«Persona grata»: Сергій Жадан

[Відео було видалено]

ВЕД.: 11:20 на студійному годиннику. Субота. Я, ведуча Інна Якобенко, вітаю всіх, хто зараз із нами, радіостанцією «Ваша хвиля», в проекті «Персона грата», проекті, в який ми запрошуємо відомих, медійних людей або людей, які нас якось здивували, і ми хотіли б деталізувати те, з чим вони з’явилися в медіапросторі. Хоча сьогоднішній наш гість — людина відома далеко за межами і Полтави, і України — письменник Сергій Жадан у нашій студії. Доброго ранку Вам!

ЖАДАН: Доброго ранку!

ВЕД.: Коли ми починали цей проект, то працювали по анкеті Марселя Пруста. Потім відійшли від цього, але сьогодні я хочу знову на Вас поекспериментувати.

ЖАДАН: Давайте. Але тут така річ: я на цю анкету кілька разів відповідав. І в мене є заготовки. Але не на вашому радіо.

ВЕД.: Ну, тим більше, що ми анкету Пруста збільшили вдвічі. Тому в будь-якому разі у Вас половини заготовок не буде! І знову ж таки — ми не обмежимося за ці 45 хвилин лише анкетою. Отже —авангард чи класика?

ЖАДАН: Авангард.

ВЕД.: Блондинки чи брюнетки?

ЖАДАН: Блондинки. Фарбовані.

ВЕД.: Шампанське чи горілка?

ЖАДАН: Ні те, ні інше. Ну якщо вже якийсь вибір, що треба щось вибирати, то, скоріше, шампанське.

ВЕД.: Синиця в руках чи журавель в небі?

ЖАДАН: Синиця в руках.

ВЕД.: Дія чи споглядання?

ЖАДАН: Дія.

ВЕД.: Принцип чи компроміс?

ЖАДАН: Принцип, але з можливістю компромісу. Тут, знову ж таки, я би не робив якогось такого чіткого розподілу.

ВЕД.: Ваші кумири серед історичних особистостей?

ЖАДАН: Не можу зараз сказати. Можливо, Ганді.

ВЕД.: Що б Ви змінили в собі, якби мали таку можливість? (Якщо є така необхідність чи бажання).

ЖАДАН: Є багато речей, які мені в собі не подобаються...

ВЕД.: А якщо йдеться не про риси, а про фізичні особливості?

ЖАДАН: Ну, фізичні особливості нам дає Господь і якось їх міняти... Але так чи інакше, я займаюся спортом, там якісь фізичні риси в собі намагаюся вдосконалити.

ВЕД.: Без чого Ви не можете вийти з дому?

ЖАДАН: Ну, без одягу, очевидно.

ВЕД.: Що може змусити Вас розсміятися (крім цього запитання)?

ЖАДАН: Багато чого. Я насправді дуже так пристаю на якісь гумористичні речі.

ВЕД.: Улюблені кольори...

ЖАДАН: Червоний.

ВЕД.: Ваш найстрашніший сон.

ЖАДАН: О-о-о-о... Був такий сон. Мені з’явився мій от-якийсь чорний чоловік. Мені було 18 років, і я дуже досі чітко пам’ятаю цей сон. Це була якась така ява, яка матеріалізувалася вночі уві сні.

ВЕД.: Чого найбільше не любите в інших людях?

ЖАДАН: Не люблю агресії, не люблю дидактики.

ВЕД.: Хто із сучасників викликає у Вас захват?

ЖАДАН: Ну, є, скажімо, музиканти, які викликають у мене захват. Я розумію, що це — живі генії, з якими нам пощастило жити в один і той самий час. Є якісь письменники, якісь, скажімо, суспільні діячі. Ми живемо в цікавий час, і нас оточують багато прекрасних людей.

ВЕД.: Яким, на даний момент, є Ваш внутрішній стан?

ЖАДАН: Ну, він трішки втомлений — мій внутрішній стан, тому що я знаходжусь уже другий тиждень в дорозі.

ВЕД.: Які якості найбільше поважаєте в чоловіках?

ЖАДАН: Скоріше — відповідальність.

ВЕД.: А в жінках?

ЖАДАН: В жінках — почуття гумору.

ВЕД.: І безвідповідальність..?

ЖАДАН: Нє. Але я все-таки думаю, що відповідальність — це скоріш така чоловіча риса.

ВЕД.: Де і коли Ви були найщасливішим?

