Режисер театру «Т.АКТ» Олена Суптеля: «Ми не зробимо того, що нам буде байдуже»

«Спробувавши один раз, ти не можеш собі в цьому уже відмовити»

К.К.: Ти режисер молодіжного театру. Що таке «Т.АКТ», чим займається?

О.С.: «Т.АКТ» ― це команда із близько 20 чоловік. Переважна більшість ― це випускники філологічного факультету (ПНПУ. ― К.К.), хоча є у нас і студенти медичної академії (УМСА), і школярі ― і ті, що ще навчаються, і випускники. Це люди, які горять своєю справою. От я дивлюсь на них, і бачу яскравих індивідуальностей, ні внутрішньо, ні зовнішньо нема серед них дублікатів. Але попри це є якась спільна мета, і вона нас згуртовує.

Олена Суптеля, режисер молодіжного театру «Т.АКТ»

К.К.: У вас є лідер чи є лише режисер?

О.С.: У нас є режисер. І я б не сказала, що у нас авторитарний режим, все-таки більше демократія. Але мені важливо, що до моєї думки дослухаються, за мною ідуть. І є таке відчуття, що все ж якісь півкроку свого життєвого шляху я пройшла. І хоча лідер, чи то керівник у нас є ― я, ― та рішення усе ж приймаються колективно. Чи то організаційне питання, чи то стосовно креативних ідей ― все колективно. Хоча, що вже там, є моменти, коли як режисер сказав ― так і буде.

К.К.: А що «Т.АКТ» дає особисто тобі?

О.С.: Я закінчила філологічний факультет, і ніхто ― і я в першу чергу ― не подумав би, що буду займатися цією справою. Навчаючись на філфаці, я зрозуміла, що театральна справа ― це моє, і я б не сказала, що я вибрала це, ― мабуть, театральна справа вибрала мене. Бо спробувавши один раз, ти не можеш собі в цьому уже відмовити. Тому для мене це можливість реалізувати себе як особистість. Друге ― допомогти людям, своїм однодумцям, розвиватися. І все ж таки дуже хочеться показати полтавському глядачеві, що молодіжний театр — це не шкільна самодіяльність, що він може бути наближеним до професійного театру. Що аматори ― це не завжди просто завчений текст і відсутність яких-небудь мізансцен. 

«Я взагалі противник штампів»

К.К.: І як створювався «Т.АКТ»? Я пригадую, що був ще попередній етап.

О.С.: Так, корінням ми йдемо з першого курсу філологічного факультету. 2010 рік — це був літературно-мистецький театр «Глобус». Такий колектив у нас зібрався абсолютно випадково. Ми одночасно стали і колегами, і друзями. І сьогодні — у нас ніхто ні про кого не говорить поза очі, лише прямо в обличчя. До критики у нас ставляться абсолютно нормально. У нас такого нема, але якби десь у нас з’являлася така-собі «зірка», то ми б швиденько її заспокоювали. Отож, починалося все з філологічного факультету, і коли прийшов час випускатися, а нам захотілося винести себе на більш масштабний рівень, хоча б на рівень міста, і взяти у свої ряди людей із інших вузів, тоді з’явилася у нас думка створити свій власний театр. Недовго ми думали над назвою — «Т.АКТ». Як на мене, вона доволі влучна. Ми намагаємося творити в такт з епохою, в такт із людськими думками, щоб наші вистави і думки, які ми втілюємо, були актуальними для сучасного глядача, і перед усім — щоб наша робота влаштовувала нас самих.

Вистава «Пером і пензлем» за мотивами життя і творчості Шевченка

На прем'єрі вистави-мозаїки «Пером і пензлем»

Постановка вистави-мозаїки «Пером і пензлем» на Кадетаріумі

К.К.: Справді, коли я дивилася вашу першу виставу — «Пером і пензлем» за мотивами життя і творчості Шевченка, — то, як на мене, ви «оновили» його. Отож, чому він вийшов у вас такий, який вийшов?

У промо-ролику до цієї вистави були такі слова: «Ми покажемо вам свого Шевченка». Коли ми зібралися писати сценарій, ми зіткнулися з тим, що його зображують таким стареньким дідусем. Але насправді-то він більшу частину свого життя був спраглим до нього, молодим, бунтарем. Тому ми замислилися, яким би ми побачили Шевченка у його часі. Це не той Тарас, про якого нам розповідали у школі. Я взагалі противник таких штампів. Нам захотілося показати людям щось таке, чого вони ще не бачили. 

К.К.: А остання вистава була про Симоненка. І теж дуже нетривіальна вийшла.

О.С.: Симоненко — це взагалі окрема сторінка нашого театру. Почали ми читати його вірші і замислилися, що в ньому є такого, що зачіпає. Бо рими, скажімо чесно, у нього досить простенькі. Це нам запропонувало управління сім’ї та молоді показати студентам Полтави, хто такий Василь Симоненко. Це позиціонувалося як літвечір. Але я і літвечір — це трохи далеко. Тому це такий поетично-біографічний ескіз — і не літвечір, і не вистава. 

