«Persona grata»: Віктор Лисак

[Відео було видалено]

ВЕД.: Субота, ранок. І, як завжди о цій порі, на радіостанції «Ваша хвиля» – проект «Персона грата». Я, ведуча Інна Якобенко, рада вітати нашого сьогоднішнього гостя, людину знану, людину медійну, людину, яка опікується, власне, вашим і нашим здоров'ям. Віктор Петрович Лисак, начальник управління охорони здоров'я Полтавської обласної державної адміністрації, сьогодні завітав до нас у студію. Доброго ранку Вам!

ЛИСАК: Доброго ранку.

ВЕД.: Вікторе Петровичу, ми запрошуємо на проект «Персона грата» людей, яких знають в області, знають у Полтаві. Вони з різних сфер: освіта, медицина, культура, наука тощо. Сьогодні Ви представляєте обласну медицину в цій студії. Але впродовж передачі ми намагаємося показати максимально людське в людині, тому будемо говорити сьогодні не лише про медицину.

ЛИСАК: Добре.

ВЕД.: Отже, коротко про те, де Ви народилися, в якій сім'ї, хто формував Ваш світогляд, хто направив Вас на Вашу професійну стежку, впливав на Ваш вибір професії?

ЛИСАК: Я народився в робочій родині, батько працював слюсарем-механіком із ремонту автомобілів у лісовому господарстві, у радгоспі. Батька вже немає, на жаль. Мама ще жива, вона все життя пропрацювала в поштовому відділенні, заступником начальника поштового відділення на Житомирщині, є таке село Карпівці. Чому була обрана така професія? Дійсно, у родині нікого не було, хто мав би вищу освіту і мав якесь відношення до медицини. Але родичі порадили, і було бажання опанувати цю професію, тож пішов у медицину. Хотілося бути зубним техніком, але, на жаль… Можливо, і не на жаль, можливо, добре, що так все склалося... Була в ті, радянські, часи Комуністична партія, яка визначала стратегію й тактику... Я потрапив якраз тоді, коли набирали сільську молодь до вузів для того, щоб вона в подальшому працювала на селі. Був такий великий конкурс. Я дякую долі, що мені дала можливість опанувати цю професію й працювати за даною професією.

ВЕД.: Ви народились на Житомирщині, але Ваша альма-матер – Харківський медінститут. У Житомирі не було медичного вузу?

ЛИСАК: Ні, у Житомирі медичного вузу не було. Частина родини проживала в Харкові, тому було таке бажання, щоб до когось, знаєте, з села в ті часи… Можливо, зараз молодь більш продвинута. А тоді що ми бачили в принципі? Школа, допомога по господарству батькам, навчання знову в школі… І була рідня там… І я туди поїхав.

ВЕД.: Після сільської шкільної лави Ви потрапили до першої української столиці. Найперші, найяскравіші враження, які досі залишаються у Вас з того часу? Перші враження від мегаполісу після невеликого села на Житомирщині?

ЛИСАК: Зрозуміло, це складно було… Це якась боязнь була… Це і сама поведінка серед стількох молодих людей… Проживання в родичів… Це надзвичайно було складно. Але поступово почав входити, працювати, розумів, що тобі треба поступити, тобі треба вибирати професію… Вдалося опанувати це все, пристосуватися до того життя й жити. Я тривалий час проживав у родині. Але потом захотілося жити в місті з товаришами, бо було важко добиратися на навчання. Вуз знаходився на проспекті Леніна, якщо хто знає, це територія Газпрому, у центрі. А з Салтівки тоді, коли ще не було метро, нічого не ходило, один автобус №34 – до універмагу «Харків» і потом далі рухається… Це дуже складно було. Тому було прийнято рішення все-таки розміститися в гуртожитку. Мені дали місце... Але гуртожитки не такі, як зараз у студентів... У гуртожитку і по 8, і по 10 чоловік у кімнаті проживали.

ВЕД.: Не було блоків, був коридор, а з нього – камери, камери, камери…

ЛИСАК: Так, система коридорна, не було нічого. Унизу душ загальний на 3-4 соска в підвалі. Це був двохповерховий гуртожиток спочатку, він знаходився, якщо хто знає, у районі Журавльовки, за авіаційним заводом. Бозна де, за іподромом, там жили студенти педіатричного факультету. Одне крило чоловіче було, друге – жіноче. Усього три крила жіночих… Оце ми так проживали… Одна кухня... Готували, жили…

ВЕД.: Отже, Ви за спеціалізацією лікар-педіатр?

