Від солдата до капелана: історія Максима Петрова, священнослужителя 116-ї бригади ТрО

— Ким був Максим Петров у школі? Це був хлопець, який читав книжки в бібліотеці, чи який ганяв у футбол?

— Не дуже охоче ганяв, якщо чесно. А от читати — дуже любив детективи, фантастику — особливо Конан Дойля, не лише про Шерлока Холмса, там же різні оповідання були, «Безодня Маракота» наприклад. Просто в мене була родина не дуже заможна, ріс без батька, мати постійно була на роботі, тож читав усе, що було вдома. Двотомник Новікова-Прибоя «Цусима» про російсько-японську війну. Була така «Роман-газета», пам’ятаєте? І там різне було — і Солженіцин «Архіпелаг ГУЛАГ», Пікуль «Нечиста сила». Що потрапляло під руку — те й читав. Книжки переносили мене в інший, кращий світ, бо довкола було досить сіре життя. Напевно, читання тоді було моїм способом втекти від реальності.

— Чи була ваша родина релігійною?

— Взагалі ні. Але бабуся — так. Вона ходила в церкву, і перед Пасхою завжди пекла паску, готувала різні смаколики. Я просив спробувати їх ще до свята, а вона казала «Ні, коли Пасха — тоді можна, зараз не можна, це неправильно». Ось такі перші моменти, де я перетинався з вірою.

— Після школи ви пішли до семінарії. Але між школою і семінарією — що було?

— Я вчився до 8 класу. Потім служба в прикордонних військах, у Чернівцях. А в 2003 році я приїхав до Полтави. Зрозумів, що треба вчитися далі. Закінчив вечірню школу, потім вступив до духовної семінарії — у 2006-му. Закінчив у 2010-му. Паралельно довгий час працював соціальним працівником у наркодиспансері в реабілітаційному відділені для алко-наркозалежних чоловіків. Там також були партнерами організації «Світло надії» та «Вихід є» — вони й досі діють в Полтаві. Після цього у 2017 році я отримав психологічну освіту, закінчив Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка.

— Ви потрапили до семінарії, яка тоді була московського патріархату. Коли почали бачити, що щось іде не так?

— Першим дзвіночком стало те, що коли у Верховній Раді вшановували пам’ять Героїв України-бійців АТО, які загинули захищаючи Батьківщину, Онуфрій (предстоятель УПЦ) та деякі єпископи не встали, щоб вшанувати пам’ять загиблих захисників. Для мене це було неприємним потрясінням. Потім ще багато всього почав бачити. Ну і в 2014-му мені вже остаточно стало зрозуміло, де я блукав. Я знав людей із парафіян, із священиків, із церковної ієрархії — і я зрозумів, що у нас різні шляхи.

— Коли почалася повномасштабна війна, ви пішли як звичайний солдат?

— Так. Сану у мене тоді ще не було, тож про капеланство тоді я не думав. Просто розумів, що ворог вже в Сумах, ось-ось буде в Полтаві. У мене в Полтаві дружина, син, родина. Мама на той час була у себе вдома, в Херсоні, місто було захоплено майже відразу, тому вона опинилась в окупації. Ми з товаришами з роботи, розуміючи що щось потрібно робити, разом поїхали і записалися в ТрО.

— Ви бачили справжні бої. Чи можете розповісти, як виглядала молитва в ті моменти?

— Ми заходили в посадку під Соледаром, нас почали накривати з мінометів та АГС. Я лежав і молився — бо вибухи лягали все ближче й ближче. За метр від хлопця, який заліг попереду мене, впала міна. Всі уламки від неї він зібрав на себе. Можна сказати, він мене закрив собою. Мені дісталася лише вибухова хвиля. Слава Богу, він живий, пізніше списався, отримавши групу інвалідності. Інший побратим схопив мене в охапку і закинув в евак. Цей побратим, на жаль, другий рік як вважається зниклим безвісти.

— Потім ви стали помічником бригадного капелана. Як відбулося це призначення?

