«Persona grata»: Володимир Оніщенко

[Відео було видалено]

ВЕД: 11:20 на студійному годиннику, субота, і як завжди о цій порі, радіостанція «Ваша хвиля» рада зустрічати гостей у проекті «Персона грата». Я, ведуча Інна Якобенко вітаю всіх, хто зараз із нами на найкращій в нашій області радіохвилі і, зокрема, мого сьогоднішнього гостя — голову Полтавського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України по Полтавській області Володимира Михайловича Оніщенка.

ОНІЩЕНКО: Точно.

ВЕД: Володимире Михайловичу, ви — людина, яка, скажімо, дуже медійною, дуже відомою стала відносно недавно, з того часу, як ви переїхали до Полтави і, власне, очолили організацію, яку я щойно назвала. Це сталося у 2007 році і так чотири роки плідної праці зробили вас людиною відомою і відтак наші інтереси на вас також поширилися. Але життя не почалося чотири роки тому і для того, щоб, власне, очолити таку серйозну структуру, у вас повинен бути такий послуговий список — граунд такий, на який зважали ті, хто запропонував вам цю роботу. Я знаю, що ви родом із Лубен, чи з Лубенського району, так? І там навчалися, там народилися, отже, кілька слів про вашу сім’ю — ваших батьків, в якій сім’ї ви народилися і, власне, як формувалися як особистість, щоб сьогодні бути тим, ким ви є.

ОНІЩЕНКО: Дякую. Народився я 2 квітня 58 року, в Лубнах, це рідне моє місто і до переїзду в Полтаву я прожив 49 роки в Лубнах. І я відверто говорю: я відношуся і вважаю, що це дійсно те місто, яке потребує уваги і коштів, і відновить його потрібно і т. д. Це історія і не тільки Лубен, а і всієї України. Навчався я в Лубнах, закінчив середню школу, пішов працювати. Працювати почав, як і більшість молоді тоді, учнем столяра на Лубенському меблевому комбінаті. Після цього, так сталося, що пішов працювати на Лубенський м’ясокомбінат слюсарем, закінчив заочно навчання, став майстром ковбасного цеху. Після того мені запропонували очолити, створювався агрокомбінат «Лубенський», агроторгове підприємство агрокомбінату «Лубенський». І, в принципі, я вважаю, це основне те, що було і підхід до роботи, і навчання, і учиться можна було у старших товаришів. Тому що очолював тоді агрокомбінат «Лубенський» Головко — це відома людина, царство йому небесне, він багато чому мене научив. З 90-х років я пішов у бізнес, в принципі ми створили перше акціонерне товариство на Україні, і з того часу працював в напрямках — ми займалися і виробництвом продуктів харчування, і роздрібною мережею, і оптовою торгівлею і продуктів харчування, нафтопродуктів, і будівельною галуззю. Останнє, що було, — це сільгосппідприємство було в Лубенському районі, агрофірма «Тамара і К». Чотири роки, поки я там відпрацював, я знаю сільське господарство і життя села трошки із середини. Безумовно, треба з повагою відноситись до людей, які там працюють, тому що наше благополуччя якраз на сьогоднішній день і лежить у тих руках, які, як кажуть, пахнуть хлібом.

ВЕД: Володимире Михайловичу, я хочу зараз несподіване запитання.

ОНІЩЕНКО: Да.

ВЕД: Абсолютно. Ви так серйозно зараз відзвітували перед слухачами. Одна із фірм, якими ви опікувались, називалась «Тамара і К». Уже з погляду на свій життєвий досвід, спостерігаючи за такими успішними чоловічками, серйозними, яких, до певної міри, бояться на роботі, дуже часто виявляється, що дома вони абсолютно білі й пухнасті і абсолютно слухаються від А до Я свою дружину. Назва фірми «Тамара і К», бо Тамарою називають вашу дружину, має до цього якесь відношення, який ви дома?

ОНІЩЕНКО: Да, безумовно. Я скажу чесно, ви абсолютно праві, тому що на роботі ми, так сказать, стальні, суворі і неприступні, але я вважаю, що люба сім’я, вона полягає в тому, все-таки, говорять же відверто, що голова — це є голова, а шия — це є шия. Да, Тамара — це моя дружина, фірма була названа на її честь, і я від душі говорю, я з повагою до неї і любов’ю відношуся до сьогоднішнього дня. Я вдячний їй, за те, що вона виховала двох дітей. Я вдячний їй за те, що вона завжди підтримувала мене і в дуже непрості часи. Вони різні були, я скажу відверто. Вона поклала дуже багато сил і здоров’я для того, щоб все-таки сім’я була така, яка вона є сьогодні, щоб діти були розумні, виховані. Слава Богу діти...

ВЕД: Успішні.