ЛИСАК: Так.

ВЕД.: Що з часом продиктувало і Ваше призначення заступником головного лікаря Полтавської обласної дитячої клінічної лікарні. Але це було трохи пізніше…

ЛИСАК: Спочатку було призначення на посаду дільничного лікаря-педіатра. Пройшовши інтернатуру, я за направленням приїхав у Полтавську область. Чому Полтавську? Тому що я на той час уже був одружений, дружина на рік пізніше закінчувала, теж навчалася на педфаці. Вона з Сумщини. Ну, ми й вирішили, що це повинна бути нейтральна область.

ВЕД.: Між Житомирською і Сумською якраз Полтавська…

ЛИСАК: Але ж ми тоді обирали не так, як зараз… Тоді було чітко: сітка, місто – і тебе обов'язково туди направляли, куди треба було направити. Харківський медичний інститут мав республіканське значення. Направляли і на залізницю, у Тюмень, і таке інше. І Сумська область, Харківська область потрапили якраз у запас Полтавської області. Пам'ятаю, нас 10 чи 12 педіатрів було, ми приїхали за направленням. І ми приїхали першими цільовою групою, яка направлена з Харківського медичного інституту педіатрів на Полтавщину. А вибирати де: там Комсомольськ пропонували, чи Пирятин, чи ближче до Полтави. Ми вибрали ближче до Полтави..

ВЕД.: Гожули, амбулаторію...

ЛИСАК: Ні, я не вибрав Гожули амбулаторію. Я був направлений в Ковалівську дільничну лікарню лікарем-педіатром. Це моє місце розподілу. Але тоді, на той час, там була ця посада укомплектована. І був такий начальник управління Косенко Анатолій Сергійович, який сказав: «Поїдеш у Гожули!». І я туди потрапив і працював. Це складна ділянка…

ВЕД.: Але, тим не менше, маючи вже диплом про вищу освіту, будучи вже кваліфікованим лікарем, Ви ще й мали честь таку в Збройних Силах наших послужити…

ЛИСАК: Зараз є очне відділення, заочне, інтернатура (і це проходить на базі інститутів чи вузів 4-го рівня акредитації). Полтавська медична стоматологічна академія проводить очну частину навчання, заочно – в нас. Але тоді було зовсім по-іншому. Ти приїхав, тебе зарахували в управління охорони здоров'я в інтернатуру, визначили тобі керівника інтернатури, ти склав план, ти постійно в розпорядженні управління і того закладу, де ти знаходишся. Інтернатура була цікава. Коли приїхав уже в Гожули, я був офіцер, я мав військове звання. А держава визначила, що тоді не вистачало офіцерів кадрових медичної спрямованості, і Міністром оборони СРСР мене призвано до служби в Збройних Силах…

ВЕД.: Начальником медичного пункту танкового полку. Де цей полк базувався?

ЛИСАК: Полк базувався? Є таке в Мінській області місто Мар'їна Горка, 8-а танкова дивізія, 58 Гвардійський танковий полк. Ото я там проходив службу. Бобруйська армія, там усе це проходив. Було складно в житті, того що одна справа – мати справу з дітьми, а друга справа – мати з великими дітьми… Так, це дійсно великі діти, які потребували уваги, мали свою специфіку, мали свої особливості. Але, думаю, що я все-таки, пройшовши той шлях, впорався з поставленою задачею.

ВЕД.: Вам у житті довелося впоратися ще з більш жорсткою задачею… Я маю на увазі сторінку Вашої біографії про ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи…

ЛИСАК: Так, це якраз відбулось у період моєї служби. Коли сталася ця трагедія, я стояв черговим. Була в нас, у дивізії, медико-санітарна частина. Це на зразок окремої військової частини госпіталю. Ну, і чергували по черзі всі офіцери… Отримали таку ввідну… Дійсно, ми побували якраз на уражених територіях… Це було, з одного боку, навчання, з другого боку – ліквідація… Білорусія тоді в складі Радянського Союзу мала своє значення у захисті Вітчизни – це постійне навчання. Але ми пройшли велике навчання й брали участь у ліквідації. Це просто треба було пережити й побачити. Ми виконували військовий обов'язок на ліквідації. Це окрема сторінка в цьому житті… Коли я продовжував ще рік служити, там були військовослужбовці, молоді люди, прапорщики, частина з яких після того вже мала складні захворювання. Тому що ми були в тій частині, де надзвичайно була забруднено...

