Британська колонізація Ірландії. Від святого Патрика до Сполученого Королівства

Історія взаємовідносин мешканців двох островів охоплює тисячоліття. Це була історія двох сусідів, які постійно обмінювалися ударами, богами, ідеями та рабами, які не намагались при цьому повністю поглинути один одного. В епоху кельтської експансії кількома хвилями острови були заселені близькоспорідненими племенами. Сталося це приблизно за 800 років до Р.Х. Вони асимілювали (а може, і вирізали) населення, що там існувало. Тих самих, що побудували Стоунхендж. У ході міграцій сформувалися дві основні гілки — бритти та гели.

Між схожими колись племенами поступово відбувався розрив у розвитку. Британія була більш відкритою до впливу континентальної Європи і розвивалася трохи швидше. А потім прийшли римляни. Вони завоювали Британію, але не наважилися на висадку в Ірландії. Різниця у розвитку стала глобальною. Поки Британія насолоджувалася римськими лазнями та дорогами, ірландці грабували її береги, відбираючи цінності та рабів. Під час одного з набігів до Ірландії як раб потрапив юнак на ім'я Патрик. Сьогодні він відомий як Святий Патрик, покровитель Ірландії та людина, завдяки якій ірландці стали християнами.

Після відходу римлян Британія знову занурилася в хаос і язичництво. Ірландія фактично здійснила «культурну інтервенцію»: завдяки саме ірландським місіонерам християнство повернулося на Британські острови. Приблизно у V-VI століттях ірландське плем'я скоттів переселилося на захід сучасної Шотландії, де заснували королівство Дал Ріада. З часом вони асимілювали місцевих піктів. З цієї суміші виникли шотландці, що розмовляють гельською.

У IX-XI століттях населення обох островів страждало від нашестя норманів. І якщо британські міста переважно були закладені римлянами, то ірландські, включаючи Дублін, Корк та інші, були засновані вікінгами. А потім сталося нормандське завоювання Британії.

І ось так, розповівши у двох словах про перші дві тисячі років взаємовідносин Британії та Ірландії, ми плавно підійшли до 1169 року, який і став початком британської колонізації. Якщо Британія вже була єдиною, жорстко керованою нормандською державою, то Ірландія до цього часу являла собою киплячий котел з амбіцій, давніх законів та боротьби всіх проти всіх. Острів був розділений на 5 великих провінцій і понад 100 дрібних королівств. Влада вождя залежала від кількості худоби та особистої доблесті.

Усі ці вожді-королі билися за титул Верховного короля — Ард-Рі. Цей титул був скоріше почесним, ніж реально владним. Щоб стати «Ард-Рі», потрібно було змусити всіх інших королів дати тобі заручників на знак вірності. Більшість ірландців продовжували жити сільськими громадами. Вони зберегли «чистий», архаїчний кельтський устрій, що включав, наприклад, наявність кастової системи воїнів. На узбережжі процвітали міста, засновані вікінгами. До цього часу нормани майже асимілювалися, платили данину ірландським королям і були головними торговими посередниками, які пов'язували Ірландію з Британією та Ісландією.

Є оманлива думка, що розширення імперій переважно відбувається за принципом: сильніша держава по бєспрєдєлу віджимає землі у слабкої. Звісно, буває всяке, та й імперії бувають різні. Але все ж таки в багатьох випадках буває інакше. Якийсь потерпілий, позбавлений, як він вважає несправедливо, трону, спадщини чи ще чогось, звертається до сильнішого сусіда за допомогою з проханням «відновити справедливість». А потім і він, і його землі потрапляють під повний вплив тих, хто допомогу надав.

У випадку з Ірландією було так: під час чергової міжусобиці король Лейнстера Дермот Макмюрро викрав дружину свого сусіда. Проти нього об'єдналися всі: новий Верховний король Руайдрі О’Коннор та ображений чоловік. Дермота розбили, його столицю Фернс спалили, а його самого вигнали. За законами того часу він втратив усе. Щоб повернути владу, він вирушив до англійського короля Генріха II Плантагенета. Дермот склав Генріху васальну присягу, а натомість отримав дозвіл наймати лицарів у Британії.

Головним союзником Дермота став Річард де Клер, граф Пембрук, більш відомий на прізвисько Стронгбоу (Тугой Лук). Вони уклали угоду: де Клер допомагає Дермоту повернути трон, а натомість отримує руку дочки Дермота, Єви, та право успадкувати королівство Лейнстер. Висадка перших загонів нормандців викликала в Ірландії шок. Лицарі в обладунках, валлійські лучники з довгими луками. Протистояти їм було складно. Крім цього, нормани почали негайно зводити укріплення, які штурмувати та брати в облогу ірландці просто не вміли.

