Я хочу зараз запропонувати нашим слухачам фрагмент тієї ж передачі з Центрального радіо, де, власне, ми почуємо і сопілку.

МИХАЙЛЮК: Це буде дуже цікаво.

(Фрагмент запису)

ДИКТОР: «Есть в селе Марьяновка ансамбль, участники которого играют на одном из самых древних музыкальных инструментов. У разных народов этот инструмент назывался по-разному: флейтой Пана, свирелью, на Украине его зовут сопилкой. Жители Марьяновки очень любят слушать игру школьного ансамбля. Сейчас в исполнении ребят прозвучит народная мелодия».

(Звучить мелодія)

ВЕД.: Так званий міжвідомчий експеримент між освітою та культурою було поставлено в Мар’янівці, поставлено успішно і, власне, здавалося б — ось вам готовий досвід, апробований. Була теорія, тепер вона втілена в практику, бери, поширюй — зелена вулиця, зелене світло.

МИХАЙЛЮК: Звичайно, я не новачок був, я був відомим на той час методистом. Там у нас в Мар’янівці республіканський методкабінет організував конференцію. І тоді мене всі поважні методисти запитували: «А покажи, як ти робиш оцей художній результат?» Звичайно, це питання було серйозне. В нас на той час уже визріли свої ноу-хау, але їх потрібно було захистити авторськими свідоцтвами. І ми не мали права нізащо показувати ці пристрої. А щоб їх, ці пристрої, можна було показувати уже як методично доцільні засоби, потрібно авторське свідоцтво робити. І тоді Ростислав Омеляшко, вчитель, повів мене, познайомив зі своїм другом Оробцем — тим, що пізніше став депутатом Верховної Ради.

ВЕД.: Нині покійним...

МИХАЙЛЮК: Нині покійний, на жаль. І він мені запропонував зайнятися — самому робити креслення, самому сидіти в науково-технічній бібліотеці, нікого не послуговувати. І мені прийшлось перекваліфікуватися. Але я мав дуже добрих наставників, які мене дуже добре вчили цієї ще не відомої на той час мені професії, яка називається винахідник-конструктор. І мені довелось освоїти цю спеціальність. І, звичайно, що після цього ми уже мали можливість розмовляти на експериментальному рівні іншому, де ці ж самі результати можна було робити не за шість років, як ми це зробили в Мар’янівці, а за один рік.

ВЕД.: Маєте на увазі, зокрема, пристрій для навчання музичному ритму та динаміці звуків, так званий «журавель»? Які ще пристрої саме вашого авторства існують?

МИХАЙЛЮК: Ну там група авторів підключилася. Ми обдумували і директор школи Долинської, де і було проведено цей експеримент, він теж ввійшов в число авторів. «Журавель» — дуже цікавий інструмент. Це — прототип тих інструментів, які в народі були. Знаєте, колядують і носять такого «баранчика». І той «баранчик» чи «коза» повинен був організовувати ритм колядників. В нас же ж прийшлося асоціюватися від такої величезної ментальної потреби «журавля», бачите — як символ народу. І ми оце «журавля» придумали і зорганізували. І вдалося захистити авторське свідоцтво. І цей інструмент дуже люблять в школі. Особливо в загальноосвітній. І якраз в загальноосвітній і музичній школі цей інструмент дуже добре позиціонується. Інші інструменти, які допомагають вивчити звуковисотну організацію, це — синтетичний підхід до розуміння музичної звуковисотності. На жаль, в музично-освітніх сферах ми не перейшли ще до функційного розуміння музичних систем і співзвуч. Проте і електроніка сучасна — вона дозволяє буквально перезавантажити в короткий час всі ці речі і перейти, як колись ми вивчали арифметику, а не математику, як колись ми вивчали фонетику, а потім фонологію, перезавантажить все, всю свідомість наукову. Так же і музика, видно, очікує перезавантаження у розуміння організації звуковисотності, ритму, всього процесу. Перейти у функційний режим. Але це вимагає серйозної роботи науковців. І мені довелося переключитися у зв’язку з цією проблемою, вияснити: в чому проблема якраз на найвищому методологічному рівні. І мене до цього зобов’язав ректор нашого Полтавського педуніверситету Микола Іванович Степаненко, який мене зустрів і сказав: «Так, Ярослав, все це добре, але як у нас із музикознавчою наукою фундаментальною?» І мені прийшлось давати відповідь на ці питання. Для себе, в першу чергу. І я зрозумів так само, як чітко зрозумів, в чому ця проблема. І на це в мене пішло декілька років для того, щоб ввійти в цей простір — в науково-методологічний. І, звичайно, тепер я серйозно оснащений цими ідеями, концепціями, які мені дали вчителі такі як Іван Арсентійович Котляревський, Лащенко, наш філософ Сморш Леонід Опанасович, з яким я був особисто знайомий і який буквально за 3-4 години — я з ним займався — він став грати на сопілці. Він тепер помер, він тут похований, він відомий філософ у нас, в Україні.