ВЕД.: Вікторе Петровичу, по завершенню цих життєвих випробувань Ви повертаєтеся вже суто в медицину, знову в Гожулянську амбулаторію, стаєте головним лікарем…

ЛИСАК: Це було складно. Мені пропонували, щоб я залишився на службі в Збройних Силах, пропонували житло… Я жив у готелі, такий був готель офіцерський. Коли я там певний період прослужив, зарекомендував себе, мені пропонували житло. Я від нього відмовився... Я звільнився восени, навесні мені дали (райвиконком Полтавського району, Гожулівська сільська рада плюс радгосп імені Кірова) житло – двокімнатну квартиру. Я приїхав, на неї подивився, дружина вселилась, бо вона жила в гуртожитку тут із дитиною, працюючи в обласній клінічній лікарні. Ну, коли вже маєш житло… Зрозуміло, що я повернувся. Але повернувшись, було важко знову приступити до роботи лікаря-педіатра. Приїхав головний лікар Полтавського району і каже: «Давай уже виходь, будемо вчиться, будемо відновлюватися». Петренко Олександр Сергійович. Вийшов. Потім уночі посидів над конспектами… Усе згадується, якщо ти його знаєш. Швидко відновлюєш. Тим більше, люди довіряли і зараз, думаю, довіряють на тій території, де я працював. Ми знаходили взаєморозуміння.

ВЕД.: Скажіть, будь-ласка, лідерські задатки, те, що Ви людина дієва – це простежувалось іще з дитинства, з юнацьких років, чи Ви це відчули, коли були лікарем?

ЛИСАК: Ні, так у житті склалося. Я був старостою класу, а потім – головою студради (тоді була студрада дієва, Ви знаєте, що в ті часи якраз і було місцеве самоврядування) у гуртожитку. Це я говорю про маленький гуртожиток. Потім наш педіатричний факультет переселили в більший гуртожиток, там понад 500 студентів проживало. Там був санаторій, і я там був головою студради... І там все, що стосувалося життя цього гуртожитку, організовували ми, студенти: і прибирання, і все... Це були люди, які активно працювали... У Гожулах я педіатром працював. Амбулаторія була велика, вона й зараз велика. І тоді, в той час, амбулаторія ця обслуговувала Рибці, що в даний час – місто Полтава. Це великий такий шматок роботи (якщо брати тільки дітей до року – їх було 120-140, це обсяг такий надзвичайно відповідальний). В амбулаторії був свій акушер-гінеколог і три лікаря-педіатра, головний лікар. Я не рвався до якоїсь роботи чи якоїсь посади. Життя так складалося, що в амбулаторії довелося працювати і головним лікарем, і педіатром, і терапевтом. Тому що були такі періоди: то захворіли колеги, то не було, то звільнилися – і так постійно.

ВЕД.: Але, вочевидь, Ваш потенціал помітили, тому що 1999 року Вас призначили першим заступником начальника Полтавського обласного управління охорони здоров'я…

ЛИСАК: Ну, до першого заступника ще був такий період, коли мені було запропоновано управлінням охорони здоров'я посаду заступника головного лікаря дитячої обласної лікарні. Розумієте, це теж був такий період у житті… З одного боку, надзвичайно відповідальний, тому що прийшов з амбулаторії на посаду такого великого інституту головних фахівців, керував консультативною поліклінікою, що на Шевченка,34... Там вимагалося досягти довіри колективу. Розумієте, люди мають вищі кваліфікаційні категорії, працюють там тривалий час, а прийшов якийсь молодий із амбулаторії… Амбулаторія – це одне, а тут зовсім інше. Але цей процес ми пройшли. Казав мені головний лікар Полтавського району: «Ви, головне, до всіх людей тихенько, спокійно – і все у вас буде виходити»... Потім, у 1995-му, став головним лікарем обласної дитячої лікарні. А в 1999-му запропонували. Я, повірте, не рвався на ту посаду. Тривалий час я сидів отак: стіл був окремо, я – окремо, телефон… Я не знав, що й куди. Але життя затягувало, затягувало в процес робочий.

ВЕД.: Я пригадую зараз такий «бородатий» жарт епохи соцреалізму про рядок із біографії якогось чиновника – «колебался вместе с линией партии». Ну тоді, очевидно, «колебаться» було легше, тому що партія була одна. Зараз набагато складніше, бо змінюється влада, настрої, береться до уваги партійна приналежність, тому «тихенько, спокійно – і все у вас буде добре» – мабуть, не завжди панацея?

