Біль питання. Чому так мало якісних інтервʼю

Боїться, навіть розуміючи, що більшість дотиків їй нічим не загрожує. Найстрашніший дотик невідомого. Людина повинна бачити, що її торкнулося, знати чи принаймні уявляти, що це таке. Вона скрізь намагається уникати чужого дотику.

Швидкість, з якою надають вибачення за випадковий дотик, напруга, з якою його чекають, різка реакція, якщо вибачення не відбулося, злість і ненависть, які спрямовують на «кривдника» — весь цей вузол душевних реакцій на дотик незнайомця доводить, що тут зачеплено щось дуже глибоке, що ніколи не полишало людину відтоді, як вона усвідомила межі власної особистості.

Усі бар’єри, які люди навколо себе зводять — соціальні дистанції, системи статусів та інше — породжені саме страхом дотику. Дотик будить наші давні страхи, а цивілізоване життя взагалі є нічим іншим, як зусиллям його уникнути, максимально розширити особистий простір.

Одним із варіантів дотику є питання. Причому, воно докорінно відрізняється від випадкового дотику. За винятком невинних питань, на кшталт класичного «як пройти до бібліотеки», питання сприймається як вторгнення. По-перше, тому, що воно ніколи не буває випадковим. А по-друге, тому що право ставити питання завжди вважалося атрибутом влади. Ти ж не будеш ставити питання королю. Здебільшого тому, що це загрожує наслідками. Відповіддю на незручне питання може стати шибениця. Це начальник може запитати тебе «де був», «чому не зробив», «чому запізнився», «чому не заплатив» і таке інше. А ставити такі питання начальнику — небезпечно. Може премії позбавити або з роботи звільнити. Тому й не ставлять.

Ви ж знаєте, що сталося з найвідомішою в історії людства людиною, яка, не маючи влади, наважилася ставити питання. І ставити їх навіть не володарям, а рівним. Я маю на увазі Сократа. Його стратили.

І демократія, і народовладдя мало що змінили. Якщо мова не йде про питання «в повітря» або «крики» у Фейсбуці, громадяни, зазвичай, не ставлять питань володарям. Хіба що стався якийсь ексцес, щось надзвичайне. Коли терпіти вже не має сили, і коли громадянин свідомо йде на конфлікт із «начальником», тому що вирішив для себе, що санкції, які можуть бути застосовані, є меншою проблемою, ніж подальше мовчання. Щось на кшталт революції. Хоча й це не нове. Королям голови теж час від часу зносили.

Єдиний виняток — журналісти. Суспільство делегувало їм право ставити питання можновладцям. Ви думаєте, журналістику просто так називають «четвертою владою»? А от і ні. І це при тому, що єдиним атрибутом влади, який дарований журналістам, є право ставити питання. І тому, раптом ви не в курсі, вміння ставити питання є головним умінням, яким повинен володіти хороший журналіст. Нехай не достатнім, але необхідним.

До журналістів повернемося пізніше. Поки поговоримо про інших людей, які мають повне й беззаперечне право ставити питання. Про володаря і «начальника» ми вже поговорили. Він має право ставити тобі будь-які питання, а ти не маєш права на них не відповідати. Більше того, ти згоден із правом «начальника» накласти на тебе санкції, якщо твоя відповідь йому з якоїсь причини не сподобалася.

Друге — вчитель. Немає, мабуть, людей, які не хвилюються на іспиті. Навіть якщо тобі здається, що ти повністю готовий, ти розумієш, що вчитель може поставити тобі питання, на яке ти не знаєш відповіді. Більше того, ти знаєш, що його оцінка в будь-якому випадку буде суб’єктивною. І що оскаржити її у тебе, практично, немає шансів.

Третє — слідчий. Його метод — допит. Якщо вам доводилося пережити допит, нехай навіть як свідку, ви знаєте, як це боляче. Слідчий навчений вести допит, а у вас немає досвіду відповідати. Слідчий вибудовує систему контрольних питань і виходить із того, що кожна відповідь може бути брехнею. Він бачить у тобі ворога, або як мінімум, правопорушника. Навіть якщо ти ні в чому не винен, ти намагаєшся уникати відповідей, які можна трактувати двояко. Ти намагаєшся створювати формулювання, які допоможуть уникнути неоднозначності, а це вимагає часу. В результаті у слідчого може виникнути підозра, що ти не відповідаєш одразу, бо намагаєшся «юлити». А ще над тобою тяжіє знання, нехай і отримане з книжок та кінофільмів, що від свідка до підозрюваного якихось пів кроку.

Четверте — суддя. Він ставить тобі питання, здебільшого сформовані слідчим. Він знає про тебе якщо не все, то дуже багато. Він може залучити експерта, щоби збільшити своє знання. Щоб винести вирок, він повинен знати дуже багато. На цьому всезнанні й базується його влада. Тому що ти не можеш знати, що він знає про тебе, і це звужує твої можливості. Він має право визначати, що є зло, а що добро. При цьому сам себе він завжди відносить до добра. Коли він ставить тобі питання, він ще не впевнений, чи можна віднести й тебе до табору добра. А ти не можеш не відчувати того, що, принаймні в очах судді, ти знаходишся десь у сірій зоні між добром і злом. І що від твоєї відповіді залежить, де ти врешті-решт опинишся. І що найголовніше, на відміну від слідчого, його вирок остаточний. І ти знаходишся в повній його владі.

