«Persona grata»: Віра Чазова

[Відео було видалено]

ВЕД: 11:20 на студійному годиннику. Я, ведуча Інна Якобенко, вітаю вас разом із радіостанцією «Ваша хвиля». І, як завжди в суботу о цій порі, — проект «Персона грата». Проект, в який ми запрошуємо людей відомих, можливо, в своєму професійному середовищі, але ми намагаємося впродовж 40 відведених нам хвилин розповісти про них те, про що, можливо, вони самі вже не пам’ятають. Я навіть не знаю, як лаконічно представити нашу сьогоднішню гостю. Скажу так: легенда обласного дротового радіо Віра Олександрівна Чазова! Доброго ранку вам.

ЧАЗОВА: Доброго ранку.

ВЕД: Віро Олександрівно, мені дуже приємно було працювати з Вами, бачити, яка Ви в роботі, бачити, яка Ви поза роботою, в громадському житті, спостерігати дистанційно, яка Ви мама, бабуся і суперпрабабуся! І при всьому цьому залишаєтесь завжди, насамперед, суперовою жінкою.

ЧАЗОВА: Спасибі, Іннуся, за такі компліменти. Я вважаю, це — вже занадто.

ВЕД: Віро Олександрівно, звісно, ми не уникнемо розмови про радіо, тому що радіо — це півстоліття Вашого життя.

ЧАЗОВА: Так, і — найкращі роки. Найкращі.

ВЕД: Це просто сказати комусь, що можна впродовж такого чималого відрізку часу так само любити його, як і в перші роки роботи... Так само ходити, бігти, поспішати і так само хвилюватися після відпустки, включаючи кнопку, бачачи лампочку «Мікрофон включений» і при цьому відчувати, що пульс твій стає швидшим. Що надихало? Що тримало на плаву?

ЧАЗОВА: Думаю, що це — просто любов. Просто любов. Любов до радіо. Прийшла дівчиськом, диктором... 21 рік. 12 років диктором, пройшла такий конкурс солідний — 21-на людина була. 21-на. Тоді такі конкурси були на заміщення. Хоча зарплатня була мізерна. Але — пройшла конкурс, працювала диктором. Потім закінчила інститут і стала редактором мистецьких програм, а Семен Якович Кушніренко — тодішній голова радіокомітету, сказав: «Це у тебе культура буде, а фізкультура — це ж теж культура, так що ти будеш вести і спорт». Тож були у мене і спортивні програми. «Спортивна Полтавщина» радіожурнал, мистецькі програми, потім уже десь років 5 останніх вела ще «Як живеш, ветеране?». Потім запитувати уже було незручно, як живеш, і ми перейменували передачу — просто «Ветеран».

ВЕД: Віро Олександрівно, але до 21 року, відколи не почався ваш роман з радіо, ви також якось жили. Було життя ненаповнене, ненасичене, формувалися як особистість. Я хочу запитати про вашу сім’ю, ваших батьків. Звідки ви родом?

ЧАЗОВА: Родом я із Полтави. Батько мій, Олександр Андрійович Грачов, загинув на фронті. Він був директором радгоспу в Лазірках. А мама моя, Єлізавета Мусіївна, була бухгалтером. Був такий в Полтаві аероклуб. Дуже цікаве таке підприємство. Дуже цікавий клуб був. І от я пів свого дитинства провела в аеропорту, на аеродромі, і стрибала з вишки, коли мені було 7 років, з парашутом. Сім’я була дуже дружна. Жили ми на вулиці Комсомольській, там, де зараз обласна бібліотека. Це була комуналка звичайна, одна кімната.

ВЕД: Тобто, цього будинку зараз немає?

ЧАЗОВА: Немає. На його місці збудували обласну бібліотеку. Змалку мене мама вчила читати вірші, хоч мама до мистецтва абсолютно не мала стосунку ніякого, але вона дуже добре знала поезію і кохалася в поезії. Трошки навіть сама писала. І вчила мене читати, казала: «Вера, читай сердцем! Читай сердцем!». Коли пішла в школу, я виступила в олімпіаді шкільній, зайняла перше місце, і ще був зі мною такий Льоня Воронель, в класі у нас був хлопчик — він серед хлопців зайняв перше місце. І ми вдвох поїхали в Київ на республіканську олімпіаду. Це вже в другому класі. І коли ми приїхали з Києва, нас зустрічали мами, нам там вручили портфелі такі красиві. Приїхали ми додому і мама сказала, що ми їдемо за місто, зараз, мовляв, приїде тато і аероклуб виїжджає за місто. Але... оголосили війну.

