«Persona grata»: Тетяна Зеленська

[Відео було видалено]

ВЕД.: 11:20 на студійному годиннику, субота, я, ведуча Інна Якобенко, вітаю всіх, хто разом з радіостанцією «Ваша хвиля». Сьогодні гостею передачі «Persona grata» є чарівна жінка, директор обласної Полтавської універсальної наукової бібліотеки ім. Котляревського Тетяна Іванівна Зеленська. Доброго ранку!

ЗЕЛЕНСЬКА: Доброго ранку!

ВЕД.: Тетяно Іванівно, ви – людина архіскромна: даючи інтерв’ю обласній газеті, ви забули сказати, що є заслуженим працівником культури. Якби журналістка сама не уточнила, то, певно, і не зізналися б. Я хочу зробити вам комплімент. Мої колеги, спілкуючись з вами, характеризували вас так: «Про роботу говорить - як співає». Зазвичай так буває, коли людина, у якої беруть інтерв’ю, як кажуть, по вінця в темі. Знає всі ходи і виходи в професії, знає все від А до Я. В бібліотечній справі ви пройшли всі щаблі кар’єрних сходинок…

ЗЕЛЕНСЬКА: Так, легко говорити про те, чим живеш, що знаєш, звичайно, а в бібліотечній справі я вже більше 37 років, тому мені є що сказати і, я думаю, - це тема мого життя.

ВЕД.: Ви народилися не на Полтавщині?

ЗЕЛЕНСЬКА: Ні, але коріння моє… Я народилася на Чернігівщині, але поряд з Полтавською областю, це Прилуцький район. А мама моя народилася у Великобагачанському районі. І мама дуже хотіла, щоб після закінчення Харківського вузу я потрапила саме в Полтаву на роботу, тому що вона дуже любила свій край.

ВЕД.: Ви закінчили Харківський державний інститут культури, на той час він так називався…

ЗЕЛЕНСЬКА: Так.

ВЕД.: У виборі професії у вас були якісь дороговкази? Це було тільки ваше рішення, чи колективне, сімейне? Як ви дійшли висновку, що вам треба навчатися саме там?

ЗЕЛЕНСЬКА: Ну ніякого сімейного рішення не було, тому що змалечку дуже любила читати і якщо зараз уже не здивуєш тим, що дитина, йдучи до школи, вміє читати, то коли я в 60-му році пішла до першого класу, то тільки двоє дітей в школі уміли вже читати - я і ще один хлопчик, Вітя Пасічніченко, до цього часу пам’ятаю. І я дуже любила книжки, я пам’ятаю навіть першу книжку, яку я взяла читати в свої сільській бібліотеці. І якось так склалося, що бібліотека для мене була як друга домівка, дуже багато я там часу проводила, дуже багато читала, починаючи від першого класу і закінчуючи 10-им класом. І навіть коли бібліотекар нашої сільської бібліотеки йшла у відпустку, влітку, зазвичай мене просили, щоб я її підміняла на цей час у бібліотеці. Безкоштовно, це була така, як зараз прийнято говорити, спонсорська чи меценатська, допомога.

ВЕД.: Які усталені цінності, закладені у вашій сім’ї, де були мама, тато, ви пронесли через все життя і згодом почали прививати своїм дітям?

ЗЕЛЕНСЬКА: Перш за все, - це повага до старших. У нас не було такого диктату, щоб там от як старші сказали, тато з мамою сказали, так… не було. Це само собою розумілося, тому що в час, коли я виховувалась, мабуть, це загальноприйнятий такий принцип виховання був. Звичайно, я не можу сказати, що мені читали нотації, що так чи отак себе треба поводити, але обстановка в сім’ї спонукала до того, що я не могла собі уявити, як це нагрубити або якось нечемно відповісти старшій людині. Якщо ми десь їхали, щоб я сіла, а поруч стояла людина поважного віку… Просто це якось не було спеціально такого виховання, якихось виховних годин, це просто такі відносини були в сім’ї, що так виховали.

ВЕД.: У вас у трудовій книжці один запис - 37 років роботи в нашій Полтавській обласній універсальній бібліотеці.

