Розмір тексту

Мандрівний медіапроект «Ukraїner» у Полтаві: «Країну роблять одиниці»

Богдан Логвиненко, Денис Охріменко, Сергій Коровайний та Наталка Панченко з початку листопада подорожують Полтавщиною у пошуках цікавих людей, яких варто відкрити для всієї України. В інтерв’ю «Громадське ТБ.Полтава» вони розповіли про проект «Ukraїner», підготовку до експедиції та можливість творити.

«Ми займаємося волонтерством»

К.М.: Розкажіть про проект «Ukraїner» — що це таке, звідки він взявся і яка його мета?

Б.Л.: Ми, точніше історія, поділили Україну на 16 історичних регіонів. Полтавщина — це вже третій регіон, яким ми подорожуємо. У нас є кілька завдань. Показати самим українцям, що є страшенно цікаві місця і люди, які створюють ті чи інші проекти в маленьких містах і селах. Показати це іноземцям: проект перекладається кількома мовами і до кожного відео є субтитри. Тобто розповісти, що є цікавого в Україні. 

Основні пункти експедиції Полтавщиною Основні пункти експедиції Полтавщиною

І це не йдеться про стандартні туристичні місця. Це здебільшого якийсь екстремальний туризм в тому сенсі, що це може бути якесь забите село чи хутір, де майже ніхто не живе і там буде, скажімо, цікавий персонаж, до якого можна приїздити. 

К.М.: Як ви виходите поза межі України? Яким чином ви популяризуєте проект?

Б.Л.: Насправді є безліч людей, які просто підключилися до проекту. Ми всі насправді є волонтерами. У нас є партнери, які забезпечують нам можливість подорожувати, записувати, монтувати. Тобто у нас в проекті гроші отримують тільки технічні працівники — ті, хто монтують, адміністратори. 

Ми займаємося волонтерством. Є так само волонтери-перекладачі, які проявили ініціативу і перекладають матеріали кількома мовами: англійська, німецька, буквально на тижні з’явиться польська і чешська. 

К.М.: А чи багато людей писало: «Знаєте, у нас у сусідньому селі такий дивак, він щось робить, конструює, ліпить, будує — приїдьте його познімайте»?

Б.Л.: Таке весь час відбувається. З одного боку це заважає: ми інколи можемо приїхати на якусь зйомку не дуже підготовлені, бо їдемо фактично до людини, про яку щойно дізналися. Але такі випадкові зустрічі дають, напевно, найбільше матеріалу. 

С.К.: В принципі у нас кожна експедиція починається з того, що ми викладаємо у соцмережах таблицю, де просимо когось з місцевих підказати героїв. І дуже багато людей пишуть. Наприклад, ми їдемо на Полтавщину і є люди у цій області, які нас читають. Вони кажуть: «У нас у селі є такий і такий чоловік». І з цього починається наш шлях. 

Б.Л.: Ми готові вкладати власні сили, ресурси і час. Тому ми починаємо з виключно комерційних партнерів і нам приємно, що ми можемо це робити і не залежати ні від кого. Кожна історія, яку ми публікуємо — вона зачепила нас. Ми не збираємося це продавати.

Коли вийшла історія про сироварню — вона була перша — то люди в коментарях писали, що ми продалися за сир. А ми цей сир самі купували, тобто нам навіть нічого не подарували. І ми відмовляємося від подарунків, бо якщо ти у когось береш його, то потрапляєш у невеличку залежність.

Учасники проекту та Ірина Земляна у дорозі | Фото: Наталки Панченко Учасники проекту та Ірина Земляна у дорозі | Фото: Наталки Панченко

«Те, що мені найбільше подобається у цьому проекті — це можливість творити»

К.М: Ви, певно, зверталися до держави за допомогою. Чи ваш проект підтримали, чи хочуть підтримувати, яка з цим історія?

Б.Л.: Вони кажуть: «Ребята, держитесь, хорошего настроения». І ми раді, що вони нас підтримують хоча б так. Це хороша підтримка.

Нам, насправді нічого не треба. Тобто ми не хочемо мати якусь залежність від державних органів, бо в тому бюрократичному механізмі, який існує зараз, це страшно. Ми не маємо на це часу.

Н.П.: У нас взагалі є план. Ще перед від’їздом в експедицію на Полтавщину більше, ніж за місяць, ми почали до неї готуватися. Тобто ми почали шукати цікавих людей, їхні контакти, створили чат для переписки, дзвонили до цих людей, приблизно визначали, до кого їдемо.