Коли близька моя подруга, моя колега Рая Самойленко, видавала «Книгу пам’яті Полтавщини», я якось була у неї, перелистала книгу і натрапила там, де інформація про розстріляних у Полтаві: Воронель Марія Йосипівна — їй приблизно 40 років було, Воронель Леонід, 10 років. Оце таке було дитинство.

Коли вже старша стала, ходила в драмгурток. Навіть коли ми евакуювалися з мамою (тато з перших днів був на фронті), а ми з мамою евакуювалися в місто Орськ Актюбінської області, мама працювала на нафтобазі бухгалтером, а я ходила там до школи — школа у нас була 7 км від нафтобази. І от ми ходили в школу — нас чоловік 5-6 дітей ішло. Нам давали такі смолоскипи, бо вовки бігли за нами. Це в степу стояла нафтобаза, а 7 км до школи. І от ми йшли зі смолоскипами, а вони вили за нами. І ми тільки оглянемося, смолоскипи покажемо. І отак ходила в школу. Там я теж брала участь у самодіяльності. Мама дуже тяжко захворіла і її поклали в лікарню. Я залишилася сама на нафтобазі. Мені дирекція нафтобази привезла молока, всяких харчів... І я щодня ходила до мами в лікарню, носила їсти, бо там не годували. І лікар сказав мені: «Верочка, если хочешь, чтобы твоя мама выжила (у неї було запалення легенів), носи ей питательное. Носи ей мясо». Я пішла до директора нафтобази і попросила: «Дайте мені м’яса». Ну вони десь в аулі купили, привезли мені і я так заморожене м’ясо рубала, варила і носила в лікарню.

ВЕД: Скільки Вам було років?

ЧАЗОВА: Десять. І коли я приходила в лікарню, там було чоловік 20 в палаті, видно було — багато з України. Як тільки я приходила, вони: «Вєра, прочитай Шевченка і станцюй гопачка». І оце я щодня їм читала Шевченка і танцювала. Вони всі сідали на ліжку, аплодували мені. І оплесками музику створювали. Потім уже мама виписалася і лікар мені сказав: «Запам’ятай на все життя, що ти — отака маленька, така худюсінька (я була сама напівголодна вдома, бо я все намагалася мамі понести) врятувала свою маму. Без тебе ми б її не врятували.»

ВЕД: Віро Олександрівно, мама, мабуть, з самого дитинства відчула у вас оцю гуманітарну нотку, тонке відчуття тексту. Вона розуміла, що ви можете читати серцем. Бо можна комусь сказати «читати серцем» і він все одно не збагне, про що це, бо не дано людині, так? А хто іще справив таке незабутнє на вас враження, вклав свою частку в те, щоб ви були такою, якою стали, формував вас?

ЧАЗОВА: Ви знаєте, все ж таки, окрім мами, я не можу пригадати. Вона виховала мене оптимісткою, незважаючи на те, що життя дуже важке. Тато загинув, ми лишилися одні з нею. Вона дуже хворіла. Дуже хворіла і все ж таки продовжувала працювати. Важко жилося. Я вийшла заміж рано, народила Вітусю. З чоловіком розійшлася, коли Вітусі було 4 місяці.

ВЕД: Ви вийшли заміж у Полтаві?

ЧАЗОВА: Ми приїхали в Полтаву тільки-но її звільнили. Звільнили Полтаву 23 вересня, а ми 3 листопада вже були в Полтаві. Зразу поїхали. Ішли по такому розбитому місту і думали: «А наша квартира, наш будинок вціліли?». І ми дійшли — на Комсомольській, 29 стоїть. Кругом все розбито, кругом розвалини, а наш будинок стоїть.

ВЕД: Він був порожнім?

