Футбол в часи постмодерну. Вам футбол чи «трикутнички»?

Тільки не розраховуйте на експертну думку. На звання експерта я претензій не маю. Я вболівальник. А футбол, як кажуть, для вболівальників. Тому цілком можу собі дозволити порозмірковувати, як змінюється футбол в епоху постмодерну і чому мені це не подобається.

Почнемо з того, що футбол — це чистий продукт модерну. Обидва явища виникли в один час і на схожих принципах. Обидва виросли з однієї й тієї ж травми: кризи ідентичності людини, яку викинуло зі звичного світу. Традиція, в результаті руйнування тисячолітнього устрою, помирала. А разом з нею і розуміння того, хто свій, хто чужий. Тому не дивно, що спочатку команди виникали як частина якоїсь спільноти — робітників заводів, шахтарів, релігійних чи політичних організацій. Футбол повернув людині плем’я.

А другий принцип, властивий одночасно і модерну, і футболу, — це принцип ієрархії. Мало знайти собі плем’я. Потрібно ще довести, хто крутіший. Фанат привласнював собі крутість свого клубу. «На заводі „Арсенал“ працюють найкрутіші хлопці, і завтра ми це доведемо волоцюгам з Квінз-Парку. Спершу на футбольному полі, а потім, якщо їм буде мало, то поза ним». Постмодерн з цим покінчив, хоча традиції й збереглися. Наприклад, у вигляді «дербі». Або у вигляді розборок футбольних фанатів. Але як довго може існувати традиція, суть якої втрачена? Хлопці з Квінз-Парку давно не грають за «рейнджерс».

У модерні клуб — це гордість району, міста чи нації. У постмодерні — це транснаціональна корпорація. Майже те саме, що й Кока-Кола. Ідентичність співробітника не має значення. Це вже давно не команда мого району чи мого міста. Це команда з мого міста. Вболівальники ще за звичкою бентежаться, коли якийсь Луїш Фігу йде з «Барси» до табору найзлішого ворога. Але ж це смішно. Він взагалі португалець. Йому начхати на ваші розборки сторічної давнини і на ваш каталонський патріотизм. Для нього це просто найкращий варіант продовження кар’єри. І все. Скажете, емблему цілував, у вірності клявся? Так постмодерн — це й криза щирості також.

З цими тенденціями якийсь час намагалися боротися. Запроваджували квоти на легіонерів або на власних вихованців. Та марно. Для вболівальника епохи постмодерну сурогатна емоція важливіша за наратив. А емоція — це перемога. І якщо для того, щоб перемогти «Барсу», тренеру «Реала» потрібно випустити на поле 11 іноземців, то так тому й бути. Перший раз подібний казус стався 1999 року. «Челсі» в матчі проти «Саутгемптона» не поставив до стартового складу жодного британського гравця. У 2005 році в матчі проти «Крістал Пелас» жоден британець не потрапив навіть до заявки «Арсенала». А 23 квітня 2016 року в стартових складах «Інтера» та «Удінезе» на поле вийшли 22 іноземці. Тенденція.

«Чувак! — скажете ви мені, — дістало твоє старче бубоніння! Те, що відбувається, не лише нормально, а навіть добре! Набагато цікавіше дивитися на гру зірок з усього світу, ніж на те, як ламають один одному кістки слюсарі та вантажники, які відпрацювали перед цим зміну!» І я з вами погоджусь. Так, цікавіше. І так, нормально. Але тут з застереженням — нормально для епохи постмодерну. Це все відбувалося на моїх очах. І справу Босмана пам’ятаю, і багато іншого. Я лише хочу сказати про те, що коли з будь-якого явища зникає його суть, воно трансформується в щось інше. Причому трансформація триває й в іншому напрямку, небезпечнішому, як на мене.

Серед учасників минулого розіграшу АПЛ лише чотирма клубами з 20 володіли англійці. Назвемо цих «останніх з могікан»: «Тоттенгем», «Брайтон», «Брентфорд» і «Вест Гем». Усіма іншими — іноземці: американці, араби, китайці, греки, серби, чехи, єгиптяни. Ви і тут не бачите проблеми? Поки більшістю клубів володіють американці та європейці, люди з близьким англійцям менталітетом і цінностями, поки вони наймають здебільшого британський менеджмент, можливо, проблеми, справді, нема. А уявіть на секунду, що завтра більшістю клубів володітимуть мільярдери з Близького Сходу.

Усі рішення в АПЛ приймаються шляхом голосування власників клубів. Впевнені, що завтра вони не приймуть, наприклад, рішення, яке зобов’яже не менш половини матчів грати в Саудівській Аравії чи Катарі? Скажете, маразм? Можливо. Але ще 40 років тому людину, яка б сказала, що британські клуби можуть належати китайцям, або грати, не маючи у складі жодного англійця, або що офіційні матчі іспанського чемпіонату гратимуть у Саудівській Аравії, назвали б ідіотом. І повірте мені на слово — сорок років це не багато.

