«Persona Grata»: Віктор Чубенко

[Відео було видалено]

ВЕД: 11 година 20 хвилин на студійному годиннику. Я, ведуча Інна Якобенко, вітаю всіх, хто разом із нами о цій порі в проекті «Персона грата». У цей проект ми запрошуємо людей медійних, відомих у регіоні, відомих, можливо, у якійсь одній чи в кількох іпостасях. Насправді ж вони можуть бути цікаві у більш широкому сенсі. І саме це ми намагаємося з’ясувати впродовж передачі. Сьогодні мій гість сам себе позиціонує, насамперед, одним словом — видавець. Віктор Віталійович Чубенко! Доброго ранку вам.

ЧУБЕНКО: Доброго ранку всім.

ВЕД: Вікторе Віталійовичу, наш сьогоднішній ефір за тиждень інтернет-ресурс «Полтавщина» викладе у себе. Викладе звукову доріжку, викладе стенограму. До певної міри це Ваші конкуренти, оскільки серед палітри Ваших вподобань також і Ваш особистий інтернет-ресурс, досить молодий ще (хоча все це в порівнянні), але який активно розвивається. Тому зважайте на це, відповідаючи на запитання.

ЧУБЕНКО: Так, дійсно, але насправді ми працюємо в одному полі медійному зараз, інтернет-полі. З іншого боку, kolo.poltava.ua має своє обличчя і свою аудиторію. Ми дуже чітко уявляємо, наскільки вона відмінна від аудиторії «Полтавщини».

ВЕД: Про це ми також поговоримо, але трохи пізніше. Почати я хотіла б усе-таки не з цього. Особисто я знаю як мінімум із десяток різних іпостасей, у яких можна Вас представляти, але Ви обмежилися словом «видавець»... Тому, що вважаєте його доволі випуклим самим по собі, яке включає дуже багато якихось опцій, у яких Ви себе також позиціонуєте?

ЧУБЕНКО: Якщо інтерпретувати це слово з різних точок зору, то, без сумніву, можна перейти від, наприклад, професійної якоїсь тематики, фахової до якогось значення. Як дієслово, наприклад, «видавати». Щось видавати. Видавати можна будь-що. Видавати з себе якісь слова, звуки, вибачте, в ефірі ми не будемо це робити і взагалі не будемо. Скоріше я себе позиціоную як людину, яка, власне, грає якісь ролі в житті. Кожен із нас грає ці ролі, і ми весь час змінюємо ці ролі, в залежності від того, де ми знаходимося, з ким ми працюємо, з ким ми спілкуємося... Усі інші ярлички, які ми на себе чіпляємо, посади, або на нас чіпляють люди, вони ...

ВЕД: ... не дозволяють нам бути самими собою?

ЧУБЕНКО: Так, вони дуже обмежують нас. Я, наприклад, знаю точно, що про мене... Я спостерігав, як змінювалося ставлення до мене протягом десятка років у інших людей. Тобто є люди, для яких я той, яким я був колись ще 20 років тому. Для, наприклад, моїх сусідів, де я народився, я залишаюся ще досі отим маленьким. Вони мене навіть називають іншим іменем, моїм дитячим іменем, такого дорослого дядька. І це все застигає в той момент... Але людина не стоїть на місці, вона рухається, вона розвивається. Мені навіть інколи прикро, коли до мене звертаються, уявляючи мене ще тим якимось або проміжним яким-небудь. Тобто в процесі люди, знайомлячись зі мною, як будь з ким, вони бачили певні сторони мене. Я вже, наприклад, давно перестав це робити, цим займатися, але для людей я залишився тим. І потім вони мене в інших місцях так і виявляють, і представляють.

ВЕД: Тоді в мене пропозиція надолужити ці прогалини і поговорити про те, що Ви вже перестали робити, те, що робите зараз і плануєте на майбутнє. 20 років Ви вже займаєтесь медіа, але починали не з цього. Ви народилися на Полтавщині, у Великобагачанському районі?

ЧУБЕНКО: Ні, я народився в Полтаві, на Подолі, і жив тут, у Полтаві, весь час. Було кілька років, почав навчатися в Кобеляках, з 1-го по 3-ій клас, а потім я весь час перебував у Полтаві, я полтавець.

