«Persona grata»: Галина Бахова

ВЕД: 11 година 20 хвилин на студійному годиннику. Я, ведуча Інна Якобенко, вітаю всіх, хто разом із нами на радіостанції «Ваша хвиля» в суботньому проекті «Персона грата». Наша радіостанція, єдина з 14 місцевих радіостанцій, не є ретранслятором. 16 годин власного мовлення і все — для вас, наших радіослухачів. І сьогоднішня гостя, точніше, зустріч із нею, також для вас.

Чудова жінка, яка уособлює собою сьогоднішній чудовий суботній ранок, Галина Михайлівна Бахова. Хоча, можливо, частина аудиторії не знає її за прізвищем, але точно знає за багатьма речами, які вона в цьому житті робить. Доброго ранку!

БАХОВА: Доброго ранку!

ВЕД.: Галино Михайлівно, я лиш означу для невтаємничених кілька брендових назв для того, щоб зрозуміли, хто сьогодні в студії: кафе «У сестер», піцерія в центрі Полтави, кафе в головному офісі «Лукойл Україна» в столиці і готель «Замок». Що ще?

БАХОВА: І ще на Західній Україні в нас є садиба «У сестер» і в Києві маленький ресторанчик «Гарбуз и К°» на Контрактовій площі.

ВЕД.: «Гарбуз і компанія»? Але, власне, ми будемо сьогодні говорити про те, як успішна людина, яка шматок життя, великий пласт життя віддала тому, щоб збудувати такий фундаментальний, багатошаровий бізнес, як вона знаходить час на те, щоб її життя було наповнене ще чимось. Я, насамперед, хочу запитати: чиє Ви коріння, чиє Ви насіння, хто Ваші батьки, Ваша родина, яка Вас такою сформувала? І як, власне, формувала?

БАХОВА: Рід наш — козацький. Це — Крицькі, Дубовики... І рід дуже сильний. Насправді ще живі і татові сестри, і брати. Сестрі в цьому році виповнилось 90 років. Вона себе обслуговує, робить зарядку вранці, така жіночка ще дуже-дуже жвава. Тато (царство йому небесне) помер у цьому році. Але коріння, дійсно, дуже сильне, дуже міцне. І коли збирається вся родина на такі святкування (татові було 80 — усі збирались)... І це було чоловік 50-60 із Білорусії...

ВЕД.: Родини лише?

БАХОВА: Так, лише родини. І знаю дуже гарно і двоюрідних, і троюрідних — ми всі спілкуємось, допомагаємо одне одному. І це, дійсно, дуже важливо, коли ти знаєш своє коріння. Мій дядя випустив у Санкт-Петербурзі книжку, де описано наше коріння ще в 5-6 поколінні. І це було дуже цікаво... Коли там всі майстри були: і бондарі, і ковалі — усі. У нас у роду всі: що взяв у руки — усе получалося, усе виходило. І батько дуже багато займався і випалюванням по дереву, і чеканкою, і шив шапки з хутра, майстрував по дереву. Усі його брати і сестри... І так і ми: ми займалися й макраме, і в’язанням — і гачком, і вологодські кружева. І я в студентські роки шила на себе, коли було важко і не було можливостей, щоб щось купити. Я пам’ятаю, що мені треба було їхати в Крим, і я за одну ніч зшила з простині (з нової простині!) собі сарафан і була дуже гарна.

ВЕД.: Мабуть, з мережкою?..

БАХОВА: Мережку я теж умію робити!

ВЕД.: Така делікатна житомирська пані... Ви ж із Житомира?

БАХОВА: Так, з Житомирщини.

ВЕД.: Ваша родина, батьки, скільки мали дітей?

БАХОВА: П’ятеро.

ВЕД.: Ви розповідали, що маєте кілька династій молочарів — людей, які «чарують на молоці», які знають про нього все. І, власне, Ви також свого часу обрали собі альма-матер, де навчали харчовим технологіям...

