«Persona grata»: Владислав Шевченко

[Відео було видалено]

ВЕД: Вітаю вас. Субота. 11:20 і, як завжди, на радіостанції «Ваша хвиля» в суботу о цій порі — передача «Персона грата». Я, ведуча Інна Якобенко, вітаю всіх, хто зараз разом із нами, і мого сьогоднішнього гостя — виконуючого обов’язки головного режисера Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Гоголя Владислава Шевченка. Доброго ранку Вам!

ШЕВЧЕНКО: Доброго ранку!

ВЕД: Влад, як почуваєтеся в такій поважній «шапці»?

ШЕВЧЕНКО: Ну я вже три роки — виконуючий обов’язки головного, тому вже звик. Зізнаюсь: звик.

ВЕД: А як довго може тривати оце «в.о.»?

ШЕВЧЕНКО: Ну, за законом України — безмежно довго.

ВЕД: А від чого залежить перейти в статус таки головного режисера, а не виконуючого обов’язки?

ШЕВЧЕНКО: Ну, у всякому разі — не від мене.

ВЕД: Владе, ми, зазвичай, робимо такий екскурс у минуле наших гостей. З огляду на ваш вік — не таке вже й далеке минуле... Ви родом з Полтавщини.

ШЕВЧЕНКО: Так, Миргородський район, село Попівка.

ВЕД: Хто формував вас як особистість? Хто і донині у вашій душі, у вашому серці як зразок, з якого ви себе, певною мірою, ліпили?

ШЕВЧЕНКО: Знаєте, я вже народився «хворою людиною» до мистецтва, «хворою» — з таким діагнозом. Я ще в школі не знав, як учать режисурі, але вже був упевнений, що я буду режисером. Ну і, звичайно, в школі займався всіма можливими видами самодіяльності: театром, гуртками, віддавався повністю. І після закінчення школи вступив до Гадяцького училища культури за фахом «Режисер видовищно-театралізованих заходів» і після закінчення — Київський національний університет театру, кіно та телебачення імені Карпенка-Карого.

ВЕД: В школі дуже часто буває, коли діти дуже активні, для того, щоб трохи їхню надмірну енергію розпорошити, батьки записують їх у всі гуртки. Така собі сублімація. Ваші батьки мали відношення до царини культури, чи вони, можливо, займались музикою (або хоча б грали на музичних інструментах)?

ШЕВЧЕНКО: Ну тут — складно. В мене мама за фахом — бібліотекар, але пропрацювала все життя секретарем сільської ради. Батько — педагог креслення та трудової справи. Бабуся намагалася привити мені любов до музики, купила піаніно, посадила, сказала: «Учи!». Після цього музичні інструменти я просто зненавидів.

ВЕД: Де зараз це піаніно?

ШЕВЧЕНКО: Дома стоїть, як раритет. Я забороняю батькам куди-небудь його дівати.

ВЕД: Ви в школі вирішили, що спочатку буде культосвітнє училище, а потім — вища освіта?

ШЕВЧЕНКО: Так склалися обставини. Я не був впевнений у своїх силах, тому навіть не пробував вступати до вищого учбового закладу і пішов в училище. Але тепер не шкодую, тому що училище дало мені дуже гарний фундамент для розуміння професії, бачення себе в цій професії. І я вже знав напевне, що я хочу. І, поступивши до вищого учбового закладу, я удосконалювався. Тобто, не прийшов, як білий аркуш паперу.

ВЕД: Був період, коли ви удосконалювалися і на обласному радіо...

ШЕВЧЕНКО: Так.

ВЕД: ...в статусі диктора. Цей шматочок життя що вам дав?

ШЕВЧЕНКО: Надзвичайно... організованість, якщо так можна сказати. Відчуття адреналіну, тому що все-таки актор, коли виходить на майданчик сценічний, — він відчуває глядача зараз. Коли ти сидиш в студії перед мікрофоном, ти відчуваєш тисячну аудиторію, яка тебе слухає. Це — теж адреналін, який не можна ніде здобути. Дуже гарне відчуття. І, звичайно, організованість. Тому що постійна відповідальність. Прямі ефіри, час треба розрахувати.... Велика організованість така, зібраність добавилася. І, звичайно, найкращі спогади. І навіть десь у глибині душі такий жаль, що зараз займаюся іншою професією. Але свою професію теж люблю безмежно.