ЛИСАК: Я завжди намагаюся переконати всіх, хто приходить до влади, що є професійна риса. І не треба втягуватися в політичні дебати і таке інше.

ВЕД.: Особливо в медицині...

ЛИСАК: Ми повинні працювати професійно. Будь-яка політика чи будь-яка партія це побачить. Я цю лінію вів і веду постійно серед керівників, серед підлеглих. Вони можуть свої позиції висловлювати не в робочий час, а в колективі – професійно виконуй свої обов'язки. І все. І тоді ти будеш однаковим, як кажуть, і правим, і лівим, і центральним, і яким іншим. Ти чисто, професійно працюєш, ти надаєш допомогу, ти організовуєш, ти управляєш процесами, ти рівно ставишся до всіх, так? А якщо втягуватись… Сьогодні прийшло політичне лідерство, перемогла одна політична сила, завтра – друга. Працюй професійно, не влазь. І, слава Богу, розуміє влада, яка є сьогодні на Полтавщині, що медик повинен професійно виконувати свій обов'язок. Хочеш займатися політикою, будь-ласка, іди. Це таке кредо. Але, на жаль, усе є в житті… Для того щоб досягти результату, потрібен час, потрібне вміння, вміння керувати цими колективами, розуміти кожного, розуміти, що робить сьогодні акушер-гінеколог, анестезіолог, що для нього потрібно. Визначати пріоритети – це дуже складний процес.

ВЕД.: Як на мене, найважча наука – це наука керувати людьми. У 2004-му Ви з відзнакою закінчили Харківський регіональний інститут Державного управління національної академії при Президентові України. Спонукало Вас туди вступити і закінчити саме бажання глибше розуміти управлінський процес?

ЛИСАК: Скоріше всього, що так. Але, Ви знаєте, що кожен керівник, який сьогодні працює на державній службі, він усе-таки зобов'язаний якось навчитися цих процесів, розуміти ці процеси... Дякую долі за те, що все-таки мене направили на це навчання, хоч і нелегко було...

ВЕД.: І того ж року, 2004-го, Вас призначили начальником обласного управління охорони здоров'я. Безумовно, відповідальна ланка (за великим рахунком – за здоров'я всієї області)…

ЛИСАК: От ви говорите – відповідальність за здоров'я всіх. Я, як кажуть, не відмовляюся від цього. Але хотів би, щоб кожен із вас зрозумів, що зобов'язаний відповідати за своє здоров'я. А наша участь, медична, усе-таки – підказати, допомогти. Профілактична складова, про яку ми часто говоримо… Можна говорити, що сьогодні ми до неї тільки доходимо, до тієї, якою вона, дійсно, повинна бути, медичної складової, тієї, яка, дійсно, потрібна (якісні й організація, і надання медичної допомоги). Тому я б хотів би, щоб ми розуміли, що відповідальність за здоров'я всіх – спільна.

ВЕД.: Вікторе Петровичу, Ви кілька хвилин тому сказали, що коли Ви прийшли з амбулаторії вже в Полтаву, у лікарню, у Вас був доволі відповідальний, складний період. Але все ж не найскладніший у Вашому житті… Бо був ще період, який не кожен міг би морально й фізично витримати. Я маю на увазі «чорний» для вас 2005-ий рік, звинувачення, яке пізніше офіційно було спростоване (хоча й донині ніхто перед Вами не вибачився), період, який Ви провели в слідчому ізоляторі… Які Ви для себе зробили тоді висновки ?

ЛИСАК: Я ні на кого не маю ніяких образ. Нехай це буде на совісті кожного, хто це все робив. Я все життя працював. І в той період працював над тим, щоб усе-таки зробити якісь зрушення, зробити якийсь певний внесок… Тим більше я в тій ситуації ніякої причетності до того безпосередньо не мав… Тоді був тендерний комітет при адміністрації і таке інше... Усе те, що сьогодні є, усе було надумано …

ВЕД.: Ви стали жертвою політичних з'ясувань стосунків (хоча й кажете, що намагалися ніколи до політики не мати відношення)?