ЖАДАН: Та я би не говорив про це в минулому часі. Я й зараз — найщасливіший.

ВЕД.: Ваш улюблений літературний герой?

ЖАДАН: Мабуть, Швейк. Цього не було. Це — не заготовка.

ВЕД.: Якій музиці Ви надаєте перевагу?

ЖАДАН: Ну, я не надаю перевагу якійсь конкретній музиці. Я слухаю дуже різну музику.

ВЕД.: Про що у своєму житті Ви найбільше шкодуєте?

ЖАДАН: Ну, є цілий ряд речей, за якими я дуже шкодую. Але вони настільки приватні, що я їх не наважуся озвучити.

ВЕД.: В яку епоху Ви воліли б жити?

ЖАДАН: Мене влаштовує ця епоха. Вона мені подобається.

ВЕД.: Ким Ви мріяли стати в дитинстві?

ЖАДАН: Спочатку — військовим, потім — футболістом.

ВЕД.: «Чи вважаєте Ви себе ньюсмейкером? Чи відрізняєте гламур від епатажу? І взагалі — стіліст ли Ви по жизні», Сергію?

ЖАДАН:...(Сміється) ???

ВЕД: Власне, я цитую Подерев’янського для того, щоб запитати, чи читаєте Ви сучасних українських письменників. І кого вирізняєте?

ЖАДАН: Я читаю всіх. Тому, що мені видається: якщо ти вже сам — письменник, то мусиш, принаймні, бути в курсі того, що відбувається навколо тебе. Мені не все подобається, я не все дочитую до кінця, але — намагаюся слідкувати.

ВЕД.: Цитата із Вас: «Всередині собаки вже плавають срібні холодні форелі триденного запою і боляче б’ють по нирках і печінці». Настільки образно, що хочеться запитати: чи не автобіографічні це відчуття ? І як у Вас взагалі із цим?

ЖАДАН: Ну, автобіографічні, да. Але мене давно уже ці «срібні форелі не б’ють в нирках і печінці», тому що я до алкоголю ставлюся так: доволі дистанційовано. Але там ідеться про 90-ті роки. Власне, те середовище, яке описується — ну, це все доволі автобіографічно.

ВЕД.: Країна, на яку, з Вашої точки зору, Україні потрібно було б орієнтуватися, рівнятися, брати приклад? І — чому?

ЖАДАН: Та брати приклад практично неможливо. По-моєму, якось потрібно в собі розбиратися, а не орієнтуватися на якісь інші країни. Я думаю, що у кожній країні можна чомусь окремому навчитися. А брати якусь модель... Ну, я не знаю... Мабуть, можна сказати, що було б добре орієнтуватися на шведський соціалізм, скажімо. Очевидно, що це — доволі абстрактна якась така річ і говорити, що-от Україна має будувати шведську модель у себе... Ну, це така абстракція, за якою нічого не стоїть... Так само, як нічого не стоїть за євроінтеграційними процесами. Тому що це — теж величезна абстракція, величезна фікція.

ВЕД.: За різностями ментальними?

ЖАДАН: За різностями ментальними, історичними, економічними, політичними, соціальними.

ВЕД.: Книга, фільм, вистава, які Вас вразили і змусили якісь переглянути світоглядні речі? Змусили мислити по-новому?

ЖАДАН: Щоб аж так глобально... Та ні. Глобально — такого не було. А останнє, що було цікаве, я можу сказати, що це мені сподобалося, то це фільм про Висоцького. Дуже цікаво в плані того, що відбувається, скажімо, з кінематографом. Що відбувається загалом із представленням якихось ліричних персонажів і, як загалом, можна показати ту чи іншу людину. Як сказав Валентин Гафт нещодавно: «Не те страшно, що ти помреш, а те...

ВЕД: ... що тебе зіграє Бєзруков!»

ЖАДАН: Так. І насправді це якась така дуже небезпечна тенденція. Тому що все залежить не стільки від тексту, скільки від контексту, від інтерпретації. Я, наприклад, дуже люблю Висоцького і завжди його любив. І ніби перечитав про нього купу біографічно-мемуарної літератури. І, власне, всі ці події, які там для когось із глядачів стали шоковими, скажімо, про наркотики, про наркозалежність Висоцького, я просто про це знав. Я дивився на все це — мені цікаво було... Мені видається, що це якийсь такий дуже дивний і дуже насторожуючий момент з оцією-от маскою Висоцького та оцією подібністю, з якимись голлівудськими ефектами: головне — втілити фізіономічну подібність, а далі — за цим не стоїть якихось емоцій, не стоїть якихось справжніх живих переживань і так далі.