ОНІЩЕНКО: Да, успішні. Діти обоє закінчили ВНЗ, вони сьогодні мають сім’ї, До речі, внук, син мого сина пішов перший раз в перший клас. Я від душі зараз хочу привітати всіх з 1 вересня. Побажать, перш за все, дітям — це здоров’я. Щоб вони від школи взяли все саме прекрасне, тому що школа — це саме той прекрасний період життя, я вважаю, в любої людини. Учителям хочу побажати сили і витримки, щоб вони все-таки дали нашим дітям як можна більше знань. А батькам — знову ж таки, сили, здоров’я, грошей і щоб вони розуміли одне-єдине, що саме велике багатство, яке в них є, сьогодні, завтра і на віка, — це їхні діти.

ВЕД: Володимире Михайловичу, ви здобували освіту заочно.

ОНІЩЕНКО: Да.

ВЕД: Тому, що ті, хто здобував стаціонарно, вони називають найкращі роки — це студентські. Ви назвали шкільні. От спогади найяскравіші саме того періоду — дитинство, школа, сім’я, шкільні друзі. Щось таке, що саме з цим періодом асоціюється.

ОНІЩЕНКО: Ну ви знаєте, що я скажу, що ми, безумовно, жили в той період, все-таки мені 53 роки, жили в радянські часи, скажем, якраз в той період ходили в школу, коли невеликий достаток був у всіх сім’ях, але, скажем, відносини між учнями, між друзями, між учителями — це були чисті, щирі і відверті. От дійсно була взаємодопомога. Я от як згадую, скажем, були у нас так звані тимуровські загони. Сьогодні воно може десь так і смішно, тоді ж ми це робили чесно, робили це відверто і причому з любов’ю, да. Були ветерани, були одинокі, де приходили, прибирали там подвір’я, рубали дрова, приносили воду і т. д. Я вважаю, що в отакий період і закладається і духовність, і любов до Батьківщини, і віддати належне, що тоді педагогічні колективи, саме головне, це прививали божевільну любов до Батьківщини.

ВЕД: По-перше, школи не були бізнес-проектами, не казали: діти, запишіть домашнє завдання — принести 50 грн. Зовсім по-іншому було.

ОНІЩЕНКО: Розумієте, якщо ми згадаємо ті часи, коли школу закінчували, то всі, ну не всі нехай, але переважна більшість хлопців хотіли бути військовими. Чому? Тому що тоді, скажем, у Лубнах Чапаєвська дивізія стояла, були паради на 7 листопада і на 9 травня. Це виходили військові, це вигладжені, підтягнуті, форма підігнана, — ну красави! Правильно, чи ні? От усі мріяли стать військовими.

ВЕД: Ви також?

ОНІЩЕНКО: І я також мріяв стать військовим, я поступав в Свердловське вище військове політичне училище, в принципі я там відбув 5 місяців. Ну так склалося по стану здоров’я, що мені прийшлося піти.

ВЕД: Дуже часто кажуть, що люди, коли там одружуються чи виходять заміж, вони обирають свою половинку, ну чоловіки шукають жінку, схожу на маму, якщо вони маму поважають, нормально ставляться, а жінки, навпаки, на батька. Які риси вашої мами були такі, які ви шукали в дівчатах, які потенційно справляли на вас враження і складали для вас інтерес?

ОНІЩЕНКО: Ну знаєте, я скажу, що я, мабуть, не модний на сьогоднішній день, якщо взяти до уваги... Я одружився дуже рано, перше, в 18 років, по-друге, ми з моєю дружиною жили на одній вулиці все життя, через 5 дворів, розумієте. Ми знаємо один одного вже дуже-дуже давно.

ВЕД: 35 років у шлюбі — це не жарти...

ОНІЩЕНКО: Да, да, розумієте, а якщо взяти ще до того, скільки ми один одного знаємо, то ясне діло, це ціле життя. Скільки себе пам’ятаєм, ми один одного знаєм. Безумовно, скажем, я відверто говорю, що, да, ми одружувалися по великому коханню, по дуже великому. Батьків тоді в мене тут не було, батько військовий, він проходив службу на Сахаліні.

ВЕД: Для нього це було несподіванкою. Поступать, чи щось таке... ні — давай жениться.

ОНІЩЕНКО: В якійсь частині — да, але я вдячний господу Богу за те, що він нас звів, це судьба і слава Богу, що воно так сталося. Тому що якби була друга дружина, розумієте, ну хто його зна, як би життя склалося. Правильно чи ні? Тому що від цього багато залежить. А з мамою, безумовно, вони чимсь схожі. Я не такий витриманий, як дружина, я буваю різкий, буваю грубіший. От вона за освітою педагог, ясне діло, що це є плюс. Вона хоче згладить, вона хоче оберегти від якихось негараздів і як люба мати.