Так як і з Шевченком, ми хотіли показати Симоненка у світлі його доби. Довгий час це замовчувалося, не всі сторінки його життя висвітлювалися. Він як поет не встиг реалізуватися: тільки-но почав розквітати ― і життя обірвалося. Ми хотіли показати ключові моменти, щоб глядач побачив його погляди, почуття. Там використаний такий прийом ― ми перевернули історію, почали з кінця і завершили початком.

Олена Суптеля

До нас на прем’єру прийшли школярі з першого професійного ліцею. Запитували потім ми у викладачі, як діти зрозуміли виставу, бо через цю символічність і метафоричність, через таку будову наш ескіз був незрозумілий, мало що було на поверхні, треба було сидіти і копати. Викладачі кажуть: так, багато незрозуміло. 

Але там був такий момент, коли Василя Симоненка у кабінеті слідчого б’ють, він падає на підлогу і лежить. І одразу виходять піонери, переступають через нього так жваво, і голосять там якісь свої лозунги. І ці школярі ― вони ж не знають цієї епохи, не знають, хто ці піонери. Але їх сам оцей момент, що діти переступають через людину, що лежить побита, вразив. І я вважаю, що це вже досягнення, що (нехай своєрідно і з іншого боку) змогли донести оцей абсурд тієї доби.

«Глядач піде туди, де йому цікаво»

К.К.: Знаю, що у Вас є ще багато задумів. Ви не думали зробити театральний фестиваль у Полтаві? Тому що колись це був один з театральних центрів України. Було б добре зробити бодай всеукраїнський фестиваль, я вже не кажу про міжнародний.

О.С.: Для того, щоб організувати фестиваль потрібно знати процедуру, процес, управління таким проектом. Це насправді не так просто. Взятись можна, але зробити його якісно («з толком і розстановкою») ― це доволі складна річ. Звичайно, були такі думки. Але перш за все, я вважаю, ми маємо самі поїхати і подивитися, що таке фестиваль, з’їздити кудись, показати себе, подивитись, як це все відбувається. І тоді, можливо, щось таке можна буде спробувати.

Олена Суптеля

Я не вважаю, що «Т.АКТ» є авторитетним театром зараз у Полтаві, який міг би кликати усіх до себе на фестиваль. З іншого боку, я розумію, що колективів аматорських зараз у Полтаві нормальна кількість, то будь-який колектив міг би організувати такий собі фестиваль. І я на 100% скажу, що ми б взяли у ньому участь.

Просто я вважаю, що нам для цього іще трошки бракує досвіду.

К.К.: А скооперуватися з ними не думали?

О.С.: Насправді поки що не думали. По-перше, ми вже подали заявку на один фестиваль. По-друге, ми зараз працюємо над проектом, який в нас уже був, але ми його трошки вдосконалюємо і хочемо винести на міський рівень. Тому ми зараз зайняті іншими справами. Але я думаю, що все воно можливо і, в будь-якому випадку, будемо працювати. Бо це така справа ― коли один раз спробував, то без цього вже не зможеш.

К.К.: Ви зараз зайняті якимось проектом?

О.С.: Так. Я думаю, що вже можу говорити, бо незабаром поширюватимемо інформацію про це. Ми відновлюємо нашу виставу «Ідіот». Трошки ми її розширюємо, додамо нові обличчя, нові образи. Будуть зміни і, сподіваюся, проект буде більш вдалий, бо трохи досвіду вже назбирали.

Балет вистави «Ідіот»

Виконавиця головної жіночої ролі у виставі «Ідіот» — Мирослава Войтенко

К.К.: Акторський кістяк той самий залишиться?

О.С.: Основний ― так, але будуть зміни. Ми ставили цю виставу два роки тому. Багато людей з того колективу вже просто розбрелося по області. Просто у нас оновився колектив, тому і зміни, звичайно будуть.

К.К.: Як ти думаєш: взагалі театр в Україні може бути комерційно успішним?

О.С.: Може. Велику роль тут відіграє те, що кіно глядача приваблює більше.

К.К.: Можливо, причина і в тому, що промоція театру в Полтаві (та й Україні) не наскільки добра?

О.С.: Так, це по-перше. По-друге, люди у своїй більшості, як я вважаю, візували. І коли ти приходиш в кіно, бачиш оці спецефекти, цікаві рішення, то люди вибирають чомусь це. А приходиш в театр і, якщо ти там для себе не можеш побачити те, що тебе дивуватиме, то ти туди більше не підеш. Глядач піде туди, де йому цікаво.

Мені надзвичайно хочеться, щоб наш колектив зробив так, щоб глядачеві було цікаво. Але перш за все, щоб нам було цікаво. Ми не зробимо того, що нам буде байдуже. Тобто перш за все ми це робимо для себе. Але якщо це подобається ще комусь, то ми дуже раді.