ЧАЗОВА: Ні, зайнятий був. І нам не цю квартиру дали. Мама пішла в виконком, у сусідів зупинились. Нам дали — сусідка займала дві кімнати, її переселили в одну і нам дали одну кімнату. І, ви знаєте, дуже велике враження на мене справив і все ж таки багато зробив для мене як для особистості в моральному плані це був у нас такий працівник як Леонід Бразов. Тоді він був ще не письменником, він був журналістом. Хоча фронтові оповідання були вже у нього. Він — ну я так можу сказати — просто батька замінив мені. На якісь на 2-3 роки, поки він у нас працював, він мене примусив піти вчитись. Я дивилась, де б мені заробити, бо мені треба було дочку піднімати. А ми жили дуже бідно. М’яса взагалі не було, ну сметанка купувалася двічі на місяць для Вітусі. Всі йдуть з роботи, дітям цукерки купити, а я думаю: «Та ні — я куплю Віті 200 грамів ковбаси. Це для неї таке свято буде!». І я можу завдячити... Ви знаєте, всьому колективу. Тоді був Аврам Михайлович Ємін. Багато, дуже багато навчив мене. Багатьом таким принципам журналістської роботи. І взагалі. І таке життєве кредо саме вони виробили в мене. Був Андрій Степанович Страшко — дуже хороша людина, фронтовик. Андрій Єфремович Пашко. Мої колеги тодішні.

ВЕД: Ви кажете, що коли прийшли на роботу, була досить мізерна зарплата. Але всі тоді казали: «Радіокомітет!». Було дуже престижно тут працювати. А коли в 70-ті роки почалися, як кажуть, катання туристичні в соціалістичний табір і так далі, то представники якраз радіокомітету були супроводжуючими групи, була ще й така можливість.

ЧАЗОВА: Так, була така можливість. Навіть я от їздила з групою в Болгарію, їздила в Польщу. І тричі в Болгарію супроводжувала групи. Була така можливість. Але заробітна платня — ну коли вже стала редактором, тоді вже була більшою, хоча теж невелика, але більша. Ну то вже... Ви знаєте, коли я працювала диктором, мене запрошували працювати на залізницю. І сказали: «У нас форма, буде у вас одяг і у нас — щомісячні пайки». Я прийшла додому і мамі кажу: «Мамо, може ми будемо жити краще?». Хоча сама знала, що я не піду. Але мама сказала: «Ти що?! Піти з радіо на залізницю?! Ні в якому разі!». Мама завжди казала: «Те, що в нас в шлунку, то нікому не видно». І так ото — картоплі наваримо, поїмо і ладно!

ВЕД: А що ви мали робити там, на залізниці?

ЧАЗОВА: Диктором.

ВЕД: Оголошувати розклад руху?

ЧАЗОВА: Так, оголошувати поїзди. Потім навіть пропонували мені на таку престижну роботу — заступником начальника управління культури. І я теж не пішла.

ВЕД: Але для цього, перш, ніж вам запропонували це, мабуть, треба було себе показати, зарекомендувати як хорошу ведучу? Тому що це — ще одна сторінка вашої біографії, це великий такий пласт вашої біографії, це десятки, сотні концертів і різних заходів, які ви провели в якості ведучої.

ЧАЗОВА: Так.

ВЕД: Найяскравіші сторінки саме з цього періоду які?

ЧАЗОВА: Ви знаєте, всі концерти після партійних конференцій, все-все-все, всі концерти вела я десь років 30, мабуть. Найбільше мені запам’ятався концерт у Кремлівському палаці. Це був поїзд «Співає Україна». І я їздила з нашими бандуристками. Ведучою була у бандуристок. Ми в Києві формували і в Києві виступали. Потім — Лєнінград. Теж такі хороші концерти, великі. Як приймали нас в Росії! Боже, потім, ви знаєте, закидали квітами. Приходили обіймали, цілували: «Ну які ви хороші, та які ви пісні співаєте, та які ви танці показали нам!». Я читала вірші — в основному Бориса Олійника. Вірші читала і вела концерт. Не тільки бандуристів, а там збірні робили концерти. Потім була Москва. В Москві ми в військовій частині — Таманська танкова частина. Нас дуже добре там приймали. І теж — підходили солдати з України зі сльозами, почули українську пісню. І потім був величезний концерт уже в Кремлівському палаці. Потім дали мені і ще одній жіночці — там була Софія Ротару, тоді вона була Соня Ротар. Не Ротару, а Ротар. Вона приїхала з івано-франківськими дівчатами — фольклорний ансамбль. Вони були в таких чудернацьких нарядах таких. Такі головні убори в них були, все. І така худенька дівчинка — Соня Ротар. Вона тоді була студенткою культосвітнього училища Чернівецького. А приїхала з ними. Я не пам’ятаю прізвища режисера концерту в Кремлі (я, як ведуча, стояла поруч тут, оголосила їх, відійшла), а він каже: «Эта девочка будет звездой! Эта девочка будет звездой!». Відчув. Вона і танцювала, і співала. Вона худесенька, веселенька така була. Потім почула: вона — Ротару. Потім нам дали квіти, букети і ми пішли в ложу уряду. Перед цим нас зупинили двоє в чорних костюмах і сказали: «Ни в коем случае никаких разговоров! Отдали цветы, вам, может, пожмут руки — повернулись и вышли». Ми зайшли. Там був Брежнєв, дали квіти. Коли так Брежнєв обіймає нас: «Э, подождите, подождите. Вы куда бегом?», а ми: «Да нет — мы пошли»...