БАХОВА: Насправді і тато, і мама працювали на заводі — на молочноконсервному комбінаті. І сестра пішла по цій стезі. І мені сказали: «Раз ми всі там, іди й ти». А взагалі то я хотіла бути педагогом.

ВЕД.: Відчували покликання до цього?

БАХОВА: Так.

ВЕД.: А хто зіграв доленосну роль у Вашому житті для такого вибору — була якась вчителька чи вчитель, з кого хотілося брати приклад, наслідувати?

БАХОВА: Так, мені дуже пощастило. У нас була класний керівник Еркіс Леся Павлівна (царство їй небесне) — незвичайна жінка, вона була педагогом, напевне, від Бога. Вона викладала російську мову та літературу. І дуже активно залучала до світу прекрасного. Вона нам дуже багато розказувала про картини. У нас дуже цікаві були виховні години. І нам в школі всі заздрили.

ВЕД.: Відтак, Ви хотіли стати не просто педагогом, а «преподавателем изящной словестности», я так розумію? Але закінчили технічний вуз. Де розпочали свою трудову діяльність?

БАХОВА: Я розпочала свою трудову діяльність на Овруцькому молочноконсервному комбінаті начальником зміни консервного цеху. Працювала з батьком, а потім так трапилось, що він запропонував поїхати на Хорольський молочноконсервний комбінат і забрати червоний перехідний стяг. Тоді такі були соціалістичні змагання (і між підприємствами галузі також). Я приїхала, мені сподобався цей завод, і директор мені запропонував роботу тут. Я погодилась. Ще й чоловікові запропонували роботу тут, і ми переїхали. Насамперед, я прийняла таке рішення, бо мені набридло бути директорською донькою.

ВЕД.: Вирішили все розпочати з чистого аркуша?

БАХОВА: Так, а я не хотіла бути татовою донькою, де «и враги — по наследству, и друзья — по наследству». Враховуючи те, що мій дідусь — із репресованих, і бабуся залишилася з 5 дітьми на вулиці, але всі 5 дітей досягли великих успіхів — двоє з них директорами стали (один — науково-дослідного інституту, другий, мій батько, — директором молокозаводу). Один на війні загинув, другий...Знаєте, у селі є людина, до якої всі біжать. Оце він таким був.

ВЕД.: За мудрою порадою чи за грошима?

БАХОВА: За мудрою порадою. І досі він не виселився з чорнобильської зони, досі він там живее, і досі всі прибігають до нього: «А це як зробить?» , «А це покажи, а це розкажи». Тобто, людина від Бога. І сестра теж заввідділенням довго працювала в соцзабезі. Коріння, напевне, є, його неможливо знищити.

ВЕД.: Галино Михайлівно, мабуть, у кожного є якісь спогади, які асоціюються саме з дитинством. Три слова, які асоціюються у Вас із батьківською хатою, з тим часом, з тим періодом?

БАХОВА: Тепла, просторна і російською це — «всепринимающая». Це були гарні роки в школі, я займалася стрільбою, баскетболом, і трохи так верховодила хлопцями.

ВЕД.: Спортсменка, комсомолка, активістка?..

БАХОВА: Так, було таке, було...

ВЕД.: З таким бійцівським характером Ви вирушили у вільне плавання, самостійне плавання на Полтавщину. І припливли до Хорольського молочноконсервного заводу. Вас легко сприйняли в колективі? Яким був період становлення? Приживалися на Полтавщині довго?

