Шиїзм: Релігія сліз

Сьогодні у нас друга частина розповіді про шиїзм. Я взагалі люблю історії Сходу. Напевно тому, що для мене, як і для більшості слухачів, Схід — це щось далеке й чуже. Майже казка. Чиста розвага. Немає потреби сперечатися, доводити свою правоту, знищувати опонентів. Просто читаєш або слухаєш, і отримуєш задоволення від красивої історії. Інша цивілізація, інші цінності, інший погляд на світ. Словом, цікаво.

Першу частину розповіді ми присвятили головним мученикам шиїзму і закінчили трагедією Кербели. Говорили про зятя Пророка — четвертого праведного Халіфа Алі та про його синів. Старший син Хасан обрав шлях миру заради збереження життів, молодший — Хусейн — обрав шлях мучеництва. Сьогодні згадаємо ще двох людей, без яких шиїзм, швидше за все, був би неможливим.

Перша — їхня сестра Зейнаб. Якщо Хусейн став символом мучеництва, то Зейнаб стала «голосом Кербели». Без неї світ міг би просто не дізнатися правди про те, що сталося в пустелі, оскільки офіційна пропаганда Язіда намагалася представити Хусейна як звичайного заколотника.

Після битви Зейнаб разом з іншими жінками закували в кайдани й повели через міста Іраку та Сирії. Розрахунок Язіда був на те, щоб принизити їх, виставивши напоказ як переможених бранців. Проте Зейнаб перетворила цю «хода ганьби» на політичну акцію. У кожному місті вона зверталася до натовпу, розповідаючи, хто вони такі й чию кров пролили солдати халіфа. У палаці Язіда вона виголосила обвинувальну промову, яка досі вважається шедевром арабського красномовства. Закінчила вона фразою: «Твої підступи безсилі, а твій час злічений!».

Чому ж він не стратив її? Ми цього не знаємо. Знаємо тільки, що звістка про вбивство онука Пророка викликала шок. Страта ще й внучки Пророка могла, очевидно, спровокувати бунт. Окрім цього, в арабському суспільстві того часу вбивство знатної жінки вважалося незмивною ганьбою. Як би там не було, вона повернулася до Медини, і за ті недовгі півтора року, що були їй відміряні, встигла організувати перші траурні зібрання, заклавши основу шиїтської традиції пам’яті.

Ще збільш значним її внеском у розвиток шиїзму було те, що вона фактично врятувала для мусульманської громади сина Хусейна і тим самим зберегла його для продовження роду Пророка. У Кербелі разом з імамом Хусейном у битві загинули два його сини — молодший і старший. Середній син у момент битви був важко хворий. Він лежав у наметі з сильною лихоманкою і був настільки слабкий, що не міг навіть тримати меча. Коли воїни Язіда увірвалися в табір після загибелі Хусейна, вони хотіли вбити і його сина, але тітка Зейнаб закрила його собою, і командири ворожого війська вирішили не вбивати хвору «дитину». Цей хлопчик і став четвертим Імамом.

Алі Зайн аль-Абідін став ключовою фігурою для виживання шиїзму. Після жаху Кербели він жив у Медині, уникав повстань і присвятив себе молитвам та науці. Він увійшов в історію не лише як святий і молитовник, що склав знамениту збірку молитов, а й як видатний правознавець. Його «Трактат про права» дивовижно нагадує сучасні декларації прав людини. Для шиїтів його чудесний порятунок у Кербелі є знаком того, що Бог не залишив світ без духовного керівництва.

Страждання родини Пророка складають емоційне ядро віри. Шиїзм часто називають «релігією сліз» або «релігією скорботи» через те, що траур за Хусейном та його родиною став центральним стовпом шиїтської ідентичності. Для шиїта сльози — це не просто емоція, це акт богослужіння, форма протесту проти несправедливості та спосіб духовного очищення. Траур за Хусейном — це знак справжності ісламу. Шиїт не може не плакати. Його серце — це жива могила.

Справжнього шиїта впізнають за тим, що тіло його виснажене аскеєою, губи пересохли від спраги, а очі опухли від безперервного плачу. Хоч би де жили шиїти, їхній найголовніший обряд — дні місяця мухаррам, на які припали страждання Хусейна. Це час найглибшої скорботи. Цілі міста переодягаються в чорне. Чоловіки в такт скорботним піснеспівам б’ють себе долонями в груди. Це символізує каяття за те, що їхні предки не змогли врятувати Хусейна.