ВЕД: Нам «искусствоведы в штатском» разговаривать не велели...?

ЧАЗОВА: Він нас затримав: «Откуда вы?». Ну й розповіла я, що з Полтави. «О, Полтава, Гоголь!». Так що ми хвилин 10 — відчинялися двері і зачинялися, безперестанку зазирали: що ж ми робимо? Ну так проговорили хвилин 10 ми в ложі.

ВЕД: Віро Олександрівно, Чазова це — Ваше прізвище по першому чоловікові?

ЧАЗОВА: По першому шлюбу.

ВЕД: І потім так сталося, що на обласному радіо ви впродовж тривалого часу вели медичні передачі, а свого часу міністр охорони здоров’я був Чазов. І мені не раз доводилось чути якісь історії про це. І я хочу запитати: наскільки це домисли, наскільки це реальність? Багато хто з медичного світу полтавського навіть якийсь певний час думав, що ви — родичі, тому що Вас так боялися в медичних колах. Казали: «Чазова їде!». Не з перевіркою, Ви ж не з медуправління, але, принаймні, головний лікар курорту Миргород, коли почув по телефону, що їде Чазова, мало не втратив свідомість.

ЧАЗОВА: І сказав: щоб не було мишей і тараканів — вона їх так не любить!

ВЕД: Але, тим не менше, лікарі, з якими мені доводилось спілкуватись, донині пам’ятають ваш рівень професіоналізму і відповідальність в підході до будь-якої медичної теми, за яку ви брались, казали: людина приходить і нам навіть соромно — не дай Бог якийсь термін переплутаємо! Бо вона перед ефіром завжди штудіювала довідники, орієнтувалась, вона такою термінологією послуговувалася, що нам часто здавалося, ніби ми розмовляємо з колегою.

ЧАЗОВА: Ви знаєте — перед кожним, а особливо перед прямим ефіром — я йшла в медичну бібліотеку і останні номери журналів медичних, останні газети медичні — всі я передивлялася. І я пам’ятаю — ну не буду називати прізвища, його, правда, уже немає цієї людини, професор один — він був у мене на прямому каналі про гепатит А — і він, значить, щось таке сказав. Я кажу: «Ні, ви знаєте, що тепер можна за 2 місяці прививку зробити». Він так на мене дивиться. Потім, значить, про інше стали ми говорити. Коли закінчився ефір, він каже: «Віро Олександрівно, що ж Ви мене так підставили? Де Ви це взяли?». Я кажу: «Останній номер медичного журналу — будь ласка, уже з Німеччини ми отримали нові сироватки». Так, я дуже готувалась. Мені не хотілося бути профаном. Тим більше, носячи таке прізвище, хоч до Євгена Івановича я не маю жодного стосунку. Але мене з медакадемії так запитували: «Скажіть, будь ласка, це правда, що ви — перша дружина Євгена Івановича?». А то: «Що ви — племінниця Євгена Івановича?».

ВЕД: Треба було робити мхатовську паузу, закочувати очі — нехай думають, що хочуть!

ЧАЗОВА: Ти знаєш, я закотила очі, коли мені робили операцію — я розмовляла... І мені доводилося перед передачею пробігти 5-6 разів на 2-ий поверх, щоб у мене звільнилося... бо у мене риніт був. Ну потім мені зробили операцію і в черговий раз спитали: «А Євген Іванович приїде провідати вас?» Кажу: «Та ні, він зараз...» А головний лікар підхоплює: «Та він же зараз в Німеччині». Кажу: «Так, в Німеччині».

ВЕД: Зараз вже нівелювались речі, які мали значення в тому, радянському суспільстві. Молодим вже навіть не віриться, що могли бути такі речі, які настільки псували життя. Але в 70-і роки... Сумнозвісна 5-та графа вам у житті дошкуляла? Скажімо, просуватися кар’єрними щаблями, чи при вступі до вузу?

ЧАЗОВА: Ви знаєте, якось — ні, не відчувала. Не було такого. Ні, не можу сказати. Поступала в інститут, тут працювала — ні.

