«Persona grata»: Надія Мякушко

[Відео було видалено]

ВЕД.: 11:20 на студійному годиннику, субота. І, як завжди о цій порі, я, ведуча Інна Якобенко, вітаю всіх, хто слухає нас, радіостанцію «Ваша хвиля» і наш проект «Персона грата». У цьому проекті ми намагаємося якнайбільше показати всі іпостасі, у яких реалізувалися наші герої, відтак можуть бути цікаві нашим слухачам, а надалі — і читачам інтернет-ресурсу «Полтавщина». Отже, сьогодні в нашому ефірі Надія Семенівна Мякушко — викладач Полтавського інституту економіки і права, а про решту ми поговоримо впродовж ефіру. Доброго ранку.

МЯКУШКО: Доброго ранку.

ВЕД: Надіє Семенівно, Ви (не будемо цього приховувати) найбільш відомою стали в період, коли були заступником голови облдержадміністрації (єдиною на той час жінкою у вищому ешелоні нашого полтавського владного істеблішменту). Але життя ж не починалося з облдержадміністрації. До цього воно у Вас було досить насиченим, колоритним, нелегким, одразу скажемо — і як у посадовця, і як жінки, особистості. Власне, я хотіла б розпочати з витоків. Ви — родом із Львівщини, але взагалі Ваша сім’я має доволі пістряву, нелегку історію: українці, які жили в Польщі, і, власне, дякуючи сумнозвісній операції «Вісла», були переселені вже на Львівщину...

МЯКУШКО: Так. Знаєте, буквально три тижні тому ми повернулися зі Львівщини, зі Львова, де збиралася вся наша велика родина з нагоди 100-річчя народження нашої мами. Це було 6 червня. І от нас зібралось понад 30 рідних людей. Це брати, сестри, наші сім’ї: діти, уже правнуки моїх батьків і ми. Багато про ці речі говорили і, знаєте, цей день пам’яті (власне, назвемо день пам’яті наших батьків) ми робимо досить часто (діти, онуки, правнуки)... Він вилився, знаєте, у такий день... вечір спогадів: а як було, а як могло бути? І ми зійшлися ось на чому. Я наймолодша (мені за 50), зрозуміло, скільки моїм старшим братам і сестрам...

ВЕД.: У Вас три сестри і вісім братів. Зі старшою сестрою у вас 20 років різниця...

МЯКУШКО: Так, так. Ну, на жаль, немає старшої сестри. Є старший брат. І от коли ми ці спогади об’єднували і тоді робили якийсь підсумок, ми зійшлися на тому, що, напевне, ми не хотіли б нічого змінювати в тій долі, у якій жила наша родина, наш рід, і ті випробування, які випали, вони були такими, що сформували нас як особистостей, як людей. У нашій родині всі вийшли у світ достойними людьми, самодостатніми і такими, що знайшли гідне місце в суспільстві. І от вже наступне покоління — покоління наших дітей, наших онуків, бо й я вже маю двоє внуків, — також є таким. І насправді наш рід цим дуже пишається. Це найголовніший наш здобуток.

ВЕД.: Ви — найменша, «последышек», як кажуть. Мабуть, такої кількості любові ніхто з Ваших сестер і братів не мав, як Ви.

МЯКУШКО: Ви знаєте, я також на цій зустрічі жартувала, бо Золоту Зірку матері-героїні моїй мамі дали за десяту дитину, за десятеро дітей. За мене вже нічого не дали.

ВЕД.: Власне, вона могла б не наважитися, але за це Ви їй завдячуєте життям...

МЯКУШКО: Абсолютно так. Так сталося, що я найбільше прожила коло мами. Потім, коли мама жила вже тут, на Київщині, у брата (вона померла на 81-ому році життя), я була тою, хто доглядав маму до останньої хвилини, до останньої секунди, і вона відходила за межу на моїх руках, що називається — очі в очі. І це, мабуть, також символічно.

ВЕД.: Ваш батько був людиною дуже освіченою: у 1950-ті роки мав вищу освіту, був бухгалтером-економістом і, власне, запроваджував бухоблік в усій окрузі?

МЯКУШКО: У кількох районах Львівщини. Він тоді був... Зрозуміло, що на Західній Україні розбудова колгоспної системи розпочалася вже після війни. І далеко після війни. І в різних місцях відбувалося по-різному. І тому тодішня влада — як найбільш освіченого в регіоні економіста-бухгалтера — залучила мого батька. І він це робив чесно й добросовісно. Його єдиною умовою було: щоб його не змушували вступати до лав Комуністичної партії. І він цього не зробив. Це була принципова позиція мого батька. Він цього не зробив, хоча...