ВЕД.: Коли фільм мав вийти на екран, Інтернет був наводнений різними дискусіями з цього приводу. І мій чоловік знайшов вірш, який ми до цього ніколи не читали. Він датований 1973-им роком. Вірш Висоцького. Чи то «Пам’ятник», чи — «Постамент», я боюся перекрутити. Настільки провидчий, настільки! Ніби він все знав, що буде зараз, в цьому році, в цей час, що буде відбуватися. Вірш закінчується якраз такими рядками, що «я встав, обтрусився від граніту і пішов». Від усієї цієї суєти довкола.

ЖАДАН: А пам’ятаю, да. Справді, говорять, що дуже цікаво з точки зору розвитку от-якогось постінформаційного простору: хто його захопить, хто вкладе якийсь месидж, той, фактично, і формує уявлення про ті чи інші речі.

ВЕД.: Сергію, я хочу невеличкий бекграунд зробити у Ваше дитинство. Ви — східняк, із Луганщини. Але те, як Ви послуговуєтесь українською мовою, викликає захват, тому що багато людей навіть в центральній Україні, в «серці» нашої України — в Києві — так мову не знають. Це було з дитинства,чи набуто пізніше ?

ЖАДАН: Це вже набуто. Ні, ні... Ми в дитинстві всі говорили суржиком. У мене тато з мамою і далі користуються суржиком. Коли я з ними говорю літературною українською, вони на мене так трішки з підозрою дивляться. Але це не викликає, звісно, жодного спротиву. Я десь українською почав користуватися по-справжньому, коли поступив на філологічне відділення педуніверситету. Тому що в якийсь момент це стала моя ніби от «робоча» мова — я вивчав українську мову та літературу, ну і так от...

ВЕД.: Які світоглядні речі були сформовані ще в сім’ї і які до цього часу Ви з собою несете? Ті, що залишаються сталими, незалежно від Вашого дорослішання?

ЖАДАН: Та й не закладалися якісь там принципи, не було якогось такого декалогу, якісь там 10 заповідей... Ну, якісь нормальні, звичні, людські уявлення про — знову ж таки — про відповідальність, про чесність, про якусь працьовитість. Ну, як у будь-якій пересічній українській родині.

ВЕД.: Батьки за фахом — хто?

ЖАДАН: А вони такі прості трударі. Зараз вони на пенсії. Все життя працювали.

ВЕД.: Хто тоді впливав на Ваш вибір альма-матері? Чому було саме таким рішення?

ЖАДАН: А на мій вибір сильно вплинула моя тітка Олександра Ковальова. Вона закінчила ін’яз Харківського університету. Вона — поет, вона — член Спілки письменників. Коли я був дитиною, для мене це був зразок от такого живого письменника в родині. Вона писала, вона давала мені читати якусь літературу, і, власне, вона якось і скорегувала мені мій шлях. Вона викладала в педагогічному і сказала: «Чому б тобі не поступити до нас? У нас добра кафедра німецької мови і української мови і літератури». Я подумав, що — да, справді, це непогано було б.

ВЕД.: Ви переїхали з Луганщини, приїхали до першої колись української столиці. Велике місто і «неокрепшая, так сказать, душа, мозги» і так далі... Чи не «кинулись во все тяжкие»?

ЖАДАН: Кинувся. Да, да, да... Був такий період. Тому що, по-перше, це були 90-ті роки, загалом, оцей надзвичайно такий химерний, цікавий час. Вірніше, навіть не час, а міжчасся. Та якісь політичні трансформації, соціальні трансформації. Економічні негаразди страшенні... Ну — 90-ті роки... Вони надзвичайно колоритні, живописні, тому страшенно такі трагічні для багатьох людей. А ми — підлітки, яким було по 17-18 років. Ясна річ, що ми опинилися в цій самій гущі оцього всього і... це було цікаво. Ясна річ, що все вплинуло, все це якось перевернуло світогляд, було купа спокус різного характеру — фізичного та нефізичного, але... через це, мабуть, варто було пройти.

ВЕД.: Власне, події багатьох Ваших творів — вони десь родом з 90-х.

ЖАДАН: Ну, в деяких так. Наприклад, «Депеш мод» — це якраз 93-ій рік.

