Суецька криза 1956 року. Кінець колоніалізму

Хтось скаже, що процес цей довгий і точну дату назвати не можна. А хтось, що він досі не закінчився, а набув інших форм і став неоколоніалізмом. Можливо, ви всі маєте рацію. Але. Якщо все ж таки існує дата, яка завершила колоніальний період розвитку людства, то це 22 грудня 1956 року. День, коли останні солдати англо-французької коаліції залишили зону Суецького каналу. Якщо цікаво чому так, зараз розповім.

Між Середземним і Червоним морями лежить перешийок завдовжки приблизно 160 кілометрів. він відіграв вирішальну роль в історії людства. Саме завдяки наявності цього незначного клаптя суходолу прадавні люди вийшли з Африки та заселили планету. А якби моря були з’єднані природним шляхом, хто знає, можливо, ми всі досі компактно жили б в Африці.

Зручність прямого судноплавного сполучення між морями була настільки очевидною, що з різним ступенем успіху канал будували й експлуатували, починаючи з фараонів дванадцятої династії, тобто за дві тисячі років до нашої ери. І лише у 1855 році, завдяки кипучій енергії французького дипломата Фердінанда де Лессепса, почалося будівництво сучасного морського каналу. Була організована Компанія Суецького каналу, в якій Єгипетський уряд отримав 44% усіх акцій, Франція — 53%, і 3% придбали інші країни. Канал офіційно відкрився для судноплавства 17 листопада 1869 року. Морський шлях з Європи до Азії було скорочено приблизно на 8 тисяч кілометрів.

А трохи раніше, починаючи з 1805 року, спершу як намісник турецького султана, а потім і як самостійний володар та засновник династії, в Єгипті правив Мухаммед Алі — реформатор і модернізатор. Крім реформ, він відомий знаменитою різаниною мамлюків — військово-феодальної касти, яка століттями правила Єгиптом. Запросивши їх на прийом у Каїрську цитадель, він просто вирізав усіх запрошених. Кажуть, що це відкрило шлях до модернізації.

Але і з модернізацією якось не склалося. Ми ж знаємо, що таке модернізація по-африканськи. Набрати кредитів, частину розікрасти, а решту витратити з мінімальною ефективністю. Хоча, кажуть, хотів як краще. Зрештою, коли прийшов час віддавати борги, на престолі вже був його онук — Ісмаїл-паша. У 1874 році, перебуваючи в безвихідному становищі, він запропонував продати частку Єгипту у «Компанії морського Суецького каналу» майже за чотири мільйони фунтів стерлінгів. Британський прем’єр Дізраелі вхопився за цю можливість. Він звернувся до Ротшильдів за колосальним авансом готівкою, необхідним для укладення угоди. Угода відбулася.

Таким чином, аж до 1956 року структура володіння «Компанією Суецького морського каналу» (яка юридично залишалася приватною французькою корпорацією) виглядала наступним чином: приватні французькі інвестори — близько 56%, уряд Великої Британії — 44%. Для французьких пенсіонерів та рантьє акції Суецу десятиліттями вважалися «золотими» — найнадійнішим вкладенням з високими дивідендами. А угода Дізраелі була однією з найвигідніших угод в історії імперії.

Зрозуміло, що 44% акцій не давали контролю над каналом, тим більше що ці акції не дозволяли голосувати наступні 20 років. Проте, реальний контроль над каналом належав Британії. Як це сталося? Приблизно так само, як буває у всіх подібних випадках. У 1879 році стався переворот під керівництвом антиєвропейського міністра Арабі-паші. Олександрія була укріплена, а канал перекритий. Виникла небезпека дефолту, а життя тридцяти семи тисяч європейців, які перебували в Єгипті, опинилося під загрозою.

Французам у цей час було не до Єгипту. Вони, як завжди, з’ясовували стосунки між собою. Підтвердивши свою прихильність схемі «паритетного» англо-французького контролю, британці почали діяти. Уряд Гладстона ухвалив рішення «розчавити Арабі». Британські кораблі розбомбили олександрійські форти. 13 вересня 1882 року експедиційний корпус сера Гарнета Волслі напав біля Тель-ель-Кебірі на сили Арабі, що чисельно його переважали, і протягом півгодини розсіяв їх. Наступного дня англійці зайняли Каїр. Арабі-пашу взяли в полон і заслали на Цейлон. У 1883 році до Єгипту як генеральний консул прибув Лорд Кромер, який фактично керував країною наступні 24 роки.