ЗЕЛЕНСЬКА: Так, запис, звичайно, не один, тому що я 1 серпня 1974 року після закінчення інституту прийшла бібліографом в Полтавську обласну універсальну бібліотеку.

ВЕД.: За розподілом?

ЗЕЛЕНСЬКА: За розподілом, ну і були переміщення по службі. Я пройшла від бібліографа, була завідуючою сектором,була головним бібліографом, була заступником директора і ось уже 9-ий рік очолюю цю велику бібліотеку. Велику, корисну, цікаву, я надіюсь, для наших читачів.

ВЕД.: Ваші діти якого віку?

ЗЕЛЕНСЬКА: Доньці моїй 39 років, вона закінчила педагогічний наш інститут на той час, за фахом - викладач початкових класів. Але вона зараз займається своєю донькою. В мене є внучка Марійка, яку я дуже люблю і це взагалі – сенс мого життя. Хоч їй уже 14 років, і вона уже не потребує такої опіки, але з нею спілкуватися і бачити її, говорити з нею, - це для мене щастя.

ВЕД: У вас одна донька?

ЗЕЛЕНСЬКА: Так.

ВЕД.: Які суто жіночі нюанси, виховуючи доньку, ви намагалися… Зараз поясню. Є сім’ї, в яких дівчинку свідомо виховують так: ти принцеса, ти королєвічна, тобі не можна більше кілограму в руках носити, ти маєш знайти чоловіка, який тобі це життя розфарбує в яскраві кольори. Іншу виховують так: ти повинна завжди уміти, якщо буде потреба, розраховувати лише на свої власні сили; ти повинна мати освіту і повинна знати, що в будь-яку хвилину ти зможеш сама бути самодостатньою?

ЗЕЛЕНСЬКА: Ви знаєте, між цими двома крайнощами я би сказала – середнє. Але поки вона мама, в якому віці дитина б не була, - вона продовжує її виховувати. І от уже своїй дорослій доньці я намагаюся пояснити, що є речі, на які не потрібно витрачати ні свої нерви, ні свої емоції, ні робити з чогось проблему. Те, чого при подальшому, так би мовити, зі стороннього погляду, вже без емоцій, заспокоївшись, ти розумієш, що це зовсім не проблема. Я так говорю не тільки своїй доньці, а й колегам своїм. Тому що у нас люди, котрі не стикалися із якоюсь трагедією в житті, не втрачали рідних, вони іноді не розуміють цінності життя, швидкоплинності життя і того, що життя все-таки коротке і не варто його витрачати на якісь образи, якісь розбірки, на те, щоб пам’ятати образи, на дрібниці. Я завжди говорю, що треба прощати, це не такі образи, які можна пам’ятати роками. Просто в запалі там десь щось комусь хтось сказав, але треба вибачитись, треба пробачити одне одному оту запальність, оцю якусь образу гарячкову. Тому що це все не варто того, щоб ми тратили на це свій час і своє серце, свої нерви, свою енергію.

ВЕД.: Кажуть, між мамою і донькою завжди існує нерозривна ниточка, скільки б не було дитині років. А у вас ще й внучка, дівчинка. Продовження такої жіночої теми в сім’ї. А яка ви теща? До речі, теща високопосадовця. Як Валерію Олексійовичу в якості зятя? Слухається вас? Хто у вас домінує в стосунках, хто кого повчає?

ЗЕЛЕНСЬКА: В нас прекрасні стосунки, повчати – ніхто нікого не повчає. Тому що в мене своє життя, в молодої сім’ї -своє життя. Я намагаюсь не втручатися і не подобається, якщо до мене втручаються. Якщо навіть колись, зараз можна сказать, ну був час, що мені щось не подобалось, знаєте, така українська теща. Щось там попервах, спочатку щось, можливо, не подобалось… То треба стримувати себе, треба розуміти, що люди – різні. Тому ніхто ніким не керує, Боже збав, це недопустимо. У нас прекрасні відносини і я намагаюся до них не втручатися, це перш за все. І свої абсолютно якісь робочі моменти…

ВЕД: Не переносити в сім’ю …

ЗЕЛЕНСЬКА: Так, це не мій стиль.