ВЕД: Володимире Михайловичу, ви не в буремні 90-ті, а трохи до цього, у 80-ті, були директором ресторану в Лубнах.

ОНІЩЕНКО: Да.

ВЕД: Це був ще державний. Але все одно, ми пам’ятаємо: я від Івана Івановича. От років 15 тому мої знайомі відкрили комерційний невеликий ресторан і закрилися зовсім скоро, тому що приходили, ну пардон, від міліції нагодувати там, посидіти, не розрахуватись, ще там від когось, від податкової і т. д. Я не можу зараз називати всіх. І вони були змушені закрити ресторан. На той момент, в 80 роки, що таке було — очолювати ресторан? Які у вас були преференції?

ОНІЩЕНКО: Ну знаєте, безумовно, я думаю, ресторан очолювати, що тоді, що зараз — це престижно. Ну тоді, безумовно, було набагато більш престижно. Я все-таки був молодий, і сказать, що ресторан, це взагалі то куст був, в мене взагалі ресторан був дорожній на ЖД вокзалі, на автовокзалі кафе, але другої оціночної категорії, обслуговувався офіціантами, плюс кондитерський цех, плюс роздрібна мережа була, плюс пивний бар — це велика така структура. Да, і тоді приходили, да, і тоді годували, скажем, безкоштовно. Я вважаю, що немає тут нічого такого страшного. Але я хочу сказати про інше. Якщо взяти ресторани або заклади масового харчування першої оціночної категорії, я вже не говорю за вищу, радянських часів і т. зв. ресторани, що є сьогодні, по радянським стандартам вони не можуть відноситися до ресторанів. Тому що тоді були божевільні вимоги. Це кількість салфеток, покривал, посуди, скільки комплектів повинно бути і т. д. Коли сьогодні, скажем, ставлять прибори на стіл і неполіровані фужери і бокали, в радянські часи такого не було. Посуд весь був полірований, після того, як помили, офіціанти її полірували серветочками чистими і т. д. Коли ми сьогодні в ресторанах бачимо посуду без символів, це характеризує про одне-єдине, тому що може буть таке, що той самий шеф-повар не розуміє, як викласти на блюдо складний гарнір, овочі і т. д., де вони повинні буть. Як офіціант повинен подати це блюдо, звідки він повинен підійти, з якої сторони людина, яка сидить за столом, як поставити цю тарілку. Тут багато є моментів. Ми дуже багато загубили, я вважаю, і забули те, що було в радянські часи. Там було дуже багато доброго. Там дуже багато було того, що його сьогодні немає. І його, безумовно, треба підтягувать. Ми все-таки велика держава, ми багата держава. Ми багата держава, перш за все, це людьми, умінням робить, любові до Батьківщини, розумієте, чи ні. І нам потрібно все-таки піднятися ще хоча би на 1-2 щаблі, заставити поважать українську державу, український народ всі держави світу. В першу чергу, Європу.

ВЕД: Ви пройшли, я б сказала, дуже пістрявий шлях, бо зовсім роботи не схожі одна на одну і місця, де ви працювали. І, скажімо, виробництво меблеве, і харчування, і роздріб-рітейл, тобто, ви знали різні сфери. Потім був бізнес і після цього вам запропонували змінити свою комерцію, свою приватну роботу якби на себе, і ви пішли працювати на державу. Що повинно статися в житті, щоб людина, успішний бізнесмен, захотіла сісти в крісло чиновника?

ОНІЩЕНКО: Ну ви знаєте, сталось так, що у 2006 році ми частину бізнесу продали, в принципі я продав і сільгосппідприємство, були кошти, я подумав: робить чи не робить взагалі? І мені на початку осені 2006 року пропонували в принципі, що отак і отак, в Полтаві є вакансія, чи не хочеш піти головою тер відділення. Я до цього часу, скажу чесно, не знав, що таке Антимонопольний комітет. Я почитав законодавство, подивився законодавчу базу всю, всі положення і т. д. І мені сподобалося те, що ця організація, вона наполовину військова. Ми, до речі сказати, наші працівники прирівняні до працівників правоохоронних органів. Голова територіального відділення прирівняний по захисту і т. д. до народних суддів України.

ВЕД: Ви відчули, що є можливість сублімувати давню мрію стати військовим?