ВЕД.: І навіть забороняв Вашим братам і сестрам в комсомол вступати?

МЯКУШКО: Так, так.

ВЕД.: Це ніяким чином не відобразилося на Вашій кар’єрі і Ваших братів та сестер?

МЯКУШКО: Відобразилося. Ну, я навіть не знаю... Це якась така буде, можливо, не хочу сказати, цинічна річ: батько помер, коли я навчалася у 8-му класі. І от ми вже далі пішли в життя і... Не знаю, прикро це чи не прикро, але ми говоримо відверто — знівелювалися оці вимоги батька. Мама не була такою, і от ми пішли кожен своїм шляхом. Деякі з братів були комуністами, і я була в Комуністичній партії. До речі, не соромлюся цього, не приховую цього. Ну, я не скажу, що я пишаюся, але я була у серпні 1991-го року секретарем партійного бюро обкомів профспілок (я тоді також була головою обкомів профспілки), і в нас у складі цієї партійної організації було понад 80 комуністів. Нас четверо залишилися, хто не написав заяви і не втік, скажемо, з пароплава, який тонув.

ВЕД.: І тихцем не спалив партквиток...

МЯКУШКО: Більше того, він до цього часу в мене є, облікова карточка, і я ніколи заяви про вихід з Комуністичної партії не писала. Я не писала, що я цій політичній силі не довіряю, що вона мене там ганьбить чи таке інше. Треба було мати на той час (на серпень 1991-го року), як на мене — з позицій нинішніх, певну мужність і певний розум, щоб так вчинити. Ще раз кажу: на 80 комуністів нас таких було четверо. Серед них — і я. У ті дні путчу (особливо десь 2-3-ій день) партійне бюро працювало майже в постійному режимі. Ми в постійному режимі розглядали ці заяви, які писали: «прошу виключити мене з лав Комуністичної партії, тому що... тому що... тому що». От ми розглядали, виключали, потім, як закривалися партійні архіви, я здавала ці документи і так далі, і так далі. Але свою облікову карточку й партійний квиток я залишила. І він залишився, так би мовити, для історії. Бо, власне, і тоді і в тій іпостасі я не зробила нічого такого, що б у моїх очах мене принизило.

ВЕД.: У Вашій подальшій біографії була лояльність до інших політичних сил?

МЯКУШКО: Ні. Хоча, мабуть, не так. Мабуть, не так. У мене завжди була лояльність до національно-патріотичних політичних сил. Завжди була лояльність, хоча я не була дійсним членом жодної з політичних партій. І не тому, що я жодній з них не симпатизувала. Якраз навпаки, і, скажімо, до цього часу залишаються великі симпатії на боці «Нашої України» як політичної партії, як політичного проекту, якщо хочете. Але я не ставала дійсним членом, зокрема й «Нашої України». Мене не влаштовували вже технології, механізми тих особистостей (особливо після виборів президента), які творили цей проект. Я була страшенним критиком і ніби таким непримиренним опонентом того, що відбувалося потім у районах, в області, коли от просто, знаєте, ті, хто буквально рік тому, два місяці тому були абсолютно з протилежного боку, говорили абсолютно протилежні речі... І раптом вони підтюпцем всі почали бігти під провладну партію. І ті, від кого це залежало, почали їх приймати в цю провладну партію. Я вважала і вважаю сьогодні, що так діяти не можна, що так не можна поступати ні тим, хто так біг підтюпцем до провладної партії, ні тим, хто вирішували це: бути чи не бути. Я не є прихильником, скажімо, абсолютної люстрації, але, якщо ми хочемо будувати самостійну унітарну незалежну патріотичну сучасну свою українську державу, ми повинні ці речі розуміти, і ми повинні довіряти тим, хто має певні чіткі стійкі принципові усвідомлення щодо розбудови, щодо державотворення і сповідує їх, ну, якщо не все життя, то, у крайньому разі, на якомусь відрізку свідомому життя, коли вони до цього долучаються. Я не сприймаю, не схвалюю і не можу сприйняти нормально тих, хто, скажімо, протягом 20 років (а їх, на жаль, багато — особливо в нинішньому керівництві), які протягом оцих 20 років поміняли 3, 4, 5, 6 політичних партій.

ВЕД.: Казала моя бабуся: «Поганому виду немає стиду». Ви знаєте, їх настільки багато, що їм гуртом уже й не соромно...

МЯКУШКО: Шкода. Шкода, що це так. І, власне, за таких обставин, можливо, я і сьогодні, якби я хотіла, буду, вочевидь, буду в якомусь активному політичному русі, але це далеко не обов’язково політичні партії. Знову ж таки — через особистісні якості отих місцевих лідерів. Я дуже часто собі ставлю запитання: а от, скажімо, з ким поруч я б хотіла сьогодні стати й іти на боротьбу на рівні області? Я не знаходжу відповіді.