— Я деякий час був у складі групи психологічного супроводу та відновлення бригади. Група надавала психологічну допомогу хлопцям і дівчатам. Коли нас вивели зі сходу і ми були на відновленні, до нас приїжджав бригадний капелан — отець Володимир. Я йому розповів свою історію, і він запропонував: «Давайте висвятимо вас у священики, будете капеланом». Відразу я відповів, що поки не готовий. Потім цю групу психологичного супроводу, де я був, розформували і в мене була перспектива йти або заступником командира роти з ППП, або скористатись пропозицією отця Володимира. Тоді мені подумалось, що мабуть Сам Господь через такий «збіг обставин» показує мені цей напрямок і я обрав його. Щиро сподіваюсь, що я не помилився.

В батальйоні, де я збирався бути капеланом і очікував від служби військового капеланства отримання мандата для можливості проведення капеланської роботи, скоротили посади батальйонних капеланів. Тоді отець Володимир забрав мене до себе в бригаду як помічника капеллана. Зараз він перевівся в іншу бригаду, а я заходжу на його місце бригадного капелана.

— До кого військові частіше звертаються — до психолога чи до капелана?

— Я думаю, що психолог і капелан — це не конкуренти, а партнери. У психолога є корисні методи та технології, які допомагають відновитися після стресу. Це безумовно важливо. Але психолог не може відслужити Літургію, під час якої хліб, трохи вина та вода стають Тілом і Кров’ю Христовими і причастити хлопців, не може разом з бійцями відслужити заупокійну літію полеглому воїну, відпустити гріхи ім’ям Божим, при потребі охрестити військовослужбовця. А люди потребують цього. Ми часто виїжджаємо разом з психологом на позиції — і це працює. Наприклад, психолог пояснює про дії під час завмирання через вплив стресу, однією з яких є застосування дрібної моторики. Я даючи хлопцям вервиці кажу про важливість використовування її в двох напрямках — в духовному і в душевному. В духовному, перебираючи з молитвою Ісусовою зернятка, ми спілкуємось з Богом і просимо Його допомоги. Я кажу про те, що вервиця працює як радіостанція, яка допомагає тримати зв’язок з Богом, з нашим Небесним Батьком. В душевному напрямку, дрібною моторикою ми запускаємо лобні долі головного мозку і повертаємо себе до нормального стану. Перебираючи намистини вервиці, людина повертає собі рівновагу. Духовне і душевне — вони разом.

— В армії служать люди різних конфесій: протестанти, католики, мусульмани, або просто атеїсти. Як то кожного знайти підхід?

— Капелан зобов’язаний спілкуватися з усіма. В питаннях віри не може бути ніякого примусу. З повагою треба відноситися до кожного. Якщо людина по віросповіданню мусульманин чи іудей — як мінімум, просто поговорю з нею, а якщо є потреба, буду шукати можливість зв’язатися з муллою чи раввином, щоб військовий отримав допомогу саме ту, яка йому потрібна. Отець Володимир, коли переводився, передав мені контакти мулли, раввина — щоб я міг це зробити при необхідності.

— Як проходить день капелана?

— По-різному. Хлопці просять приїхати, відслужити Літургію, посповідатися, відслужити молебень, освятити машину, маскувальні сітки, бліндаж. Ми виїжджаємо на позиції. Розмовляємо і без жодного приводу, бо іноді людина просто хоче, щоб хтось поруч сів і вислухав. Також підтримуємо взаємовідносини з волонтерами, передаємо від них смаколики, каву, хімічні грілки, ліхтарики, окопні свічки, маскувальні сітки, предмети туалету, спреї від комах та кліщів і ще багато корисних речей. Зрозуміло, основне, це слово про віру, про Істину, про Любов але ці прості речі також важливі для хлопців. Знову ж таки, духовне і душевне поруч.