З цими явищами в деяких країнах намагаються боротися. У Німеччині, наприклад, за законом заборонено будь-яким приватним інвесторам володіти контрольним пакетом акцій клубу. 51% акцій з правом голосу має належати некомерційному членському клубу вболівальників. І до чого це призводить? А до того, що Німеччина, так само як і Франція, здатна конкурувати з АПЛ лише на рівні першої команди. П’яту з п’ятою чи восьму з восьмою порівнювати немає сенсу. Чи довго ще німецькі вболівальники будуть з цим миритися?

Але найбільше мене дратує реакція фанів. У модерному футболі був свій Великий Наратив, який будувався на вірності, честі, належності до спільноти й захисті прапора свого міста. Були незаперечні цінності: клуб не продається, емблема священна, кольори зраджувати не можна. Колись фанати могли спалити стадіон за зміну кольору форми чи зраду традицій. Постмодерн, як ми вже казали, це час втрати наративу, перехід до тотального конформізму й споживання. Вболівальнику тепер байдуже, хто платить за банкет, аби шоу тривало.

Пам’ятаєте, у фіналі Ліги чемпіонів у Москві фани «Юнайтед», намагались зачепити фанатів «Челсі» і співали пісню про Абрамовича: «Ти вкрав гроші у бідних, і тому тобі нас не перемогти». І як думаєте, зачепили? Для вболівальників «Челсі» Абрамович досі герой. Бо з його іменем пов’язані великі перемоги. Ну вкрав гроші у бідних, ну то й що. Натомість Ліга чемпіонів. Навіть дві! Коли 2021 року саудівський фонд купував «Ньюкасл», весь світ кричав про порушення прав людини і «криваві гроші». Що зробили фанати? Вони вийшли до стадіону, надягли на голови арафатки, розмахували прапорами Саудівської Аравії та співали пісні.

І при цьому, у футболі, як і всюди, постмодерн не знищує старі форми, він використовує їх як декорації, граючись з ними з цинічною іронією. Фани досі можуть, аж до мордобою, сперечатись, хто кращий: наш нігерієць чи ваш камерунець. Можна знімати рекламні ролики про ліверпульських докерів, розповідаючи гарну «казку про корені». Але, чуваки! Це вже не ваш клуб. Ваш вплив на прийняття рішень уже мінімальний. Турист на «Емірейтс» зі селфі-палицею важливіший для клубу, ніж місцевий ультрас. Стара ідентичність мертва, нова — продається у фан-шопі. Тому знаменита фраза «футбол для вболівальників» поступово перетворюється на анахронізм.

Але досить про біляфутбол. Час перейти на поле. Звісно, я не можу без поваги ставитися до Гвардіоли. Я вболіваю за «Барсу» з часів Баккеро, Пепа-гравця і «святого» Христо. Ті три роки, коли він був тренером «Барси», забути неможливо. Але, тим не менш, я погоджуюся з тими, хто каже про те, що Пеп вбиває футбол. Звісно, не з нього все почалося. Було катеначчо, був великий Лобановський, який прямо казав, що «зірки гальмують розвиток футболу». Але Гвардіола довів це до досконалості.

Структура й система замість імпровізації. Гравець як функція, як гвинтик, замість зірки. Головний творець не гравець, а тренер. Не футбол, а чиста математика. Поле ділиться на десятки зон, і гравець мусить перебувати в конкретній точці залежно від того, де знаходиться м’яч. Ромбики й трикутнички. «Ви граєте добре лише тоді, коли стоїте там, де я сказав». Дриблінг дозволений лише в чітко визначеній зоні і тільки одному-двом гравцям. Основа тактики — пресинг, тобто бажання заважати супернику грати у футбол. Реальний футбол починає наслідувати комп’ютерну гру, а не навпаки.

Вам це подобається? Мені ні. Мені більше подобалося, коли Роналдінью, можливо й без великої користі для результату, обігравав у центрі поля п’ятьох, садячи їх на п’яту точку. Коли він йшов у дриблінг ради чистої естетики. Це було неефективно? Можливо. Але як гарно! А навіщо дивитися футбол зараз? Робити вигляд, що розумієш тактику, бачиш трикутнички й захоплюватися синхронністю переміщення гравців? Чекати 90 хвилин, поки хтось не закриє зону 6 і з неї заб’ють гол? Молитися на кутові? Мені це нудно! Скажете, що бувають й інші матчі? Бувають. Але все рідше.