ВЕД: Ви знаєте, мені здається, що електронні ЗМІ найбільш наближені до театру, тому що люди, які працюють на радіо, на телебаченні, — не лише автори тексту, а й режисери довершеного образу (в картинці чи звукоряді). Вони малюють словом, дотягують звуком, музикою, і змушують глядача (а особливо — слухача) свого намалювати цей образ в голові.

ШЕВЧЕНКО: Це — правильно, тому що основа акторської майстерності, як називається — сценічної мови полягає це бачення: що я говорю — я маю уявляти, маю малювати ці картини словом. І тому, звичайно, людина не може байдуже говорити: той вірш починає переживати, той текст починає ілюструвати словом, інтонацією, перепускати через себе — не просто начитувати текст, сухо озвучувати літери.

ВЕД: Але, перш ніж стати режисером театру, ви починали як актор...

ШЕВЧЕНКО: Так.

ВЕД: ...найяскравіші сторінки свого акторського життя-буття з якими акторами-колегами ви пов’язуєте? Від кого чому навчилися?

ШЕВЧЕНКО: Ну, прихід в театр — це, взагалі, стало для мене надзвичайною подією в житті, тому що для мене театр це була вища міра якогось уявлення про щастя в професії. Попасти в храм мистецтва, де працюють видатні люди. В театр, який мав славетну історію. Котляревський, Кропивницький, всі корифеї виступали на наших підмостках. Тому, звичайно... Коли я почав працювати, виходити на сцену разом з тими самими народними артистами, провідними акторами театру, то, звичайно, це було і хвилювання, і щастя, і задоволення, і все. Я не можу тут назвати когось одного. Тому, що театральна трупа, театральний колектив має свою естетику, має свою форму і там ти або приживаєшся, або проникаєшся духом, ти стаєш дихати з цими людьми одним повітрям, або ти будеш, як інородне тіло. Як правило, такі актори в театрі не затримуються довго. І тому... ну в мене — так зорі склалися, що в мене все вийшло. Все вийшло на гаразд. Три роки я пропрацював актором, два роки режисером постановником і вже четвертий рік працюю виконуючим обов’язки головного режисера.

ВЕД: Коли ми дивимося на таке красиве життя, витончене, вишукане — в царині мистецтва — з вишуканою китайською порцеляною, з якимись там парчами, атласами й так далі, це все, як правило, антураж вже розкручених, відомих акторів, з пристойними статками і відповідним рівнем життя. А коли думаємо про наше життя-буття на рівні обласного центру, знаючи, що це — державний заклад культури, знаючи, що народний артист підробляє підсобником на будівництві і т.д., знаючи як фінансується у нас культура, відтак, розуміючи приблизно рівень оплати цього титанічного внутрішнього надлому, оцього пориву, постійного бажання розвиватися — принаймні, якщо це нормальний актор, тим більше — режисер... Розуміючи, що це — не те що в рази...Ну просто, мабуть, не адекватне оцінювання акторської (режисерської) віддачі. Як актори зараз виживають, за рахунок чого? Що вони роблять — концерти, корпоративи? За рахунок чого вони живуть?

ШЕВЧЕНКО: Я вам хочу сказати зразу, що в театрі немає випадкових людей. І люди, які прийшли працювати в театр, у них все-таки є пріоритет — творча реалізація, самореалізація, а вже фінансові питання відходять на другий план. Не скажу — це гарно чи погано, не скажу, що в нас великі чи малі зарплати, не буду називати цифр... Але хочу сказати, що... в крайньому випадку ми не маємо вибору. На Полтавщині у нас один професійний театральний заклад — це театр Гоголя. Драматичний — я маю на увазі. Ляльок ще є. І хочу сказати, що якщо брати, в порівнянні з іншими державними установами, то ми фінансуємося не дуже погано. І ми отримуємо не мінімальну зарплату.

ВЕД: Ну ще не вистачало мінімальної зарплати, щоб сидіти на сухарях.

ШЕВЧЕНКО: У нас дуже велика ступінь градації в театрі по зарплатах.

ВЕД: Це від акторської майстерності залежить?