ВЕД.: Пане Ярославе, серед людей, які до певної міри сформували вас як особистість, — геній Іван Козловський, з яким ви мали можливість особисто спілкуватися. Але були й особистості, які вже пішли з життя, та їхні роботи справили на вас незабутнє враження. Я маю на увазі великого вченого, справді генія — Оголевця, теоретика, філософа, філолога. Власне, зокрема і це прізвище вас утримало в Полтаві...

МИХАЙЛЮК: Так, безперечно. В Полтаві я вивчав «Сліпий музикант» Короленка. Як він з точки зору... Там теж сопілка. Я туди зайшов і ми там хотіли проект зробити і зробили такий цікавий проект. Теперішня завідуюча Ольховська — вона тоді попросила мене, щоб зайнявся її хлопчиком. І я, дійсно, її синові дав 20 уроків і він через 20 уроків уже прекрасно грав на сопілці. Не треба було більше. Причому відвідувачі музею, коли прийшли туди, а ми там в кулуарах грали, в іншій кімнаті, почали гадати: це запис спеціально, чи такий фон? А це ми знаходилися в тому стані, що навіть один звук, коли ми передаємо його і переживаємо, шукаємо цю красу звуку так, як описано в Короленка, що воно створює той поетичний чар, який потрібний для дитини, для дорослих, для всіх. Без цього очарування взагалі ми багато втрачаємо, як люди, і вміти робити це — воно є дуже принагідне як в екстремальних ситуаціях, так і в нашому повсякденному житті. Тільки ми звиклися, що це багато зараз музики навколо нас звучить, ми звиклися, що отак воно має й бути. Побутовщини багато. І якраз завдання музично-освітньої вертикалі — повернути цю глибинну чаруючу силу музики. Оголевець розробив технологію ось оцієї всієї вертикалі, яка в нас є на планеті. Він охопив своїм генієм всю планетарну проблематику цієї складової музики, цього феномену людського. І показав як західноєвропейська, ну наша класична система з 12 звуками в октаві, як вона позиціонується щодо більш витонченої, більш так напруженої динамічної культури арабської. А ще що якщо ми візьмемо індуську, то вона зовсім дає великі напруження емоційні. Ми коли дивимося кінофільми з супроводом, автентичним супроводом індуським, то ми, звичайно, маємо глибокі емоційні переживання. І структуру цих переживань, структуру, як потрібно нам зараз в європейському контексті, коли ми закінчили рівномірно-темперований період. Ми починаємо знову рухатись вперед. То він створив теорії, які показують не протиріччя всіх цих чинників на планеті, а показують їхню логічну, послідовну і дуже чітко виважену... такий феномен людський, який на планеті, в нашому теперішньому, глобалізованому світі повинен, звичайно, упорядковуватися. І, я думаю, ця теорія, якщо буде в нас, в Полтаві, створений такий інститут імені Оголевця, то він стане притягальним центром взагалі всієї світової культурної еліти.

ВЕД.: Ви казали, що вважаєте, що саме завдяки і теорії Олексія Оголевця нині в Америці такі гарні успіхи саме в сенсі мікротонової музики. В Японії також...

МИХАЙЛЮК: Звичайно.

ВЕД.: Там по-іншому скористалися цим?

МИХАЙЛЮК: Вони використали всі наукові показники Олексія Степановича і почали робити серйозний бізнес. Мікротонові інструменти в Америці виготовляються на шести фірмах серійно.

ВЕД.: Вони дають якісний природний звук?

МИХАЙЛЮК: Вони моделюють — електроніка, пам’ять, величезні можливості! Вони дають в звичайній клавіатурі, в 12 звуків — давати все різноманіття, яке придумало людство, пережило, створило своїм феноменом. І вони швиденько перемодельовують. Одним доторком до клавіші відповідної — ми опиняємся або в Піфагоровій системі, або в системі чистих строїв 18 століття, або ж в арабській 17-звучній, або ж в 22-звучній системі індуській. Або ж — будь-який вільний вибір. І він це назвав — «вільний акустичний вибір». Нам поки що всі ці терміни не засвічені в науковому... в середній науковій ланці. Але вони дуже серйозно засвічені у вищій науковій ланці. Іван Арсенійович Котляревський передбачив... геніально передбачив перехід музичної педагогіки на нові технології. І він мене просив, щоб я ніколи не залишав цієї сфери. Що б там не було, які б труднощі не відбулися. Я цю заповідь стараюсь поки що виконувати.