Щойно британці зайняли Єгипет, вони запевнили інші держави, що їхня присутність є доцільною тимчасовою мірою. Ця заява у 1882-1922 роках прозвучала не менше шістдесяти шести разів. Формально Єгипет залишався незалежним, фактично ж він перебував під «негласним» протекторатом: хедив став маріонетковим правителем, реальна влада була в руках британського агента та генерального консула. У 1922 році Єгипет був перетворений на королівство, але Британія зберігала величезний вплив, контролюючи оборону, зовнішню політику та Суецький канал.

У 1952 році владу в Єгипті захопила група молодих армійських офіцерів під керівництвом полковника Насера. Єгипет став республікою, Насер — президентом. І посол США в Єгипті, і держсекретар Даллес із великою симпатією ставилися до Насера та його ідей. У тому числі й тому, що він був дуже впливовою фігурою в новому русі незалежних держав, які з’являлися в Азії та Африці. У 1954 році була підписана угода, згідно з якою евакуація британської суецької бази мала повністю завершитися до 1956 року. Одним із її пунктів була згода сторін на те, що Британія зможе відновити свою військову присутність у разі, якщо інтересам Британії загрожуватимуть атаки з боку країн регіону чи атаки на країни регіону. 13 червня 1956 року британці залишили Суец.

Але президент Насер був ще той тип. Єгипту катастрофічно не вистачало електроенергії. Вихід бачили у будівництві другої Асуанської греблі. Перша, до речі, була побудована у 1902 році з ініціативи та під керівництвом того ж таки лорда Кромера. Британці та американці обіцяли фінансову допомогу, але виникли труднощі. Британія після Другої світової була явно не у найкращій фінансовій формі. І Насер, що називається, психанув. Він сказав, що оскільки грошей немає, то він націоналізує Суецький канал і тим самим сам заробить грошей на будівництво греблі. Як на мене — рейдерство та рекет у чистому вигляді.

Націоналізація каналу стала серйозною проблемою. Мало того, що тебе позбавляють власності по бєспредєлу, так ще й виникають проблеми з транзитом нафти з Близького Сходу, що могло призвести до остаточного колапсу і так не дуже добре влаштованої британської економіки. Можливо, все можна було вирішити за допомогою американців. Але французи та англійці обрали інший шлях. Пам’ятаєте пункт договору, згідно з яким Велика Британія мала право відновити свою військову присутність у зоні каналу, якщо відбудеться якась атака, яка загрожуватиме їхнім інтересам?

Тому виник таємний договір, згідно з яким Ізраїль вторгнеться на Синайський півострів. Британія та Франція втрутяться як «миротворці», вимагаючи від обох сторін відійти від каналу. У разі відмови Насера, проводять окупацію зони каналу. На тому й домовились. 29 жовтня 1956 року ізраїльська армія блискавично атакує Синайський півострів і просувається до каналу. 30-го — Лондон та Париж висувають ультиматум. 31-го союзники починають бомбардування єгипетських аеродромів. 5–6 листопада британський та французький десанти висаджуються в Порт-Саїді та захоплюють ключові точки.

Начебто, все добре. Але, як і будь-який план-капкан, цей мав кілька серйозних вад. З військової точки зору операція пройшла успішно. Єгипетська армія була розбита, канал майже захоплений. Проте Насер встиг заблокувати канал, затопивши 47 старих кораблів. Транзит нафти був зупинений. Але головне не це. Головне — реакція США. При розробці плану американців поставити до відома забули. Ну як забули… Всі чудово розуміли, що США будуть проти, але, проте, сподівалися, що при виникненні такої нестандартної ситуації Штати беззастережно стануть на бік союзників. Але не тут-то було. Для цього було кілька причин.

По-перше, у розпалі була «холодна війна». Два протиборчі блоки досягли військового паритету. І майбутнє людства залежало від того, на чий бік схиляться уряди новостворених держав Азії та Африки. «Глобального Півдня», як ми звикли говорити сьогодні. Ейзенхауер пізніше запитував: «Як ми можемо підтримувати Британію… якщо при цьому ми втратимо весь арабський світ?».