І не можна сказати, що я не розумію, чому так. Чудово розумію. Якщо ти тренер із зарплатою в кілька десятків мільйонів доларів, ти не можеш не гарантувати результат. А якщо результат дають ідеї Гвардіоли, то ти будеш наслідувати й копіювати. І це при тому, що, дивлячись на те, хто за останні 15 років виграв Лігу чемпіонів, не можна не визнати, що частіше її вигравають команди, де менше системи, а більше зірок та імпровізації. Наприклад, «Реал». Але власники клубів все одно продовжують ставити на «тренерські проєкти», називаючи ці перемоги «помилкою вцілілого».

Що ще дратує мене в сучасному футболі, так це те, що постмодерн приніс у футбол соплі. Раніше футбол був цитаделлю модерністського мачизму: культ токсичної мужності, жорсткі ієрархії, «роздягальня як закритий чоловічий клуб». Зміни бачать усі. Коротка цитата зі Сульшера: «нинішнє покоління не витримало б тієї роздягальні, яка була в нас за сера Алекса. Якби Рой Кін, Гарі Невілл чи Раян Гіггз влаштували їм такий же розгром, який влаштовували нам, ці хлопці просто побігли б скаржитися своїм агентам». А ще й 20 років не минуло.

Ну і постійні сльози. Пам’ятаєте бразильців на домашньому для них чемпіонаті світу. Заб’ють — плачуть. Пропустять — плачуть. Виграють — плачуть. Ковтнули від німців 7 за рідних трибун — ридають! І знаходяться такі, що їм співчувають. Емпатія наше все! Особисто мені на це огидно дивитися. Ну і скажіть ще, що рожеві бутси тут ні до чого.

А ще бісять ці постійні «оглядки на громадську думку». Не знаю як вам, але мені ситуація Гаскойна куди ближча, ніж ситуація Мейсона Грінвуда. Суд зняв усі звинувачення, але хлопця все одно відправляють із «Юнайтед». Руйнують кар’єру. Вбивають мрію. Ви команда, чи де? Один за всіх і всі за одного, чи просто погуляти вийшли? Ви плюєте на партнера, бо боїтеся, що якась феміністка оголосить бойкот? Боїтеся, що постраждає репутація бренду й акції клубу впадуть на пів відсотка? І всі мовчать, цілуючи за звичкою клубну емблему. І що стоїть за цим поцілунком? Пустота! Ідеальний постмодерністський симулякр: знак, за яким більше немає жодного змісту. Шоу має продовжуватися. І ми продовжуємо називати це шоу футболом.

«Ну і що ти пропонуєш?» — запитаєте ви. Хто я такий, щоб щось пропонувати? Уж точно не Чеферін. Хіба що думки вголос. А може, дозволити, нарешті, Пересу створити свою «Суперлігу». Нехай грошові мішки забирають свої іграшки і мірятимуться між собою «у кого більше». Нехай влаштовують «епічні протистояння», змінюють правила під телетрансляції. Нехай розважаються й розважають нас, як хочуть. Впевнений, що це буде цікаво.

Скажете, що коли з решти футболу підуть великі гроші, він помре? А я так не думаю. Скоріше навпаки. У футбол повернеться його первісний модерністський дух, а разом з ним і інтерес вболівальників. Не вірите? Тоді останній приклад. Ви, напевно, знаєте, що в США крім НБА ще існує і студентська баскетбольна ліга. У якій «хлопці з нашого кампусу» б’ються за свій універ, де вболівають за своїх. Де зірка — це твій одногрупник, а не «погляд з екрана». А ви знаєте, що найкращі команди, навіть на рядових домашніх іграх, здатні зібрати по 18-20 тисяч глядачів, що вище за середній показник НБА.

Але це не все. Знаєте, що таке «Березневе божевілля»? Це «плей-офф» студентської ліги. 68 найкращих команд університетів США б’ються на виліт. Весь березень і початок квітня Америка буквально сходить з розуму. Продуктивність американських офісів падає майже до нуля, бо всі нишком дивляться трансляції на робочих місцях. А потім відбувається Фінал чотирьох. Матчі заборонено проводити на стандартних баскетбольних аренах. Мінімальна вмісткість залу для «Фіналу чотирьох» має становити 60 000 місць. Тому баскетбол переносять на гігантські криті стадіони для американського футболу. Цього року кожен півфінал у живу дивилися 75 000 людей.

Люди платять тисячі доларів за квиток і летять через усю країну не для того, щоб подивитися на умовного Леброна. А для того, щоб побачити, як хлопці, у яких навіть немає професійних контрактів, б’ються за ім’я свого університету. Вони йдуть туди, бо цей університет — це їхні корені. Це їхня спільнота, їхня юність, їхнє плем’я. Студентський спорт у США може зберігати ту саму модерністську лють і щирість, яку європейський футбол, здається, втратив назавжди.

Чи все ж таки ні?

Лайки, підписки, коменти щиро вітаються!