ВЕД.: Давайте тоді про робочі моменти. Останнім часом доволі часто наша Полтавська обласна універсальна наукова бібліотека фігурує у новинах , пов’язаних з новими проектами, з комп’ютеризацією бібліотечної системи, з поїздками, обміном досвідом і т.д. Остання новина якраз саме в цьому сенсі була буквально тиждень тому.

ЗЕЛЕНСЬКА: Хочу сказати, що сучасна бібліотека – це не традиційне книгосховище, як звикли багато людей. До речі, у тих, хто не ходить до бібліотеки, саме така побутує думка, що от бібліотека – це так: прийшов, взяв книжку, прочитав, приніс, бібліотекар поставила її на полицю, зняла з полиці іншу і дала читачеві.

ВЕД.: … а насправді це…

ЗЕЛЕНСЬКА: А насправді це дуже складний організм. Ми - інформаційний заклад. Кожна людина у нас повинна знати інформацію, яка їй потрібна, для будь якої потреби: чи це для наукової роботи, чи це студенти для навчання, чи це учні для підготовки якихось там рефератів, чи для поглиблення навчального курсу. Це будь-хто, який має якесь хобі, якесь уподобання, чимсь займається. Тобто за змістом ми – бібліотека з універсальною літературою з усіх галузей знань і знову ж таки - різного рівня. Це для науковців - монографії, це спеціальна періодика наукова, але будь-хто, будь-яку літературу може знайти у нас в бібліотеці. Крім того, бібліотека зараз – це місце спілкування громади. Ми проводимо багато таких, ну раніше вони називалися масові заходи: це і презентації, це і зустрічі з письменниками, зустрічі з художниками, з творчими людьми. У нас працюють клуби за інтересами. Це клуб зустрічі з цікавими людьми, він так і називається: клуб краєзнавства, клуб поезії. Тобто люди навіть не те, щоб взяти інформацію в бібліотеці приходять, а просто поспілкуватись. Поспілкуватись з однодумцями, обговорити якісь проблеми, в т.ч. і творчі проблеми. Дуже цікаво у нас проходять засідання клубу любителів поезії, тому що там читають свої нові вірші, обговорюють їх: що сподобалось, що не сподобалось. Більш такі маститі уже поети можуть підказати молодим, що там десь щось. Проаналізувати і що потрібно поліпшити. Тобто, це місце спілкування, бібліотека, для громади. Але ж, перш за все, і інформація, де отримати інформацію. І для того, щоб наші читачі, навіть користувачі вже прийнято говорити, одержували більше інформації з будь-яких питань. Ми, звичайно, беремо участь у міжнародних проектах. Це ось останній проект міжнародний, «Бібліоміст», який фінансується із благодійного фонду Біла і Мелінди Гейтс. За цим проектом минулого року, позаминулого року 2 райони у нас одержали комп’ютерне обладнання для того, щоб в районних і сільських бібліотеках обладнати такі пункти вільного доступу до інтернет-ресурсів для своїх користувачів, і минулого року ще 10. Це було визнано подією року і за оцю роботу, за цю діяльність я одержала премію І.П.Котляревського. Але це не моя особиста премія, це спільна робота і моєї команди: науково-методичного відділу, заступників, і величезна робота бібліотекарів області, тому, що треба було писати проекти, треба було написати їх дуже гарно…