БАХОВА: Я не можу сказати, що легко, тому що нова людина в новому колективі — це завжди випробування. Ну, прийшла дівчина 24 років, а там на розфасовці (це — фасування дитячих продуктів) такі машини стоять, такі автомати, що всі кланяються перед цими наладчиками. Тому що вони заслужені («от якщо все це не буде робити, то просто завод зупиниться!»). І мені треба було дуже багато показувати свого вміння, знання, щоб розбиратися, бо ми такі в інституті не вчили автомати. Це були французькі автомати, це були американські автомати, і треба було показати, що інженерний у нас — дуже гарний інститут, який давав оці знання інженера: бачити проблему, шукати, знаходити, бути наполегливою. І коли люди зрозуміли, коли я їм казала: «Я тут надовго, я тут на все життя, будете ви мене приймати чи не будете, а я надовго», вони зрозуміли, що, дійсно, людина грамотна, серйозна, потім заспокоїлись і почали нормально працювати. А потім я ще створювала лабораторію...

ВЕД.: На Хорольському комбінаті?

БАХОВА: Так, це було нове віяння по екології. І там була лабораторія по токсичних речовинах і отрутохімікатах. Дуже цікавий проект.

ВЕД.: Але для цього повинні бути зовсім інші знання? Не інженерні, а, мабуть, хіміка-технолога?

БАХОВА: Хімік-аналітик... У мене теж були такі курси. Я проходила колись такі курси, і в інституті було 7 хімій. Тобто, це не було проблемою, і хімія аналітична теж у нас була.

ВЕД.: Але з часом життя склалося так, що Вам стало затісно на Хорольському молочноконсервному і Ви вирішили... Це були буремні 1990-ті, коли треба було приймати рішення й іти в ще одне вільне плавання — уже бізнесове, щоб вижити. Тоді це саме так звучало.

БАХОВА: Ну, тоді було дуже важко, особливо коли... Я пам’ятаю той час, коли я була з двома дітками в декреті, а чоловік отримував 150 карбованців, і вижити просто було дуже важко. Ми 60 соток огороду сажали, пробували кудись це все везти ,реалізовувати, днями все це консервували. Я думаю, що Ви теж пам’ятаєте це — консервація вічна. Одних лише огірків...

ВЕД.: Навесні половина їх залишалася. Але.. Люди все одно затято їх консервували!

БАХОВА: Займалися всім, щоб якось прожити — і розведенням нутрій, кроликів, фреток. Потім батько шив шапки з хутра і нас навчив. З сестрою ми шили. Якось так я сюди їх притягла всіх. Батько після того, як вийшов на пенсію, проробив буквально місяць, здав завод і приїхав сюди. Він держав пасіку велику, і ми держали пасіку.

ВЕД.: У Хоролі?

БАХОВА: У Хоролі. І в сестри були вулики, і в мене окремо було 20 вуликів, я держала пасіку з чоловіком, і дуже багато займалися цим.

ВЕД.: А кому першому спала на думку ідея спробувати такий гастрономічний маленький сімейний бізнес?

БАХОВА: Мені — це точно ні. Один столик під абрикосою...

ВЕД.: ...із дерев’яних дверей, на чотирьох кілочках, але — величезний гарбуз біля входу у двір!

БАХОВА: Так трапилось, коли хутро вийшло якось так із моди, то ми зрозуміли, що шапками вже не проживеш (ми дуже багато торгували шапками й шили на замовлення), усе, вони відходять, ми якось із сестрою сиділи, я кажу: «Чим би його займаться?». А вона каже: «Слухай, а давай там спробуємо шашликами». Колись ми смажили при дорозі — у батьків там дім був, і коли ми смажили шашлики, то люди от зупинялися й просили: «Продайте, продайте!». Я кажу: «Ні, я сама боюся». А вона відповіла: «Ну, так я тобі допоможу!». Так і трапилось...

ВЕД.: Сестра старша?

БАХОВА: Старша на чотири роки. І коли я приїхала на зустріч — 20 років після закінчення інституту, вийшло так, що всі встають і кажуть. «Я — начальник цеху», «Я — заввиробництвом», «Я — директор». «А ти хто?» — питають. А я й говорю: «А я всього-навсього шашлики смажу». Всі сміються, кажуть: «Та не може бути!». Говорю: «Правда!». Довго з мене сміялися.