ВЕД: Школу закінчили де?

ЧУБЕНКО: Школа — це 8 класів. 30-та школа на Половках, а потім Полтавський електротехнічний технікум, зараз це коледж. Власне, полтавських шкіл було кілька — це була 30-та і 12-та школа, ну, і плюс Кобеляцька школа.

ВЕД: Ви гуманітарій (з огляду на те, що Ви робите останні 20 років)...

ЧУБЕНКО: Я схильний до речей, які відносять до гуманітарних, не до технічних.

ВЕД: Звідки тоді взявся в житті електротехнічний коледж? Це вплив батьків?

ЧУБЕНКО: Там смішна така історія. Був тоді такий період, коли в 9-ий клас свідомо на рівні держави не пропускали учнів, які мали трійки. У мене було дві трійки — по алгебрі і геометрії. І певну групу учнів, можна сказати, витурили зі школи. Фактично так я це сприймаю. Не залишалося нічого, ніж шукати, де далі навчатися. Я поступив. До речі, по алгебрі і геометрії в мене в технікумі була п’ятірка в результаті. Я здав там екзамени самостійно і не жалкую жодним чином. Насправді це не зовсім моє. Я маю запис такий, що я технік-електрик, а також я електрик 3-го розряду залишився. Принаймні, лампочку вкручу!

ВЕД: Вікторе Віталійовичу, а потім у Вашому житті таки вималювався зовсім гуманітарний вуз, філфак Київського національного університету імені Шевченка. Це вже був Ваш особистий зважений вибір?

ЧУБЕНКО: Так, там я ще й захопився польською мовою, там її якось вивчав, як міг. Тоді була така пластинка, я до сих пір пам’ятаю якісь там фрази ...

ВЕД: ВОйско пОлске на ровЕрі, вшИстко моторизовАне!

ЧУБЕНКО: Про погоду пам’ятаю. Тоді не було літератури, яка мене цікавила, важко було все це діставати, у бібліотеках була насправді, але хотілось мати свою. А от польська була. Я захопився саме через це. Я досить багато читав. Моя польська, вона якби така пасивна. За все життя я всього кілька разів був у Польщі, але читаю і розумію її.

ВЕД: Більше того, навіть останнім часом Вам захотілося перекладати дитячі вірші з польської...

ЧУБЕНКО: Ну, так. Якось спонтанно вийшло, я взагалі випадково почав перекладати. Є такий сайт gak.com.ua, де я віртуально познайомився з такою групою людей, які працювали над книжкою американського автора Шела Сільверстайна. Надзвичайно чудові дитячі іронічні вірші. Утім, не лише дитячі, але надзвичайно чудові вірші і пісні. І я приєднавсь до цієї групи перекладачів, мене запросили, і я зробив кілька перекладів цього автора. Вони там і залишилися на сайті, але просто я отримав величезне задоволення. А потім шукав за аналогією інших авторів, які десь в цьому, подібному стилі писали б. І знайшов Яна Бжехву. Він трохи не такий, не парадоксальний, але все одно цікавий своїм ходом, стилем. Я от зараз переклав кілька віршів цього автора.

ВЕД: Ви їх викладаєте десь в інтернеті?

ЧУБЕНКО: Вони є. Є іще один ресурс, крім gak.com.ua, такий poetruclub.org (мабуть org, точно не пам’ятаю, але можна набрати і знайти), мій нік-нейм longavojo, це з мови есперанто — «довга дорога», також філософська назва.

ВЕД: Мова есперанто — це також певна сторінка Вашого життя?

ЧУБЕНКО: Так, я есперанто захопився ще в юнацькі роки. Есперанто зіграло в моєму житті надзвичайну роль. Є дві речі, що пов’язані з цим, але я лише про одну скажу. Завдяки есперанто я познайомився зі своєю дружиною, з якою вже 25 років (торік святкували) ми разом.

ВЕД: Олена закінчувала кооперативний наш, і вона економіст. Чи товарознавець?

ЧУБЕНКО: Вона товарознавець за освітою, товарознавець продовольчих товарів. Але займається вона не продовольчими товарами, можна це назвати духовною їжею — це газети.

ВЕД: Темою близькою для вас, бо це також продукт видавничої справи.