ВЕД.: Ви доволі рано (у восьмому класі) втратили батька. Батько, на жаль, не дожив до омріяної незалежності України...

МЯКУШКО: Так.

ВЕД.: Він так чекав, так на неї сподівався...

МЯКУШКО: І вірив. Дуже вірив. Він завжди нам це говорив. Я дуже добре пам’ятаю... У нас була така стежка в садок, і з обох боків росла порічка. Ми збирали ту порічку, і вранці я їхала в сусіднє містечко на базар її продавати. А тато, дивлячись на червону порічку, співав «Ой, у лузі червона калина похилилася...» І я собі так думала (ну дитина ж! це був 5-6 клас там, я не знаю...), ну, не зовсім все розуміла. І він не так мені, як старшим братам. говорив: «Сини, зачекайте, і ось підніметься ота червона калина, і підніметься Україна». Я дуже добре це пам’ятаю. І коли в 2007 році було б 100 років нашому батьку і ми збиралися на могилі батьків, брати принесли на його могилу терновий вінок з жовто-синьою стрічкою. Я питаю братів (вони всі там у Львові, а я їхала звідсіля), кажу: «Брати, а власне — хто?». І один із братів, Олександр, каже: «Ну, це була найбільша мрія нашого батька, і от сьогодні ми, власне, зробили так». Справді, мій тато вистраждав це в душі, і, найголовніше, він тоді, у ті часи зумів це прищепити всім нам. Погодьтеся, це треба вміти.

ВЕД.: Ви із сім’ї католиків?

МЯКУШКО: Так.

ВЕД.: Високі принципи морального виховання Ви перенесли й у свою сім’ю, прищепили сину Андрію?

МЯКУШКО: Багато нам із чоловіком вдалося принести і створити у своїй сім’ї, і син у нас (тоді, в ті часи, це 1979-ий рік) є хрещеним, хрещеним у греко-католицькій церкві, є вінчаним. Є хрещеними наші онуки, діти мого сина. І традицію не показово, але внутрішню, моральну, ми, так, сповідуємо у своїй сім’ї й зараз. Дотримуємось цього й намагаємося, щоб і наші онуки це розуміли. І от, до речі, у цю поїздку зараз на Західну Україну ми відвідали Зарваницю — це величезна греко-католицька лавра в Тернопільській області. Ми туди поїхали всією сім’єю, і, ви знаєте, коли я звідти поверталася — у мене таке було просвітлення в голові, у душі, в очах. Просто це була незвичайна така наша поїздка. І ми свідомо це робили. Треба було проїхати кілька сотень кілометрів, і ми це зробили.

ВЕД.: Ви жінка з доволі таки жорстким характером, така полтавська Маргарет Тетчер. Вочевидь, це дозволяло Вам вистоювати в непрості часи — і в управлінську каденцію зокрема, і взагалі, людські стосунки вибудовувати. І Ви колись зізналися в інтерв’ю, що були єдиною з заступників голови облдержадміністрації, яка виписувала догани своїм підлеглим. Вони Вас розуміли, у Вас були з ними нормальні стосунки після цього?

МЯКУШКО: Так. Ви знаєте, я собі ніколи не дозволяла (і вважаю це таким основоположним принципом) використовувати такий... Ну, я не знаю, як... Ну, принцип, напевно: «Я — начальник, а ти — дурень» — тоді, коли всі рішення, які приймалися, вони обов’язково приймалися після обговорення з тими, хто повинен був їх виконувати. І коли ми обговорювали якісь рішення, прийняття якогось вагомого рішення, а тоді це рішення не виконувалось, я виносила покарання, і, до речі, ті люди, які були до цього, власне, ну, скажемо так (мова йде про тодішнього голову Зіньківської райдержадміністрації Пономаренка), у нас донині з ним залишилися прекрасні дружні стосунки. І з іншими також.

ВЕД.: Але повернімося до Вашого кремінного характеру. Ви приймаєте рішення, знаходите можливості їх реалізації, відповідаєте за результат, ідете наміченою дорогою, не хиблячи на ній. Як жінці з таким серйозним характером вдається вибудовувати сімейні стосунки? І взагалі, як було обирати чоловіка: він повинен був від початку прийняти те, що Ви будете самостійно приймати рішення, чи він повинен бути сильнішим, щоб мати змогу протистояти? До речі, Ви обирали чи Вас обирали?

