Німі українці
Ми живемо в Україні, звемося українцями... Тому, закономірно, що і спілкуватися маємо українською. Але чи так це насправді?
Кожна країна має свої звичаї та традиції, свою символіку, а головне — народ, який її по-справжньому любить і цінує. Україна отримала свою незалежність відносно недавно, але наша культура веде свій початок ще з сивої давнини. Вона зародилася набагато раніше, ніж культура тієї ж самої Америки чи навіть деяких країн Європи. Проте чому ж тоді англійці, американці, французи, італійці гордо називають себе патріотами своєї країни, вільно розмовляють державною мовою, не забувають традицій своїх пращурів та з радістю знайомлять іноземців з ними, у той час як ми навіть соромимося розмовляти українською мовою, боячись косих поглядів оточуючих?!
Вважається модним спілкуватися ламаною російською або вживати суржик, який паплюжить обидві мови. Звичайною справою стало мріяти про виїзд за кордон в пошуках кращого життя і говорити, що ми не патріоти. Чому це так? Ми говоримо, читаємо, пишемо російською, соромлячись і відштовхуючи свою рідну, українську мову, яка визнана однією з наймилозвучніших у світі. Більшість людей не замислюються, що, ігноруючи мову своєї країни, вони визнають її меншовартість. Із цим сперечаються, тому що легше в черговий раз одягнути рожеві окуляри, ніж подивитися гіркій правді в очі.
Іноді здається, що у нашій країні захищати потрібно не права мов національних меншин, а саме українську мову, і сумно те, що, за часту, від самих українців.
Двадцять четвертого серпня цього року Україні як незалежній державі виповниться двадцять років. Залишається тільки сподіватися, що ми і надалі будемо робити свідомий вибір на користь того, за що так боролися наші діди та прадіди — незалежність.
Країна без мови — німа країна. Тож не будемо німими!
Нещодавно у форматі круглого столу громадськість Полтави шукала винних у тому, чому українська не стала повсякденною.
Ярослава ХАРЧЕНКО