ЧУБЕНКО: Це роздріб і опт періодичних видань, достатньо потужна така організація, я думаю, вона найкраща на Полтавщині і, можливо, вона одна з найкращих подібних регіональних мереж в Україні.

ВЕД: А друга річ, якою Ви завдячуєте саме есперанто, це... якась таємниця, про яку Ви не можете сказати?

ЧУБЕНКО: Вона має фахове відношення, не хотів би про це говорити.

ВЕД: Зрозуміло. Давайте тоді поговоримо про те, про що можна говорити. Дорослі люди вони, за великим рахунком, десь у глибинах все одно діти. Люди, які не хочуть миритися з буденністю, звикати до якогось вузького форватеру, вони весь час шукають собі нові хобі, нові захоплення, у яких вони можуть розвиватися, розкриватися, дізнаватися щось нове. Мені здається, що Ви — саме така «широкоформатна» людина, яка весь час знаходить собі якісь нові етапи для саморозвитку. Але у вас є діти, яких треба виховувати. Ви як батько якими принципами у вихованні послуговуєтеся?

ЧУБЕНКО: Хоч і кажуть, що треба виховувати, коли дитина ще лежить поперек лави чи ліжка, де хто спав, але я думаю, що все-таки процес виховання іде й надалі. Тільки по моїх дітях, вони уже... Сину 25 років виповнилось, донька молодша, але теж уже доросла, закінчила вуз. Я б скоріше назвав це не процесом виховання, якось це слово трохи затерте і має якийсь присмак такого менторства, скажемо. Я би назвав це обміном, скоріш за все. І в моєму розумінні ця взаємодія батьків і дітей, вона нічим не відрізняється від інших взаємодій, які ми здійснюємо в процесі нашого життя. Я маю на увазі і подружнє життя, і стосунки на роботі, і звичайні будь-які стосунки з іншими людьми, яких ми зустрічаємо просто на вулиці або в транспорті. І діти вирізняються з цих спектрів взаємодій, тому що ці взаємодії, вони мають більше значення і певне призначення, і вони більш тісні, і більш активні, ніж інші. Хоча не у всіх. Так природою закладено, так мало бути, так воно завжди є в інших людей, напевно. Мабуть, я ж і моя родина не зовсім це реалізувала, як би це могла б реалізувати з точки зору ідеалу. Тому це взаємодія, як на мене, процес, який ми можемо назвати, без сумніву, процесом виховання. Хоча цей процес виховання, він двосторонній, тому що виховання, з точки зору взаємодії... Виховуються і діти, і батьки виховуються в процесі. Тому, я думаю, єдиний підхід абсолютно правильний і природній для батьків — це бути собою завжди, тобто бути такими, які ви є. Не старатися бути іншими батьками, такими, якими вам хтось вказує бути або обставини вказують. Будьте такими, як треба, такими, які ви є взагалі з точки зору в душі, складу душі. Це перше, а потім просто треба бути. Цей момент взаємодії, він повинен відбуватися, тобто це в спілкуванні виражається: це читання, це гуляння, це слухання, коли тобі щось говорять діти або запитують. Це пошук відповідей ... Є ще проблема, ця проблема не стосується саме виховання або взаємодії з дітьми, а стосується взагалі людини, її життя в соціумі з іншими людьми — це проблема балансу. Тобто, як і в усьому, треба мати теж тут міру. Я просто знаю батьків, які міри не знають у цьому, вони занадто багато...

ВЕД: Присутні в житті дітей?

ЧУБЕНКО: Так. І ця проблема самих батьків вже стає проблемою самих дітей. Я думаю, що це саме такі аспекти важливі.

ВЕД: Кожен колектив починається із керівника, тому що (особливо, якщо це не державна служба, а якийсь комерційний підрозділ) людей набирають керівники, як правило, заточуючи під себе. Якось відображається світогляд шефа, мабуть, і на світогляд колективу до певної міри. Мені розповідали, що у Вашому колективі (принаймні, кілька років тому; може, тенденція і збереглася) навіть за Вашими подарунками колегам зрозуміло, кого Ви і як оцінюєте: комусь даруєте, скажімо, приземлений подарунок, наприклад, кавоварку, а комусь — духовні книжки для особистісного розвитку... Це тенденція зараз жива?