ВЕД.: А тепер Ви легко можете сказати: «Я — господарка великого бізнесу, до якого йшла багато років, успішного. Уже навіть дистанційно можу ним керувати». Хоча за цим — колосальна робота і великий пласт знань, який Вам треба було десь отримати для того, щоб організувати цей годинник, усі коліщатка якого працюють і крутяться саме в тому напрямку, у якому треба Вам. Чому довелося повчитися для того, щоб влаштувати таку злагоджену роботу?

БАХОВА: Ну, коли я зрозуміла, що бізнес розвивається швидше, ніж є в мене необхідних знань, я пішла в декілька проектів, закінчила декілька проектів по бізнес-консультуванню. Це — консультування організацій. Це — перший проект у мене був міжнародний, у Санкт-Петербурзі (керівник — Павлов). Потім був московський гештальт-інститут, оргконсультування (керівник — Довгополий). І буквально торік я закінчила (це такі трирічні проекти) інститут психології у Санкт-Петербурзі (включає також гештальт, керівник — Лєбєдєва).

ВЕД.: Але Ви казали, що психологією, у принципі, завжди цікавилися. Ви любите «досліджувати людей»?

БАХОВА: Напевне, так. Аби розуміти, що відбувається зі мною, наприклад, коли я спілкуюся з людьми. Насправді вона дуже допомагає мені в житті: з моїми дітьми, з моїми внучками, з моїми підлеглими, колегами. Насправді це дуже гарно, і ми дуже багато проектів робили. Ось нещодавно завершився проект — наших колег навчали менеджменту. Бо з кухарів вони стали старшими кухарями, потом — шеф-кухарями, а знань не вистачає. Їх треба якось дотягувати до того рівня.

ВЕД.: А скільки у вас зараз взагалі працює людей?

БАХОВА: Якщо взяти по всіх закладах, то приблизно 150 чоловік.

ВЕД.: Кажуть, що одна з найважчих наук — це наука управляти людьми. Ви відчули це на собі?

БАХОВА: Так, і мені завжди хотілось якось зробити так, щоб люди мотивувалися самі, щоб їм не спускали вказівки згори, а щоб вони виходили самі зі своїми пропозиціями, зі своєю ініціатівою. Це дуже цікаво. Мені ще дуже подобається, коли на людину дивишся, і вона росте, потом розквітає, набирається сил. Це дуже цікаво.

ВЕД.: Ваші заклади брали участь у якихось загальнонаціональних конкурсах як організації, що надають послуги, наприклад, «Сто кращих товарів»?

БАХОВА: Ми нагороджені дуже багатьма... Я, чесно кажучи, зараз не можу згадати... Ми були у Відні на нагородженні, неодноразово — у Верховній Раді на нагородженні. Ось торік нас нагородили в номінації «Сто кращих підприємств», наше підприємство і нагородили. Для нас це було несподіванкою. Ми завоювали третє місце по Україні по ресторанному бізнесу.

ВЕД.: Ви кажете, що для Вас цей бізнес — уже як перегорнута сторінка. Що є сторінкою не перегорнутою? До чого Ви кожну вільну хвилину прагнете? Що приносить зараз найбільше задоволення?

БАХОВА: Я зараз дуже багато малюю, мені дуже подобається пастель, і я вже малюю три роки. Уже більше 4 тисяч картин. Хочу виставлятися в Полтаві — зараз тривають переговори, що з кінця серпня і вересень буде виставка моїх картин у Полтаві.

ВЕД.: У нашій Галереї?

БАХОВА: Так. Хочеться стартувати саме звідси і хочеться ще з картинами поїздити по світу.

ВЕД.: Зробити пересувну виставку?

БАХОВА: Так.

ВЕД.: Фінансова можливість у Вас є, а чи вистачає часу мандрувати світом?

БАХОВА: Ну, не завжди, але я дуже хочу цього.

