Андрій Любка: «Світ підкорюється людям, що мають божевільні мрії, в які ніхто інший не вірить»

«Вся Україна періоду незалежності — шляхетна ідея мати власну державу. Жаль, що нею користуються всякі мерзотники»

Р.К.: Презентація роману «Карбід» у Полтаві — п’ята в рамках всеукраїнського туру. А от перша відбулася у Празі — столиці Чехії. Розкажи про цю презентацію.

А.Л.: Це пов’язано із сюжетом роману. Головний герой книги — Тис, вчитель історії. Йому в голову приходить ідея прорити тунель між кордоном України з Угорщиною, і таким чином у 2015 році відкрити українцям шлях до Європи, але потаємний, контрабандний. Герої мого твору камуфлюють тунель під Фонтан єдності з Європою, який хочуть подарувати містянам. І цей підкоп починається прямо в центрі вигаданого міста Ведмедів.

Відкриття фонтану і тунелю планується на 24 серпня. Дія роману закінчується, коли розтає морок в ніч на День Незалежності. Мені хотілося, аби мрія головного героя збулася, і саме тому цю книжку я вперше презентував у Євросоюзі. Ми анонсували її, як презентацію перших контрабандно-перевезених примірників. Це була така гра із сюжетом.

Р.К.: Новий роман «Карбід» уже активно обговорюють читачі. Багатьом, думаю, буде цікаво дізнатися, чи образи героїв книги змальовані з реальних людей, чи все ж таки це типові збірні портрети пересічного закарпатського вчителя, мера невеличкого українського міста?

А.Л: Вони зібрані. Немає якихось явних прототипів. Можливо, лише один герой. Роман ми вперше презентували наприкінці серпня, і тоді вся Україна говорила про перестрілку між «Правим сектором» та прикордонниками, яка відбулася в Мукачево. Увага до контрабанди була дуже пильною.

Саме тоді я сам для себе із великим здивуванням відкрив, що командиром цього відділення «Правого Сектору» був Роман Станко, людина, яку за 5 років до того засудили за нелегальний перетин кордону на літальному апараті. Його історія стала певним прототипом. Він фігурує в романі як Ікар. Коли ЗМІ почали публікувати біографії учасників перестрілки, мені здалося, що це якийсь такий дивний великий збіг.

Р.Г. Якби тут зараз був Дмитро Кисельов, то він би точно сказав: «Совпаденіє?»

А.Л.: Не думаю (сміється). Якщо говорити про образ головного героя — вчителя історії Тиса — то скажу, що це метафора України. Вся Україна періоду незалежності — шляхетна ідея мати власну державу. Жаль, що нею користуються всякі мерзотники. От міський голова — досить типовий. В політиці я працював 7 років, багато спілкувався з політиками. І тому він частково списаний з них.

Р.К.: Карбід — це своєрідний стьоб з української ідеї? Хочу запитати: невже все так погано?

А.Л.: Я сміюся із шароварщини. Я писав трагікомічний роман. Сміх у романі має лікувальну природу. Найбільший патріот є найбільшим лузером у книзі. Все виглядає як театр абсурду. Мер — злочинець, газети описують контрабандистів, що хочу подарувати місту Фонтан єдності, як меценатів. Ми поринаємо у світ абсурду. Він трагічний для українців, бо це правда. Як кажуть про радянських солдат, які не сміються в цирку, так само українцям часом смішно, а часом — гірко читати, бо це все виглядає дуже правдиво. Найбільші злочини робляться на центральній площі, і всі про це знають. Тому мені хотілося написати роман, в якому ми б самі із себе посміялися, і, таким чином, оці хиби можливо почали би виправляти.

«Коли я описую алкоголь, то герой п’є сливовицю. Так як я сам і роблю»

Р.К.: Образ Карбіда — портрет ідеаліста, чиї благородні ідея розбиваються об чужу жадібність? Чи потрібно бути ідеалістом? Ти сам ідеаліст чи ні?

А.Л.: Я, безумовно, є ідеалістом, тому з такою любов’ю виписав цей образ, хоча він не є позитивним. Я з дитинства любив саме таких героїв, які борються із повітряними млинами. Це — Гаргантюа і Пантагрюель, Дон Кіхот, Кандід. Мені хотілося написати роман про людину, яка виймає спис у якомусь зовсім невідповідному місці, і від цього стає смішно. Карбід, герой книги, теж романтик. Це роман про романтика, який зазнає поразки. Про мрію, яку експлуатують і знищують.

Андрій Любка

Роман «Карбід»

Р.К.: Тобто, можна сказати, що європейська літературна традиція нового часу певною мірою вплинула на тебе і сформувала смаки?

А.Л: Ну не те щоби вплинула. Просто я працював з цими текстами. Якщо ідеться про «Кандід» Вольтера, то це абсолютний збіг на всіх рівнях, бо я зробив із ним те саме, що Іван Котляревський із «Енеїдою» Вергілія. І тому, щоби надати тексту шарму, мені хотілося, щоб Карбід «був парубок моторний». Тому «Карбід» актуально презентувати у Полтаві

Р.К.: Чи є у романі які автобіографічні моменти? Наприклад в епізодах про студентські роки Тиса і Марічки?