ВЕД.: Ярославе Володимировичу, знаю, що для вас особисто святою постаттю, перед якою ви прихиляєтеся, є постать києво-печерського монаха Калістрата, сучасника, друга Сковороди навіть, він жив в той самий період. Який написав «Навчання грецькому співу» — таку працю, написану київською квадратною нотою. Це — тема, якій ви теж шматок свого життя присвятили і мали, як виявилося, величезний попит на цю інформацію, коли поїхали, зокрема, до Молдови...

МИХАЙЛЮК: Звісно, що це такий жест нашої держави на той жест, який зробив Петро Могила в свій час щодо нашої культури духовної. Ви ж знаєте, Києво-Могилянська академія — це величезний центр. Він приїхав туди не просто своєю волею, своєю істотою, сутністю своєю. Він приїхав з великим капіталом. В Молдові відбувалися такі процеси, українсько-молдовські зв’язки, які наука ще вивчає і не може навіть до кінця зрозуміти глибинність цих стосунків. Калістрат поїхав в Молдову. Він... є такі відомості — не відомості, а спогади: Калістрат ноти присилав Сковороді і він підставляв свої слова під слова Калістрата. Якщо це цей Калістрат. Але, я думаю, що іншого не могло бути там. Тому що такий рівень цього, що він зробив своїм збірником під керівництвом Паїсія Величковського... Паїсій Величковський тоді був настоятелем в Драгомирні. І пише такий неймовірний збірник «Осмогласник». Це — окремий фрагмент життя, що вимагає декількох передач. Він настільки оригінальний, він настільки сильний і професіональний, що коли науковці, які попросили мене зайнятися, наші медієвісти, які вивчають цю церковну традицію, майже 1000 рукописів вивчають — це дуже цікава робота. Зародилась нова наука в Україні — буквально життя все зупинилося. Я почав вникати: в чому суть? Чому такий глибинний? Чому Паїсій Величковський пішов святителем на цю важку дорогу? І його на цю дорогу наштовхнули мелодії молдовські. Які ці мелодії? Чому вони такі? Поступово починаються ці секрети таїнства музичного розкриватися. І це є неймовірна така робота потужного народу Молдови, який бере своє коріння від фракійців, від Візантії. І те, що нашим науковцям вдалося перевести на квадратну ноту і ми маємо можливість це тепер читати і співати його — це є велика заслуга нашої української культури перед молдовською. І вони це дали нам зрозуміти.

ВЕД.: Логічно, наші слухачі зараз скажуть: якщо у вас є можливість це проілюструвати треба, то чого ж ви це не робите? Отже, упереджуючи це запитання, ми зараз і дамо вам можливість послухати у виконанні пана Ярослава два фрагменти.

МИХАЙЛЮК: Перший фрагмент — це таке, просте виконання «Взбранной воєводи». Образ Діви Марії — одягнена вона у воєнні лаштунки і вона є захисницею нашого простолюду. Були люди, які не мали такої музичної обдарованості і для того Калістрат пропонує просте виконання.

ВЕД.: Отже, слухаємо цей фрагмент.

(Гість співає)

ВЕД.: Але в нас є зараз можливість проілюструвати більш складне виконання. Також із Калістрата.

МИХАЙЛЮК: Звичайно, що в церкві були дуже високі професіонали. І вони дуже високо цінилися. І це були справжні віртуози. І ось оцей фрагмент, який зараз я попробую озвучити, це є надзвичайно віртуозний. В ньому такі ритми заховані, він викликає пробудження таких емоцій! Коли я освоювався з ним, а на це пішло 15 років, — з оцим конкретно напівом, — я пережив дуже багато радісних хвилин, дуже багато таких екзальтуючих хвилин. І якщо частину цих моїх емоцій ви сприймете — я буду дуже вдячний.

ВЕД.: Отже, слухаємо.

(Гість співає)

ВЕД.: Пане Ярославе, перед ефіром ви сказали, що сьогодні хотіли б ще продемонструвати виконання народної пісні. Яку Ви сьогодні запропонуєте нашим слухачам?