ШЕВЧЕНКО: І від акторської майстерності. Діляться працівники так: творчі працівники, є помічний склад творчого, є цеха — люди там просто — плотники, прибиральниці...

ВЕД: Бутафори...

ШЕВЧЕНКО: Так, так, так... Вони всі діляться і в кожного дуже різна грань зарплати. Якщо сказати, що в нас всі гарно в театрі получають, — це буде неправда. І сказати, що всі погано получають — це теж буде неправда. Але завжди керівництво театру йде на поступки, якщо актор має змогу десь підпрацювати. А якщо це ще буде десь допоміжний заробіток по спеціальності, використовуючи свою професію, то — тільки «за», ми йдемо на всі поступки, ніколи не було ще жодної догани чи виговору за те, що хтось десь пішов з іншою компанією, заробив там кошти.

ВЕД: Зразу запитання «на засипку»: використовуючи талант і можливості професії, Дідів Морозів грали?

ШЕВЧЕНКО: Особисто я?

ВЕД: Так.

ШЕВЧЕНКО: І не раз! Зараз уже, на превеликий жаль. Часу немає!

ВЕД: Вашим дипломним спектаклем став «Вій». Але до нього була ще «Лісова пісня», яка свого часу мала хорошу пресу у Полтаві, широкий резонанс (в колі тих людей, які цікавляться театром, мистецьким життям). Що нового ви, як режисер, принесли у такий класичний матеріал, який тисячу разів ставили на різних сценах України і за її межами?

ШЕВЧЕНКО: Знаєте, от є таке запитання, що вам більше подобається — класика, чи сучасна література, драматургія? Театр повинен бути сучасним, бути актуальним. Але не має нахабно закреслювати все, що було до цього. І якщо режисеру, от особисто мені, вдалось якось хоч трішечки поєднати сучасні тенденції із класичним матеріалом і знайти золотий компроміс, то, я вважаю, в мене вистава вдалася. І... ну от вже мені в театрі приписують, що (от таке негарне слово) я паскуджу класику. Я не вважаю, що я її паскуджу. Це суддя-глядач нехай дивиться і каже. Я намагаюся в кожному класичному творі, який беру в роботу, знайти ті моменти, які прозвучать сьогодні по-новому, відповідно з сучасним звуком, світлом, якимись театральними прийомами рішення якихось епізодів, сцен. І що виходить — це вже на розсуд глядача.

ВЕД: Власне, є глядач, вихований на певних виставах, на прийомах режисерських, але ж ви зацікавлені так, як і ми — свою слухацьку аудиторію, зацікавлені розширювати свою глядацьку аудиторію. А новий глядач — він нове життя диктує, нові запити, нові смаки і так далі. Не можна, як кажуть, на старих дріжджах бродити безкінечно. Потрібно підкидати весь час нові й нові ідеї.

ШЕВЧЕНКО: Я зараз можу так сказати з впевненістю, що от на сьогоднішній день ситуація в театрі склалась по репертуару, по репертуарній політиці так: ми можемо задовольнити майже ... ну не всі сто відсотків потреб глядача, але більшу частину, тому що в нас в репертуарі є як класична драма староукраїнського побутового театру в цих найкращих традиціях, так і сучасні вистави, вирішені в пластиці, сучасна хореографія, класична, тобто...

ВЕД: Називайте, називайте... Збирайте свого слухача і глядача...

ШЕВЧЕНКО: Я збираю!.. Я запрошую всіх 14 жовтня на святу Покрову. Ми запрошуємо. Ми відкриваємо 76-ий театральний сезон і вже будемо працювати і показувати як нові вистави — як наші здобутки, так і діючий репертуар театру. Тому зараз не зможу перелічити... «Назар Стодоля», 14-го, «Безталанна», 15-го. Та майже кожного дня будемо показувати виставу для полтавських глядачів, для гостей нашої Полтави славної — будемо працювати і дарувати свою майстерність.

ВЕД: Ви сказали, що намагаєтеся у класичний контекст вносити нові свіжі тенденції... А ви готові до карколомних театральних перформенсів у стилі, скажімо, Жолдака?.. Коли до нього на виставу люди заходять через стрій солдатів, які тримають на повідках німецьких вівчарок ... і так далі?.. Або ж той самий El Кравчук, за версією Жолдака, — голий Гамлет?