ЧУБЕНКО: З приводу подарунків зараз... Подарунки обираю інтуїтивно, скажемо так. Я думаю, що би ця людина хотіла, я уявляю це, а потім виявляється, вона це хотіла.

ВЕД: Ви спостерігаєте?

ЧУБЕНКО: Це дуже дивні речі відбуваються, це може бути парасолька, це може бути гра в боулінг, це може бути будь-що, але я стараюсь, не те, що стараюсь, я роблю це все самостійно. Мова йде про моїх менеджерів, без сумніву. Це ті люди, які в нашій ієрархії, структурі моєї компанії є моїми підлеглими, тому що в них є свої підлеглі, то вже з ними вони самі спілкуються з цієї точки зору. А взагалі... Я сказав би так, що між людиною, яка є гарним фахівцем, але не співпадають наші цінності життєві... Скоріше за все, такій людині в нас буде відмовлено працювати. Це один бік справи. Тобто має бути баланс. Ти маєш бути фахівцем, але водночас ти маєш бути людиною, яка підходить цьому колективу. Це перше питання, а з іншого боку, цей процес... Він між самими людьми створюється, тобто йде вибір людей на етапі підбору, наприклад, коли людей приймають на роботу. Потім, якщо я людину вибираю згідно з моїм уявленням цінностей, то далі людина, яка вибирає своїх підлеглих, вона теж бере своїх людей із такими цінностями. Тому, відповідно, колектив... Риба вибудовується з голови, не гниє, це в лапках сказано буде, і ми маємо в результаті спільний колектив зі спільними баченнями. Якщо ми, може, щось не побачили, не догледіли, ситуація проявила інший бік, іде виховний процес на різних рівнях. Іноді я свої наради називаю проповідями, тому що вони не завжди стосуються роботи, вони іноді стосуються цінностей.

ВЕД: Світоглядних речей?

ЧУБЕНКО: Так. Захоплююсь цим. Буває всякого, буває в когось якісь важкі проблеми. Мені дуже приємно, що приходять... Іноді це сльози, плачуться, так. Це добре, коли люди діляться, шукають допомоги. Я стараюся зрозуміти, завжди в цьому щирий і завжди говорю так, як мало бути з моєї точки зору. Не завжди це чують, на жаль. Але це питання часу.

ВЕД: Кажуть, що у Вашому колективі велику увагу приділяють тімбілдінгу, тобто побудові колективу: Ви влаштовуєте заходи, які згруповують, роблять колектив однією сім’єю (виїзди на природу, колективний куліш). Ви майстер у цьому.

ЧУБЕНКО: Ну, ми це робили, у нас 5 років було свято, ми робили на День журналіста і День казана. Навіть була написана пісня до Дня казана, одна з пісень. Її, до речі, «Краяни» полтавські виконують, вони чомусь її взяли в репертуар. Вона взагалі була під корпоратив придумана за 5 хвилин.

ВЕД: У «Краян» теж є свої корпоративи, от вони й взяли!

ЧУБЕНКО: Ні, вони й на сценах співають, навіть співали у Москві, при цьому розказують, що є такі люди там, під Полтавою, збираються і таку пісню співають. Це приємно. Це було в нас, але насправді, я думаю, що в цьому, як і в усьому, є свої підйоми і падіння, і в цьому році ми це не проводили. У нас відбулися зміни в моїй компанії, ми змінили структуру управління, ввели зовсім інші принципи, частина людей, на жаль, звільнилася, яка не прийняла ці принципи. Але залишилися ті, що приймають зміни й адаптувалися до роботи, і, я вважаю, що на сьогоднішній день вони виросли на голову, на дві голови. Сьогодні знову йде реструктуризація, і перед нами стоять нові задачі. Я бачу, що ті люди, які зі мною пройшли оці півтора року цих змін, вони знову рухаються вперед і стають кращими управлінцями. Щодо побудови команди, то цей процес вже відновився. Але більше на рівні компанії, на рівні корпоративному, на рівні фаховому, скоріш за все. Саме там ми вибудовуємо такі команди. Наша структура, вона так звана не сімейного типу, а корпоративного. От в моєї дружини її справа — це сімейна, сімейного типу. Тобто там вона строга, вимоглива мати, а її підлеглі, вони такі діти, може, і сестри, не знаю. Ну така от модель. А у нас інша зовсім, тобто є ієрархія чітка.

