«Я їду на війну не помирати, а щоб вижити»: інтерв'ю з командиром роти розвідки 116-ї бригади

— Олександре, чому саме розвідка? Це був ваш свідомий вибір чи так склалися обставини під час розподілу?

— Коли почалася широкомасштабна війна, я в першу чергу подбав про безпеку своєї родини — відправив дружину з сином за кордон. А сам шукав місце, де міг би максимально ефективно застосувати свої практичні навички у війську. Звернувся у 116-ту бригаду ТрО, де на той час уже служив мій знайомий. Тоді ж від командира роти розвідки надійшла пропозиція піти до них бойовим медиком. Так і випала доля, що я потрапив у розвідку. У 2023 році, після виходу з Парасковіївки, мене подали на командира взводу. Отримав перше офіцерське звання молодшого лейтенанта, а згодом, коли командир роти отримав поранення, став тимчасово виконуючим обов'язки, і в подальшому — командиром роти.

— Які навички з минулої професії вам допомогли на війні?

— У 2012 році я закінчив комерційний технікум. До розвідки взагалі не мало жодного відношення. Працював у таксі, шукав себе. Ще у 2014 році я намагався потрапити до ЗСУ, але мене не взяли як «обмежено придатного». Сказали «Хлопче, йди гуляй».

Але я розумів, що хочу брати участь у цій боротьбі. У 2015 році в соцмережах натрапив на Іллю Хоттабича, засновника фонду «ASAP Rescue», який займався добровольчою евакуацією поранених. Він спершу не хотів мене брати, бо мені було лише 22 роки. Але я наполіг, що добре їжджу за кермом — не дарма у мене позивний «Шумахер». Він дав мені добу, щоб приїхати в Бахмут. Я мамі сказав, що їду в Запоріжжя працювати, зібрав речі й поїхав. Так почався мій бойовий шлях добровольцем. Спочатку Авдіївка, потім інші напрямки, і так до 2018 року.

Згодом повернувся в цивільне життя. Працював директором комунального автотранспортного підприємства Полтавської обласної ради. Забезпечували транспортом обласну раду, адміністрацію. Тоді ж ми, до речі, запускали проєкт «Екобус» по області для збору батарейок та ламп. Це був цікавий управлінський досвід.

— Якщо порівняти ваш досвід у зоні АТО/ООС та реалії повномасштабної війни — у чому відчувається найбільша різниця?

— Це абсолютно різні рівні ведення бойових дій. В АТО здебільшого була контактна битва — ворог підходив максимально близько, кожен піхотинець міг вступити у бій на рівні автоматів. Так, працювали САУ і міномети, але щоб так масово застосовувалася авіація чи дрони — цього не було.

Зараз це більш дистанційна війна. Якщо раніше так звана «сіра зона» чи лінія зіткнення була шириною 3-5 кілометрів, то зараз це 25 кілометрів. Ворог масово використовує ударні безпілотники, оптоволокно. Ця зона перебуває під постійним контролем, що неймовірно ускладнює логістику та евакуацію.

— Яка зараз специфіка роботи саме розвідки? Чого більше — перестрілок чи терплячого очікування?

— Знаєте, розвідка в будь-якій бригаді — це завжди своєрідна «затичка». Якщо десь є невпевненість, що піхота вистоїть, ми завжди були там. Раніше ми діяли безпосередньо як піхотинці там, де було найгарячіше.

Але за минулий рік ми трохи переформатувалися. З'явилася радіорозвідка, дуже змінилася аеророзвідка. Зараз кількість безпосередніх перестрілок зменшилася. Наша головна мета — бути непомітними, але бачити й чути, як діє ворог, виявляти його та доповідати старшому командиру.

— Проте на Курщині, судячи з усього, ситуація була іншою. 

— Так, на Курщині інтенсивність мене просто вразила. Ми тільки-но вийшли з Донбасу, заїхали туди, і різниця була колосальна. Батальйон заходив у смугу, нас як розвідку направили визначити місце для КСП, і нас одразу почали накривати скидами.