ЛИСАК: Дійсно, це все було замовлено. У принципі, здогадуємось і знаємо, хто це робив. І ще раз: нехай воно буде на їхній совісті. Так, це тривалий період у житті… Це дуже був важкий, складний час. Я дякую всім колегам і колегам-журналістам, які на той час усе-таки підтримали, розуміли, що відбувається. Я пройшов до найвищих інстанцій, усі судові рішення… Є рішення, які були прийняті, щоб ті люди відповіли, є відповідна служба, нехай цим займаються. Ото таке. Ви ж бачите за останній період усе-таки організація надання медичної допомоги на рівнях особливо обласних структур і технологій змінилася докорінним чином. Звичайно, ще треба багато працювати, тому що, якщо у світі брати, якщо якусь технологію ми зробили чи якийсь апарат поставили, то кожні три роки воно міняється. Важкий процес ми проходимо. Навіть у тому питанні – кадровому, навчанні, підготовки, підходів, розуміння людей. Беремо те ж протезування. Доки ми переконались, що ми не гірші, ніж десь… Ми все це робимо: те ж шунтування, стентування. Слава Богу, що в нас цей процес пішов… І я дякую тим колегам молодим, амбітним, які взялися… Тому що ми проходили разом цей процес. Набрали одну бригаду, другу бригаду… Допомагали нам колеги з інститутів науково-дослідних, спасибі їм теж… Я сподіваюся і переконаний, роботи надзвичайно є багато цікавої, ми її хочемо змінити, хочемо все зробити.

ВЕД.: 2010-го, а точніше, 21-го липня, Ви погодилися навіть на ще вищий щабель кар'єрних сходів – погодились стати заступником міністра охорони здоров'я України. І працювали трохи більше півроку. Що Вам дала ця робота?

ЛИСАК: Будемо вважати, що «погодились». Але я на державній службі... Є Постанова, я зобов’язаний був її виконувати… Намагався все робити те, що є сьогодні на низу, і бачив, що його потрібно реалізувати, внести зміни. Але, розумієте, за 6 місяців щось такого корінного, на мій погляд… Вдалося щось зробити, щоб трошки поміняти думку деяких нижчих ланок і таке інше. Це серйозна тема… Але, Ви розумієте, на рівні такого органу, як міністерство, центральний орган виконавчої влади, потрібна потужніша команда. На жаль, якраз про ті періоди, про які Ви говорили, і 2005 рік, 2004-ий, там було замінено повністю команду самого апарату Міністерства. Не кажу про всіх, але ключові фігури раз поміняли (не кажу вже про заступників міністра, а кажу про директорів департаментів, начальників) і потім знову поміняли. Апарат, який сьогодні є… йому важко працювати. Після того як я пішов, прийшла зміна в центральному апараті… Знову там пройшло скорочення. На жаль, сьогодні Міністерство в такій стадії реорганізації… Прийшов міністр охорони здоров'я (він теж був свого часу начальником управління, тривалий час працював, з 2004-го року він працював)... Я думаю, що йому вдасться. Хоча команді, яка була, коли я працював (маю на увазі на рівні заступників), не вдалося реалізувати всі задумані напрямки. Часу не вистачило, щоб утілити в життя те, що планувалось: і переформування, і зміни в правильних підходах до державних поставок, і перегляд нормативної бази. Понад 200 з гаком наказів треба ще з часів Радянського Союзу переглянути. Понад 150 – української радянської соціалістичної республіки. Це тривалий процес… Плюс довкола ще й політика.

ВЕД.: Але, тим не менше, навіть на такій посаді (заступника міністра) Ваші двері не зачинялися навіть для «маленьких людей» із регіонів. Я маю на увазі конкретну історію – дівчинку Віку Осташко із Кошманівки… Дитина втратила слух. Ви допомогли, зіграли просто таки роль рятувальника в сумній історії з протезуванням (принаймні, її родичі за вас Богу моляться й кажуть, що, якби не Ви, ситуація закінчилась би зовсім плачевно)…

ЛИСАК: Нехай дівчинка, як кажуть, насолоджується почутим світом. І нехай радіє родина. Ми стараємось сьогодні зробити дуже, дуже багато справ у цьому плані. І зробили. І слава Богу. І, Ви розумієте, особливо для дітей щось сьогодні зроблено... Докорінно помінялася система організації надання допомоги, зовсім інша якість надання цієї допомоги. Ми над цим працюємо. Я завжди кажу, що лікарня – це не просто прийшов, на ліжку полежав і пігулки попив. Це лікарня інтенсивного лікування. Усе решту можна зробити в домашніх умовах…

ВЕД.: Один із головних героїв популярного нині серіалу «Інтерни» доктор Биков каже: «Эта профессия предполагает: а) – безденежье; б) – бесчеловечность; в) – постоянный стресс; г) - полное отсутсвие личной жизни». Ви поділяєте його думку?