МИХАЙЛЮК: Звичайно. І так само, як і в професійній церковній, так і в народній, є прості мелодії, і є мелодії для віртуозів. Я в дитинстві слухав і ось оці прості мелодії, і віртуозів, і з гучномовця слухав Івана Семеновича Козловського. І я мав можливість все це в голові моделювати. І потім, коли я вже навчався — в музичну школу ходив за 30 кілометрів, в Коломию, на лісовозах їздив попутно, це було і романтично, і дуже важко. Мене просили люди (а я зі скрипочкою їду на лісовозі, зверху, на дровах): «Так що ж ти там везеш? Ану заграй що-небудь!». І я грав на скрипочці. Я в морози грав і всім це дуже подобалось. І мені співали, і співали ось оці мелодії. Прості лісоруби. Сідає і заливається від емоцій. І співає «Чому не прийшов?». Це — просте. Я вам можу зараз продемонструвати.

ВЕД.: Прошу.

(Звучить пісня «Чому не прийшов?»)

ВЕД.: Пане Ярославе, 2005-го року на конференції в Ясах, в Молдові, куди ви повезли книгу Калістрата, видану нашим «Полтавським літератором», ви просто справили там фурор. Люди плакали від вашого виконання. І цю конференцію благословив тоді митрополит.

МИХАЙЛЮК: Так, це теперішній уже Патріарх Даниїл. Звичайно, я пережив тоді дуже багато всяких хвилювань. Після того пройшло шість років і я далі дуже серйозно працюю над цим матеріалом. Це ще появилось десять томів дослідження наукового. Вони ще не апробовані. Але ми вже зрозуміли, яка найбільша цінна складова цієї молдовської культури.

ВЕД.: Пане Ярославе, ви сказали на початку нашої передачі, що вважаєте, що саме високопрофесійна церковна освіта і створила наш співочий український народ. Зараз ви частину свого життя присвячуєте Свято-Миколаївському храму і, власне, саме цим, я так розумію, там і переймаєтеся?

МИХАЙЛЮК: Мене в церкву запросила своїми великими благаннями, потребами Орися Василівна Ковалевич. А потім вони влаштували мені зустріч з настоятелем — отцем Олександром і владикою Федором. І вони попросили мене, щоб ті наукові напрацювання, які в нас є, скажемо... «В затворі» такому я знаходився...Щоб якось потихеньку почати впроваджувати у церковну практику, у церковне життя. Що я і стараюся робити, поважаючи їх велику в цьому потребу. Звичайно, дещо там є для них незрозуміле. Зрештою, я не можу нічого на ненауковому рівні робити, але була дуже велика потреба робити наукові конференції з приводу якраз церковного співу. Якраз в кафедральному соборі Успенському робити конференції міжнародного рівня, щоб туди могли запросити і молдован, всіх наших вчених медієвістів. Хочу просити підтримки влади, щоб такі наукові конференції відбувались. Тому що нам потрібен пам’ятник Паїсію Величковському в Полтаві.

ВЕД.: Дякую, пане Ярославе. Наприкінці передачі ми просимо наших гостей розповісти... Люди приходять із різних сфер: комусь ближче жанр пристойного анекдоту, а комусь ближче жанр притчі. У Вас є якась улюблена притча?

МИХАЙЛЮК: Я користуюся псалмом номер один: «Блажен муж, який не йде на раду нечестивих». І якщо я бачу, що якісь відбуваються деструкції, все — треба відійти, ніколи не вступати в дискусії з людиною агресивною.

ВЕД.: Я вам дуже дякую за те, що шматочок свого вихідного дня подарували слухачам радіостанції «Ваша хвиля» і надалі — користувачам інтернет-видання «Полтавщина». Я нагадую нашим слухачам, що сьогодні гостем радіостанції «Ваша хвиля» був педагог, музикант, науковець, дослідник давньої церковної музики пан Ярослав Володимирович Михайлюк. Дуже рада була з вами познайомитися.

МИХАЙЛЮК: Всього доброго! Бажаю вам успіхів, творчих успіхів, від радості, від спілкування з музикою — як сучасною, так і древньою. Вона у нас є, ми її обновлюємо і будемо відчувати глибинну, духовну, естетичну радість і таким чином ми відбудемося як народ.

(Звучить пісня)

ВЕД.: Дякую всім, хто нас слухав. Залишайтеся з нами. Радіостанція «Ваша хвиля» — єдина із 15 радіостанцій, які працюють в регіоні, не є ретранслятором, а повністю мовить своїм власним ефірним продуктом. На все добре! Залишайтеся з нами. Я передаю віртуальне кермо моїм колегам по ефіру.