ВЕД.: І головне – переконливо…

ЗЕЛЕНСЬКА: Переконливо для того, щоб комісія, яка відбирала переможців в цих проектах, змогла їх оцінити. Ну така оцінка саме: 10 переможців – це 3 по Україні серед областей України вибороли оцю перемогу. І зараз триває цей конкурс. Уже 3-ій етап цього конкурсу і, я надіюсь, що наступного року у нас теж будуть переможці. Це робиться для того, щоб люди могли будь-яку інформацію одержати з інтернету. Тому що, особливо в селах, зараз фінансуються бібліотеки для поповнення книжкових фондів вкрай недостатньо, і саме за допомогою цього проекту сільські жителі матимуть доступ до світової інформації такий же, як і міський житель. Але це, звичайно, потребує багато роботи, тому що за цим проектом ще було передбачено навчання для сільських бібліотекарів. Ми писали проект на створення регіонального навчального центру. І зараз протягом року навчаються наші колеги із районних і сільських бібліотек основам комп’ютерної грамотності, основам роботи в інтернеті і уже приїжджаючи на місця, вони не бояться комп’ютера, вони знають, як його включити, які цікаві і корисні можна знайти сайти в інтернеті, тобто, це дуже така велика допомога бібліотекам як районним так і сільським, вчителями для проведення уроків. В Диканьці ми минулого року відкрили ще один такий центр доступу до інтернету. Коли туди приїздиш, завжди там діти. Вчителі приводять, ну класи ж зараз невеликі, то на 5-6 комп’ютерів можна розмістити дітей. Мені дуже сподобалось, як проводять уроки географії. Ну одна справа показати якісь ілюстрації просто десь у альбомах або атласах географічних, а інша справа, коли, скажімо, Ніагарський водоспад - ось як ця вода тече, яка це краса; чи тварин екзотичних, коли вивчають біологію, зоологію, то це, звичайно, дуже корисний матеріал. І якщо діти користуються інтернетом в бібліотеці, то, по-перше, вони під наглядом, вони не будуть користуватись там якимись непотрібними для них сайтами, вони користуються протягом години (це ж не мамі там чи бабусі сказав, відмахнувся і втупився в комп’ютер далі до вечора чи й до ночі). А там годину ти маєш працювати, а потім тебе замінить твій товариш, який теж хоче попрацювати. Тобто, це дуже гарний проект, дуже приємно в ньому працювати.

ВЕД.: Тетяно Іванівно, ви особисто – впевнений користувач ПК?

ЗЕЛЕНСЬКА: Ну на 100%, те, що мені необхідно, я зможу найти, але так сказати, що я там прямо все-все-все – ні.

ВЕД.: Ви - в процесі?…

ЗЕЛЕНСЬКА: В процесі, звичайно, ну нема часу, щоб там навіть на курси на ці ж піти, а так у процесі користування я знаю, як там де що знайти потрібно, то знаю.

ВЕД.: У вас була можливість порівнювати, зокрема, роботу бібліотечної системи України і інших європейських (і не лише країн) під час робочих поїздок. Що ви побачили такого, що хотілося б запозичити і мати у нас?

ЗЕЛЕНСЬКА: Позаминулого року я з іншими колегами була за цим міжнародним проектом «Бібліоміст» у Сполучених Штатах, ми навчались тиждень в Іллінойському університеті в інституті бібліотекознавства. Там була робота поставлена так, що півдня до обіду зранку читали теорію, з перекладачами, звичайно, а після обіду ми вже знайомились з роботою якоїсь бібліотеки. І цікаво було дуже! Оскільки в нас головна тема – це управління бібліотекою, то нам показували навіть різні стилі керівництва. От авторитарний стиль керівництва і отакий командний якийсь… Було цікаво співставити ці обидва стилі і щось взяти для себе, і цікаво було ознайомитись з роботою бібліотек. Що вразило – це величезна кількість читачів… Незважаючи на те, що можливості доступу до інформації, саме електронної інформації, великі, але все-таки величезна кількість людей у бібліотеках. Починаючи від найменшої дитини, тому що там є освітні програми, які розраховані на дитину, починаючи з року. Тобто, в дитячу бібліотеку приходять мами, у них є перелік занять чи заходів, які протягом місяця будуть відбуватись в цій бібліотеці, вони вже обирають для себе, що цікаво буде для їхніх дітей. І вони приходять, ми бачили, іде мама, дитятко одне на руках і двоє за ручки держаться…

ВЕД.: Для кожного -- своя програма…

ЗЕЛЕНСЬКА: Так, різного віку, але для кожного своя програма. Там такі вигородки, там ляльковий театр, оцих самих найменшеньких вони участь розрізняти кольори, просто яскраві якісь іграшки, фігурки різних кольорів і в них спеціальна програма, яка навчає.

ВЕД.: Бібліотека, школа, центр дозвілля – все, як кажуть, в одному флаконі.