ВЕД.: Знаєте, наша редакція читала «Депеш мод» «в ліцах». Звісно, це — не буквальний малюнок з натури, не буквальна картинка з роботи, в тому числі, дротового радіо, але багато речей, безумовно, перекликаються з реальністю і ... Якщо ти причетний до них, то текст відчуваєш дуже живо. Вам звідки це відомо?

ЖАДАН: Ну, я якийсь час... стосовно радіо, да? Я підпрацьовував на харківському радіо і ледь не влаштувався туди працювати.

ВЕД.: А чому «ледь не влаштувався»?

ЖАДАН: Ну, не вийшло у мене щось там, я не знаю. В принципі, на той момент я не був готовий отримати якусь роботу. Але бачив всю цю кухню зсередини.

ВЕД.: На той момент були не готові, а зараз уже немає такої потреби?

ЖАДАН: Ну, мабуть, так, да. Мені пропонували, пропонують і далі час від часу вести якусь програму або якийсь проект мати на радіо, на телебаченні. Ну, я, знову ж таки, не хочу.

ВЕД.: А Ви не погоджуєтеся, бо Вам це: а) нецікаво; б) Ви не завжди собі належите; в) Ви, як творча людина, важко «групируетесь», щоб ходити на певний час в потрібне місце (до того ж, регулярно)?

ЖАДАН: Ні, ні, я якраз... мені здається, доволі організований. Себто я би міг це все виконувати фізично. По-перше, в мене не вистачає часу навіть на багато якихось речей більш для мене важливих. А по-друге, справді поки що не дуже цікаво. Можливо, колись я би цим зайнявся.

ВЕД.: Ви зараз як український сучасний письменник, вважаєте, що в Україні реально письменнику жити, пристойно жити, мати можливість десь виїздити, щось бачити (ще й поза межі України), існуючи на свої гонорари?

ЖАДАН: Ну, скоріше, навпаки. Якщо він кудись виїздить і перекладається, то йому реально жити на свої гонорари. Лише з видань в Україні теж можна. В нас є ж письменники, які продають свої книги 100-тисячними накладами в Україні. Якось ця ситуація трішки змінюється. Їх дуже мало, але це — можливо.

ВЕД.: У Вас який наклад найбільший був?

ЖАДАН: Та в мене невеликий наклад. Я ж не пишу масової літератури. Це не якісь бестселери.

ВЕД.: От Ви кажете, що зараз другий тиждень у дорозі. Це зустрічі із Вашими читачами? Я так думаю, що і виступ у Полтаві — це така, швидше, гуманітарна акція промоутерна, а не можливість заробити...

ЖАДАН: Ну це — неможливий заробіток, звичайно. Я до Полтави приїхав, тому що мене запросили друзі, по-перше. І, по-друге, тому що це була можливість виступити разом з «Гайдамаками». «Гайдамаки» — мої друзі, я їх страшенно люблю. І ми з ними якось так давно десь разом не перетиналися, тому я відразу погодився. Ясна річ, що тут не йдеться про якийсь комерційний виступ.

ВЕД.: Ви почали писати ще студентом.

ЖАДАН: Та навіть ще школярем.

ВЕД.: Школярем? Перший твір, який було надруковано? Як взагалі це сталося?

ЖАДАН: Це було так... Я був учнем 11 класу і брав участь у Всеукраїнській олімпіаді з української мови та літератури в місті Рівному. І в мене на той час було написано з 25 віршів. У мене вже був і творчий доробок записаний — великий блокнот і там у нас була творча зустріч із рівненським поетом (я там ці свої вірші читав). І серед них був редактор дитячого часопису Микола Пшеничний, якщо я не помиляюся, поет. І він запропонував надрукуватися в їхньому часописі і надрукував мій вірш. Тобто, я був школярем, закінчував школу.

ВЕД.: А перший прозовий твір?

ЖАДАН: Перший прозовий... Я довго не писав прози. В мене спочатку вийшло, здається, 5 книжок віршів. І рівно 10 років тому (я на той час жив у Відні; в мене якось так трапилося, що я майже на рік потрапив до віденського університету) раптом виникла ідея і потреба, мабуть, якась така, спокуса — почати писати прозу. Я спочатку думав, що це буде роман. Почав його писати. В якийсь момент я зрозумів, що роман не виходить. Натомість вийшла книга новел. Книга оповідань, яка називалась «Бігмак». Оце була перша проза. А після того ото воно якось почало в мене йти паралельно — писання віршів і писання прози.