ВЕД: Кажуть, Ви дуже любите вибудовувати стратегії. Ви не живете день до вечора — Вам потрібно знати розвиток, напрям руху компанії тощо набагато вперед.

ЧУБЕНКО: Стратегія має бути в кожної людини.

ВЕД: Ви Діва, вам це притаманно, я також Діва, тому добре розумію, що Ви маєте на увазі (у Дів усе має бути в порядку, розкладене по поличках — у шафі, у кімнаті, але, насамперед, у голові). Але не в усіх саме таке ставлення до життя! Є люди, які живуть за принципом: день до вечора — і слава Богу!

ЧУБЕНКО: Це їхня стратегія. Вона просто не записана. У нас стратегія є, і це документ на одну сторінку. У ньому є низка питань, і вона чудова, як на мене. Цього року ми співпрацювали з однією дуже гарною людиною, яка нам допомогла вибудувати цей текст. І вона нас змінила фактично. Ну, в принципі, те, що ми робили до того... Ми були налаштовані на процеси, а він прийшов і зруйнував усе, тому що для нас рух сам був важливим, як ми рухаємося. А він зруйнував це, сказав, що ми не ставимо ціль перед собою. Тому зараз ми така організація, яка вибудувана під задачі. Тобто ми бачимо цілі і рухаємося до них.

ВЕД: Давайте повернемося до особистого, оскільки я не даремно почала розмову про те, що багатьом дорослим людям притаманно шукати нові форми своєї реалізації , новий цікавий зміст свого життя. Участь Вашої сім’ї у проекті «Міняю жінку»... Від кого пішла ініціатива? Ви чи Олена запропонували: «А давай спробуємо себе ще й у цьому!» Для чого це вам було потрібно?

ЧУБЕНКО: Абсолютно спонтанна реакція, викликана переглядом передачі і близькістю інтернету. Тобто якби не було можливості заповнити анкету і тут же її відправити, то... Після того як ми це зробили (я це зробив і відправив), дружина сказала: «Мабуть, давай не будемо». Але анкета вже пішла. І так вийшло, що дуже оперативно, на другий день уже нам подзвонили, а через 3 дні вже почали зйомки.

ВЕД: У мене склалось таке враження... У вас заміський будинок, зроблений із такою любов’ю, усе таке справжнє, натуральне — вишивка, кераміка. Я розумію, що телебачення, яке приїздить із столиці, на чужу територію вривається брутально, особливо не переймаючись звичками і правилами сім’ї. Навіть по цей бік екрану було видно, що люди намагалися диктувати вам свої правила гри. І вам не завжди це було приємно...

ЧУБЕНКО: Ну, так, справа в тому, я думаю, що це багатьом людям, мабуть, цим учасникам цієї програми теж властиво. Тобто те, що ми, глядачі, бачимо в програмі, воно не те, що за лаштунками. Але це є якраз фахова сторона цієї програми. Тому якраз оця невідповідність нашого сприйняття і того, що люди роблять насправді, вона й викликає там можливий конфлікт. Насправді його так і не було, він виник, але я зрозумів задачу цих людей і зрозумів, чому я помиляюсь. Я вибудував свої стосунки на підставі свого уявлення, яке я отримав з телебачення, але там була робота. Тобто люди роблять свою роботу, «кухня» є, і в газеті є «кухня», на сайті єсть «кухня». Ми бачимо там одну сторону, а як це робиться... Наприклад, як важко нашим журналістам іноді здобувати інформацію від чиновників, і це ніхто не бачить, але можуть говорити, що у вас немає такої гострої інформації, немає там фактів яких-то, розумієте? І тому тут теж є «кухня», є технологія, є задача, є стратегія каналу і програми, так? Без сумніву, вони на роботі, вони отримують непогані гроші там, і вони стараються виконати це якнайкраще, без сумніву, можуть бути несумісності.

ВЕД: Щодо фактів... Мені здається, що у різних виданнях один і той самий факт можна (за допомогою мовних засобів, інших якихось речей, візуалізації, якщо йдеться про телебачення) зовсім по-різному для мозку, для сприйняття глядача, читача викладати. Усе це залежить також від філософії видання, колективу, від якихось установчих речей внутрішніх.

