«Черепашка» з кинджалами ніндзя: Історія 20-річної полтавської пілотеси FPV
Ліза на псевдо «Черепашка» — 20-річна полтавська пілотеса FPV-дрона, яка змінила волонтерство на службу у штурмовому підрозділі 2-го батальйону безпілотних систем «Алькор» 116-ї окремої бригади Сил ТрО. Попри юний вік, дівчина швидко опанувала управління FPV-дронами, працюючи пілотом та штурманом
— Лізо, тобі лише 20 років, а ти вже підписала контракт. Що стало тим переломним моментом, коли ти зрозуміла «Все, я йду в армію»?
— Головною мотивацією став мій старший брат Діма. Він був дронщиком з самого початку повномаштабної війни. На жаль, у 2023 році він загинув на Донецькому напрямку. Саме він змотивував мене піти служити, щоб продовжити його справу. До того ж я бачила багато реклами 116-ї бригади, а мої рідні з Полтави рекомендували саме цей підрозділ. В травні 2025 року я офіційно стала до лав ЗСУ.
— Ти почала тренуватися літати ще до армії чи вже після підписання контракту?
— У цивільному житті я про це навіть не думала. Все почалося вже в армії — спочатку навчання на симуляторах, фахова підготовка, а потім уже виїзди на полігон.
— Як твій вибір сприйняли близькі та друзі?
— Мама дуже боялася і спочатку була категорично проти, особливо після смерті брата. Досі, мабуть, жалкує, що пустила. Друзі теж відмовляли, казали «Нащо воно тобі, ти ж дівчина, ти молода». Я нікому нічого не казала до останньої хвилини — повідомила вже тоді, коли контракт був підписаний.
— Твій позивний — «Черепашка». Звідки така назва?
— Це придумали побратими під час базової загальної підготовки (БЗВП), в останні дні навчання. Взагалі розгорнутий позивний — «Черепашка-ніндзя», бо я фанатка цього мультфільму. У мене навіть залишилися картки та статуетки з ними. Побратими зробили мені дерев’яні кинджали (саї), які я носила на рюкзаку і брала з собою на позиції. По рації ж я просто — «Черепаха».
— Наскільки важко було адаптуватися до солдатського життя після цивільного?
— Було легко, бо я з 17 років їздила в зони бойових дій як волонтер. Я майже все бачила, відчувала і розуміла, в яких умовах доведеться жити — без нормального туалету чи м’якого ліжка. Жити можна.
— Ти літаєш на FPV. Це складно було опанувати?
— На початку було важко звикнути до окулярів, вестибулярний апарат не витримував. Але за місяць я почала літати майже як наш командир. Я просто почала відчувати дрон, і воно далося легко. Зараз я працюю і пілотом, і штурманом.
— Яким був твій перший бойовий виїзд? Що найбільше запам’яталося?
— Перші враження були не дуже комфортні — дуже тиснуло на вуха від пострілів нашої артилерії. Було страшно. Але коли по нас прилетів ворожий FPV, страх якось миттєво зник, відбулася швидка адаптація. Зараз уже не реагую ні на що, крім роботи. Ще запам’яталося, як нещодавно довелося йти пішки 5 кілометрів із повним навантаженням. При моїй невеликій вазі нести важкий рюкзак, зброю та амуніцію під постійним наглядом ворожих дронів — це було випробування.
— Твої однолітки зараз вчаться, ходять у кіно. Немає відчуття, що ти зараз втрачаєш веселі юні роки?
— Ні. Багато моїх знайомих виїхали за кордон, і я навіть не маю бажання з ними спілкуватися. Моє коло — це побратими, які теж підписали контракт, і я ними пишаюся. Я відчуваю, що я на своєму місці.
— Що плануєш робити після перемоги?
— Я залишуся в армії. Планую будувати кар’єру, навчати нових курсантів, передавати знання. Також хочу допомагати тим побратимам, які пройшли через полон.
