У чому різниця між античним і «чорним» рабством. Де було гірше?

Це один із найдавніших і неймовірно живучих соціальних інститутів, створених людиною. Він виник багато тисяч років тому, існує досі і, цілком імовірно, проіснує ще довго. І це при тому, що у світі є консенсус щодо його неприпустимості. На сьогодні у світі діють два основніі документи, що забороняють рабство. Конвенція про рабство, прийнята Лігою Націй у 1926 році. І Додаткова конвенція про скасування рабства, прийнята ООН у 1956 році. Останньою країною, яка формально скасувала рабство на законодавчому рівні, стала Мавританія у 2007 році. Усього лише 19 років тому.

При цьому реально рабство існує в багатьох країнах світу. Там, де держава практично відсутня, де існує «вакуум влади», наприклад у Судані, Ємені чи Лівії, рабство — звичайна справа. Десь, як у Гані чи Беніні, розвинене ритуальне рабство. У важкодоступних регіонах Пакистану та Індії люди живуть згідно з тисячолітніми традиціями, частиною яких є рабство. Навіть у розвинених країнах Європи до кінця не викорінено сексуальне рабство та торгівлю людьми. То чому воно настільки живуче? Відповідь, очевидно, варто шукати в самій природі людини. Але сьогодні я хочу поговорити про інше.

Рабство на рабство не схоже. У різні часи і в різних частинах світу воно мало свої особливості. Наприклад, немає навіть сенсу порівнювати рабство у Давньому Римі та в Давньому Китаї. Це просто різні, хоч і сучасні одне одному явища. Сьогодні я хотів би поговорити про «чорне» рабство і порівняти його з античним. Мені цікаво.

І перше питання: чому європейці, які протягом майже тисячі років спокійно обходилися без рабства, раптом повернулися до нього? І повернулися в часи Гуманізму та Просвітництва, загального пієтету перед свободою та перед людською особистістю. Чи не дивно?

Думаю, почати варто з того, чому воно взагалі зникло в Європі. На це питання існує майже консенсусна відповідь. Пов’язана вона з діяльністю двох видатних людей. Висунув її Адам Сміт, а загальноприйнятою (ну майже) зробив Карл Маркс. На думку Сміта, вільна праця є більш ефективною і продуктивною, ніж рабська. На цій підставі Маркс висунув теорію про те, що феодальний спосіб виробництва витіснив рабство природним шляхом, оскільки є більш ефективним і продуктивним. Мушу вам сказати, що мене особисто, то я маю сумніви.

По-перше, не треба навіть кликати на допомогу Фрейда, а всього лише чесно подивитися на себе, щоб визнати: дихання за спиною наглядача з батогом збільшить продуктивність кожного з нас якщо не в рази, то значно. Якби це було не так, то людство ніколи б не витрачало величезні ресурси на утримання всіляких там супервайзерів, бригадирів, начальників, тощо. Звісно, є такі види діяльності, коли надмірний контроль шкодить. І, можливо, на початковій стадії розвитку капіталізму, про яку говорив Сміт, віра в божественне призначення та пуританська етика працювала ефективніше за наглядача з батогом. Але прийняти цей принцип як загальний я не готовий. У більшості випадків працює схема — чим жорсткіший контроль, тим кращий результат.

Що ж до прогресивності феодального способу виробництва, то з моєї точки зору це твердження просто не відповідає фактам. Які тут можуть бути критерії ефективності? Очевидно, продуктивніший лад може генерувати більші багатства, які дають більші можливості. Наприклад, чисельність армії. І в Римській імперії, і в середньовічній Європі люди постійно воювали. І, отже, чим більшу армію ти зможеш утримувати, тим імовірніша перемога у війні.

Так ось. Наприкінці правління Октавіана Августа в римській армії налічувалося близько 250 000 осіб, а на піку свого розвитку на початку III ст. вона могла виставити 450 000. На флоті служило ще 50 000 осіб. Армії такого розміру європейські країни могли дозволити собі тільки в епоху Наполеона. А це, прошу зауважити, був час, коли в розвинених європейських країнах феодалізмом уже і не пахло. Ну хіба що трохи. Ну і ще один штришок. Якщо вірити Черчиллю, то за кількістю ванн з теплою водою Британія Нового часу наздогнала римську Британію тільки ближче до кінця XIX століття. Тому мені видається вельми сумнівним, що раби в Європі зникли тому, що вільна праця виграла конкуренцію у рабської.

Тоді чому? Думаю, тому, що закінчилися раби. Не повністю, але в потрібній кількості, потрібної якості та за нормальною ціною. Чому це сталося? Насамперед тому, що припинилися переможні римські війни, результатом яких було полонення та звернення в рабство десятків тисяч переможених супротивників. Імперія ослабла, суперники посилилися, і внаслідок цього результатом воєн в останні століття існування імперії була нічия. Потім почалися навали варварів. Ви запитаєте, чому завоювавши імперські землі, германці не почали звертати в рабство римлян, які там жили?