ШЕВЧЕНКО: Я відповім на це запитання: а навіщо? Є полтавський театр зі своїми дуже хорошими традиціями — художніми, художньо-мистецькими традиціями. А є театр Жолдака. Якщо люди хочуть побачити саме цей перформенс, ці шукання космосу і так далі — будь ласка: вистави Жолдака йдуть в Харкові. Театральний глядач купує квиток, їде, дивиться там виставу. Свій полтавський театр... В Харкові немає таких вистав, як у нас. У нас нема таких, як у них. В чому вся «прєлєсть театра»? В тому, що він — різний. І в кожного театру є свої традиції. Полтавський театр ніколи не буде схожий на театр Франка. Театр Франка ніколи не буде схожий на Київський національний театр Лесі Українки. Вони — різні. Це — гарно. Не можна копіювати. Так, ми можемо викинути такий фортель і поставити виставу у стилі Жолдака. Хоча це не буде Жолдак. Це буде в стилі Жолдака. Але, знову ж таки, питання: навіщо?

ВЕД: Ви мріяли про повну реалізацію у цій професії і крок за кроком ідете до своєї мети. Зараз займаєтесь тим, про що мріяли з дитинства. Окрім нашого театру є у вас інші улюблені театральні заклади?

ШЕВЧЕНКО: Ви знаєте, я... Складно відповісти однозначно на це запитання, тому що в кожному театрі (так само, на превеликий жаль, і в нашому) є свої плюси, є свої недоліки. Мені подобається, наприклад, надзвичайна підбірка акторів театру Франка. Тому що там — особистості. Мені подобається надзвичайно сильна режисура в театрі Лесі Українки. Мені подобається те, що театр Шевченка у Харкові має свої такі карколомні, театральні художні принципи роботи. Тому, що у них навіть до Жолдака вистави були не всі побутові. Там теж були шукання. Там Курбас працював. Кожен має свої театральні задумки. В кожного театру можна знайти свої плюси і мінуси. І щоб сказати: «О, це той театр, на який я буду рівнятися»...

ВЕД: Наприклад, ви їдете у столицю, у відрядження, і у вас є вільний вечір, є можливість піти в театр. В який столичний театр підете?

ШЕВЧЕНКО: Особисто я? Це — буде реклама.

ВЕД: Чому? Наприклад я точно піду у Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра. Стовідсотково. Бо це — мій улюблений київський театр.

ШЕВЧЕНКО: Я піду в театр Франка. Через те, що в мене дуже багато знайомих акторів, товаришів, які працюють в цьому театрі і мені буде приємно подивитися (коли я знаю, як ці люди навчалися) як ці люди зараз працюють. Це — особисто для мене. Хоча, коли я навчався і коли маю змогу, я всі прем’єри і вистави в усіх київських театрах дивлюся.

ВЕД: Коли ви, як режисер, дивитеся чужу класну виставу, бачите новий виграшний режисерський хід, у вас не виникає бажання «позичити» його? У вас це дозволено? У журналістів це — плагіат. А як це відбувається у театральному середовищі?

ШЕВЧЕНКО: Не буду називати прізвище відомого українського режисера. Він сказав: «Я ходжу на інші вистави лише з однією метою — подивитися, що там можна вкрасти». Якщо гарний прийом ти бачиш, рішення, і воно лягає на твоє зовсім в іншому матеріалі, і нехай ти його переробиш, — це вже буде теж авторська робота. Тому що режисер має не тільки придумати щось або запозичити щось, він ще має це реалізувати з даними виконавцями, в даній постановці, в даних запропонованих обставинах. Там уже йде настільки інтерпретація даної ситуації, що навіть вкрадена ця ідея ... вона не буде читатися як ілюстрація того. Тому тут дуже важко когось спіймати на плагіаті. Наприклад, якщо я зробив виставу, показав її, я за неї отримав авторські права. Прийшла моя улюблена телерадіокомпанія, зняла цю виставу і вона вже, телерадіокомпанія, буде получати авторські права за телеверсію. А я тут уже буду ніби ні при чому. Тому все, що пов’язано з авторством, дуже-дуже складно.