ЗЕЛЕНСЬКА: Так, так, тобто, діти ці, мабуть, ще дошкільного віку діти були, але від дошкільного до найменшенького цього, що тільки-тільки починає говорити, до того дошкільняти, яке буде скоро йти до школи, там всім знаходиться місце.

ВЕД.: Наскільки реально у вашій бібліотеці створити такий центр?

ЗЕЛЕНСЬКА: Ми не обслуговуємо дітей, але цікаво, якби, наприклад, я була директором дитячої бібліотеки, можна щось…

ВЕД.: До речі, про дитячу бібліотеку. Ущільнення площі наскільки вплинуло на вашу роботу, як ви зараз почуваєтесь?

ЗЕЛЕНСЬКА: Ми почуваємось некомфортно. Не тільки ми, - наші читачі, тому що ми змушені були віддати актовий чи лекційний зал на 1-му поверсі на сто місць, де ми проводили і свої зустрічі з письменниками, і конференції, і інші заходи. Там нашим читачам було комфортно. Зараз же всі заходи, от днями було нагородження переможців «Краща книга року Полтавщини»… Звичайно, бажаючих прийти багато, ми вимушені проводити це в невеличкій аудиторії, розрахованій на 40 чоловік, але туди, зазвичай, вдвічі, а то і більше людей приходить, ми підставляємо стільці додаткові і це не зовсім комфортно. Тому, що там невелике приміщення, там буває душно, буває жарко, буває, ну, некомфортно тут. Я розумію, що якщо людина прийшла, навіть якщо цікаво, але вона просиділа в задусі, то наступного разу вона може не прийти. А ми все-таки працюємо для людей, не для того, щоб записати там собі в щоденник, що ми зробили. Тому хочеться, щоб людям не тільки цікаво було, а ще й комфортно, щоб вони знали. Що там і цікаво, і вони відпочинуть або щось цікаве для себе винесуть із цих зустрічей творчих.

ВЕД.: Хотіла б про вашу думку з приводу взагалі цієї ситуації з дитячою бібліотекою дізнатися, оскільки ви опосередковано знаходитеся, так би мовити, всередині процесу.

ЗЕЛЕНСЬКА: Ну, я не можу впливати на цю ситуацію. Розумієте, оцінка ситуації – це дуже довго говорити, і з документами, і з усіма цими судовими справами, читачеві чи слухачеві нашому це не буде цікаво. Ми маємо те, що маємо: в результаті всіх цих перипетій і всіх цих судових рішень бібліотека залишилась без приміщення, а допустити, щоб просто її викинули на вулицю, я не могла, як бібліотекар, перш за все. І тому погодилась, але тоді було рішення, що це тимчасово, на 2 роки.

ВЕД.: Але немає нічого більш постійного, аніж тимчасове.

ЗЕЛЕНСЬКА: Так, і що замовлено вже проект, до речі, проект таки був замовлений, він є на будівництво нової бібліотеки, але ж треба розуміти і те, що така економічна ситуація зараз в країні, тобто реально треба дивитись. Когось винити в тому, що не побудовано до цього часу… Реально немає можливості побудувати. Моя думка така, що можна об’єднувати бібліотеки юнацькі, для юнацтва, вірніше, і для дітей. Тобто, бібліотеки для дітей та юнацтва, є такі приклади роботи і…

ВЕД.: Тоді читачі плавно переходять з однієї категорії в іншу.

ЗЕЛЕНСЬКА: Так, так, в них, розумієте, якщо у наукову бібліотеку ходять люди більше вже працювати, працювати або відпочивати, спілкуватись у якихось клубах за інтересами, то функції бібліотеки для дітей, бібліотеки для юнацтва все-таки більше як би пізнавально-розважальні. Допомагають у навчальному процесі, вони працюють з дітьми, заохочуючи до читання, але все-таки я вважаю, що оскільки тут і вікові категорії переходять від однієї до іншої, а юнацтво – це така категорія, розумієте, якщо за 30 людині, це вважається молодий вік, то вони всі є читачами нашої бібліотеки.

ВЕД.: Тетяно Іванівно, скільки зараз активних читачів у вашій бібліотеці?