МЯКУШКО: Ну, напевне, я не буду дуже оригінальною, коли скажу, що, власне, над цим — хто кого буде подавляти або хто буде головнішим, або в кого сильніший характер (та й характер у нас, скажімо, формується протягом усього життя), тоді ми, студенти 3-го курсу, над цим не задумувались. Просто це було щире, відверте і справжнє кохання. І саме на цьому аргументі будувалася потім наша сім’я і будується до цього часу. Я абсолютно сподіваюся. Звичайно, не можна говорити, що те, що було там — можна сказати ...скоро 35 років тому — і те, що зараз... Зараз — глибока взаємна повага, це розуміння того шляху, який ми пройшли разом. Це, звичайно, взаємодопомога, виручка. Але щодо, так би мовити, самостійності й незалежності — ми завжди дуже поважали право кожного. Ну, я скажу лише одну річ: у нас немає такого абсолютного спільного сімейного бюджету. У нас у кожного свій бюджет, але великі речі, великі покупки ми робимо разом. Я собі ніколи не дозволяла (навіть у ті часи, коли мізерні зарплати отримували), щоб у мене... чи я в чоловіка, чи він у мене просив...

ВЕД.: Дай мені на газету чи на обід?

МЯКУШКО: Абсолютно! Ніколи такого не було. Мені дуже подобається те, що такого немає в сім’ї нашого сина. Якщо це про щось говорить. Напевне, мій чоловік також буде чути це, і будуть чути його друзі, які знають, наше оточення. Ніколи він в мене не питав: чого ти купила собі зайву помаду чи скільки ти витратила сьогодні там на якісь інші речі... Я його не питала: а скільки ти там проїздив і скільки ти там випив пива, коли ходив зі своїми друзями на футбол? Це ніколи в нас не було прийнято.

ВЕД.: Була можливість уникати приниження?

МЯКУШКО: Звичайно, звичайно. І не тільки в цьому. Тобто кожна людина повинна мати значну можливість свободи своїх дій...

ВЕД: Люфт для прийняття якихось рішень?

МЯКУШКО: Так. І коли це навіть у побуті...От, наприклад, ми там планували, що потрібно зробити генеральне прибирання в квартирі. Хтось із нас приходить і каже: «Ти знаєш, так сьогодні не хочу прибирати. Давай не будемо». Тобто не «ти знаєш, от у нас в квартирі несвіжо, брудно. Ми спланували — давай ми це сьогодні зробимо». Не хочемо — отже, ми цього не робимо. Зробимо це завтра або післязавтра. І це створює значний комфорт і в стосунках, і в побутовому отакому житті. Ми не є заручниками якихось умовностей.

ВЕД.: Ваш син Андрій — професійний лікар, який закінчив Полтавську медакадемію. Дружина також. І Ви, обіймаючи певні посади, маючи коло знайомств, не скористалися ними, а відпустили його у вільне плавання аж на Волинь. Він поїхав за розподілом. Він ніколи Вам про це не дорікав: чому не допомогли, не підстрахували, не влаштували в Полтаві?

МЯКУШКО: Ми домовилися говорити чесно. Я буду говорити чесно. Мабуть, це був шостий або сьомий рік: я точно не пам’ятаю. Коли була тільки одна Іванка, тільки одна онучка, вони жили на квартирі. Ми приїхали до них, а там була така сирість у квартирі, що оцей палас, який лежав на підлозі, він просто гнив. У мене, як ц мами, розболілася душа: і дитина маленька, і там же цемент, і таке інше. І ми почали вирішувати питання, щоб він переїхав сюди на Полтавщину, зокрема в Комсомольськ. Там тоді діяв проект, коли для молодих спеціалістів: лікарів, вчителів — міськвиконком на пільгових умовах виділяв житло і так далі. Більше того, вони приїхали сюди, у Комсомольськ, ми провели переговори, ми підписали протокол намірів про те, що вони будуть переїжджати в Комсомольськ і будуть жити, і будуть працювати, і будуть мати 2-кімнатну квартиру. Ми вже навіть бачили, у якому будинку і яка ця квартира. Це було... десь такий період... влітку. Діти були у відпустці, і вони поїхали туди, на Волинь, власне, вирішувати питання свого звільнення й переїзду. І буквально через тиждень після від’їзду син мені телефонує і каже: «Мама, ми не будемо переїжджати на Полтавщину». Для мене це було неочікуване його рішення, хоча зараз я розумію, що це було... Я кажу: «Андрій, чому?» «Бо там, — каже, — я завжди буду твоїм сином, а тут я є Андрієм Мякушко, який має, власне, свою вже репутацію, свій авторитет. І я хочу ним залишитись». Ми з чоловіком переговорили й абсолютно не наполягали змінити рішення. Ми поїхали в Комсомольськ, попросили вибачення в тодішнього голови Олександра Попова. І вони залишилися там. У свою квартиру вони вселилися всього рік тому.