ВЕД: Віро Олександрівно, коли ви пішли на заслужений відпочинок, у вас розпочалася не менш активна життєва фаза — бурхлива робота у громадських організаціях...

ЧАЗОВА: Знаєте, Інно, ці два тижні, які я провела дома, після виходу на пенсію, це був жах. Я стала такою мегерою. Я на всіх кидалася, на своїх близьких і рідних. Я почала вчитися в’язати, думала перечитати свою бібліотеку — досить велику, але нічого не вийшло. Давили стіни, радіо я виключала. Я не могла слухати радіо. Мені було настільки боляче... Ви знаєте, мені здавалося навіть, що треба піти з життя. Бо життя без радіо для мене не було. Це були жахливі два тижні. І потім я пішла до Костянтина Степановича Бабенка, кажу: «Я вела передачі ветеранські, давайте — беріть мене на роботу!». Він каже: «Очолите волонтерів області?». Я кажу: «А що таке — волонтери?». «Я сам не знаю, поїдете на семінар під Київ і там усе взнаєте».

ВЕД: Це було новомодне віяння — волонтерський рух.

ЧАЗОВА: Так. Поїхала я під Київ, в Циблів, там був перший семінар, це тільки-тільки зачиналося оцей волонтерський рух серед ветеранів. І там записували, ким ви працювали. Я кажу: «Журналістка». «О, ви — перша виступаюча!». Я думаю: «Боже ж мій, а що ж я буду говорити? Я ж не знаю нічого». Я кажу: «Та ви знаєте, я не так давно...» — я ж не можу сказати, що я взагалі не волонтер ще. «Нічого, нічого, ви послухаєте доповідь». Ну я послухала доповідь, дізналася, що таке волонтерство і — оголошують «Керівник волонтерської організації пенсіонерів з Полтави Віра Чазова». Я так — на полусогнутих — пішла на трибуну і розповіла про свій радіожурнал. Ну я не дуже так, що радіожурнал, ну про журналістську роботу, про те, як я поїхала в Зіньківський район по скарзі. Там не було радіо, не було телефону, закрили магазин і закрили амбулаторію. А там — 300 дворів. А їм — 25 км до Зінькова.

ВЕД: Відрізані від життя?

ЧАЗОВА: Так, повністю. І я зробила такий критичний матеріал, такий злий. Мені, правда, подзвонили на другий день з райкому партії (тоді ще райкоми були): «Віра Олександрівна, ми вже провели телефон, завтра відкриваємо амбулаторію». Я кажу: «Добре». «Так не вийде передача?». Я кажу: «Ні, вийде Але я в передачі скажу про те, що змінилося». Ну і це було, звичайно, я сказала, що досить було приїхати журналістові і наступного дня вже... А потім мені в суботу вранці подзвонив ветеран один. Подзвонив додому і сказав: «Віро Олександрівно, все — хліб завезли, телефон є у нас, амбулаторія є у нас». І от про це — кінець підрізали ми — я прибігла на роботу і вийшла прямо в ефір і розказала, що от приїхала я туди і до кінця тижня (десь 4 дні було) все в селі є: радіо, телефон, амбулаторія і магазин. От про це я розказала — ну такі оплески. Це — волонтерська робота.

ВЕД: Віро Олександрівно, от ви зараз говорите... Про ту благодатну пору, коли казали: «Га-зе-та написала!» чи «Радіо сказало!» І, Боже збав, не зробити все можливе, щоб там не сказали нічого поганого.

ЧАЗОВА: Да.

ВЕД: Тоді ЗМІ не те що боялися... «праздновали».