По-друге, час вторгнення було обрано вкрай невдало. До переобрання Ейзенхауера залишався тиждень, а у своїй передвиборчій програмі він позиціонував себе як миротворець. І раптом таке. А ще Суецька криза майже день у день збіглася з радянською окупацією Угорщини. Дії Англії та Франції в Єгипті відволікли увагу від радянського вторгнення до незалежної держави та повалення її уряду. На думку американців, англійці та французи поставили свої інтереси вище за загальні інтереси західного альянсу.

Ба більше, вони зробили москві безпрецедентний подарунок. Хрущов пригрозив Лондону та Парижу ядерним бомбардуванням і тим самим розіграв роль миротворця та захисника молодих країн від повернення до колоніалізму. Замість того, щоб критикувати СРСР за вторгнення в Угорщину, Захід був змушений виправдовуватися. Ейзенхауера і Даллеса обурило те, що їхні союзники поставилися до підтримки Америки як до даності та зіграли з ними «в темну». Вони зажадали беззаперечного виходу з Єгипту і перейшли до тактики тиску, головним козирем у якій були гроші.

У всьому світі, включно з Великою Британією, пройшли масові антивоєнні демонстрації. Курс фунта стерлінгів пішов униз. Інвестори почали тікати. Америка пригрозила обвалити британський фунт стерлінгів, продавши свої запаси британських облігацій. Девальвація фунта, за словами канцлера казначейства, могла стати «катастрофою, яка вплине не лише на вартість життя в Англії, а й… на всі наші зовнішньоекономічні зв’язки». На запитання прем’єра Ідена, скільки у нас часу, він відповів: «Ми не протримаємося й кількох днів». Терміново потрібен був кредит. А єдиною країною, яка могла його надати, були США. Тільки після того, як британський уряд погодився залишити Єгипет, Ейзенхауер запропонував кредити на суму мільярд доларів. Загалом, якщо ви вважаєте, що приниження союзників це ноу-хау Трампа, то ви сильно помиляєтеся.

У результаті, вже на другий день після висадки десанту — 6 листопада, англійці та французи припинили вогонь. 12 листопада Насер погодився на введення в зону конфлікту миротворчого контингенту ООН, так званих «блакитних касок». Це був перший випадок використання озброєних формувань під прапором Об’єднаних Націй. Велика Британія зазнала небувалих у своїй історії ганьби та приниження. Прем’єр-міністр пішов у відставку. 22 грудня 1956 року останні солдати англо-французької коаліції залишили зону Суецького каналу.

Стало зрозуміло, що часи Арабі-паші, коли невеликий експедиційний корпус міг протягом півгодини вирішити всі питання в Єгипті, безповоротно минули. І ще стало зрозуміло, що Британія та Франція більше не є великими державами, здатними вирішувати питання світоустрою. Суецька криза стала сигналом націоналістам усієї Британської імперії: настав час звільнення. І цей час був обраний американцями. Протягом наступних восьми років 20 британських колоній проголосили незалежність.

Цікаво, що британці та французи зробили різні висновки з катастрофи Суецу. Британський істеблішмент дійшов висновку, що відтепер за жодних умов Велика Британія не повинна опинитися по різні боки барикад із Вашингтоном. Лояльність до рішень США стала відправною точкою британської зовнішньої політики. Не те французи. Вони затамували образу за приниження. Особливо це проявилося, коли до влади у 1958 році прийшов генерал Шарль де Голль.

Ґрунтуючись, зокрема, і на уроках Суецької кризи, він вважав, що військова інтеграція зі США ставить Францію в залежне становище. У 1966 році де Голль офіційно оголосив про вихід Франції з об’єднаної військової організації НАТО. Франція вивела свої війська з-під об’єднаного командування НАТО, а всі штаби НАТО та іноземні бази були змушені залишити територію країни, включно зі штаб-квартирою, яка переїхала з Парижа до Брюсселя. Дісталося і британцям. До самої своєї смерті де Голль блокував запити Великої Британії на вступ до Європейського економічного співробітництва — прообразу Євросоюзу.

Ось така історія. Цікава та повчальна.

Лайки, підписки, коменти щиро вітаються!