ОНІЩЕНКО: Да, да. В мене всередині, знаєте, теплота пішла, ну це, мабуть, один із моментів, коли можу, так сказать, свою давню мрію хоч якимсь чином прирівняти до військової служби. І в кінці 6-го року я в принципі сказав, що да, я можу попробувати. В березні місяці відбувся конкурс, до речі, на конкурсі було більше 5 чоловік, і всі відомі постаті і в Полтаві. Я переміг на конкурсі, 19 квітня 2007 року мене голова Антимонопольного комітету Костусєв особисто представив в Полтаві, як голову територіального відділення. До речі, на той момент я був єдиний, кого голова Антимонопольного представляв, як голову тервідділення. Я приймав тервідділення, воно було на останніх місцях по рейтингу по Україні. Ми за півроку, я нікого з собою не привів, я чесно людям сказав, що ви покажіть, будь-ласка, свій потенціал. Я нікого з собою не веду, я нікого не збираюся виганять, але я хочу, щоб була нормальна ситуація, щоб тервідділення було на висоті, щоб в області знали, що таке Антимонопольний, саме головне, щоб ми виконали функцію, та, що передбачена законом, — захист конкуренції, захист від недобросовісної конкуренції і т. д. По результатах 7-го року ми вийшли га 3-4 місце і з 8-го року ми стабільно, і зараз от за 6 місяців ми 1 місце по Україні. Да, це не просто, да, безумовно, величезна подяка працівникам, ті, що працюють в тервідділенні, вони висококласні спеціалісти. Да, їм дуже важко, загрузка дуже велика, я відверто говорю, але вони справляються і дай Боже їм щастя й здоров’я і щоб це було іще по крайній мірі не на один рік.

ВЕД: Мається на увазі, ви вийшли на 1 місце по яких показниках, які вам дають оце лідерство очевидно?

ОНІЩЕНКО: По рейтингу у нас іде 54 показника. Це і кількість справ, кількість припинених порушень, це сума накладених штрафів, це сума сплачених штрафів, це і справи в судах, є чи немає, єсть виграні, є програні справи. На сьогоднішній день, я можу сказати, в судах не так багато справ за весь цей час, у нас немає справ програних в судах. Ми стараємося в межах розгляду справи довести і в період розгляду справи із відповідачем провести спілкування таким чином, щоб він обов’язково ці порушення усунув. Тому що завдання Антимонопольного комітету не полягає в тому, щоб накласти штраф, стягти кошти, ми не фіскальний орган. Якби ми були фіскальним органом, суми були б набагато більші. Але на сьогоднішній день в нас майже мільйон накладених штрафів і він майже весь сплачений. Не дивлячись на те, що там є строки певні на сплату штрафів. Але саме головне — це нам усунуть порушення і в подальшому щоб суб’єкт господарювання не допускав. По цілому ряду оцих критеріїв ми находимось на 1 місці. В нас сама велика сума накладених штрафів по Україні, сама велика сплачених, сама більша і кількість справ.

ВЕД: Я хочу, як кажуть, якраз за язика схопити: за усіма оцими порушеними, доведеними в суді, штрафами персонажі іноді дуже одіозні. Як вам вдається між ними потім? Ви живете в цій області, вам з ними спілкуватися, часто це дуже заможні, дуже амбітні, дуже відомі люди, за якими дуже великий бізнес стоїть?

ОНІЩЕНКО: Знаєте, я з першого дня роботи, я сказав це усім і не один раз говорив це публічно, я людина відкрита, але я життя своє прожив по совісті, надіюся, що я по совісті й проживу. Я не виконував до сьогоднішнього дня ніяких заказів, я не буду виконувать їх і завтра. До мене ніхто не звертається з питаннями, що там треба там десь на когось, я вибачаюсь за слово, наїхать. Знають прекрасно, я цього робить не буду. Сказати, що нема ворогів — да, вони єсть, я вважаю, що їх багато. Я знаю, після того, як Януковича обрали президентом, деякі люди їздили в Київ, їм навіть пообіцяли, що вони стануть головою тервідділення. Нема ніяких питань, розумієте. Це таке діло. Ми люди, можна сказать, наполовину військові, завтра наказ і, ясне діло, його треба виконать. Але я скажу вам так, що саме простіше мені працювати з великим бізнесом. В принципі, чому простіше? Там по-любому сильна юридична служба, там, безумовно, вони чітко розуміють, що да, ми виявили порушення, вони єсть, і вони стараються як можна скоріше ці порушення усунуть. Тому що вони працюють не тільки на українському ринку, а й на зовнішніх ринках. А на зовнішніх ринках, якщо є претензії Антимонопольної служби, в нас Антимонопольний комітет, в Росії там федеральна Антимонопольна служба, то суб’єкт господарювання і він хоче якісь відносини мати із Заходом, одна з причин, що з нами будуть мати відносини, це якраз відносини з Антимонопольним комітетом. Вони їх усувають моментально. У нас були, справи ми проводили і по Кременчуцькому сталелітейному заводу, і по технічного вуглецю, і по ГОКу в нас була справа, і по Веревському була справа я тільки прийшов. Ну це «мощні» люди, правильно чи ні? Все-таки і багаті, і депутати і т.ін. Але вони всі усунули порушення і вони стараються їх в подальшому не допускать. І я, чесно говорю, за це їм величезна подяка, тому що за рахунок усунення порушень, безумовно, якась копійка залишається в кишені кожного мешканця Полтавської області. От я скажу вам для прикладу...