ЧУБЕНКО: Так, без сумніву, чому ми створюємо, дійсно, новини? Тому, що є щось, який-небудь факт, але потім іде інтерпретація, нам людське теж властиве. І технічні засоби в нас... У телебаченні одні засоби, у газетах — інші засоби, і тому ми не можемо це комплексно представити. Це теж є проблема, відповідно, немає комплексного сприйняття того факту, який ми інтерпретували, а потім його людина бачить. Наприклад, людині треба дивитися, вона візуал, ми сприймаємо кількома способами інформацію, через очі, через слух, тактильно. Іноді нам треба побачити, почути те, що ми бачимо, доторкнутися. Тільки тоді ми можемо повноцінно або максимально повноцінно засвоїти якісь там факти, якусь річ відчути. Відповідно, газету можна почитати, правда, можна потримати її в руках, але ж це не той предмет. Телебачення може показати, і ти на слух сприймаєш, але не можеш прочитати і торкнутися його. Відповідно, можна сказати, що той же самий факт із тою ж самою подачею на телебаченні, у газеті — це вже абсолютно різне сприйняття інформації різними людьми.

ВЕД: Як на мене, у газеті більш прискіпливе ставлення саме до тексту, тому що він є основним носієм інформації. Немає картинки, яка іноді на 80% заміняє звукове слово чи друковане. У газеті нічого «музичкою не дотягнеш»...

ЧУБЕНКО: Ця прискіпливість повинна бути вибудувана в певних межах задач. Задача визначається форматом видання. Тобто мова йде про аудиторію, про те, для кого ми пишемо. І треба писати мовою тієї аудиторії, на яку вона розрахована. Ось, наприклад, у нас тиждень гостював на роботі, працював Вадим Балицький, відомий медійник, видатний дизайнер газетний, я вважаю. Він допомагав нам змінювати газету. «Газета по-львівськи», наприклад, вона писала ці самі матеріали, але українською мовою перекладали, і редактори вкладали туди лексику, яка притаманна Львову саме. Нам читати ці тексти складно. Знаю, що галичани дуже відстоюють своє лексичне багатство. Там мова колоритна, там мова рекламно-колоритна, там мова вивісок інша. У нас це якось спокійніше.

ВЕД: Спокійніше. Але Ви, наприклад, у моєму сприйнятті людина, від якої я ніколи не чула російської мови. Це ваша принципова позиція, у хорошому сенсі, тому що Ви видавець україномовних видань, натхненник україномовного інтернет-ресурсу? Це у вас від батьків, від учителів? Хто Вам прищепив таку любов до української мови?

ЧУБЕНКО: Не знаю, мабуть, це прокинулося. Насправді моя дружина сміється з мене, каже (а я вже й забув про це), що коли я з нею познайомився, я розмовляв російською.

ВЕД: Вона була дівчиною з Умані, а Ви хотіли виглядати таким крутим пацаном?

ЧУБЕНКО: Не знаю. Ні. Це я просто так розмовляв, у нас не було такого якогось... Я володів українською, без сумніву, але от така була тоді ситуація. До речі, моя теща Галина Артемівна говорить надзвичайно колоритною дуже гарною місцевою мовою, уманською маю на увазі. Наповнена цілою низкою різних приказок і висловів, яких ми тут ніколи не чули. Мабуть, і не почуємо, і вони втрачаються, а вони унікальні просто. На жаль, це втрачається.

ВЕД: З огляду на Вашу завзятість, Ви б взяли та й видали «Приказки та примовки моєї тещі»!

ЧУБЕНКО: Не вмію, не збирач, не колекціонер.

ВЕД: Серед Ваших захоплень є ще й пісні. Ви їх написали чимало, у Вас вийшов диск, і у Вас є своя фан-група в інтернеті.