Ну а тепер повернемося до журналістики. Дуже часто проблеми починаються з формування мети. Багато погано підготовлених журналістів вважають, що головною метою будь-якого інтерв’ю є завдання «розкрити людину». Щоправда, слово «розкрити» не дуже точно передає сутність того, що відбувається. Правильніше буде «вскрити». Це книгу можна розкрити на будь-якій сторінці, і читати скільки схочеш — хоч до самого кінця. А потім закрити, і вона залишиться тією ж, якою й була. Якщо, звичайно, ти не повний ідіот і не вирвав з неї кілька сторінок на самокрутки або ще для якоїсь потреби.

Людину ж, яка хоче приховати деякі нюанси і деталі, можна тільки «вскрити». Як розкривають ножем устрицю, ламаючи всі її захисні елементи. І «після» цього вона вже ніколи не буде такою, якою була «до». Так само, як уже ніколи не закриється розкрита ножем устриця. До слова сказати, з моєї точки зору, завдання «розкрити» має сенс лише в тому випадку, якщо це інтерв’ю з політиком. Тому що головне завдання політичного журналіста — це озброїти виборця всією необхідною інформацією, яка потрібна буде йому тоді, коли раз на п’ять років він опиниться сам на сам із виборчим бюлетенем. І тут можливі навіть переходи певних ліній і меж, тому що політик — це та людина, яка обрала максимально публічний вид діяльності. І тут не до образ.

І ще потрібно розуміти, що журналіст має у своєму арсеналі всі ті ж самі інструменти, які мають інші люди, покликані ставити питання. Він, як той, «хто питає», має владу над тим, «хто відповідає». Він має право ставити будь-які запитання і вимагати на них відповіді.

Він, як і слідчий, навчений вести інтерв’ю і вибудовувати систему контрольних та уточнюючих питань. Він також зазвичай схиляється до того, що кожна відповідь може бути брехнею або напівправдою.

Так само як учитель, журналіст може поставити питання, на яке у тебе немає відповіді, або на тему, про яку ти до цього ніколи не думав. А паузи, необхідні «на подумати» або неточність формулювань можуть бути розцінені, як спроба приховати, викрутитися або юлити.

Так само як суддя, досвідчений журналіст готується до інтерв’ю і до його початку знає про людину більше, ніж та може собі уявити. І як суддя, він завжди схильний вважати себе стороною добра. При цьому, у разі конфлікту, стороною добра вважатиме його й більша частина аудиторії. Чому? Та тому що це його аудиторія. І як суддя, наприкінці інтерв’ю він виносить вирок. Нехай не прямо, нехай опосередковано, але виносить.

І тут виникає питання: навіщо, знаючи все це, люди, тим не менш, йдуть на інтерв’ю? Причини, очевидно, у кожного свої. По-перше, марнославство. Інтерв’ю з ТОП-овим журналістом, який неодноразово говорив із різного роду знаменитостями, збільшує самооцінку і дає привід записати себе до рангу селебріті.,

По-друге, самовпевненість. Багатьом здається, що у них вистачить здібностей і підготовки, для того, щоб перемогти журналіста у словесному батлі, обіграти його в битві «на мітлах».

Досвідчений політик упевнений, що «все, що не некролог, усе реклама». А впізнаваність — це те, що дається найскладніше і найдорожче. А коли люди йдуть на розмову, керуючись такими мотивами, то й виходить те, що зазвичай виходить. Людина не хоче бути «вскритою» Вона намагається перевести розмову в зручне для неї русло. Замість відповіді на питання вона говорить те, що їй хочеться, а не те, про що запитують. Юлить. Виправдовується. Маскує свою сутність.

«Чувак, — скажете ви — Що ти таке говориш? Є сотні чудових інтерв’ю». Є, хто б сперечався. Чудово, в основному, виходить тоді, коли учасники міняють ролі. І замість пари «той, хто питає — той, хто відповідає» в розмові беруть участь пари «добродушний господар — приязний гість», або «просунутий профан — експерт», або «допитливий дослідник — учасник подій». На такому типі спілкування побудовані численні подкасти. Ось тільки не впевнений, чи можна назвати подібні посиденьки журналістським жанром «інтерв’ю».

І раз ми вже заговорили про зміну ролей, то найгірший варіант цієї зміни той, коли реальною владою володіє не той, хто питає, а той, хто відповідає. Зазвичай ця влада визначається статусом гостя. І в цьому випадку, рішення про те, на які питання відповідати, а, отже, і які питання ставити, приймає той, хто відповідає. Насправді це просто монолог, замаскований під інтерв’ю. Прихована реклама і самомилування. Роль журналіста в подібних заходах на професійному сленгу називається «підставка під мікрофон». І, думаю, ви не здивуєтеся, якщо дізнаєтеся, що подібних інтерв’ю переважна більшість. І тепер ви знаєте чому — тому що питання це боляче! А мазохізм, нехай і не поодиноке явище, але все ж таки не загальне.

Підписки, коменти, лайки щиро вітаються!