ВЕД.: Я не пам’ятаю точно, про яку країну йшлося, здається, Норвегію... Туристи познайомилися із місцевим письменником, який нарікав, що через фінансову скруту навіть скандинавські країни вже починають економити. І політика держави тепер така, що урізали стипендії письменникам (там, виявляється, й стипендії державні письменники отримують). І тепер стипендія становить, на наші гроші, «всього-на-всього» 17 тисяч гривень на місяць... Як Вам після такої інформації почуватися українським письменником? Як про Вас турбується держава, письменники наші українські?

ЖАДАН: Українська держава, якщо вона, в принципі, не заважає — це вже дуже велика турбота з її боку. Тому що, як правило, коли українська держава звертає увагу на культуру, на мистецький процес — оце вже такий небезпечний сигнал... Хочеться якось відійти в бік, щоб тебе не чіпали... А стосовно державних якихось дотацій — ну, вони, в принципі, існують дуже в багатьох країнах. Я це багато де помічав. Скажімо, от в тій-таки Австрії, крім письменницької стипендії, коли письменник просто утримується державою певний термін, не залежно від того, буде він щось робити, не буде, там ще є підтримка книговидання. Причому, якщо письменник не є автором, знову ж таки, детективів, бестселерів або якоїсь комерційної літератури, а пише, наприклад, вірші, то він має можливість за державний кошт видати цю книгу. Навіть якщо вона не буде продаватися, навіть якщо тираж залишиться в письменника, і він буде ці книги роздавати. Держава розуміє, що поезія — вона живе і розвивається за певними такими своїми внутрішніми законами (ці закони не завжди узгоджуються з ростом валового продукту і з ростом ВВП, і так далі), що її потрібно підтримувати. Інакше вона, за сьогоднішніх ринкових умов та за будь-яких умов — це стосується і історії, і сьогодення, і, підозрюю, буде стосуватися і майбутнього — її потрібно так чи інакше ззовні підтримувати.

ВЕД.: У нас в області є програма, що передбачає фінансування соціально значущих книг. Інше питання (і багато дискусій з цього приводу) — список книг, які претендують на те, щоб бути профінансованими за рахунок державних коштів. А на рівні загальноукраїнському є така програма? Такий список соціально значущих книг?

ЖАДАН: Ні, наскільки я знаю. В принципі, є список книг, які закуповує держава. І, враховуючи соціальні і економічні негаразди, які в нас є, потрапити до цього списку, мені видається,- це дуже така небезпечна річ. Тому що знати, що твоя книга видана за гроші платників податків в той час, коли, скажімо, чорнобильці чи афганці, чи пенсіонери недоотримують гроші, по-моєму, це, ну з точки зору здорового глузду, — це не дуже вірно.

ВЕД.: Для Вас важливо не відчувати себе боржником?

ЖАДАН: Ну, безперечно, да. І тому я знаю, що деякі мої книги іноді потрапляли до цього списку (це було поза моїм відомом), мені це страшенно не подобалось.

ВЕД.: Давайте поговоримо про Вашу музу. Можливо, вона також Вас надихає. Ваша дружина — класичний приклад супутниці письменника, музи поета? Як там, я не пам’ятаю, здається, у Толстого... Дружина зранку заточувала 50 олівців, бо саме стільки за день списував чоловік — це була його денна норма. Потім він відпочивав — канапа, ковдра, кава і так далі...

ЖАДАН: Ну, я знаю різні типажі дружин письменників — от скільки доводилось бачити і серед своїх знайомих, і малознайомих, друзів, приятелів і так далі... Ну, це, справді, такий ідеальний варіант, коли дружина зранку заточує 50 олівців...

ВЕД.: ... і мовчить при цьому...

ЖАДАН: Ну, я не знаю, чи це класично, але просто це — найкращий варіант.

ВЕД.: У Вас є в сім’ї традиція першій написане читати дружині? Ви з нею ділитеся?

ЖАДАН: Да, ділюся.

ВЕД.: В неї можуть бути якісь зауваження?

ЖАДАН: У неї постійно є зауваження.

ВЕД.: Ви їх враховуєте чи ігноруєте?

ЖАДАН: Враховую. Не тільки її. Я, насправді, коли щось пишу, даю читати людям, знаючи, що ця людина, якщо їй не сподобається, то скаже правду. І потім я реагую: якісь речі взагалі викинути, щось переробити. Принаймні, врахувати якісь речі, безперечно.