«Набагато важливіше ― знаходитися за кулісами»

К.К.: Ти займаєшся сольною творчістю?

О.С.: Якщо вибирати між режисурою і виступами на сцені, то я виберу режисуру. І не тому, що я не люблю виходити на сцену, не тому, що я боюся ― всі бояться. Але в мене ставлення таке: якщо актори виходять, для чого вони це роблять? Вони виходять показати себе. Це їхня праця, це те, що лежить на поверхні, те, що видно. Глядач бачить перш за все працю акторів. Не режисера. Це, може, хтось подумає: «Ага, це ж режисер все поставив!». А глядач-то бачить лише людей, які виходять на сцену. От актори працюють ― це видно. А що робить режисер? Він сидить десь за кулісами, його не видно, не чути.

Але мені це подобається. Для мене абсолютно не принципово виходити на сцену, себе показувати. Набагато важливіше ― знаходитися за кулісами, поза. Така моя позиція. Звичайно, іноді я можу вийти. Якщо брати декламацію чи театральні етюди ― я можу це зробити. Але це відбувається тоді, коли в мені щось всередині збурюється, виникає необхідність зробити викид емоцій.

Одна з найгостріших сцен вистави «Ідіот»

Кульмінаційний момент вистави «Ідіот»

Мене запитують: «Олена, чому ти сама не граєш у своїх виставах?». Коли ставили «Ідіота», то мене викладачі запитували: «Ми думали, що ти гратимеш Настасью Філіповну, чого ти не грала Настасью Філіповну?». Справа в тому, що поєднувати режисуру і вихід на сцену надзвичайно важко. Це не всякому професійному режисеру вдасться. 

Я прихильник тієї думки, що треба робити щось одне, але добре. Бо якщо ти будеш розпилюватися і для того, щоб пропрацювати свою роль, і для того, щоб слідкувати за порядком за кулісами, щоб скрізь був порядок, все було готово, то десь будуть прогалини. Треба мати глобальний розум, щоб все це у голові тримати. Я поки що не доросла, мабуть, до того, щоб грати у виставах своїх і слідкувати за іншими, і за собою. Треба робити щось одне.

К.К.: І можна сказати, що твоє уподобання у мистецтві — це режисувати мистецтво?

О.С.: Я думаю, що так. Колись мене запитали: «Що найважливіше для режисера? Що треба, щоб бути режисером?».

Перфоманс «Корені високого кінематографа»

«Корені високого кінематографа» (Кричевський і Довженко)

Якщо художник бачить картину на площині, на папері, то режисер ― також художник, але бачить об’ємну картину, у перспективі. Він має у своїй голові оцю картинку побудувати так, щоб усе це побачити, коли фактично ще нічого немає. І це насправді, як уже мені підказує досвід і спілкування з людьми, які працюють в цій галузі, може не кожен ― побачити в голові те, що має вийти вкінці. Ти можеш про це здогадуватися, але ніколи не знаєш напевно. Все одно це буде трошки з відхиленнями того, що ти чекав, в будь-якому випадку. Але побачити основну надмету і донести кожному актору їхні задачі таким чином, щоб вони потім всі сплелися у неї ― ось що треба.

«На молоді аматорські театри увагу не дуже і звертають»

К.К.: Як ти сприймаєш сучасну політику Міністерства культури України і взагалі чого ти чекаєш від його дій? Чи думаєш ти, що воно може зробити так, щоб молодим колективам, в тому числі й театральним б було простіше проходити свій шлях.

О.С.: Я думаю, що може. Можливо все. Тут питання в іншому. Чому зараз ми бачимо таку картину, що начебто не може? Ми бачимо, що академічні театри, які мають якесь звання, начебто престижні і приносять якийсь плоди для суспільства і держави. 

На молоді аматорські театри увагу не дуже і звертають.

Поетично-біографічний ескіз «Перехожий»

Дуже важливим фактором є те, що у нашій державі ти можеш займатися чимось тільки тоді, коли в тебе є диплом. Наприклад, якщо я прийду в державний театр і скажу: «Візьміть мене, будь ласка, на роботу», то мене запитають: «В тебе є диплом режисера чи актора?». Скажу: «Ні, немає» ― «То чого ти прийшла?». І хто мене питатиме, чи я щось робила, чи я вмію щось? Ніхто.

Взяти, наприклад, європейські театри ― там є свої тенденції і проблеми. Але все таки їх там значно більше, і вони йдуть вперед, і намагаються експериментувати, навіть доволі екстравагантно. Але там дуже багато молодих людей, і вони потрібні своїй державі. Є така тенденція: у Європі піклуються про культурний розвиток підростаючого покоління, вони переживають за те, які люди будуть жити в їхній державі.

Розмову провела Катя КРОЛЕВСЬКА, незалежне мистецьке об’єднання «Magnum Opus»