ВЕД: ...проїзд в Полтаві...

ОНІЩЕНКО: Да, я за нього хотів сказать. Скажемо, ми, коли порушили справу по перевізниках, в межах розгляду справи знизили тариф з 2 грн. на 1,75. Так от станом за 7 місяців економія 4 млн. грн.., трошки більше. Це 4 млн. грн. залишилися в кишенях людей, які їздили автомобільним транспортом. Да, це не просто, да, безумовно, скажем, єсть обіди і не тільки обіди.

ВЕД: Хтось же ж їх не доотримав.

ОНІЩЕНКО: Да, це доволі така суттєва сума. Але ми на цьому стояли і стоять будем. Я скажу чесно, для мене немає показників, скажем, він з якої там сили, він чийсь, чи...

ВЕД: Я, власне, про це хотіла далі говорити. Ви, як каже сучасна молодь, респект, ви 11 років член однієї...

ОНІЩЕНКО: 11-й.

ВЕД: 11-й рік член однієї партії, тому що ми тут всі бачимо, як міняється життя і з огляду на це міняються реалії для людей партійної приналежності. Ви чітко стоїте на позиціях Партії регіонів і кажете, що не збираєтеся їх міняти.

ОНІЩЕНКО: Ні, безумовно, зрозумійте, 11-й рік я член Партії регіонів. Безумовно, це серйозніший відрізок в житті людини. Я ставав членом Партії регіонів, до цього, скажем, в роки радянської влади я був членом Комуністичної партії Радянського Союзу, я цього ніяк не приховую. Мені в принципі болісно за те, що після путчу 19 серпня 91 року через 3 дні нам роздали карточки і вона в мене лежить дома, і партійний квиток лежить дома. Розумієте, я вважаю, що то, безумовно, була не партія, якщо вона за 3 дні розсипалася. Я ставав членом Партії Регіонів уже після 40 років і я вважаю, що це вже той вік, коли не можна говорить, що в одну чи другу сторону, кожен вибирає для себе життя, він обирає, скажем, ту політичну платформу політичної сили, яка до нього близька. Для мене близька платформа Партії регіонів, я її відстоював і відстоювать буду. От у 2006 році, коли проводили вибори в органи місцевого самоврядування, це після Помаранчевої революції, повірте мені, що це не просто було, правильно, тим більше, що можна було чекати що завгодно, як завгодно, якісь там наслідки і т. д. І я в Лубенському районі провів близько 60 зустрічей в районі в холодних клубах, промерзлих, де на стінах іній виступав. Да, було по-різному, було і по 20 чоловік, було і по 50 чоловік, було більше 100 чоловік. Але я відверто говорив і я слухав і приймав на свою адресу всі ті звинувачення, які люди говорили про те, що ви ж учора були при владі. І я тоді чесно казав, і зараз чесно говорю: я робив, роблю і буду робити все на благо людям. Я готовий вислухать і в дискусії любі питання. От я 24 серпня, на День Незалежності, в Лубенському районні був захід, я там виступав і після цього близько години спілкувався з людьми. Вони, да, задають цілий ряд питань, які не зовсім приємні, але я їм пояснював, і це моя позиція, що більшість проблемних питань, які є на сьогоднішній день в суспільстві, да, вони єсть, треба чесно говорять про це. Але ці питання лежать якраз на площині роботи органів місцевого самоврядування. Тому що...

ВЕД: ...не треба кивати на Київ...

ОНІЩЕНКО: На мою думку, я в цьому переконаний, глибоко переконаний, бо за рахунок тієї діяльності, яку ми ведемо, тому що ми отримуємо документи від суб’єктів господарювання, від органів влади і т. д., їх аналізуємо, то як мінімум, 70-80% проблемних питань — це якраз повноваження органів місцевого самоврядування. І вони повинні ці питання закривать і вирішувать. І не треба кивать на Київ. Да, ніхто не говорить, 20-30% питань, де єсть вина органів центральної влади. У нас привикли казати: «Це винуватий президент, це винуватий уряд, вони не такі». Як будто би завтра хтось має прийти в якесь село і прибрати, скажем, вулицю, якийсь міністр приїхати. Ну це ж не вірно, правильно. Чи, скажем, коли в селі беруть якусь плату, так звані адміністративні послуги по постанові уряду 2000 року, яка відмінена в 2004 році. Ну вибачте, люди добрі, чуєте, а де ж тоді та районна адміністрація, яка повинна здійснювати контроль, чому вона за цим не дивиться? І т. д. Питань багато, але я вірю в те, я це чесно говорю, що, дай Боже, здоров’я Президенту України Віктору Януковичу, він почав реформи, не прості реформи, непопулярні реформи. Він перший Президент, і даже Кравчук, перший Президент це визнав, що це перший Президент, який пішов на цілу серію непопулярних реформ, але він хоче зробити краще для України, для мешканців цієї держави, для українського народу. Так що я двома руками за те, що зараз робить Президент України.

