Прагнення Перемоги Максима Нестеренка

Мов щури, вони бігали по всьому місту, руйнуючи все на своєму шляху. Максим подивився навколо себе. Такої жахливої картини йому не доводилося бачити. Полтава! Його Полтава горить у лапах жорстоких фашистів. Це було вже нестерпно. Усе серце горіло полум`ям ненависті. «Та хто вони такі, щоб дозволяти собі руйнувати мій куточок, частину мого серця, мою Полтаву?» — думав молодий новобранець Максим Нестеренко. В очах його був страх, але то було ніщо, в порівнянні з усією відвагою, що наповнювала його. За великим уламком стіни він сховався від злих, ненависних загарбників. Із його «схованки» було ледь чутно слова. Магічні слова молитви, які час від часу переривалися вибухами. Хлопець ледь промовляв: «...збережи мою рідну, красуню Полтаву. Зроби так, щоб вона квітнула ще багато-багато років. Щоб було чути дзвінкі дитячі голоси, які б не стихали ні на мить. Щоб знову був мир, щоб всі були щасливі. Щоб майбутні діточки ніколи б не знали страшного слова «війна». Щоб моя Полтава тонула з кожним роком у зелені каштанів і ніколи більше не чула цих страшних вибухів...я люблю тебе, моя красуня...»

— Тримайтеся, браття! — крикнув він і ринувся у саму серцевину пострілів. Все змішалося в його голові. Думки зовсім сплуталися, а свідомість лише за ниточку тримала здоровий глузд. Але одне він знав точно: він повинен врятувати свою кохану Полтаву від цих ненажерливих свиней. Вони вже остогиділи солдату й він був готовий розірвати всіх на шматки. Мужньо прориваючись крізь браму ворогів Максим бачив тільки одне — Перемогу. Серце його калатало все дужче, і, здавалося, з кожним ударом його очі наливаються сміливістю й відвагою. Аж раптом...отруйне тепло заповнило його тіло. Влучний постріл прямо у спину зупинив його рішучі плани, вже майже зупинив і молоде серце. Максим помирав з посмішкою на губах, які вже ледь шепотіли: «...нехай ми всі загинемо, але заради майбутнього, заради життя мільйонів ще ненароджених людей, врятуй, спаси Батьківщину! За тебе Полтаво, життя віддаю...». Віки Нестеренка ставали все важчими. Повіяло холодом. Але він вже не відчував цього. Хлопчина вже летів назустріч легким хмаркам, щоб побачити перемогу своїми очами...

...І зараз, дивлячись на танцююче полум`я Вічного вогню, я ніби бачу ті самі очі Максима, які все ще так відважно дивляться на нас. Вони ще досі сяють патріотизмом. Вони живі, допоки живе наше серце, наша Полтава.

Дар’я КАЧАН