«Хочеш жити — копай»: як дитячий тренер із бойових мистецтв став мінометником 116-ї бригади ТрО

— Чим займалися в цивільному житті до мобілізації?

— Військову службу я починав ще з кінця 80-х. Строкову проходив у Прибалтиці, де командував тоді ще генерал Джохар Дудаєв. Він мені особисто дві нагороди вручав за зразкову службу. Після армії перейшов у спецпідрозділ МВС «Титан», пропрацював там 10 років. Паралельно був тренером бойових мистецтв у дітей.

Траплялися й кримінальні епізоди. Під час роботи в охороні народних депутатів України я бачив їхні непомірні витрати на розваги. Це підштовхнуло мене до своєрідного «робінгудства» — намагався змусити їх спрямувати кошти на підтримку дитячого клубу. У результаті проти мене відкрили кримінальну справу.

Сам я маю декілька поясів - з карате, ушу, індійські бойові мистецтва. Викладав у полтавській федерації «Дракон».

— Навіть зараз, коли виходите з позицій, ви не просто лежите на відпочинку, а знаходите місцевих дітей і тренуєте їх?

— Так. Якщо я маю можливість десь показати дітям рукопашку, бойові мистецтва, роботу зі зброєю — ти допомагаєш дітям, а люди допомагають тобі. Ми залишаємо після себе гарний слід.

Зараз на Сумщині ми готові з Міхо і Сашком запустити клуб по рукопашному бою. Навіть якщо ми підемо далі воювати — там залишиться тренер і все працюватиме.

— А скільки дітей займається і хто допомагає?

— Зараз я треную маму з двома синами 10–12 років. А один хлопець у нас уже закінчив 11-й клас — я його підготував, і він зараз поїхав до Полтави вступати у військове училище.

Сільський голова нам дуже допомагає, він сам у козацтві. На вересень ми плануємо, якщо не заберуть із Сумського напрямку, провести для всієї школи повноцінний курс молодого бійця. Наш бойовий медик уже показував молоді, як правильно накладати турнікети й рятувати себе.

Взагалі в мене мрія — після війни створити бойові клуби та поєднати їх із зеленим туризмом і військовою підготовкою. Минуло 70 років — і тих, хто воював у Другу світову, змішали з брудом. Нас забудуть ще раніше, якщо ми самі зараз не постараємося і не закладемо це в дітей.

— Як і коли ви потрапили до лав Збройних Сил?

— Я пішов у перший же день повномасштабної. Зранку 24 лютого вийшов, скупився в магазині й одразу пішов у військкомат. Там дізналися мій «послужний список» і міліцейський, і тюремний. Жіночка-психолог на комісії подивилася на це все і сказала «Таких дурнів беруть тільки в ДШВ». Але тут знайомий, який командував взводом, пробігав повз і каже «В ТрО хочеш?» Я й пішов.

— А чому саме тероборона вас привабила?

— Я давно цікавився теробороною, бо перед самою війною зі мною зв’язувалися фінські майстри бойових мистецтв. Фінська платформа ТрО — найкраща. Там цивільні ходять на звичайну роботу, але мають право на носіння та зберігання зброї вдома у сейфі. Відслужив строкову, перейшов у територіальний підрозділ свого округу — і автомат та озброєння тобі привозять прямо додому. ТрО у Фінляндії прирівнюється до спецназу та прикордонників, вони охороняють державні об'єкти і в разі нападу одразу застосовують зброю без зайвих роздумів. Мені цей підхід дуже імпонує.

— Чому в підсумку обрали саме мінометку?

— Ми починав з роти контрдиверсійної боротьби, і в нас була своя мінометка. Потім хлопці вирішили створити бригадну ініціативу.  Зібрали групу, знайшли 120-й міномет і так поступово створювалася мінометна батарея.

— Де були ваші перші серйозні бої з мінометом?

— На Соледар я не встиг, бо захворів, а потрапив уже після нього на ротацію. Починали на Тоненькому — це біля Авдіївки. Там ми прикривали 53-тю бригаду. Коли почалися великі штурми, хлопці з 53-ї нам казали «Поки ваша тероборона стояла, ви нас завжди прикривали». 