ЧАЗОВА: Да, «праздновали». Ви знаєте, слухач звернувся на радіо — «Інтерв’ю з перцем». От коли будували ляльковий театр, я повинна була щотижня давати репортаж. І щотижня це був критичний репортаж, бо будували його поволі дуже. Там проводили (Кукоба ще в міському партії — покійний Анатолій Тихонович працював, він проводив планірки), я навіть сказала на Ландаря, який зараз при такій посаді, а він тоді був там, керував цим будівництвом, а я сказала: «А Ландар ходить по будові, як кіт у чоботях». Щотижня йшли критичні матеріали. А по медицині скільки критичних матеріалів давали! І дійсно: там дитина померла — лікар пішла прати білизну додому і її залишила. Навіть подушки не було кисневої. Залишили дитину напризволяще, дитина померла. Там — те, там — те. Багато дуже скарг було. І, дійсно, та ви що — справді «праздновали». Ще й як! І тодішній керівник обласного управління охорони здоров’я, він завжди на нарадах говорив: «Чазова виступила, от розказала вам те то й те то, щоб було завтра ж зроблено. Виїде туди комісія». Ну, звичайно, я брала з собою спеціаліста по цій галузі. Якщо це про дитину там йдеться, то їде педіатр зі мною, якщо щось таке терапевтичне — їде Іван Степанович Баранов тоді був. Прекрасна людина, чудовий лікар, прекрасний лікар і дуже допомагав нашій програмі «Ваше здоров’я». Їде терапевт зі мною, хірург їде, гінеколог. На себе я не брала, звичайно, коментарі, робити по медицині критичні матеріали, але реагували прекрасно. Навіть колись виступила, що біля дитячої лікарні тополі і там летить пух, а там...

ВЕД: ... лікують астматиків?

ЧАЗОВА: Так, дітки задихаються. Через 2 дні спиляли ту тополю. Ну а зараз там ще одна залишилась. Сказали: «У нас немає грошей ще спиляти одну». І досі ця тополя стоїть. І досі пух летить.

ВЕД: Віро Олександрівно, ми на початку передачі штрих-пунктирно позначили ще кілька ваших іпостасей. Я зараз хочу про них поговорити. Ви завжди були така «настоящая мама» — «Вітуся, Вітуся», потім внучечок.

ЧАЗОВА: Олєжка.

ВЕД: Олєжка. А зараз — ще дрібніші.

ЧАЗОВА: ДА, Тьомочка, вже 8-ий рік.

ВЕД: І завжди якось ми, ваші колеги, знали, що відбувається у великому вашому сімействі.

ЧАЗОВА: Звичайно.

ВЕД: Як ви вибудовуєте стосунки з вашими «дрібними родичами»? Я маю на увазі найменших.

ЧАЗОВА: Ой, це таке щастя! Хоч він такий баловник, ну жах якийсь просто! Каже: «Віра, які у тебе ігри є в мобілці?». Кажу: «Тьомочка, я не знаю. Є щось, де стрибають двоє». Дивується: «Как это так?». Раз-раз-раз — все знайшов. То він знайшов, як моя валіза може зачинятися якось особливо. Я цього не знала. Комп’ютер знає прекрасно. І дуже любить мої страви. Дуже любить вареники і галушки. Він приїхав до мене в гості в Миргород з Вітусею і ми пішли в ресторан «Гоголь» їсти. І Тьома замовляє: «Мені, будь ласка, вареники з картоплею. Тільки зразу», бо ми заказували ще там якісь салати. «І смаженою цибулею... Скажіть, будь-ласка, а скільки вареників іде на порцію?». Вона каже: «Три». «Тоді мені 2 порції». Любить дуже, ну і, ви знаєте, це таке щастя, коли він обніме і поцілує. Оце приїхали в Миргород, він так кинувся, обіймає — ой! Це не передати словами...

ВЕД: Те, що ви багато років займалися медичною темою, досконально, скрупульозно, фундаментально, воно відобразилось на вашому характері. Принаймні, у нас в реакції завжди казали: «Займатися профілактикою власного здоров’я так, як Віра Олександрівна, — це ще треба уміти». Але ж є результат. І ми всі тепер бачимо, що просто треба це робити обов’язково. Абсолютно! Але здоров’я — так. Але ж і зовнішність... У вас є якісь свої жіночі рецепти, якими можна поділитися зі слухачками?

ЧАЗОВА: Ти розумієш, Інночко, от і немає. Треба просто любити життя! Бо так — ну, як усі жінки. Якийсь крем, а якщо забудеш, то і без крему!

ВЕД: Згадаєте про маску з подружкою — намастились...

ЧАЗОВА: Маску — це тільки там взимку. І то так... раз на місяць, два на місяць. Це так зробиш. А влітку — поїдеш на море... Я дуже люблю Одесу.

ВЕД: Ви щорічно їздите саме туди...

ЧАЗОВА: Щорічно. У мене там друзі, у мене там моє перше кохання — декан, зараз він проректор юридичної академії, помічник Ківалова, автор митного кодексу. Так що досі, як ми приїжджаємо, він з квітами зустрічає на вокзалі нас. І якось мені сказав кілька років тому: «Вера, ты помнишь, какой это год?». Я говорю: «Женя, 200... там якийсь 7-ий був чи 8-ий». Він каже: «60 лет назад мы с тобой познакомились в пионерлагере».