ВЕД.: У Вас уже двоє онуків?

МЯКУШКО: Так, двоє. Іванка і Євген.

ВЕД.: Вам часто щастить із ними спілкуватися? Частіше Ви туди їздите, чи вони приїздять до Вас?

МЯКУШКО: Не дуже часто — десь один раз на рік вони приїздять сюди, коли канікули. І десь двічі на рік ми з чоловіком їздимо до них.

ВЕД.: Надіє Семенівно, який найдорожчий подарунок (не обов’язково у вузькому матеріальному сенсі) за життя Вам дарували?

МЯКУШКО: Знаєте, я так навіть не очікувала цього питання. Навіть не можу задуматися. Але ми от зараз, на даний момент, живемо в Селещині, у звичайній сільській глиняній хаті. І от ми живемо... Ми маємо цю хату вже 18 років. Тобто це тоді, коли не було модно мати дачі, фазенди і таке інше. І тоді я чоловікові говорила, що — пам’ятаєте, Раїса Кириченко говорила: «Хата моя, біла хата» — я йому говорила, що я хочу білу хату. От полтавську білу хату з мальвами під вікном. І чоловік знайшов цю хату в Селещині. Звичайну глиняну хату — білу, приземлену, без фундаменту. Такою вона залишається по сьогоднішній день. І от кожен раз: кожен вечір, ранок, взимку, навесні, восени, коли ми там п’ємо каву чи щось там робимо, вигрібаємо, вибираємо і таке інше, я йому кажу: «Ти не уявляєш, яка я щаслива. Якщо є рай на землі, то це отут, у нас».

ВЕД.: Я таку хату бачила і в головного художника міста Михайла Львовича Шлафера, який її ще й розмалював.

МЯКУШКО: Вибілила. Я абсолютно чесно зізнаюся: в мене хата вибілена, ми ніяких шпалер не ліпили, ніякого пластику, нічого абсолютно. Раз у два-три роки я одягаю старий халат, зав’язую хустку... Звичайне вапно, бо я сама білю, сама розумію, що це моя енергетика, це знають наші діти, наші онуки. І ззовні, і зсередини я хату білю сама.

ВЕД.: На Зелену неділю лепеху косите, щоб підлогу встелити?

МЯКУШКО: Косимо, стелемо. Приходять до мене сусідки, і я їм розповідаю, чому це треба робити. Лепеха в нас росте буквально за нашою садибою. І я боса йду туди, нарву лепехи, наламаю гілочок з клена, прикрашу ворота, прикрашу хату, поставлю в кутках усіх цієї хати, цієї садиби. Я це з величезним задоволенням роблю.

ВЕД.: Для невтаємничених, лепеха — це аїр.

МЯКУШКО: Татарське зілля.

ВЕД.: Надіє Семенівно, Ви якось зізнавалися, що Ваша сім’я в гастрономічному сенсі сповідує принципи здорової їжі з нормальних здорових продуктів, без всяких там «соус из перепелиных языков» і таке інше. Але є все одно якісь улюблені страви, і, можливо, як у кожної хазяйки, якісь свої фірмові секрети, рецепти, якими Ви можете поділитися в ефірі?

МЯКУШКО: Ви знаєте, коли мій чоловік (майбутній чоловік) у мене закохався? Коли я йому зробила перші деруни.

ВЕД: А в чому їх особливість?

МЯКУШКО: Ще тоді, будучи студенткою... Я знала, що він до мене вперше прийде в гуртожиток і ми будемо разом вечеряти, і щось треба було придумати. Я зробила деруни. І справді ми, наша сім’я, і син, до речі, абсолютно в цих питаннях консервативні. І чоловіки, і я — як би мушу — не визнаємо оцих всіх сучасних якихось там салатиків, якихось там наверників: чимось прикапнуті, чимось прилиті і тому подібне.

ВЕД.: Ф’южн-кухня — не ваша «фішка»?

МЯКУШКО: Так. Є абсолютно класична наша, українська, кухня. Досить проста, без максимальної термічної обробки і так далі. Звичайно, якісь вікові речі вносять свої корективи. Там менше масного, звичайно, менше м’ясного і таке інше. Більше такі, овочеві, фруктові й молочні продукти, але, знову ж таки, усе — в натуральному вигляді.

ВЕД.: Люди, які тісно щодня спілкуються з молоддю, виглядають молодше своїх років. Мабуть, тому що (ректор Олексій Нестуля це сказав) щодня в такому потоці енергетики молодих. Я думаю, Вас це також стосується. От у Вас горять очі, Ви виглядаєте суперово.