ВЕД.: Знаєте, якби мені не потрібно було за роботою дивитися новини наші, я б їх, як казала бабуся моя, віками б не дивилася. Тому що для того, щоб бути модним каналом, зараз новини формують за принципом «карочє — всє умерлі», без трупа просто не може бути випуску новин. Ну і зрештою культурні новини — вони займають такий малюсінький сегмент, що стають непомітними на загальному тлі соціальних проблем. Наскільки часто Ви дивитесь новини, наскільки Ви цим переймаєтеся?

ЖАДАН: Ну, я переймаюся, але дивлюся, як правило, якийсь... Намагаюсь дивитися незалежні новини, то, як правило, зазвичай, користуюся Інтернет-ресурсами. Знаю... Передбачаю, що там все-таки більш неупереджена інформація і там не буде робитися акцент на трупах на якихось. Тому що, справді, наші українські ЗМІ — вони цим-от якось грішать: і «чорнухою»... І вони страшно контрастують із, скажімо, російськими новинами. Російські новини нагадують...

ВЕД.:... фільм «Кубанские казаки»!

ЖАДАН: Нагадують, да, да, да... Отак подивишся і це якось так, знаєте, потрапляєш в якусь таку епоху Брєжнєва: там успіхи — успіхи хліборобів, нафтовиків. От у нас в Харкові зараз пішла така фішка: міська влада, розуміючи величезний вплив, який і далі лишається у засобів масової інформації на оці такі «уми населення», вони намагаються «задавити». «Задавити» позитивом таким бадьорим. Там-от постійно щодня повідомляється про покращення життя, про зростання надоїв, про якісь фантастичні успіхи в економіці. Мабуть, для частини населення це, справді, важливо і переконливо.

ВЕД.: Але кажуть, що у Харкові хороші дороги...

ЖАДАН: Та ну, знаєте, це така річ. Їх ремонтують, але це ремонтують ті самі дороги в центрі міста. Варто піти трішки далі від тих доріг, які не ведуть від аеропорту до стадіону, не виводять на окружну на Київ чи не проходять від міськради до котеджів мера і губернатора, і там їх зовсім не ремонтують. Там зовсім інший Харків, і там про інфраструктуру менше піклуються. Ну, це така річ.

ВЕД.: Культурне життя у першій нашій столиці українській наскільки бурхливе в порівнянні з київським? Де Вам цікавіше?

ЖАДАН: Та мені цікаво і там, і там... Але в Харкові, наприклад, дуже цікава незалежна музика молодіжна. Музика, мені здається, Харків є столицею от-саме такої незалежної музики — в нас купа музичних колективів, груп, виконавців, які є надзвичайно цікавими, які є затребуваними поза межами Харкова: і в Києві, і в тій-таки Москві. І всюди — вони постійно на гастролях. У нас цікаве і доволі інтенсивне театральне життя: в нас безліч молодіжних незалежних театральних колективів, які займаються якимось експериментами. В нас цікаве молодіжне літературне життя. От все так чи інакше зводиться до молодіжних от таких от субкультур, до молодіжного середовища. Тому що офіційна культура — вона мало помітна насправді. Попри те, що у нас є державні театри, є Спілка письменників, є Спілка художників — і так чи інакше всі оці офіційні структури фінансуються державою і отримують якусь підтримку, мені видається, що все цікаве відбувається саме от серед молодіжних кіл. В нас, скажімо, є Харківська муніципальна галерея, яка займається просто фантастичними проектами: вони роблять, скажімо, бієнале сучасного мистецтва «Нон-стоп-медіа», де беруть участь молоді художники з усієї України. Або вони роблять фестиваль «Стріт-арт-фест» — фестиваль вуличного мистецтва, де теж беруть участь художники з усієї України. Щось таке дуже цікаве, чого немає в інших містах. Зокрема, в Києві.

ВЕД.: Коли ідеться про наше сьогодення, сучасну Україну з усіма її вітрами буйними і так далі, Ви, як письменник, як вважаєте, яка б національна ідея могла її врятувати?