Спочатку ірландці розцінювали вторгнення як чергову міжусобицю, ну хіба що із залученням заморських найманців. Але виявилося, що на відміну від вікінгів, нормани не просто грабують — вони будують замки і ніколи не йдуть. У 1170 році Стронгбоу особисто прибув до Ірландії, взяв штурмом Вотерфорд і Дублін. Коли Дермот помер у 1171 році, Стронгбоу оголосив себе королем Лейнстера.

Тут вже занервував сам англійський король Генріх II. Він зрозумів, що у нього під боком виникає незалежна і потужна нормандська держава. Щоб приборкати свого барона, Генріх сам висадився в Ірландії з величезною армією. Він оголосив ірландських вождів та нормандських баронів своїми васалами. Проте повністю завоювати острів не вдалося. Під прямим контролем корони залишилася лише територія навколо Дубліна. Її обнесли ровом і частоколом, і вона отримала назву Пейл (огорожа). Всередині Пейла діяли англійські закони, суди та мова. За його межами починався світ «диких ірландців».

У 1177 Генріх II проголосив свого сина Іоанна Безземельного «Лордом Ірландії». Це офіційно зробило ірландські землі володінням англійської корони, хоча реальна влада Лондона за межами Пейла була суто номінальною.

Вторгнення створило в Ірландії дворівневе суспільство: нову англо-нормандську аристократію та стару гельську еліту. Ось тільки через пару століть нормандці настільки змішалися з місцевими, що стали «більшими ірландцями, ніж самі ірландці». У Лондоні це називали «виродженням». Нащадки нормандських лицарів перетворилися на потужні клани. Вони перейняли ірландський спосіб життя, мову, одяг. Перед короною постало питання про повну втрату контролю над Ірландією.

У 1366 році в місті Кілкенні було зібрано парламент, який прийняв закон із 35 статей. Англійцям під страхом конфіскації земель заборонялося розмовляти ірландською мовою. Вони мали носити англійські імена та використовувати англійські звичаї. Одруження з ірландкою або хрещення дітей у ірландських кумів прирівнювалися до державної зради. Англійцям заборонялося голити бороди над верхньою губою і стригтися «в кружок» за ірландською модою. Закони також забороняли призначати ірландців на церковні посади в англійських районах.

Однак, мало прийняти закони. Потрібна сила, щоб змусити людей підкоритися. А її не було. У результаті англійський вплив продовжував скорочуватися, поки не стиснувся до того самого крихітного «Пейла» — огорожі навколо Дубліна. Щоб покращити ситуацію, Генріх VIII у 1541 році проголосив себе Королем Ірландії. До цього, якщо пам'ятаєте, Ірландія була лордством, а володіли островом англійські монархи на підставі мандата, даного папою Адріаном IV Генріху II. Щоб позбавити папу можливості передати острів комусь іншому, Іспанії наприклад, Генріх VIII заявляв, що його влада на острові суверенна і не залежить ні від кого у світі. Благо, що до цього часу він розірвав відносини з Римом, проголосивши себе главою Англіканської церкви.

Для залучення на свій бік ірландських вождів було впроваджено політику «Здачі та перерозподілу». Суть її в наступному: ірландський вождь офіційно визнавав Генріха своїм королем і «здавав» йому свої землі. Король миттєво повертав ці землі вождю, але вже на підставі англійського феодального права. Вождь отримував англійський титул, його право на землю тепер захищала англійська армія та закони. Він отримував спадкове право на володіння землею, яка до цього вважалася власністю клану. Крім цього знищувалася система виборів вождя кланом. Саме це перетворювало вождя на «зрадника» в очах одноплемінників. Ну і звісно, він зобов'язувався виконувати закони Кілкенні та відмовитися від своєї приватної армії. Мудро, не знаходите?

І все б добре, але виникла проблема — релігія. Ірландці — і англо-нормандці, і гели — залишилися вірними католицизму. А ще вожді скоро зрозуміли, що англійське право позбавляє їх реальної влади. Почалися великі повстання. А разом із ними змінилася і парадигма колонізації.

Перше повстання, про яке слід розповісти, було повстання графа Десмонда у провінції Мюнстер на півдні Ірландії. Після його придушення величезні території (близько 200 тисяч гектарів) перейшли у власність корони. Замість того щоб залишити їх порожніми, уряд Єлизавети вирішив створити там «ідеальне англійське суспільство». Землі розділили на ділянки і роздали багатим англійським дворянам під зобов'язання заселити їх протестантськими колоністами з Англії.