ВЕД.: Я знаю дуже багато людей, які мають матеріальні можливості, але фізично не можуть ними скористатися. Можливо, не вибудували бізнес так, щоб делегувати комусь повноваження, чи, можливо, немає людей, яким довіряють. І вони прив’язані своїми справами. Тобто, якість життя від кількості грошей у них не дуже змінилася. Вони — закланці своєї долі (щасливої фінансово, але нещасливої в більш широкому сенсі)...

БАХОВА: Так, було дуже багато пропозицій розширяти бізнес і там, і там, і там... І в Ялті, і в Дніпропетровську, багато було. Я вже не хочу цього. Я вже відхожу від цього, тому що, дійсно, гроші заради грошей — це не те, що потрібно людині. Людині потрібна гармонія. У мене дві внучки, коли я їх беру на руки, У мене таке відчуття, що мене немає, я пропадаю — є тільки вони, і я зливаюся з ними...

ВЕД.: Найкращий спосіб релаксації?

БАХОВА: Так, так. так! Це, дійсно, чудово. А ще я займаюсь психотерапією. У мене є клієнти, які ходять до мене, яким я допомагаю. І це теж приємно. 

ВЕД.: А малярство Ваше — картини — вони ж теж мають психотерапевтичну силу?

БАХОВА: Так, людина, коли малює, вона малює свій світ. Внутрішній світ. І чим більше ти вимальовуєшся, тим гармонічнішим ти стаєш. І це — дуже приємно, тому що, дійсно, коли дивишся на картини... Вони в мені якось живуть, якось світяться.

ВЕД.: Є речі світоглядні, які залишаються усталеними впродовж багатьох років, незалежно від того, скільки дипломів ми отримали, який у нас матеріальний статок. Це речі, які ми принципово сповідуємо, незалежно від віку, обставин, у які ми потрапляємо. Є у Вас такі принципи, якими Ви не можете поступитися, тому що саме вони і формують Вас як особистість і є Вашою візитівкою до певної міри?

БАХОВА: Ну, це внутрішня чесність і чесність у всьому. І в бізнесі, й у відношеннях. І чесність, перш за все, перед самою собою.

ВЕД.: У фінансовому сенсі Ви найбільше розквітли, коли почали годувати людей не лише на своїй кухні. Що допомогло Вам досягти таких результатів? У Вас є якісь фірмові рецепти чи підхід особистісний до клієнтів?

БАХОВА: Ну, по-перше, таки чесність і, по-друге, це коли ти справді щиро захоплюєшся тим, що робиш.

ВЕД: Я колись прочитала інтерв’ю з Олегом Табаковим, якого журналістка запитала: «А у Вас є улюблена страва?». Він відповів: «Так, це пиріжки, які пекла моя бабуся». «А Ви часом не пам’ятаєте рецепт?» — запитала журналістка. «Пам’ятаю», — відповів Табаков. — «Тіста повинно бути мало, а начинки — багато!» У Вас є фірмовий рецепт-приманка?

БАХОВА: Я думаю, це все, що робиться з душею, воно — «просто совершенно замечательно и великолепно». Якщо треба рецепти пирожків, я точно не можу їх надиктувати. Я думаю, що наші українці дуже-дуже добре готують. І колись дуже смішно було, коли приїхало до нас дуже багато китайців, і от один гість замовив борщ. Ми йому дали борщ. А його шеф заліз до нього в тарілку, попробував і показує. «Два!». Я запитую: «Ще один?». «Ні, мені — два!»

ВЕД.: А у Вас є улюблені страви?

БАХОВА: Я особисто люблю вареники, галушки, люблю парове тісто.

ВЕД.: Колись Оскар Уайльд казав: «Я згоден на все, щоб залишатися в хорошій фізичній формі. Тільки не змушуйте мене дотримуватися дієти і робити зарядку». На що згодні Ви?

БАХОВА: На що згодна я? Щоб держати дієту?

ВЕД.: Ні, щоб залишатися в хорошій фізичній формі.