МЯКУШКО: Дякую.

ВЕД.: Можливо, це якраз Полтавський інститут економіки і права і студенти Вас підсотують своєю молодою енергією?

МЯКУШКО: Завжди, до речі, любила дітей і молодь. Вони завжди до мене тягнулися, мабуть, тому що я тягнулася до них. Ну, вочевидь, мушу зізнатися, і ми про це колись говорили з нашим сином... Ну, я сьогодні можу на кілька десятків рахувати молодих людей, яким я у своєму житті підставила руку — і вони пішли. Це було ще в ті часи, коли я працювала головою обкому профспілки. Можливо, ще навіть тоді, коли я працювала на меблевому комбінаті: я була начальником ВТК... У мене були молоді дівчата, які приїхали після технікуму десь там із Житомирської чи з Чернігівської областей. Їм по 17 років і — велике місто і великі очі. З того часу в мене є чимало молодих людей, от яким я підставляла руку. Можливо, я чомусь вчила, у чомусь допомагала. І зараз такі діти є, такі студенти є. І не лише наші студенти, які просто звертаються, знаючи мене там через третє коліно якихось знайомих, і я жодній людині отакій не дозволила собі відмовити. Жодній. Чи це працевлаштувати, чи десь допомогти з навчанням, чи десь там кудись поїхати якісь речі вирішити, чи навіть просто порадою їм чи їх батькам... Я сміливо про це кажу, я собі не дозволяю: «От уже не маю такої влади, не маю таких повноважень, я вам не можу нічим допомогти». Ні, я так ніколи не говорила людині ні зараз, ні тоді, коли працювала і від мене залежало...

ВЕД.: Ви свого часу навчалися у Львові, Ваша альма-матер це ...

МЯКУШКО: Львівський лісотехнічний інститут.

ВЕД.: Спеціальність?

МЯКУШКО: Технологія деревообробки.

ВЕД.: А зараз у Полтавському інституті економіки і права Ви викладаєте...

МЯКУШКО: Соціальну роботу в Україні.

ВЕД.: Тобто те, що Ви знаєте найбільше?

МЯКУШКО: У свій час я в 2008 році закінчила цей інститут, саме за спеціальністю «Соціальна робота», тобто в мене є друга повна вища освіта. Саме це, соціальна робота. Тому я читаю ту дисципліну, яку я знаю. І не буду особливо скромною в цьому випадку: 15 років роботи в профспілках — це була винятково соціальна робота. Особливо в тому складі профспілок: усі оці види соціального страхування, пенсійне забезпечення, працевлаштування, безробіття. Це все було профспілковою роботою... Тому я знаюся на цій тематиці.

ВЕД.: Надіє Семенівно, 2008-го року 24 листопада указом Президента Ви отримали орден княгині Ольги 3-го ступеня. Власне, саме за соціальну роботу, за те, що на той час на Полтавщині був найкращий показник по Україні в сенсі виконання програми усиновлення.

МЯКУШКО: Так. Ну, найперше я хочу сказати про те, що це була для мене абсолютно неочікувана річ. Бо, як правило, для такого нагородження, таких рішень — підготовки указу Президента — іде ініціатива з області чи з того регіону, де це відбувається. Це, мабуть, був один із небагатьох випадків, коли ініціатива йшла з тодішнього Міністерства сім’ї, молоді й спорту. І, власне, побачивши нашу статистику по області (це були найкращі показники по Україні: у 2008 році мали двоє безпритульних дітей — тих, кого кримінальна міліція вилучила на вулиці як таких, з якими не була проведена профілактична робота, не була проведена робота з запобігання їх безпритульності)... Це єдиний був рік, коли в Полтавській області не було жодної безпритульної дитини. От власне і... А щодо впровадження сімейних форм виховання, то ми не просто 7-ий, 8-ий, 9-ий, 10-ий роки впроваджували такі сімейні форми виховання, як дитячі будинки сімейного типу, прийомні сім’ї і так далі, ми, власне, реорганізували всі сиротинці. Яскравим прикладом цьому є Гадяцький будинок дитини... Я коли вперше приїхала в Гадяч і побачила оцю ситуацію, побачила цих діток, побачила ставлення до них, для мене це просто була особиста якась травма. І ми дуже швидко провели цю реорганізацію... У Гадячі ми тут же створили дитячий будинок сімейного типу на обласній комунальній власності, де діти виховувалися за принципом кількох сімей, а вихователі — на штатних посадах — виконували функції батьків-вихователів. І діти пішли ці — з будинку дитини — у дитячий садочок, у звичайну загальноосвітню школу. Вихователі за ручку їх 1 вересня відвели, зав’язали їм банти, одягли форми, у кінці дня їх зустріли. Вони були (або не були) на групі продовженого дня. Вони собі елементарно щось готували їсти, тобто мали оці навики життя в сім’ї ці діти. І це було дуже ефективно, і дуже прогресивно. Ми, можливо, погано вміли це рекламувати. Не можу не сказати про ще один приклад із цього приводу. Будинок ім. Крупської, будинок-інтернат... Це був чистий сиротинець, куди потрапляли тільки діти зі статусом і так далі... Ми його реорганізували і зробили звичайну школу-інтернат. І сьогодні там (це починаючи з 2007 року) навчаються діти з хороших сучасних сімей міста Полтави. Можливо, там на інтернатних умовах з інших районів області, там якісь проблеми, там тимчасово батьки не можуть виховувати своїх дітей (на жаль, є таке соціальне сирітство), тобто це діти без статусу. Це дало можливість такої інтеграції дитини зі статусом «дитини-сироти» у звичайний соціум. Вони пішли додому до тих дітей, які мають батьків, вони почали обмінюватися. У нас діти зі школи ім. Крупської (я навіть не називаю, не вживаю терміну «інтернат»), випускники 11-го класу, у 2008-2009 роках поступали в університет ім. Шевченка в Києві, у Києво-Могилянку дві дитини поступили, у наш технічний університет. І навчаються вони зараз...