ЛИСАК: Я солідарний з цим… Сьогодні рівень оплати праці медичних працівників заслуговує на інше, тому що середня заробітна плата сьогодні – 1550. Ті ризики, які сьогодні має лікар постійно для свого здоров'я, надзвичайно великі. При тій складній фінансовій ситуації, яка є сьогодні, ми відверто говоримо: сьогодні ми не можемо забезпечити повністю весь технологічний процес за рахунок бюджетного фінансування. Не те, що в нас держава погана… Хто така держава? Ми з вами. Так? Наскільки ми сьогодні зможемо податки сплатити, доходи задекларувати… Можемо виписати кошторис, а не мати тих видатків... Ми вчимося. І процес цей – ефективно використовувати кошти. Це сьогодні постійна робота. Беремо навіть того сімейного лікаря-початківця. Я сам працював на селі, удень і вночі. Постійно до тебе може прийти людина. І ти зобов'язаний надати їй медичну допомогу. Чи той же хірург, чи анастезист, чи хто б там не був на рівні центральної районної лікарні… Вони постійно в стресі, постійно в готовності надати допомогу. Беремо той же рівень обласної лікарні. Це постійне чергування бригад санавіації, які виїжджають на надання медичної допомоги в ту чи іншу точку області до найскладніших пацієнтів.Зрозуміло, що є проблеми. Наприклад, соціальний пакет. Слава Богу, прийнята Постанова Кабінету Міністрів, і з 2012 року буде передбачено в кошторисі матеріальну допомогу на оздоровлення в межах посадового окладу. Якийсь маленький штрих зробимо. Але він є сьогодні … 35 тисяч медичного загалу в області… Є десь там одиниці, які не зовсім відповідають покладеним на них сподіванням. Я думаю, що це з часом пройде. Престиж професії? Депутатський корпус, обласна державна адміністрація заснували премію імені Скліфосовського… Це, звичайно, відповідально. Це всього 2 тисячі гривень, але це в 6-ти номінаціях... Приємно, що все-таки влада розуміє, що в якійсь мірі потрібно підняти престиж професії.

ВЕД.: Вікторе Петровичу, тим не менше, Ваш син не наслідував Вашу професію, а вирішив стати банкіром…

ЛИСАК: Знаєте, так склалося, що я в амбулаторії працював, дружина – у місті. Закінчив він 3 класи в Гожулах у школі, потім вирішили, що він піде в 5-ту школу. Ми навіть не змогли його до школи привести на перший дзвінок. Він сам на автобусі приїхав сюди... Бачив, що постійно зайняті... Сказав, ні – і все! І став економістом. Зараз займається іншою справою. Він сам все це вирішує… Де потрібно, ми йому допоможемо.

ВЕД.: У Вашому житті були хвилини, години, дні, коли Ви шкодували, що прийшли саме в медицину?

ЛИСАК: Ні, я такого в житті не пам'ятаю, і я постійно намагаюся шукати щось нове. От зараз зробили корпус лікарні, ще щось зробили… Можна сидіти, тихенько спостерігати, процес іде... Але я не такого складу характеру, я постійно десь у якихось пошуках, щоб усе-таки зробити краще людям, щоб краще було медичним працівникам, ну і мати якийсь рівень надання тої медичної допомоги. Багато в чому нам допомогли європейські проекти. Вони не просто прийшли до нас, отак, знаєте, взяли й прийшли, вибрали Полтаву. Ми довго за це боролися, і, слава Богу, нам це вдалося. До нас зараз велика прикута увага, відповідно, у нас є велика відповідальність за те, що ми сьогодні робимо для людей, для персоналу... Це складний процес, бо на цьому намагаються спекулювати, використовувати... Ми сьогодні активно підбираємо молодих людей, молодих фахівців, створюємо інформаційне забезпечення… Є ідея, як би нам закінчити туберкульозний диспансер… Багато планів по самому медичному містечку обласної лікарні. Нам і інфекційну треба було б підтягнути... Службу крові зараз теж підтягнули... Дитинство треба – там ми вкладаємо зараз ресурси. У наступному році, я так надіюсь, ми завершимо повністю реконструкцію корпусу на Шевченка стаціонарного (і зовні, і всередині)...

