Вічний гвардії рядовий
Перед святом Перемоги особливо часто згадую про нього. Про того, чиї у мене очі. Його я ніколи не бачила, хіба що тільки пожовклі фотокартки. А ще — скромний солдатський обеліск. Він — мій дід.
У нього не було військових регалій та нагород, він навіть не встиг повоювати, не те що дійти до Будапешта, звільнити Берлін... Ворожа куля скосила його у одному з перших боїв під Харковом. Він упав на сніг, наче зрізаний колос, а його товариші пішли далі у наступ. Так і лежав, ні живий, ані мертвий, чекаючи на вірну загибель. І не знав, що десь у далекій рідній домівці, світ уперше побачив його син.
Його врятували. Пораненого, обмороженого віднайшли серед загиблих товаришів. Потім — довгі дні лікування у шпиталі, і ось він вирушає додому. Нарешті він побачить сина, про народження якого дізнався серед цих сірих стін.
— Вам не можна до сина, у Вас відкрита форма туберкульозу. Ми зробили все можливе, але Ви занадто довго пролежали у снігу, — лікар дивиться співчутливими розумними очима крізь круглі скельця. — Ви можете бачити дитину, але підходити близько не можна, так Ви ризикуєте його заразити. Якщо син дорогий для Вас...
Здавило десь у горлі.
— Отак війна обпалила, що й сина не обійму! — тільки й вимовив та гірко посміхнувся. — Дякувати долі, хоч побачу його...
Мати часто приносила, а згодом і приводила маленького хлопчика до одинокої хати на околиці села. Сумними тужливими очима з порожнього двору через паркан на малюка дивився худий та знесилений, хоч і зовсім молодий, чоловік. Дивився і плакав, а сльози котилися по неголених запалих щоках. А у 48-му не стало до кого приходити...
Дивлюся у чисте травневе небо і думаю: скільки їх, таких ось історій? У кожній сім’ї — своя. Мені зараз важко називати його дідом, бо я вже набагато старша, ніж був він, коли пішов з життя. Мабуть, саме тому почала так часто думати про таких, як мій дід, двадцятилітніх рядових, у яких війна забрала все. Все те, що ми маємо, навіть не замислюючись, що нас взагалі могло і не бути, а натомість — немає когось, хто заради нас гинув під кулями, замерзав у засніжених полях, рвався на ворожих мінах, горів у літаках, спрямовуючи їх останній шлях на ворожі ешелони. Чи часто ми згадуємо про них сьогодні, чи прислухаємось ми до своєї совісті, висловлюючись про них, чи часто нам вистачає розуму правильно оцінити їх подвиг, їх втрачені життя? А ми, на що МИ витрачаємо своє життя?
Доземно вклоняюся вам усім, вічні гвардії рядові, вічно юні солдати війни, яка ніколи не порине у забуття.
Тетяна ВЕСНІНА