— Чи звертаються до вас воїни із моральною травмою після знищення ворога? Бо є ж заповідь «не вбий»…

— Так, звичайно, звертаються. Був хлопець, який боявся, сумнівався приступати до Причастя, бо вважав себе грішним, через те, що вбивав ворога. Я говорив з ним про те, що є різниця між вбивством і знищенням ворога на війні. Вбивство — це коли вбив під час п’яної бійки, або через ненавість до когось. Ми не вбиваємо, ми вимушені знищувати ворога, це зовсім інше. Господь дав нам дві основні заповіді: возлюби Бога всім серцем і всією душею своєю і другу — возлюби ближнього свого, як самого себе. Ще Господь сказав, що немає більшої справи любові, ніж якщо хто покладе душу свою за ближніх своїх. Ось заради цієї любові, ми маємо робити свою нелегку роботу, захищаючи свого ближнього, знищувати ворога, щоб він не прийшов на нашу землю гвалтувати, вбивати, нас, наших рідних або просто українців. Я говорив про те, що Господь у Нагірній проповіді перераховуючи заповіді блаженства вчив народ про те, що блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться! Про те, що як на мене, військові які захищають Україну якраз і є тими миротворцями, які намагаються повернути мир на нашу багатостраждальну землю. Тому їх можна назвати синами та дочками Божими. Після того, як ми поспілкувались на ці теми хлопчина сповідався і причастився. Йому явно стало легше.

— Є таке класичне питання, якщо Бог є любов, то чому він допускає війни, Бучу, Маріуполь?

— Господь створив нас за образом Своїм і подобою Своєю, він є Любов. І ми будучи такими як він, маємо робити справи любові, робити добро. Але Господь не зробив нас автоматами, які механічно творять добро. Він дає нам свободу волі, керуючи якою, ми або повертаємось до Світла, роблячи добрі справи, або відвертаємось від Нього, коли робим щось погане, повертаючись до темряви. І коли люди відвертаються від Світла, не Бог відвертається від них, а самі люди відвертаються від Нього. Бог не карає нас, ми самі часто караємо себе нерозумно керуючи свободою вибору. Як на мене, якщо б людство намагалося бути ближче до Світла, в людстві було б більше Любові то не було б у нього стільки проблем, в тому числі і війн. А Люблячий Господь, навіть наші помилки та прогріхи намагається навернути на добро.

— Часто кажуть, що на війні людина починає вірити. Це так?

— Так. Є такий анекдот, радянська вчителька каже дітям, що Бога немає, і вимушує їх кричати цю фразу у небо. А один хлопчик мовчить. Вона питає, чому ти не кричиш? Він відповідає, якщо Бога немає — навіщо кричати? А якщо є — навіщо псувати відносини? В кожному жарті є доля жарту. На війні, небезпека несе страх смерті і людина починає думати про Бога, звертатись до Нього, шукати спілкування. При комфортному житті ці думки зазвичай не приходять.

— Сьогодні за порадами люди часто звертаються до штучного інтелекту. В тому числі з питань психології чи моралі. Чи може штучний інтелект в майбутньому замінити капелана і навіть Бога?

— Штучний інтелект — це творіння рук людських, він не завжди може давати правильні відповіді. Він може допомогти з текстом, щось підказати, але не має душі. Я сам інколи ним користуюся, якщо треба поправити текст. Але сповідуватися йому, отримувати моральні або духовні настанови — ні, пробачте. Крім того, кожна людина індивідуальна, у неї різний характер, різний вплив на тебе, це треба розуміти А штучний інтелект дасть одну пораду для мільйонів людей.

— І наостанок, що для вас головне в роботі капелана?

— Допомогати хлопцям і дівчатам, а також при необхідності їх близьким і рідним, підтримувати вогонь віри в ці непрості часи, нагадувати, що Бог поруч із нами, єднатися з ним у таїнствах, молитві. Ділити з побратимами й посестрами радість і біль. Молитись за нас, церкву земну, а також за церкву небесну. Разом намагатися, йдучи по нашому земному шляхові, виконувати настанови Господні, намагатися відповідати тому що ми є християнами.

Відділ комунікації 116-ї бригади ТрО