Відповідь відома, хоча й не так широко, як попередня. Річ у тім, що германці не прагнули завойовувати Рим. Вони просто хотіли жити в імперії, користуватися всіма її досягненнями та благами, бути схожими на римлян і самим стати римлянами. Яке вже тут звернення в рабство, хоча подекуди й траплялося. А потім перемогло християнство, а разом із ним — заборона звертати християн на рабів. Якийсь час на периферії залишалися язичники, але досить скоро вони теж прийняли християнство. На додаток до всього арабські завоювання відрізали Європу від Африки. Рабів ніде було взяти. При цьому багатий арабський Схід продовжував споживати рабів зі Східної Європи та Африки століттями і у величезній кількості.

А далі ми можемо зробити неприємний і неполіткоректний висновок: рабство в Європі зникло через слабкість і відсутність можливості мати рабів у достатній кількості. А щойно такі можливості з’явилися, європейці почали користуватися рабською працею з тим же успіхом, як і раніше.

А коли, як і чому з’явилися такі можливості? Усе почалося з португальців. Вони перші розпочали процес, який увійшов в історію як Великі географічні відкриття. І одними з перших відкриттів, які ще не називали Великими, було відкриття Мадейри та Азорських островів. Гарні землі, гарний клімат і повна відсутність людей. Довгий час було незрозуміло, що з ними робити. При мізерних людських ресурсах Португалії колонізація виглядала малореальною.

Але португальці не зупинялися, а пливли все далі й далі вздовж західного узбережжя Африки. І що знайшли вони на цих берегах? Розвинені цивілізації та ринки, основним товаром на яких були… раби. Португальці пропонували аборигенам свої товари — тканини, вироби з міді та латуні, скляне намисто, що вже всім намуляло очі. А що натомість? Хотілося золота. Золото в Африці є. Але не на узбережжі, а в глибині континенту. А тут тільки раби.

«На біса нам раби?», — питали португальці. «Не знаємо, — відповідали африканці, — але більше нічого немає». Глухий кут. Але потім хтось із місцевих кинув раціоналізаторську пропозицію: «Ви ж на кораблях. Візьміть рабів, спустіться трохи південніше вздовж узбережжя. Там поміняєте їх на слонову кістку». І ось так протягом десятиліть португальці працювали торговими посередниками між різними державами та племенами Африки.

Але ринок такого посередництва обмежений. Хочеться його розширити. А як? І тоді комусь спала на думку ідея. У нас є гарні, але не заселені території. Працювати там нікому. Чому б не залучити під проект африканських рабів? Перші плантації, що культивували цукрову тростину і використовували рабську працю, з’явилися на Мадейрі у 1452 році. Плантаційна економіка виявилася настільки ефективною, що відкатавши її на Мадейрі, португальці перенесли її в Бразилію. За короткий час вона завоювала широку популярність практично в усьому Новому Світі.

Виникає ще одне питання: чому рабство обмежилося виключно африканцями? Адже європейці контролювали практично весь світ і ніде більше не практикували звернення людей на рабів. Виділяють кілька причин. По-перше, Африка ближче до Америки, а отже, доставити живий вантаж із Сенегалу обійдеться дешевше, ніж із В’єтнаму. По-друге, в Африці функціонував розвинений ринок работоргівлі. Набагато простіше купувати рабів на сформованому ринку, ніж створювати новий ринок з нуля.

І при цьому (ви ж пам’ятаєте про гуманізм і просвітництво) легше пояснювати використання рабської праці. Ми не звертаємо людей на рабів. Ми купуємо вже звернених. Якщо у людей такі традиції, то до нас які питання? Тим більше в Біблії сказано, що жителі Африки походять від Хама, сина Ноя, проклятого власним батьком: його потомство з біблійних часів приречене на рабство. Про азіатів, наприклад, нічого такого не сказано. І останнє: африканці мали частковий імунітет до малярії та жовтої лихоманки, краще переносили тропічний клімат, були фізично добре підготовлені, витривалі та сильні. Якраз те, що потрібно для плантацій.

Ну і тепер коротко поговоримо про відмінності між античним і «чорним» рабством.

Перше, і з моєї точки зору найважливіше, яке багато в чому пояснює інші відмінності, полягає в тому, що білий рабовласник чудово знав, що ніколи, за жодних умов сам він не стане рабом. Античний же рабовласник, з точністю до навпаки, розумів, що неодноразово за своє життя він може постати перед вибором: рабство чи свобода. Або якщо точніше, як стверджував Геракліт, свобода чи смерть. І людей, які випробували обидві іпостасі в Стародавньому світі, було більш ніж достатньо. Більше того, були люди, які одночасно були і рабами, і рабовласниками.