ВЕД: Добре, давайте тепер трошечки про речі, які приємні, але малодоступні з огляду на вашу зайнятість. Якщо випада вільна хвилина, як ви вважаєте за потрібне нею розпорядитися?

ОНІЩЕНКО: Ну, як випадає вільна хвилина, я, безумовно, трошки уваги внукам, в мене внук і внучка.

ВЕД: У сина і в доньки.

ОНІЩЕНКО: Да. По-друге, безумовно, скажем, слава Богу, мої батьки ще обоє живі, дружини — тесть похований в Лубнах, теща або мама її ще жива, то ясне діло, стараємося поїхати в Лубни, провідать батьків, поспілкуватися з друзями, з близькими, все-таки 49 років прожить у Лубнах. Якщо єсть момент і, скажем, в суботу, стараємося десь поїхати в межах області або за межі області, подивиться, скажем, як живуть люди. Я, в принципі, дуже люблю їздить.

ВЕД: Ну ви зізнались, що ви не прихильник Турцій, Кіпрів, Єгиптів, ви любите Крим.

ОНІЩЕНКО: Нє. Отут якраз, я ще раз говорю, що от позиція Президента, коли він сказав, що чиновники повинні відпочивати на території України і підтримувать власного виробника, я думаю, це дуже і дуже правильно. Якщо взяти в цілому, скільки коштів вивозиться в нас в ту саму Туречину чи Єгипет і т. д., ми із України можем зробити, ну, оазис. Можем і ми зобов’язані це зробити. Тому що я це відверто говорю, я наскільки люблю Крим от. Я стараюся у відпустку обов’язково хоч на неділю з’їздити у Крим. Я там дихаю зовсім інакше. По-друге, там різні категорії людей. На них можна подивиться, дуже багато чомусь навчиться. Понімаєте? Побачить щось нове, поїхати у ті самі історичні моменти і архітектуру подивиться. І кожен раз приїжджаєш і відкриваєш якусь нову сторінку. Да, ми оставляємо там свої копійки.

ВЕД: Але, на жаль, я от тиждень тому повернулася з Коктебеля. На жаль, ще от ментальності наших людей, які надають там послуги, нашим українським туристам... таке враження, що вони заробляють останній сезон у своєму житті. Наколядувать, а далі — хай хоть трава не росте... ну чомусь так... не дуже приємно.

ОНІЩЕНКО: Да, це — біда. Отут я з вами згоден. Це — біда. Нам треба.. От мені кажеться (може, це — неправильна думка), але я розумію так: сьогодні ще ми всі десь ногами ще знаходимося в радянських часах. І от у кожного десь там — підсвідомо (от наш вік, трошки молодший, я не говорю за тих, що народилися вже в роки незалежності України), але генетично вони ще єсть. А якщо завтра цього не буде? ви знаєте, таке враження складається, як ми, скажем, після розвалу Радянського Союзу і коли були цілий ряд негараздів, тоді повезли нам сюда польські ковбаси, м’ясо і так звані кондвироби, які не мають ніякого відношення до кондвиробів, ми старалися, не дивлячись, на яку ціну, якщо єсть гроші, купити отой кусок м’яса й наїстися. Було таке враження, що завтра його не буде, пам’ятаєте чи ні? От мені кажеться, і тут присутній якраз отакий синдром: що от мені сьогодні треба ухватить, бо завтра — не буде. Нам потрібно плавно вибудувати ту політику в відносинах бізнесу і влади, коли це буде не тільки завтра, а й післязавтра, і з кожним днем буде краще. Але давайте вести себе все-таки таким чином, що ми вартість послуг і робіт чуть-чуть знизимо, за рахунок цього ми збільшуємо приток туристів, збільшуємо чисельність туристів і, безумовно, ваші заробітки стануть більшими. А отут я з вами згоден. Да, цей совковий (я вибачаюсь) ще наш менталітет він, безумовно, спрацьовує.

ВЕД: Володимире Михайловичу, на книжки, яке-небудь чтиво, на якусь літературу вистачає часу?