ВЕД: Великий респект такому чоловікові, бо у чоловіків, зазвичай, із датами — проблеми...

ЧАЗОВА: І скільки у нього було човнів (у нього пару човнів, він займався в свій час парусним спортом), 4 човни було — і всі називались «Верочка». Що ще надихає — моя дуже дружня сім’я. В мене Вітуся — ну всі знають — це спортсменка і це таке сонечко. В мене дуже хороший зять Сергій. У мене онук — лікар, уже у нього вища категорія.

ВЕД: Анестезіолог?

ЧАЗОВА: Анестезіолог. І Наталочка — стоматолог. Його дружина прекрасна, прекрасно вона увійшла у нашу сім’ю. Своя, своя, своя любима дівчинка. Ну і, звичайно, мій чоловік.

ВЕД: Чоловік, який, мабуть, інакше, ніж Вірунчик, Віруся вас і не називав?

ЧАЗОВА: Ні, він мені інше ім’я дав — Ляля. Я для нього — Ляля. З першого дня.

ВЕД: Віро Олександрівно, але коли люди так багато років разом, повинні бути якісь такі рецепти, щоб не набриднути? Навіть якщо є багато спільних інтересів. Ви переключаєтесь на щось, в вас хобі є? Як ви урівноважуєте оці ось сімейні стосунки для того, щоб весь час було бажання веселитися, щоб була... Колись одна мудра жінка мені сказала: «Семья держится долго, когда в ней не проходит ощущение радости».

ЧАЗОВА: Намагаюсь. У нас із Вітою однакові характери. Ми живемо поруч, квартири у нас поруч. А Олєжка живе через Корпусний парк. Далі трошки. Субота, неділя — це у нас сімейні дні. Це Олєжка, Наталочка — якщо вона не працює в цей час, бо вона в приватній клініці працює стоматологом, і Тьомочка — ми всі разом обідаємо. І кожен розповідає. Кожен. Це в суботу-неділю готує таке, щоб повеселити, порадувати серце. І, звичайно, треба не набридати. Є прекрасний вірш Дємєнтьєва (я не можу процитувати зараз), я його розмножила, і моя любима подружка Рая Самойленко має його також, бере це на увагу: «Не треба повчати!». Не треба дуже лізти в душу молоді, своїм рідним людям, не треба. Не варто. А особливо повчати. А ми, знаєте, з віком: «От ти не так роби, а отак! Ти не оце вдягай, а це. І отут ти неправильно зробив». Не треба! Не варто. Коли тебе спитають поради, тоді дай, а так — не варто лізти в душу. На цьому, я думаю, тримається наша родина. Що ми намагаємося не набридати один одному. Ну я людина, яка дуже любить мистецтво, і всі концерти, є такий Слов’янський клуб, який мені дуже багато дав от в ці роки, коли я пішла з роботи, він дуже багато мені дав. Не дав зачерствіти.

ВЕД: Там — ваше коло спілкування?

ЧАЗОВА: Коло спілкування. Там дуже душевні люди. Лариса Леонідівна, організатор клубу, — це взагалі така людина, дуже цікава, дуже енергійна, незважаючи ні на що, ініціативна. Вона таке придумує для нас, такі зустрічі. Оцим живеш, готуєш — я беру участь у підготовці кількох зустрічей. От возила в Миргород, в Кременчук, потім ми їздили в Комсомольськ от недавно — їздили в травні місяці. І тут у нас дуже цікаві зустрічі із акторами, із художниками, письменниками, із просто цікавими людьми.

ВЕД: Віро Олександрівно, але, як на мене, суперлегендарною сторінкою вашої біографії якраз була сторінка, пов’язана із полтавським народним театром, яким керував не менш легендарний Яков Орлов. На жаль, покійний нині.