ВЕД: Ви прийшли до театру як актор, потім здобули освіту, потім уже отримали статус режисера-постановника, але... У будь-якому театрі є свої прими, бомонд, є «молода зелень», яка ще в’ється-розвивається, про щось мріє, до чогось прагне. Але із зірками, які вже мають на лацканах солідний набуток... психологічно, певно, треба здолати якісь бар’єри для того, щоб і ці маститі, і ці відомі, і ці імениті — також дослухались, а не кидали зневажливо: «Що ти, молодой рєжисьорішка, будеш нам робити зауваження?» 

ШЕВЧЕНКО: Ви знаєте, дуже-дуже є хороша порада в такому випадку: я прийшов не з цими людьми дружить, я прийшов сюди працювати. Коли я з примами, заслуженими, народними працюю на майданчику, то в процесі роботи вони, як професіонали, не дозволяють собі ніяких випадів. Я в свою чергу теж не переходжу на особистості. Я ставлю задачу — що мені потрібно. Є розуміння субординації. Незважаючи на вік. Так, є, дійсно, люди старші за мене втричі, які працюють в театрі, але я з ними я займаюся професією, а не з’ясуванням стосунків. 

ВЕД: А не відчували на собі бажання вас повчати? З огляду на те, що люди значно старші...

ШЕВЧЕНКО: Ви знаєте, єдине, що я собі ніколи не дозволяв (те, що, можливо, дозволяв, коли на репетицію приходила молодь і приходило старше покоління), я ніколи не дозволяв собі приходити непідготовленим. Я знав, що від мене можуть хотіти, і я знав, що я повинен запропонувати їм значно більше, ніж вони можуть взяти. Тоді в будь-якого актора не виникне додаткових запитань. Який би він іменитий не був. Амбіції, які бувають («Я с этим режиссёром работать не буду!») — закінчуються дуже швидко.

ВЕД: Така людина не має ролей, вона незатребувана? Для актора, мабуть, це — найстрашніше, — сидіти без роботи...

ШЕВЧЕНКО: Так. Тому таких випадків у мене, на превелике щастя, не було. Таких, щоб, коли я роблю по професії, по роботі зауваження народному артистові на майданчику — то вже інші, нижчі під ним не посміють собі чогось такого дозволити. Тому що якщо вони бачать, що режисер може навіть зробити зауваження старшому... У мене таких, слава Богу, інцидентів у роботі не було ні разу.

ВЕД: Вам доводилося працювати у трупах інших театрів чи тільки в полтавському?

ШЕВЧЕНКО: Так, доводилось.

ВЕД: Що це за досвід був?

ШЕВЧЕНКО: Ну, в переважній більшості, це не були постановки. Це було здійснення концертних програм. Наприклад, в минулому році — останній звіт Полтавської області в Києві. Я був не головним режисером, а режисером-постановником. І коли на сцену виходило одночасно 500 учасників самодіяльності, професійних колективів, я зводив їх до кучі, то, звичайно, там треба стальні нерви, витримку, тому, що це теж люди... У мене досвід дуже великий саме в концертній діяльності. І декілька концертів я зробив до 20-ої річниці незалежності України. «Наталчине весілля» теж з колективом філармонії ми робили. На Національному Сорочинському ярмарку зведений концерт учасників — були артисти із усієї України. Свято Спаса. Ну дуже-дуже багато і різноманітних заходів. 

Але, знову ж таки, дуже простий секрет: якщо ти знаєш що і знаєш як — то неважно з ким.

ВЕД: Ваша улюблена тема? В якому контексті вам хочеться шукати щось нове? Шукати нові форми вираження.

ШЕВЧЕНКО: Звичайно, знаєте, люблю робити драматичні вистави. І неважно — як. Ну, на превеликий жаль, зараз така ситуація, що не можна відмовлятися чи як... ну можна, але чи потрібно?

ВЕД: Життя не дозволяє...

ШЕВЧЕНКО: Так. Коли звертаються за допомогою — чому б не допомогти? Ті ж самі губернаторські ялинки. Ну і всі свята обласного рівня. Навіть приємно, що звертаються за допомогою. Театралізовані дійства. Театр робить дуже багато останнім часом, коли ми не мали стаціонарної бази, але ми виконували план свій. Ми робили театралізовані концерти, програми, допомагали — шефські концерти, спонсорські. Тим більше, гроші зібрані ми передавали на дитячі будинки, допомагали — чим могли. Було роботи, крім театральної, дуже багато. Ну а, звичайно, мрії... Мрії — це Шекспір.