ВЕД.: Мені (за моїм складом характеру) легше вибудувати виробничі стосунки з чоловіками, аніж із жінками. Тому що з ними вдається уникати таких моментів, про які Ви колись в інтерв’ю сказали: «оця бабська ненависть за нову кофточку» і так далі, й так далі. Принаймні, новій помаді вони точно не заздрять! Як Вам на посаді заступника голови облдержадміністрації працювалося з чоловіками? Наскільки вони дослухались до Вас? Не відчували Ви якоїсь зверхності чи, навпаки, іронічної поблажливості?

МЯКУШКО: Ви знаєте, ні. Я, можливо, одна з небагатьох таких керівників. Я завжди дуже серйозно готувалася до будь-якої наради, до будь-якого рішення, до будь-якого розпорядження. Я собі ніколи не дозволяла, знаєте, отак пальчиком: «Так я сказала, і це має бути зроблено». Ну, можна навіть пригадати оту ситуацію відому з епідемією грипу, коли, пам’ятаєте, вся Україна... От ми тоді мали досить спокійну ситуацію і по рівню захворюваності, і, власне, у тих заходах, які ми робили. Чому? А це, як правило, було, до речі, чоловіче середовище. Чому? Бо ми розуміли, яка тоді була роль засобів інформації: як ми подамо, як засоби інформації від транслюють, так людина сприйме, і так вона буде діяти, так вона буде реагувати. І от треба віддати належне засобам інформації на Полтавщині: вони більше прислухалися до нас і більше брали інформації в нас, ніж, скажімо, центральних... Бо ми знаємо, що тоді відбувалося...

ВЕД.: «Гнали хвилю», накручували ситуацію.

МЯКУШКО: Так, ми якраз діяли від зворотного. Це також мало свій результат: не було такого ажіотажу ні з медикаментами, ні з тими ж масками, ні з тими ж мазями, ні з тим всім. Ми тихенько, спокійно вирішували ці питання. І от чоловіки — це і начальники управлінь, і головні лікарі, і фармацевти, і виробники, — власне, ми дуже спокійно це вирішували. І, мені здається, ми взагалі в цих екстремальних умовах (і це не лише ця ситуація, були й інші) забували про статеві якісь відмінності. Мушу нагадати ще одну річ. Ми багато говорили про зовнішнє оцінювання... І от його впровадили в повному обсязі у 2008 році. І про це так, знаєте, активно говорили, стільки було стресів, до цього Полтавщина була два роки в експерименті по зовнішньому оцінюванню: 5 шкіл проходили. Ми дуже тихо, спокійно відпрацювали — не називали ні реформою, ні нововведенням, ні таке інше. І коли ми в 2008 році вийшли на 100-відсоткове зовнішнє оцінювання, коли в нас одночасно в один день по області мігрувало 18 тисяч випускників — зрозуміло, в автобусах, з батьками — це було вперше, я дякую Богу, я дякую тим людям, які це робили, я дякую тим випускникам того часу і їхнім батькам, не сталося жодного якогось непередбачуваного критичного випадку. У нас ніхто не втратив свідомість, у нас ні в кого не пішла там, вибачте. кров носом. У нас не було жодної апеляції по зовнішньому оцінюванню. Чому? Бо цьому передувала дуже серйозна підготовча робота. І, знову ж таки, це, як правило, було з чоловіками... Жіноча заздрість? Може, і добре, що вона є: вона якось нас спонукає до чогось!