БАХОВА: Ну, напевно, мати міру, почуття міри. Найцікавіше те, що, коли я займаюсь психологією або малюванням, я забуваю про їжу. Я не їм. А коли я на підприємствах, воно все так прекрасно, приємно пахне, що його... У нас щодня буває дегустація. Ми дуже багато пробуємо, і насправді наші сім’ї їдять, так би мовити, «із загальних казанів». Чого? Бо я завжди говорю: «Ви повинні знати, чим ви годуєте людей». Багато артистів до нас заїжджає, багато політиків заїжджає. І коли розумієш, що люди можуть спокійно їсти з загального котла, і не їм готується щось індивідуальне, то розумієш, що люди знають: тут безпечно і тут можна смачно поїсти.

ВЕД.: І що «круто» тут — для всіх.

БАХОВА: Так, так, так.

ВЕД.: Ваші діти поділяють Ваші захоплення, Ваш бізнес? Чим вони займаються?

БАХОВА: Так, донька в мене зараз закінчує вже... Теж по спеціальності технолог, але харчової промисловості. Вона вчилася в полтавському вузі, потім перевелася в Київ. Зараз є директором одного з наших підприємств. Працює там. Уже в декреті, правда. Удруге. Вона мені ще одну внучку подарує. І від цього я — дуже-дуже щаслива бабуся.

ВЕД.: У Вас уже є дві внучки?

БАХОВА: Так, це вже буде третя.

ВЕД.: У Вас донька і син. Ви намагались якось ненав’язливо, як психолог, формувати в їхній свідомості образ своєї майбутньої «половинки», який був би прийнятний для вашого сімейства?

БАХОВА: Я думаю, що матері, яка дуже любить своїх дітей, дуже важко прийняти ще когось біля них. І насправді це не дуже просто, коли кажуть: та ось увійшов (увійшла) у наш дім, і я одразу полюбила на все життя... Та ні. Не так це просто. Хоча в мене чудові і зять, і невістка (вона дуже гарно малює, вона дуже така витончена, вона дуже гарно грає — вона закінчила музичну школу; за освітою вона фармацевт, але дуже гарно грає і, коли була вагітною, то її Машенька змушувала грати — давала знаки поштовхами. Дитині 10 місяців було, а вона знала вже, де включати в магнітофоні кнопочку, щоб почали співати, і вона одразу починає танцювати, співати щось там по-своєму). Насправді наші діти зробили гідний вибір. Зять теж дуже хороший. Дуже ввічливий, дуже любить і доньку, і внучку, і такий — справжній чоловік — з темпераментом.

ВЕД.: Діти зі своїми сім’ями живуть із Вами?

БАХОВА: Ні, донька — у столиці, а син... Так трапилося, що він здобував освіту за кордоном, і він зараз поки що там.

ВЕД.: Як часто Ви бачитеся?

БАХОВА: Ну, доволі часто — з донькою. Напевне, двічі на тиждень — точно. Я дуже багато подорожую, тому що бізнес: то туди, то там... Безконтрольно нічого не буде. А з сином — приїжджаю десь двічі на рік. Приїжджаю до них у гості.

ВЕД.: Галино Михайлівно, у Вас є можливість подорожувати... Дуже сподіваюсь, не лише по роботі. Тим більше, що Ви бізнес за кордоном не захотіли мати. Я думаю, що за кордон Ви не їздите контролювати процеси. Тому, коли Ви подорожуєте просто як турист, які куточки на цій планеті стали улюбленими? Де Ви любите бувати?

БАХОВА: Мені дуже сподобалась Рига, дуже симпатично. Ми були в Цюріху, у Швейцарії — там дуже гарне озеро, дуже красиво. Мені дуже подобається Польща. Не знаю, мені скрізь добре, я, мабуть, все-таки...

ВЕД.: ... людина-космополіт?