ЧАЗОВА: Так. Ви знаєте, це був прекрасний театр, чудовий колектив, прекрасний режисер. У нас було багато цікавих вистав. Ми були переможцями міжнародного фестивалю в Угорщині. Ми возили туди виставу за п’єсою Сімонова «Так и будет». Я там виконувала центральну роль. Дуже цікаво. Там посіли перше місце. Було дуже важко нам там, дуже багато перепон було: вкрали мій костюм і довелося мені виступати в костюмі на 2 розміри меншому і взуття взути на 2 розміри менше. Уявляєте, як це було виходити на сцену? І остання моя роль була в народному театрі — це Єлізавєта в драмі «Марія Стюарт». Дуже цікава робота була. І, ви знаєте, у нас з Марією (5-а картина), де її Єлизавета посилає на ешафот... Це такої сили сутичка двох жінок! І у нас ніяк із виконавицею ролі Марії... ну ворожнечі такої не було. І от перед прем’єрою мені дзвонить Яків Борисович і каже: «Віра, я хотів з вами поговорити. З тобою, звичайно. Ти знаєш, ти дуже відверта. Ти дуже відверто говориш з Зіною Ахмацькою (яка виконувала роль Марії), дуже відверта. Ви удвох там гримуєтесь. Не треба, бо знає весь театр всі твої секрети». Боже, це мені був як ніж у серце.

ВЕД: Режисерський прийом?..

ЧАЗОВА: Так, я ніколи... подругою не була Ахматської, але з нею були дуже близькі. І я коли прийшла... захожу, там мої костями висять, я говорю костюмеру: «Будь ласка, мої костюми в сусідню костюмерну — я з цією дамою не буду більше в одній кімнаті». Вона повернулась і каже: «Так, я теж з цією дамою не хочу в одній кімнаті бути!». 5-а картина. У мене стек в руках. Коли ми зустрілися з нею поглядами — Боже мій, яку я відчула і образу, і злість: «Як же ти могла? Я тобі таке розповідала!». І картина пройшла — у мене просто... я не знаю... вогонь з очей летів. Я не знаю, як я її не вдарила стеком! Я так замахнулась. Ну там по ролі я повинна була. Я замахнулась і ледве втрималась. Потім, коли ми обговорювали виставу — ну, звичайно, були з обкому партії присутні і на обговоренні теж, ну і стіл був накритий, перший тост Яків Борисович каже: «Я хочу випити за наших королев! Вони зіграли прекрасно. Віро, Зіна, пробачте мені — я наговорив вам одна на одну. Зіні подзвонив і Вірі подзвонив і сказав отакі гадості. Так що вибачте, дівчата, але ви 5-у картину зіграли блискуче». І це, як завжди буває, це закріпилося, ми потім із Зіною гримувались уже в одній кімнаті, але уже, я вам скажу, такого спілкування не виходило у нас — ні у Зіни, ні у мене. Все одно. Хоч ми знали, що це просто був розіграш режисера. Але 5-а картина завжди йшла на оплесках. На таких оплесках! І брали завжди в концерти її — цю 5-у картину. Колись в театрі після чергової конференції я, значить, іду — ми через зал ішли на сцену — і такі оплески були, ми йдемо, несуть наші шлейфи. І несе мій шлейф хлопець, проходимо на сходинках на сцену і він наступає на шлейф. І у мене отак по талію обривається половина сукні. 6 метрів шлейф був. І я, значить, отак рукою тримала його всю картину. А потім, коли я зайшла за куліси, мене питають: «Вера, почему у тебя рука была прижата?». Я кажу: «Ось подивіться». Відпустила руку і на підлогу впала половина сукні.

ВЕД: Але Ви тримались, як королева?

ЧАЗОВА: Як королева!

ВЕД: Віро Олександрівно, на жаль, мушу констатувати, що наш час добігає кінця. У нас є кілька хвилин, і зажди наприкінці передачі ми просимо наших гостей розповісти улюблений пристойний анекдот або притчу.

ЧАЗОВА: Помнишь закон Архимеда?

ВЕД: Про тело, погруженное в жидкость...?

ЧАЗОВА: Да, но новая интерпретация такова: жидкость, погруженная в тело, через 7 лет идет в школу.

ВЕД: Головне, щоб цій «жидкости» в школі було так само комфортно, як і тим, хто «погружал ее в тело».

Віро Олександрівно, я Вам дуже вдячна за те, що ви така життєлюбка, приносите завжди на наше обласне радіо такий настрій — сонячний, хороший. Я сподіваюся, що нашим слухачам сьогодні з нами не було сумно. Принаймні, ми намагалися щось для цього робити! Я нагадую, що сьогодні гостею нашої студії була людина, яка, власне, все своє свідоме життя віддала улюбленому обласному радіо. Легенда обласного радіо — Віра Олександрівна Чазова. Вела ефір Інна Якобенко. Залишайтеся з нами. Радіостанція «Ваша хвиля» на однаковій з вами хвилі хорошого, сподіваюся, настрою. На все добре!