ЗЕЛЕНСЬКА: В нас кількість читачів так в одну чи в іншу сторону коливається, 40 тисяч ми маємо читачів протягом року.

ВЕД.: Якщо порівнювати бібліотеку 80-х, коли ви були молодим спеціалістом, і бібліотеку 2011-го року… Є різниця?

ЗЕЛЕНСЬКА: Якщо говорити саме про нашу бібліотеку, то у 80 році вона містилася ще у маленькому приміщенні двоповерховому, але дуже тісному на вулиці Шевченка, 3 і тоді у нас така ситуація була, що 3 відділи містились в одній кімнаті. А відділ – це був стіл із працівником, із завідуючим відділом по одну сторону столу, а з працівниками цього відділу - по другу сторону столу. То, звичайно, те, що побудувалось в Полтаві таке прекрасне приміщення бібліотеки, це, перш за все, величезний подарунок нашим жителям, не тільки Полтави, але й області. Тому що у нас дуже багато читачів із районів приїздять і навіть із інших міст, областей. І відмінності в роботі, звичайно, величезні. Тому що, коли я прийшла на роботу, в 80 роках, було таке уявлення, що це книгосховище: перш за все, зберегти, там читачеві, Боже збав, тільки читальні зали, щоб додому нічого не видавали. Але зараз ситуація міняється і все-таки сидіти на величезних багатствах, як отой скупий на сундуці з золотом, це не логічно, книги повинні читатися.

ВЕД.: Ви кажете, що у вас є читачі із інших областей?

ЗЕЛЕНСЬКА: Так.

ВЕД.: А за якою літературою приїздять такі читачі?

ЗЕЛЕНСЬКА: От, наприклад, приїздили із Дніпропетровської області. Їм, мабуть,ближче було до Полтави доїхати. Вони шукали статтю про своє село в газеті «Молодь України». Ми, до речі, з 70-х років маємо підшивки газет, ми їх зберігаємо, у нас величезний газетний фонд і на нього є попит, тому що навіть журналісти, особливо газетні журналісти, так сказать, люблять там такі рубрики в газетах, там 50 років тому, чи 20 років тому в цей день. Календар такий. То, звичайно, користуються цими старими газетами для того, щоб подивитися, а що саме в цей день було 20 років тому.

ВЕД.: Свого часу, коли писала наукову роботу про обласне радіо, якраз завдяки обласному архіву і вашій бібліотеці все, що колись хоч рядком згадувало про обласне радіо, змогла перечитала. У радіо є момент позитивний в тому, що ми можемо про будь-яку подію через секунду вже й розповісти, але те, що карбується… Як кажуть, «что написано пером», - це позитивний бік уже газети.

ЗЕЛЕНСЬКА: Так. І зараз, хоча йде мова і про створення електронних бібліотек і це, звичайно, правильно і корисно, тому що, на мій погляд, немає різниці, з чого ти зчитуєш інформацію, чи ти з газети 20-літньої давності, чи ти з екрана комп’ютера… Кому як комфортно. І буваючи, наприклад, в Іспанії, це поїздка була організована нашою українською бібліотечною асоціацією, ми були в університетській бібліотеці, яка розташована в старовинному, ще 16 століття, приміщенні, це колись абатство там було, і стіни оці – просто тесаний камінь, не шліфований, нічим не пофарбований, природний камінь, і демонструвалась інформація для читачів, користувачів, інформація проектувалася саме на оці кількасотлітні стіни. І це було поєднання таке!

Несуть інформацію проектора сучасного. І мені сподобалось, як кожного разу кудись потрапляєш, оскільки там йдуть спори такі чи полеміка, ну що вже карткових каталогів не потрібно бібліотеці, вже є електронний каталог. Так, в нашій бібліотеці електронний каталог, нові надходження, ми його ведемо з 1995 року. Але ж ми роздруковуємо всі картки на книги, на статті із періодичних видань в традиційний картковий каталог. Тому що, знаєте, якось надійніше, спокійніше…

ВЕД.: Я вас розумію, наші МЕЗи для монтажу також про всяк випадок стоять, кажуть, що й на Бі-Бі-Сі також не поспішають позбуватися цих старих громіздких, але надійних комплексів – а мало що?