БАХОВА: Так. Я так прислухаюсь до своїх відчуттів: де б я змогла жити... Може, у Китаї не змогла б, бо там... У них донині є норми ГТО, і вони щодня стріляли. доки ми займались цигуном, ми там були 21 день — займалися цигун-терапією. Щодня автоматні черги. Це не дуже приємно.

ВЕД.: Як Ваш чоловік поставився до Ваших управлінсько-психологічних проектів?

БАХОВА: Я колись, коли йому було 40 років, підняла келих і сказала: «Спасибі моєму милому, дорогому чоловікові, що він мені ніколи не заважав робити те, що я хочу». Я хотіла, могла... Звісно, там їсти наварити, попрати, прибрати — це святе. А інколи скажу: «Може, ти щось приготуєш?». І він із задоволенням готував. І, дійсно, він ніколи не заважав мені розвиватися. І він дуже багато допомагав по бізнесу. І зараз допомагає: закупки на ньому, підбір поставщиків на ньому. Він дуже багато допомагає. Він допомагав із самих-самих перших днів, коли ми тільки почали працювати. І досі він у цьому...

ВЕД.: Часто так буває, що, перегортаючи чергову сторінку своєї бурхливої біографії, думаємо: був би такий уявний ластик, казковий — витер би оцей рядок, оцей, оцей... Що б Вам хотілося підправити, можливо, якісь періоди, де Ви найбільше гуль набили? Про що Ви шкодуєте?

БАХОВА: Ні, напевно, я б таким ластиком точно не скористалася, тому що мені все подобається. Є у мене педагог і подруга Пілягіна Галина Яківна, професор, київський психотерапевт, психіатр, вона каже: «Все, что нас не убивает, делает нас сильнее». Вона це повторює дуже часто.

ВЕД: Цитата з Ніцше...

БАХОВА: Так? Я думаю, усе те, що я пройшла (дійсно, було дуже багато і злетів, і падінь, і всього-всього) — воно точно мало місце в моєму житті.

ВЕД.: Ви були б, мабуть, інакшою, якби не було цього...

БАХОВА: Так, і, я думаю, воно пригодиться мені навіть ц тій самій психотерапії. Тому що, коли ти відчував біль, ти зможеш зрозуміти і допомогти людині, яка зараз терпить це.

ВЕД.: Мені здається, що наше суспільство ментально... Воно трохи на іншому рівні, ніж навіть та ж Європа. Коли там нормально мати свого психотерапевта, до нього ходять, ну, мало як не на манікюр, регулярно, то в нас, думаю, певна частина людей, користуючись такими послугами, це приховують.

БАХОВА: Знаєте, за кордоном теж не зовсім усе так класно. У нас була австрійка, дуже така знатна пані, дуже така вона гарний психотерапевт. Вона приїжджала до нас по суперлізі. Вона розповідала, що приходила до неї одна пані і скаржилась, що дізналася, що її невістка ходить до її психотерапевта. Її реакція була бурхливою: «Даже измену мужа я б тебе простила, а то, что ты пошла к психотерапевту... Я тебе это не прощу». А потом теж почала ходити до цього ж психотерапевта і розказала це вже як такий факт. Я завжди кажу, що зуб не можна вирвати в себе. Ніяк. Можна, але, мабуть, з наслідками, проблематично. Апендицит також не можна в себе вирізати. А ми вважаємо, що з психотравмами ми можемо справитись. Можемо. Але наслідки також можуть бути різні.

ВЕД.: До речі, у 1961 році на арктичній станції російський хірург сам собі видалив аппендицит, до слова, про апендицит...

БАХОВА: І Мюнхаузен витяг себе за чуба. Піти до психотерапевта — це вже крок до того, щоб себе витягнути з цього. Дуже є багато людей, які вдаються до простих заходів — у депресії закриваються дома й сидять. Так, можна й так вирішувати цю проблему. А можна піти, щоб тебе «підчистили» й «промили»... І щоб ти далі полетів своїм життям займатися.