ВЕД.: Я хочу зараз кілька слів від Вас почути про рівень підготовки сучасних молодих лікарів. Якось мій знайомий стоматолог сказав, що коли раніше йому приводили на практику групу з 10 осіб, у якій двоє студентів не знали правильно назви всіх зубів тощо, вважалось, що це дуже слабка група. Якщо зараз у групі половина не знає, групу вважають відносно сильною... Чи довіряєте Ви молоді сучасній?

ЛИСАК: Так, є молодші, ми довіряємо. І довіряємо навіть на високих технологічних процесах працювати, таких, наприклад, як шунтування, стентування. Це на серці. Оперативне втручання при гострому інфаркті міокарда. Коронарографія. Ми довіряємо їм, але довіряємо тим, які професійні, які хочуть і будуть працювати. Я б не сказав, що всі там стовідсотково, як кажуть, приходять і одразу активно вступають у процес. Не можна це сказати, але щодо підготовки…

ВЕД.: Просто раніше в медінститути потрапляли відмінники чи майже відмінники, а зараз…

ЛИСАК: Зараз теж потрапляють усі відмінники, у більшості. Помінявся повністю процес навчання. Болонська система... Раніше більше студенти працювали із пацієнтами в лікувальних установах. Зараз це менше зроблено, але той, хто хоче, у кого є покликання, бажання, то їм всім довіряємо. Наприклад, от зараз у реанімацію новонароджених прийшли хороші молоді люди. Спілкуюся з головними лікарями, які підбирають людей, сім'ї, родини. Вони працюють, але треба час... Щодо підготовки… Система підготовки лікаря – це постійне навчання, без зупинок. Лікар зобов'язаний постійно читати, займатися своїм професійним рівнем. Чому й Міністерство охорони здоров'я змінило післядипломну підготовку… Якщо раніше лікар зобов'язаний був упродовж 5 років або підтвердити свій сертифікат, або отримати сертифікат на кваліфікаційну категорію, пройти переатестаційний цикл, то зараз міністерство визначило, що за цей період лікар повинен набрати скільки-то балів, побувати на таких-то конференціях, отримати стільки-то сертифікатів – усе це зараз оцінюється. Ми переходимо до тієї системи, що діє в Європі. Я думаю, що це правильно. Щодо молодих людей … Бюджет на замовлення зменшується, хоча, у принципі, його потрібно було б збільшувати. Я говорив, що потрапив під програму Комуністичної партії… Про підготовку для села молоді. То, можливо, зараз теж потрібно так зробити. Ви скажете: давайте соціальний пакет, житло… Це правильно, але тоді ж теж не було 100% це реалізовано. Я якийсь період проживав у не зовсім комфортних умовах. Але я хотів працювати, не покинув цю професію. Але зараз частина її кидає… Є різні фахівці, як і скрізь. Усі навчаються, але ви скажете: одне діло – займатися технікою, ще чимось, а інше – лікувати людину. Процес цей дуже серйозний…

ВЕД.: Кажуть, що архітектор ховає свої помилки під плющем, домогосподарки – під майонезом, а лікарі, на жаль, під землею…

ЛИСАК: У самій медицина є такі поняття, як ризик… Не все залежить від лікаря, лікар начебто й усе правильно зробив, але отримуємо такий результат…

ВЕД.: Вікторе Петровичу, я хочу від суто медичної теми перейти трохи в площину філософії… Ваш особистий погляд: що моральніше – говорити хворому про його діагноз (якщо діагноз невтішний) чи до останнього від нього тримати це в секреті?

ЛИСАК: Усе одно хворий здогадується. Він знає, він має якісь сумніви. Про це йому потрібно говорити, але дивлячись, як ти це говориш. Хворого потрібно готувати до того, що ти скажеш. Від того, як ти скажеш про діагноз, залежить подальша поведінка хворого... Треба знайти такий ключик і сказати пацієнту про те, що в нього є. Лікар не може не говорити, бо лікар повинен узяти згоду на те чи інше лікування. Часто бувало таке, що йдуть на оперативне втручання, говорять одне, а отримують друге. Пацієнт підписався під цим, а не під тим, що зробили, тому тут… Ми зараз розглядаємо один такий випадок…

ВЕД.: У світі точиться бурхлива дискусія навколо питання евтаназії. Ваше ставлення до цього?

ЛИСАК: Я думаю, що ми ще сьогодні не готові до цього. І потрібно ще почекати… Тут складний процес, але, я думаю, що ми до цього дійдемо.

ВЕД.: Лікарі, в ідеалі оскільки самі пропагують здоровий спосіб життя), повинні б і самі його дотримуватися. Вам вдається це робити, наприклад, Ви палите?