Могила Хусейна на рівнині Кербели здавна стала найважливішим місцем паломництва шиїтів. Мільйони людей ідуть пішки через пустелю. Це «хода скорботи» довжиною 80 кілометрів, де люди добровільно піддають себе поневірянням, щоб співпереживати бранцям із родини Пророка, яких вели цією ж дорогою в кайданах. Шиїти вірять, що в день воскресіння Хусейну будуть довірені ключі від раю. Сам Аллах розпорядився: «Право на заступництво тільки у нього». Вручаючи Хусейну ключі від раю, він сказав: «Іди й рятуй із полум’я тих, хто в житті своєму пролив за тобою хоч єдину сльозу».

Скорбота за Хусейном вчить шиїтів ніколи не миритися з тиранією. «Ми — нація сліз, — казав аятола Хомейні, — але цими сльозами ми змиваємо диктатури». Більшої зосередженості на плачі немає в жодній іншій релігії.

І тепер скажемо кілька слів про розбіжності між основними течіями ісламу. Я не настільки занурений у тему, щоб обговорювати теологічні нюанси. Зупинюся на основному — різниці в підходах до верховної влади. Традиційний сунітський підхід свідчить, що халіф обирається всією громадою і має бути обов’язково з племені курайш. Він є намісником і продовжувачем Пророка.

Хариджити вважають, що верховна влада має належати найгіднішому і найблагочестивішому мусульманину, обраному громадою, незалежно від його походження — чи то знатний араб, чи простий раб, аби тільки він був здатний захистити громаду від зовнішніх і внутрішніх загроз.

Шиїтський підхід полягає в тому, що Пророк попросив Бога (як виняток) очистити людей Його дому — це Алі, Фатіма та їхні діти Хасан і Хусейн. Ця милість поширюється на інших Імамів, з яких Алі, Хасан і Хусейн були першими. Таким чином, питання про верховну владу не може вирішуватися волевиявленням громади, не може вирішуватися голосуванням. Вважається, що Мухаммед довірив таємні знання своєму зятю Алі, після чого ці знання передавалися по лінії прямих спадкоємців, майбутніх імамів. Кожен імам втілював собою «світло Мухаммеда» — пророчий дух, що колись дозволив пророку без залишку довірити себе Богу.

Імам — носій божественного світла. Він непогрішний. Врятується тільки той вірянин, який іде за своїм імамом: «Хто помер, не знаючи істинного імама свого часу, той помер смертю невірного». Коли до влади прийдуть нащадки Алі, на мусульман чекає золота доба справедливості, адже тоді керівництво громадою здійснюватиметься згідно з Божою волею. Будь-хто інший, хто претендував владарювати над правовірними, вважався узурпатором.

Нам, людям погано знайомим з ісламською традицією, може здатися дивним, що банальне питання про політичну владу стало причиною релігійного розколу. Але на відміну від християнства, де до земних досягнень ставляться з підозрою, політика посідає в особистому та релігійному житті мусульманина дуже важливе місце. Правовірні переконані, що їхня доля — створення бажаного Богу справедливого суспільства. І в цьому плані особистість і статус того, хто стоїть на чолі громади, набуває неабиякої важливості.

Але повернімося до Імамів. Численні шиїтські течії відстежували наступність імамів по-різному. І це призводило до розколів уже всередині самого шиїзму. Перший великий розкол стався на 5-му Імамі. Більшість шиїтів визнали 5-м Імамом тихого вченого — Мухаммада аль-Бакіра. Інша частина пішла за його братом — Зейдом ібн Алі. Тому їх називають зейдитами. Зейд вважав, що Імам не повинен просто сидіти в Медині та молитися, поки світом правлять тирани. У 740 році він підняв повстання в Куфі. Перед битвою він вимовив знамениті слова: «Той із нас, хто сидить удома, не є Імамом; Імам — це той, хто вийшов із мечем». Він загинув у бою.