ВЕД: А коли були актором, про яку роль мріяли?

ШЕВЧЕНКО: Шекспір. Гамлет. Ні, не Гамлет. Ромео. Ромео! Ну, вже — все.

ВЕД: До речі, про Ромео. Коли ви були молодим диктором обласного радіо, на якому багато дівчат, казали: «На Влада зазиратися не варто, бо в нього є дівчина і він скоро одружується». Але, я так розумію, на даний момент ви все ще не одружені?

ШЕВЧЕНКО: Ви що? Кар’єра! Спершу кар’єра, самореалізація, а потім уже — особисте життя.

ВЕД: І до якого віку збираєтеся бути самозацикленим лише на кар’єрі?

ШЕВЧЕНКО: Я ж — вічно молодий!

ВЕД: Головне, щоб не вічно п’яний (як у пісні). До речі, люди творчі дуже часто якраз і слабкі в тому сенсі, що їм треба відключатися, розслаблятися, у них дуже рідко буває як в анекдоті: «Как ты расслабляешься?». «А я не напрягаюсь!». Вони — люди творчі, в них постійна сублімація, перевтілення, вживання в роль, душевний надрив. І, щоб зняти цю напругу після вистави... Ми знаємо дуже багато прикладів, коли багато творчих відомих людей потихеньку спивалися. Що тут гріха таїти? Запитання: как расслабляетесь вы?

ШЕВЧЕНКО: Це дуже складне запитання. Як всі нормальні люди!

ВЕД: Норма — категорія відносна...

ШЕВЧЕНКО: Знаєте, я мрію про щастя — це вирвати один вихідний день, вимкнути мобільний телефон, закритися в квартирі, залізти під ковдру і проспати весь день, щоб ніхто не чіпав, щоб нікуди не поспішати, голова щоб була вільною і ти не думав, що тобі завтра треба робити. А що стосується спиртного, ну — чого гріха таїти? Дійсно, люди творчі, люди, які працюють нервами (це стосується тільки талановитих акторів, тому, що інколи трапляється людина, якій байдуже — чи я граю, чи переживає чи не переживає). А є людина, яка виходить на майданчик і вона, дійсно, «горить». Коли вона плаче — вона, дійсно, переживає біль і скільки б вистав не грала: чи 10, чи 20 — вона, дійсно, плаче. І тому, як правило, розряджається акумулятор, його треба заряджати. На превеликий жаль, в «зарядку» цю інколи входить алкоголь. Але поки що це — в міру. Таких випадків у нас немає, щоб з театру виносили п’яних акторів чи виводили під руки режисера. Такого ще не було. Слава Богу (тричі сплюнув) щоб і не було. Ну є, є такий грішок. Переважна більшість акторів трішечки знімають стрес. Але можу привести такі яскраві випадки, що актори — навіть наші народні — не буду казати імена — які в свій час, в юний вік, полюбляли випити надміру, тепер ведуть здоровий спосіб життя. Ходять в спортзали, навіть в свої 70 років ходять в спортзали, не п’ють, не палять, тримають форму, займаються професією, розвиваються. Актор теж, як інструмент, — на ньому теж треба займатися, грати, займатися своїми мовним апаратом, займатися своєю психофізикою. Тому що, якщо прийти: «Я — талановитий, користуйтесь мною!». На цьому швидко все закінчиться. Актор буде однозначним, однаковим, виїжджатиме тільки за рахунок своїх штампів, які він має і — все: він закінчиться дуже швидко. Він не буде рости. Тому самовдосконалення іде постійно. Воно може бути і у вигляд технічних вправ, і те ж читання і переживання якогось літературного матеріалу. Але увесь час потрібно над собою працювати.

ВЕД: Кажуть, що добре розслабляють домашні улюбленці. У вас вдома є кішка чи кіт?

ШЕВЧЕНКО: На превеликий жаль, ні.

ВЕД: Я просто подивилась на ваші руки і подумала, що є.

ШЕВЧЕНКО: А, це — театральний кіт Вася! Я завжди кажу: «Мої улюблені домашні тваринки це — рибки». Вони навіть помирають мовчки.