ЛИСАК: Ні, я не палю. Але, мабуть, не вдається, тому що все-таки я маю якийсь надлишок ваги. Чи порушене харчування, чи, скоріше всього, режим... Дійсно, ви правильно говорите. Ми зараз хочемо і займаємось цим питанням. Є доручення стосовно того, як нам провести такі тренінгові заняття з первинною ланкою щодо якраз оцих профілактичних складових. От приходить до мене пацієнт на прийом і каже: «Мені групу інвалідності не дали». Ну, вага в нього кілограм десь 160. От він вважає: у нього гіпертонія, у нього те, у нього остеохондроз і все інше. Беру я виписку, читаю. Там починається, як Ви думаєте, з чого? Кучу там пігулок (і саме таких, які мають ціну) пропонують і все інше. Я думаю, що це не правильно. Моє бачення – що сьогодні нам потрібно (я веду зараз таку постійну роботу) змінити психологію й тактику. По-перше, пігулки. Вони будуть потрібні. Але все-таки ми не сказали пацієнту, що до цього призводить, не склали йому раціон, не склали йому режим дня, не сказали йому, що треба скинути кілограм 10-20. А потім розказуємо йому, що в нього там тиск і все інше. Якщо він оці всі 4 чи 5, чи 10 складових зробив, йому треба буде зменшувати кількість пігулок… Про здоровий спосіб життя… Як медики, Ви знаєте, ми пропагуємо і займаємося цим.. В Україні були ліквідовані центри здоров'я. У нас він є, він працює. Так, на місцях трішки по-іншому. Але інформаційну, медичну складову ми намагаємося через центр здоров'я вести… Що іще серед медичних працівників? Ви знаєте, зараз проходять у нас такі кущові заняття (управління теж в свій час займалося цими процесами) – це підготовка до спартакіади… Ми думали спільно з обкомом профспілки, що буде такий інтерес. Але з кожним роком він все розширяється… І різні види, і ідей маса, і воюють... Так, намагаються там деякі колективи підставити професіоналів. Але ж ми не для того… Ми для того, щоб згуртовувати колектив, щоб люди, дійсно, показували приклад цим. Ми говоримо, що багато в нас майданчиків, але я думаю, що їх надзвичайно недостатньо. І бігових доріжок… І для велосипедистів… Багато людей сьогодні хочуть їхати на велосипеді, а де?.. Я теж періодично намагаюся їздити. Але то відрядження, то… Це не є виправдання для мене, це негатив.

ВЕД.: Добре. Давайте тоді не виправдовуватись. Давайте я Вас запитаю про те, чим Ви займаєтеся, коли випадає вільна хвилина. Чи є у Вас хобі? Як Ви відпочиваєте?

ЛИСАК: Я живу в селі, у Гожулах, там працював і живу. Є якийсь там город, є ще щось, є по садку робота, постійно треба приводити у відповідність. Можу сісти на велосипед і проїхати – дивлюся, що робиться кругом на території... Почитати можу…

ВЕД.: Що почитати?

ЛИСАК: В основному я читаю медичну літературу, тому що йде процес реформ. Чи вони йдуть, чи вони не йдуть, але я вважаю, що вони йдуть сьогодні. Хотілося б, щоб скоріше, прослідкувати, що робиться сьогодні. Ну і чисто такі всі інформаційні видання передивитись…

ВЕД.: Я так розумію, що вільний час – категорія дуже відносна для вас…

ЛИСАК: Дуже відносна, бо його, на жаль, постійно не вистачає.

ВЕД.: Тим не менше, я Вам дякую, що Ви знайшли час при Вашому такому страшенному навантаженні і цю годину подарували нам, мені, ведучій Інні Якобенко, і слухачам радіостанції «Ваша хвиля» в передачі «Персона грата». Нагадую, що нашим гостем сьогодні був начальник управління охорони здоров'я Полтавської обласної державної адміністрації Віктор Петрович Лисак.

ЛИСАК: Я вам теж дякую. Я всіх колег хотів би привітати із наступаючим професійним святом, побажати, перш за все, наснаги, родинного затишку і віри в майбутнє, яке, я переконаний, буде кращим для медичної спільноти. А всім слухачам – побажати берегти своє здоров'я, тому що здоров'я, розумієте, медична складова – це одне, а воно ще є й духовне, моральне і все інше…

ВЕД.: Дякую. Залишайтеся з нами! Радіостанція «Ваша хвиля» продовжує свою роботу.