Хоча нічні стрільби для мінометів — це практично гра зі смертю, бо спалах одразу засікають. У Тоненькому в нас було дуже добре укриття, то нас пару разів використовували як нічну приманку. Ми стріляли, щоб виманити їхній танк чи «Град», він виїжджав на нас, а наша контрбатарея його накривала.

— Як виглядає звичайний день мінометника на позиції?

— Зараз день мінометника — це суцільне пекло, тому що після найменшого пострілу ворожі «пташки» навколо розносять усе. А так мінометник — та сама піхота - хочеш жити — копаєш. Копаєш, щоб зарити міномет, копаєш під боєкомплект, під бліндаж.

На Донбасі часто було так - приїжджаєш, ставиш у чистому полі напівмаскований міномет, навіть не встигаєш окопатися — і вже лупиш, бо треба прикрити піхоту. Стріляєш і одночасно риєш собі укриття. Бо кожен постріл міномета — це полегшення хлопцям на передку. А в нас усі офіцери пройшли через передок і стояли біля міномета, тому добре знали ціну кожної міни.

— Розкажіть про історію в Тоненькому, де ви опинилися під щільним обстрілом.

— Ми викликали вогонь на себе, і майже три з половиною години наверху було суцільне пекло. Крили «градами» і танками. А ми сиділи в підвалі й готували партизанську окрошку. Сиділи, спокійно нарізали, їли, поки нас шукали. Росіяни вже доповіли своєму командуванню, що розбили нас, і під вечір пішли на штурм. А тут наше «гніздо» знову ожило.

— Через FPV-дрони міномети втратили своє значення?

— Ні, коли прилітає саме 120-та міна — це зовсім інший ефект, ніж від дрона. На тому ж Авдіївському напрямку, коли пішов великий наступ росіян, артпідготовка була така, що дві з половиною години земля буквально горіла. Йшла їхня елітна десантура на броні. І перший БТР підбила саме наша 116-та бригадна мінометка зі 120-го міномета.

Коли по рації всі почули крик «Ура, бетер горить! Б’ємо!», це повністю збило ворожий накат. А танк окупантів, коли йому 120-ка прилетіла прямо в башту, злякався і вирішив відходити — і там його вже спалили. 

— Міномет — це важка фізична праця? Скільки він важить?

— 120-й важить майже 200 кілограмів, його носять троє-четверо людей. Спини зірвані в усіх, здорових спин у мінометці вже нема. Кожна 120-та міна — це «кабачок» на 16 кілограмів, і ти повинен кожну принести, підготувати, закинути і знову бігти за наступною.

Відстрілявся — виривай плиту із землі, перенось, знову наводься і знову копай. Після 120-го міномета 82-й здається просто дитячою кишеньковою пушкою.

— Чи даєте мінометам імена?

— У нас є один такий міномет — «Франкенштейн». Нам його ще перед виїздом на Донбас підкинули десантники. Він зібраний з деталей різних мінометів, тому й отримав таку назву. Цей «Франкенштейн» на Донбасі шухеру наробив дуже багато — саме з нього палили перші танки й БТРи під Авдіївкою, і він досі залишається в строю.

А на мінах ми завжди писали послання за наші міста, за загиблих побратимів. На релігійні свята часто виводили маркером «Вибач, це не ми б'ємо, це верба б'є». Правда, коли воно прилітало, читати там уже було нікому.

— Ви також ведете власні соцмережі з фронту?

— Так, у мене є канали в TikTok і YouTube, я показую правду та як треба думати головою. Русня мене постійно намагається збити й блокує. Доводиться  створювати нові канали, бо скаржаться масово.

— Як ваш фізичний стан зараз і що дає мотивацію триматися та воювати далі?

— Здоров'я нема, лікарі взагалі заборонили навантаження на спину, голову та шию. Але я командиру сказав “Поки можу стояти й приносити користь — буду в строю”. Як кажуть, старий кінь борозни не псує, хоч уже й не так паше.

А мотивація... («Махно» показує на свого сина - ред).Ось що. Чим далі під...ри будуть від нас, тим краще. Ти ж сам бачив, що вони зробили із Сумами, що роблять з іншими містами. Якби не ми й такі мужики, як наші, орки давно б уже були в Полтаві. І що тоді було б із нашими сім'ями та дітьми? Заради них і стоїмо.

Відділення комунікації 116-ї бригади ТрО