ВЕД: Хай Бог милує!

ШЕВЧЕНКО: Тому що дома буваю дуже рідко. Я вранці виїжджаю в театр і повертаюсь пізно — робочий день закінчується...

ВЕД: Тобто, їхні голодні волання ви не чуєте?

ШЕВЧЕНКО: Так.

ВЕД: Тому вони й улюблені.

ШЕВЧЕНКО: Тому в мене немає дома тваринок ніяких. І я скажу більше: як творчий працівник маю вихідний день у понеділок. Як працівник адміністрації — все-таки головний режисер — вихідний день — субота й неділя. Тобто, в суботу й неділю я працюю як творчий керівник, а в понеділок я виходжу як адміністрація. В мене вихідних днів по факту — немає! Тому радію кожному — раз на місяць у мене є вільний день — я йому радію, як сонцю.

ВЕД: А відпустка у вас є? Скільки вона триває?

ШЕВЧЕНКО: Місяць. У відпустку йде увесь театр, але це не значить, що директор не зателефонує і не скаже: «Нам терміново треба подати документи на якийсь фестиваль і, Влад Олександрович, будь ласка, приїдьте, оформіть ці документи, зберіть». І ти їдеш зі своєї відпустки на роботу, пишеш, робиш. Тому все — умовно. У нас ненормований робочий графік. Не день, а графік. Ми можемо тиждень бути незайняті, а потім тиждень сидіть понаднормово. Тобто, не 7-годинний робочий день, а навіть більше. У нас ненормований робочий графік. Ми — люди творчі. На роботу ми ходимо на 11 годину ранку.

ВЕД: Ну це вже хоч щось! Коли випадає вільна хвилина (і навіть не вільна) що ви читаєте останнім часом? Це — теж драматургія, теж п’єси?

ШЕВЧЕНКО: Ну от щодо професії... В мене є завліт — завідуюча літературною частиною театру Лада Юріївна Лабзова, яка займається підбором всього матеріалу. І тому я вже не трачу свій вільний час на підбір матеріалу для театру. Зізнаюсь чесно: в мене є хобі і свій вільний час я проводжу на кухні. Я безмежно люблю готувати!

ВЕД: Що ви любите готувати — м’ясо (як всі чоловіки)?

ШЕВЧЕНКО: М’ясо, риба, пишки, вареники, випічка, торти, кулінарія — все, я ні в чому себе не обмежую. Експериментую, пробую, інколи вдається, інколи — не дуже.

ВЕД: А оце ви дарма сказали в ефір... Тому, що серед тих фанаток, які будуть ховатися за букетами, половина прийде саме за ваші кулінарні здобутки боротись. Ваші друзі цінують ці гастрономічні пристрасті?

ШЕВЧЕНКО: Так. Коли запрошую, то годую смачно. Коли в гості запрошую.

ВЕД: А від кого ви навчилися цьому?

ШЕВЧЕНКО: В мене добре готує мама.

ВЕД: З дитячих спогадів, що готували саме у вашій родині, чого ви не куштували більше ніде?

ШЕВЧЕНКО: Борщ в печі.

ВЕД: В печі? У вас дома є піч, у батьків?

ШЕВЧЕНКО: Так, у літній кухні є.

ВЕД: І ви вмієте такий борщ готувати?

ШЕВЧЕНКО: Так.

ВЕД: Це просто неймовірно, тому що для чоловіка, який вміє і любить готувати, і присвячує цьому малесенькі проміжки вільного часу (якого — я так розумію — майже немає) це — дорогого вартує. Владе, у вас були в житті речі, про які ви дуже шкодуєте? І якби була можливість пережити цей шматок життя, то обов’язково його по-іншому прожили?

ШЕВЧЕНКО: Я — щаслива людина і в мене по життю складається так, що завжди вдається бути в потрібний момент в потрібному місці. Все, що в мене відбувалося в житті, ставало... все, що не вбивало мене, робило мене сильнішим. Я вдячний долі за все, що зі мною відбулось, і я б не хотів нічого змінити.

ВЕД: Ви говорили про колег, які у 70 років знаходять час на спортзал, знаходять можливість і час розвиватися, не зупинятися. А ви для того, щоб залишатися в хорошій фізичній формі, вже вдаєтеся до якихось заходів чи це — у найближчій перспективі?