Довелося брати оперативне управління всім особовим складом на себе безпосередньо на місці. Було багато новобранців, які не знали, як діяти. Потрібно було швидко компонувати людей у групи, призначати старших на позиціях, працювати психологом. Там дуже знадобилися мої навички бойового медика щодо фільтрації поранених та надання першої допомоги.

Був критичний момент, коли нас просто замикали в кільце. Між противником справа і зліва залишалося метрів 200. У нас була одна-єдина дорога на вихід, а нас — понад 60 чоловік. І потрібно було зберегти всіх.

— Як вам вдалося вивести таку кількість людей з оточення?

— Ми планували основний маршрут для евакуації, але в мене завжди є ще запасний, яким ми до цього жодного разу не ходили, бо там відкрита місцевість, поле. Якраз перед виходом мені повідомляють, що на основному маршруті вже сидить противник. Нам його перекрили.

Я зібрав хлопців, там були й офіцери з 22-ї бригади, ми порадилися. Я запропонував розділитися на групи. Першій групі було найважче психологічно, бо ніхто не знав шляху, і ми розуміли, що ворог затягнув туди кулемет. Якби натрапили на противника, довелося б розгортати серйозний бій. Я дав команду на старт. Перша група пройшла успішно, за нею інші. Наша група офіцерів та сержантів замикала колону. Ми вийшли крайніми, і противник навіть не побачив нас — нам услід не зробили жодного пострілу.

— За свої дії та збереження особового складу ви були неодноразово відзначені нагородами. Серед них орден Богдана Хмельницького 3 ступеня, та срібний хрест Головнокомандувача ЗСУ.

— Будь-яка нагорода командира — це, перш за все, оцінка роботи всього підрозділу. Розвідка — це злагоджений механізм. Якщо командування відзначає когось із нас, це означає, що хлопці спрацювали бездоганно, виклалися на повну. Але якщо чесно, найвища і найголовніша нагорода для мене — це коли після таких важких ситуацій, як в Курській операції, весь мій особовий склад повертається живим. Коли люди тобі довіряють і йдуть за тобою — ось що справді має значення.

— Наскільки на війні важлива інтуїція порівняно з електронікою та дронами?

— Якби не інтуїція, ми б з вами вже не спілкувалися. Іноді всі технології працюють, все видно, але внутрішній голос каже «Тут треба перечекати» або «Сюди на машині їхати не варто». Бували випадки, коли ми вирішували йти 5 кілометрів пішки. Проїжджає повз інша машина — і в неї одразу влітає FPV-дрон. Під час небезпеки прокидається щось таке, що не можна виміряти жодними приладами.

— Зважаючи на те, що багато цивільних людей у тилу відчувають значні побоювання щодо мобілізації, яке ключове повідомлення чи пораду ви б хотіли передати тим, хто зараз переживає? 

— Стає сумно за цим спостерігати. Всі чомусь вважають, що якщо ти потрапив в армію, то ти обов'язково завтра загинеш. Своїй мамі, яка плакала кожного разу, коли я кудись виїжджав, я завжди казав одну фразу «Мамо, я їду на війну не помирати. Я їду, щоб вижити». Я довів їй, що це мій свідомий вибір і все буде добре. Смерть знайде кожного у свій час і за своїх обставин. Боятися цього не варто.

— У вас є річ, яка завжди з вами з самого початку війни?

— Мій щасливий штурмовий рюкзачок. Він зі мною постійно, і його вміст практично не змінюється роками.

— Які ваші плани після завершення війни? Залишитесь в армії чи повернетесь до цивільних проєктів?

— Коли закінчиться війна, Україна не повинна зупинятися у розвитку власної армії. Зупинка — це шлях назад. Потрібно створювати такі умови, щоб люди хотіли бути військовими і в мирний час.

З іншого боку, у мене є багато нереалізованих думок і цивільних ідей. Я бачу, як деякі з моїх задумів зараз успішно реалізують інші люди. Але наразі я маю команду хлопців, на яких повністю покладаюся і які покладаються на мене. Ми — одне ціле, і покинути їх зараз я просто не маю права.

Підписуйтеся на Facebook-сторінку 116-ї бригади