ЗЕЛЕНСЬКА: Так, і я бачила в Брюсселі в Королівській бібліотеці зал каталогів, оскільки я починала бібліографом працювати, мені саме бібліографічна сторона справи бібліотечної ближча. І я завжди звертаю на це увагу, то в залі каталогів половину стоять такі дубові добротні каталожні шафи із столами для читачів, а половину залу каталогів займають комп’ютери. Приходять, кому як зручно: кому зручніше знайти швиденько в каталозі, кому зручніше знайти і зробити замовлення на потрібну літературу…

ВЕД.: Може когось, навпаки, в бібліотеці приваблює якась певна метафізика -- торкатися цих старих карток, які гортали тисячі рук…

ЗЕЛЕНСЬКА: Так, і теж ми бачили оце саме у Барселоні, в Іспанії, в оцій бібліотеці. Ми бачили, як сидять з ноутбуками або за стаціонарними комп’ютерами користувачі і сидить такий поважного віку сивенький так з виду, мабуть, професор університету, і він гортає картковий каталог і так собі в блокнот олівчиком записує якусь інформацію. Тобто, кому як зручніше, це не можна говорити там – книга або комп’ютер, цього не можна говорити, це книга і комп’ютер. Це допомога, допомога в отриманні інформації. Але вони не антагоністи і вони ніколи … Комп’ютер книгу не замінить. Ви знаєте, скільки віків пережили книги, і вони є.

ВЕД.: Тетяно Іванівно, раніше у бібліотекарі йшли люди, які, апріорі, любили читати, багато читали, в переважній більшості. Зараз приходять до вас молоді спеціалісти. Як ви оцінюєте їхній рівень – начитаність, обізнаність в бібліотечному процесі, в новинках літературних?

ЗЕЛЕНСЬКА: Ой, на жаль, ми вже давно не одержували спеціалістів з вищою освітою безпосередньо з мого рідного інституту, який зараз є академією культури, тому що причини різні. Молоді люди зараз, багато молодих людей, хочуть все і зразу, а якщо немає житла, немає в нас гуртожитку, немає змоги забезпечити якимсь житлом, то люди приїжджають, зарплата невелика, платити за квартиру дуже дорого і в кращому випадку вони відпрацювали те, що по закону, 3 роки, і поїхали десь ближче до рідних, до мами, до якоїсь допомоги. Але у нас багато працюють випускників Гадяцького училища культури. Саме на державних іспитах у Гадячі я часто буваю, ось останні 3 роки підряд.

ВЕД.: І придивляєтеся?

ЗЕЛЕНСЬКА: На державних іспитах головою комісії, я придивляюся і тих молодих, в нас дівчата, звичайно, випускниці цього училища бібліотечного відділення, я придивляюся: якщо людина цікава, якщо видно, що це їй подобається, то ми запрошуємо на роботу, але з умовою - зразу ж таки на заочне навчання до вузу. На жаль, зараз у нас в Україні – це Харківська академія культури, ну, майже єдиний такий навчальний заклад. Є, звичайно, відділення у Рівному, у Миколаєві, але університет культури Київський вже підготовкою бібліотекарів майже не займається. Там уже будь-які спеціалізації, але…

