23 місії та 184 тисячі кілометрів: історія француза Рішара Дюкуломб’є, який привозить у Полтаву допомогу для військових
Рішар Дюкуломб’є живе на півдні Франції та працює комерційним директором будівельної компанії. Останні роки його життя вимірюються тисячами кілометрів за кермом мікроавтобуса Sprinter. Рішар зробив уже 23 масштабні гуманітарні місії з Провансу до Полтави, Сум та прифронтових зон. Загалом це понад 184 тисячі кілометрів автошляхами Європи та України.
Одружений з українкою, він сприйняв події 24 лютого 2022 року як власну відповідальність. Разом із родиною Рішар заснував асоціацію «Coeur d'Ukraine 2022» («Серце України 2022»), яка збирає обладнання та ліки у Франції. На Полтавщині його надійними партнерами стали волонтерка Світлана Нікітенко, керівник ДФТГ №3 Андрій Ясак та команда ГО «З Україною в серці».
Сьогодні Рішар системно підтримує 2-гу міську лікарню Полтави та підрозділи 116-ї окремої бригади ТрО, зокрема групу аеророзвідки «Solovey».
Ми поспілкувалися з Рішаром про його перший рейс у лютому 2022 року, емоційний порятунок людини з окупації, реалії волонтерства у Франції та віру в українську Перемогу.
— Рішаре, пам’ятаєте ранок 24 лютого 2022 року? Що саме змусило вас так швидко завантажити авто та вирушити в країну, де спалахнула велика війна?
— Причин діяти рішуче було багато. Близько 6-ї ранку за французьким часом у нас задзвонив телефон. Це була моя племінниця з Києва. Через вибухи та гуркіт бомб на фоні її голос було просто не впізнати. Моя дружина Наташа зі сльозами попросила мене їхати, щоб забрати рідних і вивезти їх у безпеку.
Про мої наміри дізналися місцеві французькі газети, і люди навколо почали масово зносити допомогу: їжу, гроші, одяг, ліки. Я завантажив свій Mercedes Sprinter, причепив трейлер, а за мною вирушили ще двоє французів на власних авто, які прочитали про нас у пресі.
Ми їхали в повну невідомість. Рідні в останній момент вирвалися з Києва і чекали на мене в Карпатах. На угорсько-українському кордоні мені довелося простояти п’ять годин у очікуванні документів на гуманітарний вантаж. Саме там я побачив страшну картину: тисячі біженців і цивільні машини, з яких вискакували чоловіки у військовій формі. Вони цілували своїх дружин та дітей на прощання і на шаленій швидкості мчали назад на Схід. Тоді мені єдиний раз за всі мої поїздки було справді страшно.
— Як ваше рішення регулярно їздити в Україну сприйняли рідні та знайомі у Франції?
— Після першого рейсу допомога від французів продовжувала надходити, і я зрозумів, що не можу зупинитися. Проте практично до кінця 2023 року моя родина, сусіди та знайомі критикували мене. Вони не розуміли, навіщо я постійно ризикую життям і їжджу практично на лінію фронту.
Згодом мої фотографії, звіти та дописи у Facebook переконали більшість із них. Але насправді я з самого початку був налаштований рішуче, і відмовити мене від цього було неможливо.
— Позаду вже 23 експедиції. Яка з цих поїздок стала найважчою чи найбільш емоційною?
— Це була поїздка в грудні 2022 року. За кілька місяців до цього до мене звернулася літня сусідка з мого села у Франції. Вона розпачливо шукала українку Катю, яка дитиною щоліта приїздила до її родини за програмою підтримки дітей Чорнобиля. Зв’язок із нею зник багато років тому.
У мене була лише її підліткова фотографія та стара адреса в Херсоні. Коли місто звільнили від окупантів, я вирішив поїхати туди особисто разом із молодим французом Лоїком. Пам’ятаю, як на трасі Миколаїв — Херсон прямо над нашим авто пролетів український МіГ, а поруч працювала російська ППО. Це був мій перший такий близький контакт із війною.
У Херсоні під вибухами ми знайшли потрібний будинок, але нова мешканка сказала, що Катя давно виїхала на лівий берег Дніпра — тобто в глибоку окупацію. Здавалося, це глухий кут. На зворотному шляху я згадав про знайому співробітницю поліції з Миколаєва й написав їй. Через добу вона надіслала мені актуальний номер телефону.
Наташа набрала його з Франції — і це виявилася Катя! З’ясувалося, що вона ще в березні 2022 року вагітною змогла виїхати евакуаційним автобусом аж до Нідерландів. Наша сусідка одразу забрала її до Франції. Зараз у Каті росте чудова донечка, до них приїхала мама, і вони живуть у безпеці.
Та поїздка запам’яталася ще й жахливим холодом: поки ми годинами чекали на кордоні, я реально боявся обморозити собі ноги.
— Як ви познайомилися з волонтерами Полтавщини та потрапили на цей напрямок?
— Ми з дружиною та дітьми офіційно створили асоціацію «Coeur d'Ukraine 2022». У Полтаві доля звела нас із дуже активною волонтеркою Світланою Нікітенко. Я сказав їй, що хочу особисто їздити до бійців на фронт. Світлана познайомила мене з Андрієм Ясаком.
Спочатку Андрій наввідріз відмовлявся брати мене з собою через високі ризики для життя іноземця. Але згодом він побачив мою завзятість, і відтоді ми їздимо на передову разом. Зараз ми з Наташею є також членами полтавської ГО «З Україною в серці». Допомогу купуємо або у Франції, або прямо в Україні за зібрані кошти.
— Чи важче зараз збирати кошти у Франції, ніж на початку 2022 року?
— Так, це факт. Коли перші сильні емоції в суспільстві вщухли, пожертви від звичайних людей стали рідкістю.
Нам вдалося згуртувати групу французьких медиків, які знаходять для нас обладнання та ліки. Фінансово допомагає коло підписників у Facebook — цих грошей зазвичай вистачає на пальне та дорогу через усю Європу. І кожного разу перед новою поїздкою ми поставимо собі питання — чи вдасться знайти кошти цього разу? Щоб залучати людей, я постійно публікую фото та виступаю в місцевих ЗМІ у Франції.
— Розкажіть про свою підтримку 116-ї окремої бригади ТрО.
— Для мене це особиста історія. Мій друг Стас спочатку був цивільним волонтером, а потім мобілізувався до лав ЗСУ — у групу аеророзвідки «Solovey» 116-ї бригади ТрО.
Ми постійно на зв’язку. Нещодавно ми передали для його підрозділу три потужні генератори для автономного живлення техніки в полі. Раніше нам вдалося повністю профінансувати закупівлю одного автомобіля та частково другого, які ми привезли з Франції та передали бійцям.
— Що б ви хотіли сказати бійцям та всім українцям?
— Ця російська загарбницька війна — це підла спроба знову загнати вільну країну під імперське ярмо. Вона абсолютно неприйнятна для цивілізованого світу.
Я знаю Україну понад 30 років, але під час кожного візиту на Схід відкриваю її заново. Я бачу неймовірний дух єдності, опір та винахідливість. Мужність українського народу обов’язково принесе йому Перемогу. Ця Перемога належить вам по праву, і я щиро сподіваюся бути поруч із вами в Україні, коли цей день настане.
Живи, вільна Україно!