Але справи у колоністів пішли кепсько, і багато хто з них повернувся до Англії, «не зумівши забути про вишукане життя… і відчуваючи брак людей рішучих, готових терпіти муки протягом року чи двох у цій пустельній країні». Тим більше, що у 1598 році, під час повстання Х'ю О’Ніла, ірландці Мюнстера піднялися і за лічені дні спалили більшість нових садиб. Хоча перша спроба була невдалою, з часом Мюнстер відродився.

Мюнстерська плантація стала «чернеткою» для набагато успішнішої та жорсткішої Плантації Ольстера. Почалося все з повстання Х'ю О’Ніла (Дев'ятирічна війна, 1594–1603), яке стало фінальною і найкривавішою спробою старої гельської Ірландії вижити в умовах нової англійської реальності. Він оголосив «священну війну» за католицтво і звернувся за допомогою до короля Іспанії Філіпа III. Іспанці висадили десант, але англійцям вдалося здобути перемогу. У 1607 році О’Ніл та інші вожді Ольстера сіли на кораблі і назавжди покинули Ірландію. Ця подія увійшла в історію як «Втеча графів». З відходом останніх великих вождів гельська система управління, що існувала тисячі років, остаточно впала. Х'ю О’Ніл був останнім, хто міг об'єднати Ірландію під прапором гельської традиції. Його поразка перетворила Ірландію з «сусіднього королівства» на повноцінну англійську колонію.

Після «Втечі графів» у 1607 році Яків I оголосив землі графів в Ольстері конфіскованими. На відміну від попередніх спроб, в Ольстер поїхали не лише багаті англійські лорди, а й тисячі простих шотландських фермерів. Від берега Шотландії до Ольстера всього близько 20 км. Це зробило переселення простішим і привабливішим. Плантація Ольстера вдалася: Ольстер перестав бути найбільш бунтівним регіоном і став найбільш лояльним до Британії. Але була й ціна, яку незабаром довелося сплатити. Через 30 років, у 1641 році, ірландці, доведені до відчаю, влаштували грандіозну різанину колоністів. У «жахливій кривавій бурі» загинуло близько двох тисяч протестантів.

Але і помста англійців була жахливою. У 1649 році до Ірландії прибув Кромвель. Він і його солдати-пуритани їхали до Ірландії з почуттям релігійного праведного гніву, вважаючи католиків «дикими варварами». Після кривавої війни — вважається, що вона забрала життя від 20% до 40% населення Ірландії — Кромвель провів наймасштабнішу конфіскацію в історії. Тисячі ірландців-католиків були виселені на безплідні землі на заході країни. Землі в центрі та на сході були віддані солдатам Кромвеля.

З кожним роком становище ірландців погіршувалося. У недобру годину багато хто з них вирішив підтримати вигнаного католицького короля Англії Якова II у його боротьбі з Вільгельмом Оранським. Під час битви на річці Бойн у 1690 році Яків II втік з поля бою, а потім і з країни, за що досі в Ірландії його називають не інакше як «Яків-лайно». Були прийняті Каральні закони, які позбавляли католиків прав на освіту, володіння зброєю, купівлю землі та участь у політиці. Католики позбавлялися права голосу та права обіймати будь-які державні посади.

Ще через 100 років, під впливом Американської та Французької революцій, в Ірландії виник рух, який вперше спробував об'єднати католиків та протестантів-пресвітеріан під спільним гаслом «Свобода, Рівність, Братерство». У 1798 році спалахнуло повстання, яке було придушене британською армією. Стало зрозуміло, що ірландський парламент не здатний контролювати ситуацію. Єдиний спосіб утримати острів — поглинути його.

Але щоб прийняти Акт про Унію, його мав схвалити сам ірландський парламент. Тоді британський уряд розгорнув безпрецедентну кампанію підкупу. Депутатам роздавали гроші, титули лордів та перів. У результаті в 1800 році парламент проголосував за власну ліквідацію. З 1 січня 1801 року дублінський парламент був закритий. Ірландія отримала 100 із 658 місць у Палаті громад. Вона перестала бути окремим (хоч і залежним) королівством і перетворилася на «провінцію» у складі нової держави: Сполученого Королівства Великобританії та Ірландії. Колонізація загалом і в цілому була закінчена.

Ірландія стала експериментальною лабораторією британської колонізації, а Ольстер — дослідною колонією. Це доводило, що імперія може бути побудована не лише завдяки торгівлі та завоюванню, а й завдяки міграції та розселенню. Тепер проблема полягала в тому, щоб експортувати цю модель далі. І її експортували. Насамперед, до Північної Америки. 

Лайки, коментарі, підписки щиро вітаються!