Але дуже часто трапляються якісь баби Наді, наприклад, або пасічники, як у нас був у Юр’ївці Гадяцького району, до яких ми не планували їхати, але які зрештою після зйомок виявилися одними з найцікавіших персонажів. Вони будуть десь там в історіях і це ті люди, про яких дивитимуться, певно, з найбільшим задоволенням.

Те, що мені найбільше подобається у цьому проекті — це можливість творити. Бо якби ми їхали по плану, то ми були б черговою знімальною групою, наприклад, «ТСН». 

Дядько Валерій — один з героїв проекту на Полтавщині | Фото: Ukraїner Дядько Валерій — один з героїв проекту на Полтавщині | Фото: Ukraїner

К.С.: Чи є якесь пробудження національної свідомості у людей, які це все дивляться? Ви відчуваєте зворотній зв’язок від глядачів?

Д.О.: Ми не ставимо собі високопарні цілі, що ми змінимо країну, але ми потроху до того йдемо. Я думаю, що якщо ми весь час будемо це робити і робити добре, то люди якось зреагують. Але не через 4 місяці.

Б.Л.: Нам страшенно приємно, коли є люди, які слідкують «для чогось». Не просто включив відео і на кухні смажиш яєшню, а люди, які справді розуміють для чого ми це робимо і слідкують за нами.

Д.О.: Ми дуже хотіли створити сайт, який не соромно показати за кордоном. Тобто якщо тебе за кордоном питають: «Що у вас взагалі є в Україні?», то до цього проекту ми з Богданом сиділи і не знали, що показати. Якісь проморолики до Євро-2012, де пшениця і комбайн їде?

«Ми знімаємо про оці одиниці, які щось роблять і змінюють»

Б.Л.: Країну роблять одиниці. Ми інколи приїздимо у якесь велике місто і там немає жодної людини, яка нас може зацікавити. Взагалі нуль. Приїздимо у якесь маленьке село, а воно такими людьми кишить. Виходить так, що ми знімаємо про оці одиниці, які щось роблять і змінюють.

У селах, в яких немає нічого, принаймні має бути інформація про людей, які щось роблять. І от вони можуть подивитися і подумати: «Ага, може теж мені щось варто зробити».

Українери у селі Баранівка Шишацького районуУкраїнери у селі Баранівка Шишацького району

Д.О.: В нас була така дуже прикольна історія. Ми приїхали в одне село і там людина з величезною колекцією постаментів, монет, фотоапаратів. Він фотограф, має свою студію і збирає все — у нього забитий гараж і все забите. Він каже: «Я хотів би зробити якусь виставку, але в мене немає приміщення». 

А потім приїздимо за 10 кілометрів, а там дівчина, в якої велика велосадиба (був такий ангар для корів чи для чогось). Вона каже: «Я хотіла б зробити виставку, але не знаю, що сюди поставити». І ми розуміємо, що немає ніякого зв’язку між сусідніми селами, тому після наших історій ці люди зможуть зв’язатися і сказати: «А ти живеш у сусідньому селі, давай я до тебе приїду і зроблю виставку».

Н.П.: Коли ми робимо проект, то робимо його не лише для тих, хто його дивитиметься, а й для тих, до кого ми приїздимо. У цій експедиції у нас були люди, які не нас не відпускали. Це важливо, бо, на жаль, наше суспільство до цього ще не доросло. Ми не звикли помічати людей, які нас дуже потребують. 

Б.Л.: Скажімо у нас буде історія про село Дубове Тячівського району на Закарпатті. Там живе конструктор, який у себе в гаражі просто з підручних матеріалів збирає автомобілі. Йому немає з ким поговорити у селі, його ніхто не розуміє, вважають диваком. А він насправді видатний конструктор і рівень села та його рівень — це різні площини. Відповідно його ніхто не помічає, про нього першу публікацію я колись зробив просто у себе в блозі.

Яхтсмен Василь з Горішніх Плавень | Фото: Ukraїner Яхтсмен Василь з Горішніх Плавень | Фото: Ukraїner

Д.О.: Найкрутіші люди — вони не думають, що цікаві. І коли вони такі скромні, то ми розуміємо, що це реально класний сюжет. І там люди такі: «Ну збирав я яхту в гаражі 6 років, а що тут такого? Всі ж таке роблять». І ти приїздиш, а на воді стоїть така «махіна», а він: «Та я не знаю, що вам розповісти і чого ви приїхали».

Розмову провела Ксенія МАЛІК, «Громадське ТБ.Полтава»

Над текстом працював Роман ПОВЗИК, незалежне мистецьке об’єднання «Magnum Opus»

Magnum Opus

Про проект

Редактор проекту:
Роман Повзик

416

Полтавщина:

Запропонувати тему