ЖАДАН: Ну, ідея якогось порозуміння. Мені здається, що чого от-справді бракує... Хоча — знову ж таки — доволі якась непевна річ: говорити про те, чого бракує нашій країні, про національну ідею. Але мені здається, от-найбільша проблема в нас — величезне непорозуміння між собою. Ми шукаємо зовнішнього ворога, нас вдало роз’єднує наша влада: я маю на увазі — «влада», як феномен, та «влада», як певне поняття. Вони нас роз’єднують, вони нас налаштовують один проти одного і в цьому є, мабуть, найбільша проблема. З пошуку якихось точок порозуміння, точок поєднання, мені видається, і може бути якась така ця ідея. Можливо, не національна. Національна ідея — це щось таке більш глибше, більш таке масштабніше, але, мені видається, це така найнагальніша якась річ. Я от був минулого тижня в Донецьку. І після виступу ми з Тарасом Прохаським, з яким ми разом виступали, поїхали до чорнобильців, які там голодували. І ми з ними якось говорили щось, і вірші там читали їм, і в них на таврі їхньому було гасло: там було написано «Донецьк — Київ — Львів». Ми з ними говорили: «Це ж шахтарі, це ж люди, які народилися на Донбасі, живуть на Донбасі і звідти не збираються нікуди виїжджати». Очевидно, вони свого часу виступали проти помаранчевих. Очевидно, вони і зараз їх би не підтримували. Мова — не про це: не про, скажімо, поділ на синьо-білих і помаранчевих...

ВЕД.: Прикро, що біда об’єднує...

ЖАДАН: От, власне, я про це і говорю. Що нас нічого не роз’єднує. Нас роз’єднують тільки наші політики, які нас налаштовують один проти одного. Я думаю, що це-от в цьому є таке здорове зерно і це потрібно сприйняти як точку відліку і від цього відштовхуватись.

ВЕД.: Ми на початку передачі зачепили дотично тему різності ментальної. Ви говорили про шведський соціалізм як модель, яку, можливо, варто наслідувати. Але, як на мене, на українську ментальність 50 відсотків своїх доходів віддавати податками (як шведи) — мені чомусь здається, українці не готові...

ЖАДАН: Ну, мабуть, зараз не готові. Ми готові якось через якісь хабарі, через оці «чорні» механізми платити менше... Ну, але це ж — неправильно, це ж — невірно.

ВЕД.: А Вам доводилося в житті давати хабарі?

ЖАДАН: Ну, да, безперечно. Я ж такий самий громадянин, як і інші. При, скажімо, там зверненні до ЖЕКів, до всіляких комунальних структур — так чи інакше, безперечно. Коли до тебе приходить якийсь там сантехнік, щось тобі робить, то ти — так чи інакше — краще дасиш йому хабар, тому що ти знаєш, що він може знехтувати своїми професійними обов’язками.

ВЕД.: Зрештою, збережеш час, нерви...

ЖАДАН: Час, нерви і гроші. В Україні дешевше дати хабар, ніж платити справедливі податки. Так, як це й має бути.

ВЕД.: У деяких письменників процес створення текстів передбачає паралельно кілька проектів. Вони пишуть одну книгу там, паралельно — другу книгу... Або вони пишуть «в стіл», а потім з цього формують щось і називають це проектом. Як у Вас це відбувається?

ЖАДАН: Ну, в мене теж постійно якісь паралельні проекти. Зараз дописую книгу віршів і вже починаю ніби так думати над новим романом, а, крім цього, є ще така певна театральна ідея одна. А крім цього, ми працюємо з музикантами у різних проектах. А крім цього я перекладаю багато. Ну, якось оце відбувається одночасно.

ВЕД.: І на все вистачає здоров’я?

ЖАДАН: Здоров’я вистачає, слава Богу. Не вистачає часу. Катастрофічно не вистачає часу.

ВЕД.: Колись Оскар Уайльд казав: «Я віддав би все для того, щоб залишатися в хорошій фізичній формі. Тільки не змушуйте мене робити зарядку, дотримуватися дієти і стежити за своєю вагою». Що Ви робите для того, щоб залишатися в хорошій фізичній формі? Ходите до спортзалу?

ЖАДАН: Ми з друзями граємо в футбол. У нас є літературна збірна України з футболу. От і ми граємо регулярно і навіть плануємо на наступний рік зробити в Харкові міжнародний футбольно-літературний турнір. Оце запрошуємо літературні команди з Німеччини, Польщі і Росії.

ВЕД.: А якщо не про літературні команди йдеться, Ви за яку команду вболіваєте?

ЖАДАН: Я вболіваю за «Металіст». Ну, і за збірну України, ясна річ.

ВЕД.: І як Вам збірна України в цьому сезоні?

ЖАДАН: Ну, завершення сезону, по-моєму, було доволі таки непоганим. Себто, дивно якийсь час після цих програшів шведам, Уругваю, Чехії... Все це викликало якусь повну безнадію і здавалося, що це якесь таке повне фіаско, що нам на Євро нічого не світить. Коли раптом ця сама команда показала кілька непоганих ігор. Скажімо, з німцями. Проти німців — це було доволі таки феєрично. Тому якось... Як співає Марія Бурмака — «лишається надія».