А.Л.: Якоюсь мірою є. Хоча, історія Тиса і Марічки вигадана з різних жартів, які я чув. А от оповідь про їхню доньку Катрусю взята з реального життя. Те, що відбулося з нею, сталося в гуртожитку з моєю знайомою. А так — жодних автобіографічних ноток немає, крім опису моїх власних смаків. Коли я описую алкоголь, то герой п’є сливовицю. Так як я сам і роблю.

«І для мене цікавіше побачити людей, ніж презентувати свою книжку»

Р.К.: Триває твій тур. Як воно — кожного дня прокидатися в новому місці? Звідки сили беруться?

А.Л.: Сили беруться із вітамінів, які п’ю щоранку. Перед туром я набирався сил. Сидів у Швеції на резиденції, кожного ранку бігав, приводив себе у форму. А стосовно туру, то я маю дві мети. Перша — презентувати свою творчість у містах, в яких я ніколи не був. А по-друге, ідея «Мережі» полягає у створенні інфраструктури у літературі, частиною якої я є. Також тут важливий внутрішній діалог і пізнання, певне руйнування стереотипів.

Символічно, що першим, хто проїхав ці міста був Сергій Жадан з Харкова. І другим — я із Ужгороду. Це рух двох частин країни назустріч. Я хотів би подивитися на прифронтові міста, побачити як люди живуть там, почути, що вони говорять. І для мене цікавіше побачити людей, ніж презентувати свою книжку.

Андрій Любка

Аудиторія

Р.К.: Тебе тричі виключали з університету. У мене тут питання просте: «Чому?»

А.Л.: У мене був конфлікт із кафедрою української літератури. Вони зневажали мене за різноманітну антикафедральну діяльність. Викладачі вважали, що мої вірші — то взагалі не вірші. А в мене на другому чи третьому курсі вийшла збірка. Ми з другом повісили на двері кафедри табличку «Кафедра радянської літератури». З часом я перестав ходити на пари. Вони мене просто валили на екзамені. Одного разу довелося навіть збирати комісію з різних викладачів університету, аби скласти такий собі публічний іспит і довести, що я знаю цей предмет, але викладачі мене спеціально валили.

Р.К.: Але в тебе є вища освіта. Як вважаєш, сучасний письменник обов’язково повинен мати «вишку», в сенсі диплому державного зразка, чи важливіше самоосвіта? Або і те, й інше вкупі?

А.Л.: Я все ж-таки закінчив Ужгородський, а потім і Варшавський університети. Мені здається, що для сучасного світу важливіше побути в навчальному закладі два роки, аби зрозуміти, як та система працює, як функціонує наукова спільнота, де брати книжки. А потім можна то все закидати і займатися самоосвітою. Хороший приклад у цьому плані — Софія Андрухович. Вона покинула університет, але при цьому має успіх в літературі. Також можемо згадати приклад Стіва Джобса, Йосифа Бродського, який взагалі в тому університеті ніколи не був.

«В тих країнах, де читання підтримується на державному рівні, люди успішніші»

Р.К.: Життєва позиція Андрія Любки показує, що йому небайдужа доля Україна. Як ти бачиш майбутнє нашої країни? На твою думку, ми європейці чи нам потрібно до цього йти? А може краще лишитися самими собою? Як вважаєш?

А.Л.: Ми є самими собою. Ми — європейці. Але оця азійська складова дуже сильна. Тому я і написав роман, бо мені хотілося заперечити, увійти в діалог із Кандідом. Бо в книзі Вольтера східні європейці такі погані. Я, наприклад, був у тридцяти країнах, і скажу, що Україна виглядає набагато краще за деякі країни, які є членами Європейського Союзу. І оцей кордон між Україною і Європою є наслідком поганого стереотипу про нас. І головний герой Карбід збирається його розбивати. Він — патріот України, але діє по-азіатськи, бо хоче євроінтегруватися незаконно, порушуючи суть і логіку ЄС, бо вигадує той підпільний тунель. Але ми все ж таки європейці. Інтегруватися потрібно. Українці зараз продовжують те, про що казав Хвильовий. А він говорив: «Геть від Москви!». Це правильно.

Презентація у Полтаві

Вдячна полтавська публіка

Р.К.: Андрію, ти вперше у Полтаві. Вже встиг погуляти нашим містом. Які твої враження від побаченого?

А.Л: Я був у музеї Полтавської битви, вклонився хатині Котляревського, блукав моторошними нічними коридорами Кадетського корпусу. Мені подобається, що у Вас багато простору — широкі вулиці, де нічого на тебе не тисне. Полтава не схожа на жодне з міст, які я бачив у Європі. Це, на мою думку, похвала для вашого міста.

Р.К.: І наостанок. Чого б ти хотів побажати читачам?

А.Л.: Для читачів у мене одне побажання — читати якомога більше. Досвід показує, що в тих країнах, де читання підтримується на державному рівні, люди успішніші. Читання розвиває уяву, а цей світ підкорюється людям, що мають божевільні мрії, в які ніхто інший не вірить. Тому читайте!

Розмову провів Роман КОРЖИК, незалежне мистецьке об’єднання «Magnum Opus»