Анонс виходу поетичної збірки «Живиця» Наталі Баклай

Усе мине, немов торішній сніг.
Все відболить, як ягоди калині.
Ніщо не вічне — ні печаль, ні сміх,
Ні гріх, ні правда, ні сама людина.
А тільки вічна синя далина —
То сонячно погожа, то мінлива,
А тільки вічна ось оця земля,
Що прадіди назвали Україна.

Увазі читача пропонуються вірші громадянського звучання, написані впродовж останніх десятиліть відомою лубенською поетесою, лауреатом низки літературних премій, членом Національної спілки письменників України Наталею Баклай.

Покарана Чорнобилем — покайся!
Покарана Всевишнім — оновись!
Пробач заблудлих, тих, хто відрікався,
Топтав тебе, і з тебе ж насміхався.
Прости їх, земле! І прийми... колись.

Біля витоків її поезії — доля народу, правда землі, пам’ять поколінь і глибока любов до України. Вірші пульсують радощами і болями, захопленням і жалем, вірою і відчаєм.

Земля однакова кругом,
Лиш в тім різниця,
Що там, далеко за «бугром»,
Нема Вкраїни для українця.

Найкраще поетесу та її нову збірку охарактеризував у передмові до книги відомий український письменник полтавець Микола Костенко, який недавно пішов у Вічність:

«Цей оксамитовий голос Україна чує давно. Він не гучний, проте розложистий, болісний до щему, до тремтіння кожного нерва. Він тривожить тією неперебутньою тривогою, яка не дає заснути, піднімає вимогливим стуком у кожне вікно: людоньки, не спіть, лихо горує над нами! Чи не чуєте вже морозних історичних вітрів, що охолоджують наші серця? Чи не бачите, до якого краю присунулася омертвіла українська душа, боязко споглядаючи розбій очужілих дітей наших у власній хаті?

Чим відповісти на твердий моральний імператив, що вказує на непохитну авторську позицію? Позицію жінки, яка має владарювати на батьківському обійсті, а її силою спроваджують із власного двору не просто завойовники — домашні нікчеми, потурнаки, новітні ординці.

Наталія Баклай показує наслідки руйнації української душі, падіння моралі епохи на тлі пустої балаканини. Однак, у своїх віршах авторка виокремлює паростки доброї людської якості, ні в чому не дорікаючи оточенню, скоріше, переймаючись його «волячим терпінням».

Буйне різнотрав’я родової пам’яті, селянського способу думання дозволяє Наталі вміло зводити з уламків старої хати, зруйнованих сіл, занедбаної України — сучасні затишні стіни храму Почуття. Вона вміє бачити власну стежку до серця, що рветься кудись із споришів, даючи волю не скутій упередженнями цивілізації творчій уяві.

Нічого не зникає в цьому світі не повірене старим болем. Поетесі випало напнути струну нашої пам’яті та української гідності, причарувати читача буйно квітом запашного слова, яке анітрохи не втратило земного коріння і продовжує живити пригнічену надію.

Переказувати поезію неможливо, марна це справа — писати критику на пульсуючий нерв. Скажу одне: Наталя Баклай свою ниву доглядає добре, в кожній новій книзі зав’язуються в основу ниточки, залишені в попередніх збірниках. Тчеться єдине широке колоритне полотно, як і одвіку ткалося українськими поетесами. Виграють кольори її віршів, горять-квилять її рядки. І це вірний знак, що попереду у нас — неміряні гони нашого дбання про незатухаюче вогнище у великому всенародному серці. А буде вогонь — буде й тепло у нашому недоруйнованому домі.

Ось такі думки обсідають критика-читача, всотуючи рядок за рядком урочої книги «Живиця», котру нам подарувала лубенка Наталя Баклай, голос якої — то голос самої нашої перепаленої в долях і душах України, що злітає чаїнно понад віками і понад межами«.

Уже надбала мудрі багажі
І людям віддаю усе сторицею
Оте, що не вміщається в душі,
Не падає безслідно в спориші,
А словом витікає, як живицею.

Збірка «Живиця» — п’ятнадцята книга, яку поетеса адресує шанувальникам українського поетичного слова. Книга вийде цьогоріч у комунальному видавництві «Лубни» тиражем 500 екземплярів.

Оксана ЛІСАН, начальник відділу видавничої справи Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій Полтавської ОДА