На відміну від інших шиїтів, зейдити не вірять у «таємне знання» або в те, що Імам призначається Богом від народження. Для них Імам — це просто будь-який гідний нащадок Алі та Фатіми. У зейдитів могло бути кілька Імамів у різних частинах світу або не бути жодного протягом тривалого часу. Якщо ви чули в новинах про єменських хуситів, тих, хто пуляє по Ізраїлю ракетами і намагається атакувати американські військові кораблі, то знайте — це і є зейдити. Традиція зобов’язує. Для них релігія — це не сльози та очікування, а активна боротьба за справедливість «тут і зараз».

Другий розкол стався на 7-му Імамі. У 6-го Імама Джафара ас-Садіка було кілька синів. Старшим був Ісмаїл, але він помер раніше за батька. Частина вірян вважала, що Ісмаїл або не помер (сховався), або передав право успадкування своєму синові Мухаммаду. Вони визнають Ісмаїла сьомим і останнім видимим імамом того циклу. Їх називають ісмаїлітами. Ісмаїліти не вважають, що наступність обірвалася. Навпаки, їхня головна догма — лінія імамів ніколи не повинна перериватися, інакше світ зануриться в темряву.

Нинішній лідер ісмаїлітів — Карім Ага-хан IV. Він є 49-м спадковим імамом і прямим нащадком пророка Мухаммеда. Він закінчив Гарвард, живе в Європі та виглядає як типовий західний аристократ, бізнесмен чи дипломат. Це одна з найбільш незвичайних фігур у сучасному ісламському світі. Він багатий і більшу частину свого багатства витрачає на благодійність. Будує лікарні, університети та школи в найбідніших регіонах Азії та Африки.

Ісмаїліти теж шанують Хусейна, але їхні обряди набагато менш публічні та трагічні, вони більше зосереджені на інтелектуальному та філософському пошуку. Вони орієнтовані на сьогодення. Вони вірять, що іслам має адаптуватися до сучасності. Але свого часу вони теж неслабо «ураганили». Сумнозвісний Старець Гори та його секта ассасинів були ісмаїлітами. Халіфат Фатімідів у Північній Африці теж є результатом їхньої праці.

Інша частина вірян визнала сьомим імамом іншого сина Джафара ас-Садіка — Мусу аль-Казіма. Цю гілку називають імамітами або 12-тиімамниками. Чому дванадцяти? 12-м імамом був Мухаммад аль-Махді. У 874 році у віці 5 років він «сховався» і перебуває в сокритті досі. Імаміти вірять, що дванадцятий, «прихований» імам з’явиться знову і його повернення ознаменує початок золотої доби. Завдання правовірних — приготуватися до його приходу. Тобто в шиїтській традиції його роль схожа з роллю месії в юдаїзмі та другим пришестям Христа в християнстві.

Імаміти отримали статус державної релігії в Ірані. Їхні лідери — суворі богослови. За відсутності Імама верховну владу в питаннях права взяли на себе найученіші люди — вищі аятоли. Вони вважаються «заступниками» Імама у справах релігії. Імаміти становлять переважну більшість серед усіх шиїтів — приблизно 85%. 10% — це ісмаїліти і 5% — зейдити.

Існує поширена думка, що історія відносин сунітів і шиїтів — це 1400 років безперервної війни. Це не так. Протягом багатьох століть мусульмани обох гілок жили пліч-о-пліч в одних і тих самих містах і молилися в одних і тих самих мечетях. Непримиренними їх, знову ж таки, зробила політика. До 1501 року Іран був переважно сунітською країною. Шах Ісмаїл I, засновник династії Сефевідів, завоював Іран, Азербайджан і частину Іраку та оголосив шиїзм державною релігією. Він мав намір стерти сунізм з лиця землі та з нечуваною жорстокістю нав’язував шиїзм своїм підданим. Він оголосив себе Імамом свого покоління. У відповідь на це султани сунітської Османської імперії розв’язали репресії щодо шиїтів. Ця непримиренність зберігається досі.

Шиїтські улеми — знавці ісламу — не визнали шахів Імамами. Вони відстоювали своє право тлумачити іслам незалежно від волі шахів. Вони ввели у звичай відстоювати права простого народу проти монаршого свавілля. Зокрема і цим пояснюється успішне повалення династії Пехлеві та створення режиму аятол — вищих улемів в Ірані. На цьому все.

Підписки, коменти, лайки категорично вітаються!