ВЕД.: У чистому вигляді бібліотечної справи немає…

ЗЕЛЕНСЬКА: У чистому вигляді немає. Але якщо починає працювати, то відношення до роботи, якщо там заявляють: ой, так мало платять! Але ж коли людина іде навчатися цій професії, то вона знає ситуацію, це ж ні для кого не секрет, що в бібліотеках завжди була мала зарплата. І те, що останні роки в нас все-таки держава більше уваги звернула на це, на роботу бібліотек, на їх значимість в суспільстві, на те, що це заклади інформації, надання інформації людям. В нас за законом, за постановою Кабміну, є і надбавка за вислугу років, тобто, якщо людина пропрацювала певний вік, то вона вже має спочатку 10%, потім 20, потім 30, після 10 років уже 30% доплати до свого окладу посадового. І, крім того, ми маємо доплату 50% за особливі умови роботи. Часом питають: «А які ж у вас там особливі умови?» А цих умов набирається дуже багато, починаючи навіть від того, що ми працюємо в загальноприйнятий вихідний, це в неділю, коли люди відпочивають, ми працюємо. Це якийсь дискомфорт в життя людини вносить. Тому що у вихідний працівник не може знаходитись зі своєю родиною. Він, звичайно, має вихідний в п’ятницю, припустимо, якщо в неділю працює, але все-таки це теж одна із цих умов. Те, що сільські бібліотекарі працюють в нетоплених і не освітлюваних приміщеннях, але працюють, це теж особливі умови. Ну умови ці можна перераховувати дуже багато, тому що навіть і запиленість фонду, яка в жодній країні світу ця проблема не вирішена, хоча бачила я і спеціальні там машини, через які пропускається фонд, які обезпилюють, але це паперовий пил, він російською мовою «неистребимый». Тобто його якось знищити неможливо. Це теж. А те, що книжки проходять через стільки рук, це теж…

ВЕД.: Фактор ризику…

ЗЕЛЕНСЬКА: Фактор ризику, так. Тобто, умови особливі таки є. І слава Богу, що це таки розуміють і зараз уже зарплата не та мізерна, ну відносно.

ВЕД.: Тетяно Іванівно, мабуть, не логічно було б мені в цьому ефірі не запитати у головного бібліотекаря області, що, окрім різних законодавчих актів, що стосуються бухгалтерії, економіки, бюджетного кодексу, що читає головний бібліотекар області, коли до цього доходять руки?

ЗЕЛЕНСЬКА: Вдома я, як будь-яка звичайна жінка, якою я й є, люблю почитати щось таке для душі. Мені подобаються і іронічні детективи, жіноче читання, якісь романи, який прочитаєш, на другий день ти забудеш, але саме оце. І про різні подорожі. Про різні країни подобається читати. Сучасна українська проза дуже подобається.

ВЕД.: А кого з сучасної української прози ви для себе виділили як свого автора?

ЗЕЛЕНСЬКА: Ну я не можу сказати, що якийсь один автор от є, що я перечитала оце все. Мені подобається Ірен Роздобудько дуже, мені подобається Ліна Костенко, Любко Дереш. Це зовсім різний і виклад матеріалу, і стиль, різна тематика, але подобається те, що є автори такі, якими захоплюєшся. Починаєш читати, іноді, як прийнято говорити, розкручений автор, але починаєш читати, і сам стиль письма, що ти не можеш, от ти не можеш отак швидко…От тормозить, тормозить, не можу я так швидко, швидко, як по воді так щоб попливло.

ВЕД.: На жаль, ефірний час добігає кінця, тому я мушу поставити останнє запитання. Я завжди прошу наших гостей наприкінці розповісти пристойний анекдот або притчу.

ЗЕЛЕНСЬКА: Ну от я в нашій розмові сказала, що намагаюся, як, переконати людей, що є речі, на які не потрібно витрачати свої нерви і відношення змінювати, то мені сподобався такий анекдот. Молода водій вчиться паркуватися. От з чоловіком паркуються, припаркувалася вона, а він так спокійно каже: «Ну все прекрасно. Отой шикарний «Лексус», він і був пом’ятий, ота кішка, вона дохла й була, а ця ялинка, вважаю, тут взагалі не потрібна була». Тобто відношення до життя, відношення до проблеми треба все-таки розрізняти - що дуже важливо, а на що можна подивитися з гумором просто і з якоюсь посмішкою його пережити.

ВЕД.: Я дуже сподіваюся, що і решту сьогоднішнього суботнього часу ви проведете так само в хорошому настрої, з яким ми з вами завершуємо ефір. Я нагадую, що нашою гостею була директор Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Котляревського Тетяна Іванівна Зеленська.

ЗЕЛЕНСЬКА: А я надіюся, що слухачам було цікаво почути розповідь про бібліотеку і хочу всіх запросити, хто ще не знає, що в бібліотеці не тільки корисно, а й цікаво, - приходьте до нас!

ВЕД.: Я, ведуча Інна Якобенко, прощаюся з вам, але не прощається радіостанція «Ваша хвиля». Залишайтеся з нами!