ЧУБЕНКО: Так. Є така в мене фан-група. Насправді пісні — це був етап, от вони написані. Диск... Це була для мене більш духовна проблема. Я багато чого писав. Але все воно десь лежало в рукописах. А диск — це було якби завершення, тобто одного часу, коли я загубив свій зошит з записами, а потім він до мене через місяць повернувся дивним чином, але вже якраз в проміжку між тим, як я загубив і як він до мене повернувся, я вирішив для себе, що я маю завершувати те, що я починаю. І тоді цей до мене зошит повернувся назад із записами. Я розцінив це як знак. У результаті цей диск народився, там такі пісні, які ми співаємо зараз із друзями під гітару. Але ще пісень є десь із сто. Напевно, можна ще два скомпонувати із тих ста, які б мені хотілося показати. Мені вони здаються такими, що їх можна буде слухати і не соромно буде їх показувати. Але вони чекають свого часу. Так само я захопився якимись невеличкими вітаннями, віршиками і теж зібрав там на цілу книжечку, але цю книжечку ось другий рік редагую сам. Третій раз перечитую.

ВЕД: Передайте іншому редактору, нехай вичитає, і книга нарешті побачить білий світ.

ЧУБЕНКО: Можливо. Уже є ілюстрації до неї прекрасні, намальовані Юлією Деркач, нашим фотохудожником. Але, мабуть, мабуть, у цьому році...

ВЕД: Пане Вікторе, захоплення виготовленням медовухи звідки?

ЧУБЕНКО: Мабуть, з того, що десь щось прокинулося, як собі я уявляю, десь у моїх генах це все було, а потім якийсь там прапрапрапрадідусь, видно, в мені прокинувся. Узагалі мені хотілося займатися всім українським таким, що я вважав. Не те, що українське, це не зовсім українське насправді, це належало просто цій території, цим людям, які тут жили. Це поляки вважають, що питні меди — це їхні меди. Литовці вважають їх своїми, українці це теж можуть стверджувати, росіяни теж про це говорять. Але насправді якраз у той період розквіту, який був важливий в історії, це середньовіччя до того часу, як тут горілка почала розвиватися і її продаж, це були ще тоді часи, коли це була Річ Посполита. Це була єдина держава.

Але це в мені прокинулось, якось захотілося. От я зараз можу сказати, що я так думаю, що я єдиний медовар в Україні, який не пасічник. Я вважаю себе медоваром тому, що я не один мед варю, а там, скажемо, уже близько 10 різних видів я їх виготовляю. Мед питний має вистоюватися, тому ..

ВЕД: І він у Вас вистоюється?

ЧУБЕНКО: Так, взагалі, це, звичайно, здоровий напій, він робиться із меду, джерельної води, і він виброджується, як звичайне вино, тобто обробляється дріжджами, а потім він вилежується.

ВЕД: І скільки повинно пройти часу для того, щоб можна вже було його вживати?

ЧУБЕНКО: Від шести місяців і більше.

ВЕД: І скільки максимально витримуєте?

ЧУБЕНКО: Ну, рік.

ВЕД: Час летить дуже стрімко — про це свідчить наш студійний годинник, тому наостанок зазвичай я прошу наших гостей розповісти улюблений пристойний анекдот або притчу.

ЧУБЕНКО: Ну так, пристойний — це дуже важливо, хоча непристойні іноді дуже влучні, мені здається. Я люблю дуже такий короткий анекдот.

Прийшов раз Абрам до ребе і каже: «Ребе, скажи мені, будь ласка, у чому сенс життя?» І ребе відповідає: «Абрам, і ти хочеш якою-небудь відповіддю зіпсувати таке гарне запитання?»

ВЕД: Воно занадто глибоке, щоб його деталізувати!

Я хочу нагадати всім, що сьогодні нашим гостем був видавець Віктор Чубенко. Хоча, власне, впродовж передачі ми намагалися показати йінші його вподобання, хобі, світоглядні речі, які позиціонують його не лише як видавця. Я дякую, що Ви суботньої пори відірвали годину свого напруженого життя і подарували її нам, мені, ведучій Інні Якобенко, і слухачам радіостанції «Ваша хвиля». А на майбутнє — ще й користувачам інтернет-ресурсу «Полтавщина». Сподіваюся, що вам, шановні слухачі, не було з нами сумно. Дякую.

ЧУБЕНКО: Мені було весело, спасибі!

ВЕД: Дякую. Залишайтеся з нами на «Вашій хвилі», єдиній радіостанції серед 14-ти представлених в регіоні, що не є ретранслятором. А я передаю мікрофон моїм колегам.