ШЕВЧЕНКО: В перспективі. Знаєте, я... от можливо, цього не треба було казати... я палю. Але я почав палити дуже пізно. В 26 років. Тому в мої зараз 29 — ще не збираюся кидати.

ВЕД: Тобто, були якісь такі, як казала одна пані з діаспори: «У нас тут такі штреси, такі штреси!». Були такі штреси, що ви почали палити? Чи так — у акторському, бомондному середовищі?

ШЕВЧЕНКО: Шалено закохався, а половинка моя палила...

ВЕД: І навчила вас дурницям? А потім ви шалено розкохались, але палити не покинули?

ШЕВЧЕНКО: Тоді вже почав палити «від штресів».

ВЕД: У найближчому майбутньому на який твір поширяться ваші режисерські амбіції, над чим ви починаєте, принаймні, регулярно думати? (А потім уже щось робити назустріч цій постановці?)

ШЕВЧЕНКО: Знаєте, от стандартно є така фраза у таких випадках: люди мистецтва — люди забобонні. Відкривати карти наперед — це дуже погана прикмета. Але похизуюсь: я здійснив постановку вистави «Едіт Піаф», мюзикл. Матеріал для цієї вистави, і текст пісень, і музику, було написано саме для наших артистів..

ВЕД: Маргарити Том...

ШЕВЧЕНКО: Маргарита Том, так. Ми для неї написали музику, написали тексти, написана була вся п’єса. І я не зрадив своїм традиціям — я беру наступну виставу в роботу. Знову ж Ганна Цибань з Донецька, знову Віталій Ковтун — композитор з Києва пише музику, пишуть тексти. Це буде драматична вистава — дуже багато хореографії. Це буде «Кармен».

ВЕД: І коли це нам очікувати?

ШЕВЧЕНКО: Думаю, до кінця цього року.

ВЕД: Тобто, перед Новим роком на полтавців очікує такий чудовий передноворічний подарунок?

ШЕВЧЕНКО: Дай Бог, щоб все склалось.

ВЕД: Якби хтось — великий і могутній — запропонував вам здійснення одного-єдиного бажання, про що воно було б?

ШЕВЧЕНКО: Воно таке банальне, що мені навіть соромно казати. Хочу бути фінансово забезпеченою людиною. Щоб не розподіляти заробіток і творчість.

ВЕД: О’кей. Для того, щоб не думати про обід?

ШЕВЧЕНКО: Да.

ВЕД: «Всё бы неплохо, но — дурная привычка обедать». Зазвичай, наприкінці передачі у нас є кілька усталених запитань, одне з яких звучить так: як би ви оцінили власний життєвий успіх на даному етапі — в 29 років — за 10-бальною шкалою? На скільки балів?

ШЕВЧЕНКО: 9,9.

ВЕД: О-о-о, максималіст! І останнє таке запитання: я завжди прошу наших гостей розповісти улюблений анекдот або притчу. Ну, таку, яку можна розповісти в ефірі.

ШЕВЧЕНКО: Коли я в цьому році працював на Сорочинському ярмарку і там був шалений графік — до 2-х ночі ми сидимо на полі, тоді всю ніч телефонують, заїжджають колективи, о 8-ій ранку знову повертаємся на поле, починаються концертні програми, — став актуальними такий анекдот. Є люди жайворонки, які прокидаються вранці, і рано лягають. Є люди-сови, які пізно лягають і пізно прокидаються. А є люди-дятли, які не дають спати ні тим, ні іншим.

ВЕД: Я розумію, що у вашому шаленому ритмі життя боротьба з дятлами — це дуже актуальна тема. Я вдячна, що ви знайшли в суботу час навіть при такому навантаженні прийшли в ефір радіостанції «Ваша хвиля», в проект «Персона грата». Я нагадую, що сьогодні у нас в гостях був виконуючий обов’язки головного режисера Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Гоголя Владислав Шевченко. Дякую вам!

ШЕВЧЕНКО: До зустрічі!

ВЕД: Залишайтеся з нами, радіостанція «Ваша хвиля» — найкраща хвиля в регіоні! Маєте можливість у цьому переконатися!