ОНІЩЕНКО: Ну дуже мало. На превеликий жаль, дуже мало. Я з дитинства любив і люблю це — історичні твори (це я відверто говорю), воєнну тематику дуже. Я люблю і стараюся подивитися всі кінофільми, які є, військової тематики. От для мене, скажімо, «Грозовые ворота» (недавно були по нашому телебаченню) — я можу їх дивиться скільки завгодно. Я плачу. Тому що, я вважаю, що отут якраз кінографістам удався момент порівняння життя — от як живуть і відносини у частині, як воюють і так далі. Вони відкривають зовсім іншу сторону. А на читання... Ну я вам скажу: за день я начитаю скільки...

ВЕД: ...на роботі?

ОНІЩЕНКО: Да, буває, другий раз, що приходиш додому і дружина вже знає, що коли я мовчу, краще не трогать. Мені хочеться просто посидіть спокійно і щоб мене ніхто не чіпав, тому що мізки вже плавляться.

ВЕД: Крім того, щоб не чіпать, які реверанси ще повинна зробити дружина, щоб, як кажуть, заслужити нашу лояльність? Можливо, гастрономічні якісь жести? Що ви любите поїсти?

ОНІЩЕНКО: Ну, як любий українець, я думаю — ми всі любимо сало.

ВЕД: Ну не просто ж вам сало нарізать і поставить — вечеряй.

ОНІЩЕНКО: Да-да-да.

ВЕД: Які ще страви Ви любите?

ОНІЩЕНКО: Чесно скажем, я й сам люблю готувати. Я, безумовно, не можу там борщ...

ВЕД: Ви любите готувати і вмієте?

ОНІЩЕНКО: І вмію.

ВЕД: Бо це дуже страшно, коли люблять, але не вміють.

ОНІЩЕНКО: Вмію. М’ясні страви дуже люблю і вмію. Я — не вибагливий. Як і всі, вважаю, другий раз там хочеться домашню котлетку з’їсти, борщ — другий раз з м’ясом, а більше я люблю пісний борщ, рибний борщ. Дуже люблю холодний. І бажано — з холодильника. Безумовно, м’ясні страви. Да, рибу. На превеликий жаль, її в нас немає. Треба чесно говорить, скажем, і те, що другий раз в мережах воно не відповідає дійсності. Одна із причин, скажем, і в Крим, коли ми їдемо, я стараюсь поїсти там риби. А в принципі якихсь таких забаганок, знаєте, їх немає абсолютно. Нормальна їжа, як і в любій сім’ї. Я тут не бачу ніяких проблем.

ВЕД: У нас нещодавно була наша колега, яка просто шикарний ювілей відзначала, але людина так виглядає в 80 років, що можна на 40-річну — от, знаєте, навіть облизатися. Для того, щоб залишатися в хорошій фізичній формі ви вдаєтеся вже до якихось заходів чи ви відкладаєте це на потім, ну коли, може, десь серце, десь придавить... почнете щось робити?

ОНІЩЕНКО: Ну, на превеликий жаль, що серце, буває, давить, але в такі дні — ну, там походить. Ну, буває, вихідні дні — ми поїхали там чи по місту погуляли. А, скажем, коли їдемо на відпочинок, то в принципі я стараюся по максимуму ходити. Сказать, що я чимсь займаюся — особисто, для форми, ну нє. На превеликий жаль. Да, це потрібно робить, але, на превеликий жаль, поки що не виходить. Хоча я подумую уже над тим, що треба, мабуть, щось робить.

ВЕД: Вашим зовнішнім виглядом опікується дружина чи ви самі вибираєте собі сорочки, краватки, костюми?

ОНІЩЕНКО: Разом.

ВЕД: Ви не довіряєте, не віддаєте на вільний...?

ОНІЩЕНКО: Нє, нє, нє. Безумовно, її посліднє слово. Я їй повністю довіряю. А так — ну треба ж помірять. Моя задача — поміряти.

ВЕД: А поміряти, щоб розмір?

ОНІЩЕНКО: Да, поміряти, що мені принесли.

ВЕД: Володимире Михайловичу, про що в житті ви шкодуєте?

ОНІЩЕНКО: Ви знаєте, це таке несподіване запитання. в принципі, я думаю, що, безумовно, у кожної людини єсть якісь моменти... Шкодую за тим, що так сталося в житті, що, скажем, я от з батьками жив до 75-го року, потім вони поїхали і після того ми разом не жили. Безумовно, шкодую за тим, що мало часу, скажем, їм приділить якоїсь уваги. Шкодую за тим, що таке було життя (воно було складне — життя) і мало приділяв уваги, скажем, своїм дітям. Я вдячний, ще раз говорю, дружині, що вона виховала нормальних дітей. хотілося б більше уваги приділити внукам своїм. По великому рахунку, що-небудь такого глобального — за чим шкодуєш, немає. Знаєте, от єсть такий вислів: «От якби почати життя спочатку, як би ви його жили?». Я думаю, що я не хотів би у своєму житті нічого мінять. Тому що всі плюси і всі негаразди, які були в моєму житті, вони мене закаляли, вони мене учили, вони давали мені нове бачення в житті. І, в принципі, я вдячний Господу Богу за те, що я прожив або живу на сьогоднішній день таке життя. Воно — непросте-непросте, безумовно, я й сам собі добавляю головних болів, і з роботою тоже. Але, я вважаю, що мінять — я б нічого не міняв.