ВЕД.: ... лишається надія. Харків прийматиме Євро-2012, зокрема, голландців. Частина команд буде прилітати з Кракова, ще з якихось міст Польщі. У нас вони не захотіли жити. Чи можна вважати те, що Україна буде приймати 2012, певною перспективою для неї в сенсі євроінтеграції?

ЖАДАН: Та, мені здається, якісь перспективи євроінтеграції пов’язані саме з Євро, не потрібно перебільшувати. Українці загалом доволі таки романтичний народ. Вони схильні до якихось перебільшень, до якоїсь ейфорії, до впадань у ейфорію. Потім випадання з неї. Впадання в депресію. От я просто побоююсь, що це завершиться великою депресією після Євро. Тому що нас наша влада, починаючи від того моменту, коли ми отримали право проведення Євро, почала переконувати в тому, що Євро — це шанс стати кращими. А насправді Євро — це місяць футбольних змагань.

ВЕД.: Це ще й фінансові потоки, які...поза нами.

ЖАДАН: ... які контролюють європейські бюрократи з УЕФА, які, скажімо, в Україні... просто до рядових українців вони елементарно не потрапляють. Ось у 2006 році Німеччина внаслідок проведення цього Євро заробила якусь доволі-таки круглу суму в кілька мільярдів євро. І більшість цієї суми осіла в кишенях дрібних підприємців. Себто, продавців сосисок, пива, сувенірів — людей, які от реально займалися Євро. В нас ситуація зовсім інша і сподіватись на те, що зароблять рядові українці — якось не доводиться. Мені думається, що все-таки левова частка прибутків Євро — вони осядуть невідомо в чиїх кишенях.

ВЕД.: Про що би я мала Вас сьогодні запитати, щоб натомість почути: «Ні, про це я ні з ким говорити не буду»?

ЖАДАН: Ну, не знаю.

ВЕД.: Тобто у Вас немає тем-табу?

ЖАДАН: Ну, якось так — від початку «табуйованих тем» немає, ну, можливо, що я би не схотів на щось відповідати.

ВЕД.: Ситуативно?

ЖАДАН: Ситуативно.

ВЕД.: Зазвичай, наприкінці передачі (я мушу констатувати, що у нас також передача добігає кінця) я прошу наших гостей розповісти пристойний анекдот або притчу. Але оскільки Ви цього разу приїхали до Полтави саме як поет, то логічно попросити Вас почитати вірші.

ЖАДАН: А давайте почитаю от новий вірш з цієї книги, яку я згадував, яку я зараз дописую. Вірш такий.

Жінка з чорним, як земля, волоссям,
Яку я вже знаю стільки років,
Живе собі, не переймаючись зовсім,
Поміж вогнів і вечірніх мороків.
Поміж світла і гарячого листя,
Між стін і пташиних криків,
Поміж підземних русел, що переплелися.
Поміж усіх своїх снів і фріків.
Вона ходить собі на стадіони і ринки,
Ховаючи в куртці телефон і флягу,
І я готовий палити сусідські будинки,
Щоби вона звернула на мене увагу.
Я готовий позбавити міста керування
І на портвейн перетворювати озерну воду.
Лише б вона, згадуючи про моє існування,
Писала мені листи про життя і погоду.
Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,
Лише б бути ближче до її ніжності й люті.
І слухати всі її втомлені байки про те,
з ким вона спить і кого вона любить,
Я вигадаю нові літери та розділові знаки,
І уб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,
Щоби вона забувала все, що могла знати,
Щоби вона дивилася в темряву і слухала тишу.
Небо за її вікнами буде холодне й зелене,
Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну.
Хай забуває про все, хай забуває навіть про мене,
Лише про мене хай забуває в останню чергу.

ВЕД.: Дякую! Сьогодні з нами був громадянин світу за великим рахунком...

ЖАДАН: Я — громадянин України.

ВЕД.: .. в хорошому сенсі слова, людина, яка воліє за будь-якої пори, будь-яких політичних вітрів залишатися самим собою. Письменник, поет Сергій Жадан. Дякую Вам!

ЖАДАН: Дякую вам, до побачення.

ВЕД.: Я, ведуча Інна Якобенко, прощаюся з вами, але не прощається радіостанція «Ваша хвиля». До зустрічі!