Друге. Рабство в античності — не вирок. Римське право допускало відпуск раба на волю, який відбувався як персональний акт. У разі отримання свободи колишній раб автоматично наділявся всіма громадянськими правами. Римські господарі, нещадні в експлуатації рабської праці, були, проте, щедрі на помилування. Римський вільновідпущеник був повністю вільний від расового остракізму. Приватне майно римського раба могло досягати значної суми і включати навіть власних рабів. Коли раб отримував свободу, він ставав не робітником, а незалежним торговцем або ремісником. Він завжди виносив із собою на свободу свій капітал, щоб утвердитися потім у торгівлі чи промислі.

З «черним» рабством усе було значно гірше. Воно мало яскраво виражений расовий характер і не передбачало звільнення. Закон штату Меріленд свідчив: «Усі негри чи інші раби… повинні служити довічно; і всі діти, народжені від будь-якого негра чи іншого раба, будуть рабами, як були їхні батьки». Людина навіть із «краплею» африканської крові — з єдиним чорношкірим дідом чи бабкою — вважалася в багатьох штатах чорношкірою незалежно від того, наскільки світла її шкіра. Міжрасові шлюби були заборонені не менше ніж у 38 штатах, а в деяких вважалися кримінальним злочином. І зрозуміло, що ні про яке майно, а тим більше капітал, чорний раб і мріяти не міг.

Доля рабів у Латинській Америці була не такою плачевною. Влада і церква часто втручалися, щоб полегшити долю рабів. До 1872 року 3/5 афроамериканців і мулатів у Бразилії стали вільними. На Кубі та в Мексиці раб міг дізнатися свою ціну та купити свободу у розсрочку. З часом увійшло в норму надання рабам земельних ділянок. У Бразилії раби могли вступати в шлюб, тоді як згідно з англійським і голландським законодавством невільники цього права не мали. Нормою були змішані шлюби. У чому причина такої відмінності? Насамперед у релігії.

Ще однією ключовою відмінністю є той факт, що в стародавньому світі практично не було сумнівів у «справедливості» рабства. Вимога свободи як природно даного права всіх людей — це вже продукт Нового Часу. Те, що рабство — зло, визнавалося майже всіма. Ось тільки дехто вважав його злом необхідним, а дехто — абсолютним. І якщо в античності ніколи не було і спроби об’єднаної дії з метою скасування рабства, то в Британії, а потім і в США величезну роль відігравав «аболіціонізм» — рух за скасування рабства та визнання рівної людської гідності за білими та чорними людьми.

Під тиском аболіціоністів у Британії у 1807 році заборонили работоргівлю. І це був не просто юридичний акт. З 1808 р. спеціальна «африканська ескадра» британського флоту почала атакувати та захоплювати кораблі рабовласників під будь-якими прапорами у відкритому океані, звільняти рабів і відправляти господарів під суд або вішати на реях.

Крім цього, англійці почали звільняти рабів і відправляти їх додому, до Західної Африки. Насамперед у Сьєрра-Леоне. Її столиця стала Фрітауном, «містом вільних». Звільнені раби проходили через Арку свободи з написом: «Звільнені від рабства завдяки британській доблесті та людинолюбству». Замість того щоб закінчити свої дні на плантації на іншому березі Атлантики, кожен невільник отримував чверть акра землі, казанок, лопату — і свободу. Трохи пізніше американці створили подібний проект — Ліберію, «країну свободи».

До 1833 року рабоволодіння на британській території, незважаючи на його прибутковість, було оголошено поза законом. Під тиском британців рабство почали скасовувати і в інших країнах. А для заборони рабства у США знадобилася громадянська війна. Тим часом вивезення рабів з Африки до країн мусульманського сходу тривало. У XIX столітті близько двох мільйонів африканців було продано на Схід. Знадобилося ще 100 років, щоб завдяки тиску західних країн рабство було юридично заборонено в усьому світі.

Неймовірно складним завданням було і викорінення рабства в самій Африці. За словами вождя Гезо, який щорічно продавав дев’ять тисяч рабів, «работоргівля була головним принципом народу. Це джерело їхньої слави та багатства. У їхніх піснях прославляються перемоги, і матері заколисують дітей, оспівуючи перемоги над ворогами, зверненими на рабів. То чи можу я, підписавши… угоду, змінити почуття всього народу?» Але так чи інакше — чи силою, чи вмовляннями — впоралися і там.

Ну і тепер питання — воно ж висновок. Практично всі культури, відомі людству, мали рабів. Як ми побачили, страждання рабів-африканців, поневолених західним світом, можливо, набагато перевершували страждання рабів Риму. При цьому цей же західний світ повністю викорінив рабство на планеті. Питання в тому, чи є це достатньою спокутою за 350 років «чорного рабства».

Я не знаю. А ви?

Лайки, підписки, коментарі щиро вітаються!