ВЕД: У вас — успішні, хороші, слухняні діти. Дочка обрала шлях викладацький, захистила дисертацію в інституті економіки і торгівлі (колишній кооперативний). Син три освіти здобув. З огляду на те, чим він займається: він очолює Диканську районну державну адміністрацію і відчув, що йому агрономічних знань не вистачає, щоб розуміти, що відбувається довкола нього. Ви впливали на прийняття ним рішення займати цю посаду, яку він зараз займає?

ОНІЩЕНКО: Нє, я довіряю не тільки своїм дітям. Взагалі у мене є одне-єдине правило: я завжди говорив. Я буду працювати з тими людьми, яким я вірю. і для мене саме страшне, коли мене обдурять. Дітям... Безумовно, для мене це — приємно, що, скажем, син став головою районної державної адміністрації. По результатах попередньої колегії, коли підводили підсумки, Диканька займає перше місце. На сьогоднішній день там ведеться будівництво. Там фірма «Піонер» будує таможенні склади і будує завод по калібровці — там будуть виробляти посівний матеріал. Безумовно, це — приємно. І, як любому батькові, я вважаю, що це — приємно. В відносинах я людина критична. Я, не дивлячись на те, що це син чи не син, де єсть моменти, що правильно чи неправильно, я йому це говорю абсолютно відверто. Перед тим, як їхав прем’єр-міністр до нас в область, ми в вихідні дні з дружиною, скажем, я проїхав по трасі по Диканьці — я йому подзвонив і кажу: «Отам, Юра, палять, ще не прибрано». «Да, да, я тут, я знаю і там приберуть і так далі». І, я вважаю, що це — нормальні відносини.

ВЕД: Рейтинг власного життєвого успіху за 10-бальною шкалою в скільки балів ви б оцінили?

ОНІЩЕНКО: Ви знаєте, я — людина амбіційна, дуже амбіційна, безумовно, мені б хотілося в житті ще набагато більшого, але я — реаліст. Ну, скажем, коли мені пропонували декілька раз піти в Київ, очолити там Київське міське тервідділення, нещодавно там була пропозиція, я відверто говорив, що я не піду. Чому не піду? Я чесно говорив, що, да, в нас єсть вибори, да, мене партія направляла, да, я несу відповідальність, в першу чергу, і перед людьми також. Ну якщо брати по 10-бальній системі, рахуючи те, що в мене, скажем, ще 10 років попереду... Ну, я думаю, десь так: 6-7.

ВЕД: Зазвичай, наприкінці передачі (мушу констатувати, що наш час добігає кінця, у нас залишається хвилина буквально), я прошу наших гостей розповісти пристойний анекдот або улюблену притчу — на вибір.

ОНІЩЕНКО: Ви знаєте, я кажу так: я постараюся без висловів, але от єсть один анекдот такий, як два куми на ярмарку понапивались, один виліз на підводу й кричить: «От мого кума Івана дочка — така там!». А той його за полу дьоргає і каже: «Підожди, куме. В мене ж дочки немає!». «А ти тепер вийди і всім докажи, що в тебе дочки немає!». Я веду до чого? Що нам потрібно вибудувати так відносини, що якщо ми щось говоримо, ми говорили правду. Щоб ми людей не обливали гряззю. Тому що у кожного на серці залишається рубець. Безумовно, ще мають залишиться той рубець, який уже ніколи не заживе. І це ясне діло буде. Ну не на користь державі, а на користь відносинам. От тоді, я вважаю, ми станемо самою багатою, самою великою державою в Європі.

ВЕД: Я вам дякую. Я сподіваюся, що в наших слухачів не залишиться рубець від сьогоднішнього нашого ефіру. Я нагадую, що гостем обласного радіо, радіостанції «Ваша хвиля» сьогодні був Володимир Михайлович Оніщенко — голова територіального відділення Антимонопольного комітету України по Полтавській області. Вела ефір Інна Якобенко. Радіостанція «Ваша хвиля» не прощається з вами. залишайтесь з нами — на найкращій в області радіохвилі. На все добре!

ОНІЩЕНКО: Дякую вам.