ВЕД.: ...І час від часу Ви дозволяли собі «зірвати дах» жінкам, які Вас оточували, і зробити просто фурор. Чого варті були лише Ваші червоний костюм і білі чобітки-босоніжки, у яких Ви прийшли на сесію обласної ради!

МЯКУШКО: Ви знаєте, поміж іншим я, звичайно, залишаюся жінкою. Більше того, мені здається, що кожна жінка в тій чи іншій мірі є авантюристкою.

ВЕД.: Провокатором?

МЯКУШКО: Так, провокатором, бо авантюра — це рух уперед. І я абсолютно цього не боюся. Для того щоб бути здатним на якийсь вчинок, треба і в цих моментах бути здатною на вчинок. Мені подобаються такі дії.

ВЕД.: Неповторна Марлен Дітріх казала, що жінці важливіше бути гарною, аніж розумною, бо чоловікові легше дивитися, ніж слухати. Можливо, до певної міри, є сенс у цьому?

МЯКУШКО: Поза всяким сумнівом!

ВЕД.: Надіє Семенівно, у нас залишається мало часу, тому я хочу запитати у Вас, людини доволі завантаженої: коли випадає вільна хвилина (я точно знаю, що Ви читаєте, часто цитуєте Ліну Костенко, любите Стельмаха), яку літературу берете до рук?

МЯКУШКО: От буквально (здається, вчора)... Мені дуже подобається перечитувати Ірину Вільде. Мені дуже прикро, що ніколи ця письменниця не входила в перелік тих, кого вивчають у школі. «Сестри Річинські»... Я от говорила про це своїй невістці, своїм дітям, своєму синові: «Якщо ви хочете будувати моральні, високоморальні, високо-етичні, мудрі стосунки в сім’ї — прочитайте Ірину Вільде. Я, до речі, перечитую от зараз світову літературу, зокрема чудовий твір «Сага про Форсайтів». Це, знаєте, те, що не минає. Не буду говорити про Стельмаха, я не буду говорити там, скажімо, про Тютюнників... Я дуже люблю Ольгу Кобилянську. Оці такі, знаєте, життєві моменти. Можливо, що це споріднено з тими умовами, з тим життям, з якого я виросла. Звичайно, я читаю сучасну літературу, я прочитала Ліну Костенко — останній її роман у прозі. Коли я можу собі присвятити час і немає такої нагальної якоїсь побутової роботи, я, звичайно, читаю. До речі, дуже мало дивлюсь телевізор.

ВЕД.: І правильно робите, бо телебачення безжально з’їдає час і його ні на що не вистачає. Так само і час нашої передачі добігає кінця — про це нагадує студійний годинник. Зазвичай наприкінці передачі я прошу наших героїв розповісти улюблений пристойний анекдот або притчу.

МЯКУШКО: Боюсь, що це буде і не анекдот, і не притча. Це буде абсолютно незвичайний випадок, який мене дуже схвилював. Там, де ми живемо, у селі, по сусідству живе молода сім’я, і в них є хлопчик Володя — зовсім маленький, йому 4-ий рочок. І от коли ми приїжджаємо, він часто до нас приходить, він любить до нас приходити. Якось я виходжу з кухні, а він стоїть так, знаєте, опустив голівку і дивиться. Я кажу: «Володя, що сталось?». Каже: «Я задумався». І мене якось це так схвилювало. Я тоді подумала: от бачиш, дитинка на 4-ому році життя задумується. Я бажаю всім задуматись. Стати, зупинитися... І задуматись...

ВЕД.: Можливо, це все зробить ваше життя, як мінімум, зрозумілішим.

Я нагадую всім, що сьогодні гостею нашого ефіру була екс-заступник голови облдержадміністрації, викладач Полтавського інституту економіки і права Надія Семенівна Мякушко — людина з барвистою, цікавою, наповненою біографією, яка при цьому не втратила жіночий шарм, уміння спілкуватися й любов до життя. Мені так здається. Я дякую Вам, що знайшли час і годину Вашого напруженого життя подарували нашим слухачам.

МЯКУШКО: Дякую.

ВЕД.: Залишайтеся з нами. Я, ведуча Інна Якобенко, попрощаюся, але не прощається радіостанція «Ваша хвиля», єдина із 14 радіостанцій нашого регіону, що не є ретранслятором. Я передаю ефірне кермо моїм колегам. На все добре!