ВЕД.: Коли випадає вільна хвилина, окрім пастелі, малювання, чим займаєтеся? Ви якісь книжки читаєте? Якщо читаєте, яким надаєте перевагу? Яку літературу любите?

БАХОВА: Я дуже багато читаю по психології. Дуже багато читаю по філософії. Один час — напевно, років 5 тому — я читала все, що потрапляло під руки. Але зараз більш так вибірково і дуже хочеться досягти якоїсь внутрішньої гармонії. Щоб душі було спокійно, гарно, і я зараз багато над цим працюю, щоб ніякі зовнішні збудники не тривожили, щоб вони не виводили зі стану рівноваги.

ВЕД.: Зараз дуже багато говорять — науковці, педагоги, лікарі — про те, що до певної міри інформаційний простір формує світогляд. Особливо згубним є вплив на дитячу психіку мультиків з незрозумілими персонажами, з цінностями трохи іншими, ніж були 20-30 років тому. Вам як психологу, психотерапевту це бачиться проблемою чи це — нормально? Чи може такі мультики готують дітей саме до сучасного життя, у якому їм жити, з усіма цими покемонами? І вони повинні бути готовими зустріти цей світ саме таким?..

БАХОВА: Важко сказати, що буде далі з нашими дітками, але мені чомусь здається, що майбутнє — за прекрасним. Так, вони більше комп’ютеризовані. Вони більше сидять в якихось віртуальних світах, від цього пропадає саме живе спілкування. Дуже багато інтернету. Але в моїй уяві немає таких пугалок, і я собі якось їх у голову не заношу.

ВЕД.: Якби хтось великий і могутній гарантував Вам здійснення одного-єдиного бажання, яким би воно було?

БАХОВА: Напевно, внутрішня гармонія.

ВЕД.: Для всіх чи тільки для Вас?

БАХОВА: Колись я прочитала такий вислів: «Тільки щаслива людина може зробити інших щасливими». Давайте ж почнемо кожен із себе. Це не про егоїзм, це про те, що нехай кожен наведе порядок у своєму внутрішньому домі, і тоді він, порядок, проявиться і зовні.

ВЕД.: Ким Ви мріяли стати, коли були дитиною?

БАХОВА: Дитиною? Лісником! Мені дуже подобається ліс, я дуже люблю мохи розглядувати, їх так багато. Я досі ходжу в ліс (хто там по гриби, хто за чим), а я — роздивляюся, і лісником хотіла бути, а потом — бджоляром, бо батько мав пасіку. Ну, так воно й трапилося. Ліс я і досі люблю, а бджоли вже були в моєму житті.

ВЕД.: На жаль, наш ефірний час добігає кінця, залишається кілька хвилин і зазвичай наприкінці передачі я прошу наших гостей розповісти пристойний анекдот або притчу.

БАХОВА: Згадала анекдот про те, як узбек вирішив оженитися на нашій козачці і каже: «От дивися, якщо я йду і моя тюбетейка насунута на брови, то це дуже-дуже страшно, я — у гніві. Тікай, ховайся. А якщо вліво так зсунута, то це я — у хорошому настрої, я, може, тобі й подарунок несу. А як тюбетейка справа, то це я — дуже голодний. Як ото бачиш, то кидай все на стіл, і щоб усе було дуже смачне і гаряче. Вона слухала-слухала і каже: «Добре. А тепер дивися: якщо я отак стою біля воріт і руки в боки, то мені зовсім наплювати, куди дивиться твоя тюбетейка».

ВЕД.: Дякую Вам за цю притчу. Я нагадую, що сьогоднішньою гостею нашого ефіру була Галина Михайлівна Бахова — інженер-технолог за освітою, психолог — за покликанням, художник — за зовом серця, і взагалі хазяйка своєї долі в широкому сенсі цього слова. Дякую, що знайшли час і годину свого життя подарували нашим слухачам. Я, ведуча Інна Якобенко, прощаюся з вами, але не прощається радіостанція «Ваша хвиля». Залишайтеся з нами!