Утилітаризм: філософія щастя

Утилітаризм — це філософська доктрина, яка в тій чи іншій формі, починаючи із сімнадцятого століття і практично по сьогоднішній день, домінує в англо-саксонській політичній і філософській традиції. А знаєте в чому прикол? У тому, що практично жоден класичний твір філософії утилітаризму не перекладений на доступну мені, а отже й переважній більшості людей, що живуть у наших широтах, мову. За винятком кількох робіт Джона Стюарта Мілля.

До чого це призводить? До того, що ми не розуміємо їх, їхні цінності та їхнє розуміння життя і справедливості. Ми намагаємося з ними комунікувати, апелюємо до них, наводимо аргументи, звертаємось до справедливості й дивуємося, що нас теж не розуміють. Ми живемо в логіці тих африканців, які, дивлячись на те, як американські солдати танцюють під джазові композиції, дивуються, що вони при цьому не вклоняються духам вуду. Адже у джазу і культу вуду практично одне і те саме коріння. Тому, думаю, буде не зайвим познайомитися з найбільш впливовою філософською течією Заходу.

Почну з того, що спочатку Мілль ставить собі питання про те, чи існує якийсь спільний принцип, якийсь критерій, який допоміг би нам зрозуміти, що правильно, а що неправильно, що морально або що справедливо. Чи є якась мета, що визначає правильність наших вчинків, чи єдиним засобом є інтуїція? Іншими словами, чи є відповідь на питання «Навіщо?»

Питання не пусте. У багатьох теоріях, як, наприклад, у теорії Ролза, така мета чітко не прописана. Якщо пам’ятаєте, Ролз будує свою теорію від «чесності». Тобто пропонує створити таку ситуацію, яка буде максимально чесною і в якій люди домовляться про принципи справедливості. І візьмуть на себе зобов’язання керуватися цими принципами в будь-якій іншій ситуації. І все б добре, але виникає проблема протиріч між принципами, а відсутність єдиного критерію не дає можливості ці протиріччя вирішити.

І саме нерозв’язаність питання про спільний принцип моралі, на думку Мілля, і є причиною того, що етичні доктрини позбавлені можливості домогтися згоди у визначенні того, що правильно, а що ні. Не знаю як вам, але мені такий підхід здається переконливим. Якщо не знаєш «навіщо», ніколи не дізнаєшся «як». І для тих, хто не знає, куди пливе, не буває попутного вітру.

Але якщо спільного принципу або єдиної мети не існує, то їх необхідно придумати. І Мілль його проголошує — це щастя. А отже, будь-яка дія, що збільшує кількість щастя, є правильною, або корисною. А ті, що ведуть до нещастя, є неправильними, або шкідливими. Усе ніби просто, але непогано було б зрозуміти, а що таке щастя. Думаю, багато хто з нас неодноразово ставив подібні питання і чув на них десятки відповідей, які, скоріше, заплутують справу, ніж приводять до розуміння. Мілль і тут лаконічний: під щастям він розуміє задоволення і відсутність болю; під нещастям — біль і позбавлення задоволення. А отже, що б ми не робили, задоволення і відсутність болю — це єдині речі, бажані як цілі.

Здавалося б, усе просто і зрозуміло, але варто лише на секунду замислитись, і виникає безліч питань. Мілль погоджується з тим, що довести перший принцип неможливо, саме тому, що він «перший принцип». За аналогією з геометрією. Ми ж пам’ятаємо, що перші принципи геометрії — це аксіоми. І вони не вимагають доказів. Але він робить те, що можна цілком прирівняти до доказу, а саме намагається привести у відповідність до раціонального принципу інтуїтивні принципи, які лежать в основі моралі та справедливості. І тому, починає відповідати на питання і заперечення, які можуть виникнути у критиків системи.

Наприклад, дехто стверджує, що щастя в будь-якій формі не може бути раціональною метою, оскільки воно недосяжне. Мілль відповідає: якщо під щастям розуміти безперервне збудження й екстаз, то так, воно недосяжне. Але якщо життя складається з коротких і нечастих проміжків цілком терпимого болю і при цьому наповнене багатьма різноманітними задоволеннями, то все реально, особливо якщо у вас немає завищених очікувань. По-моєму, цілком логічно.

Існує також вкорінена думка, що вважати, що життя не має жодної вищої мети, ніж задоволення, є чимось низьким і таким, що принижує людську природу. І на цій підставі подібні погляди називають «доктриною, гідною тільки свиней».

Мілль зауважує, що подібні претензії закидали ще Епікуру. Він, слідом за епікурейцями, повторює, що це якраз такі критики показують людську природу в принизливому світлі, вважаючи, що люди здатні тільки до тих задоволень, які доступні свиням. Задоволення тварини не задовольняють уявлення людини про щастя, оскільки людські істоти мають здібності та бажання, більш піднесені, ніж тваринні апетити.

Для підтвердження цього Мілль стверджує, що принцип корисності визнає не тільки кількісну, а й якісну оцінку задоволень. Утилітарна теорія побудована на розумі, а не на відчутті. Люди повинні оцінювати задоволення не тільки за їхньою кількістю (інтенсивністю і тривалістю), а й за їхньою якістю. Рецепт визначення якості наступний: якщо людина, що обізнана у двох видах задоволення, цінує одне з них настільки високо, що не проміняє його на будь-яку кількість іншого, значить, якість першого вища.

І ось тут для мене взагалі нічого не зрозуміло. По-перше, наявна логічна помилка. Як людина, готова віддати за одне задоволення будь-яку кількість іншого, стала експертом у тому іншому задоволенні. Думаю, в його експертизі легко засумніватися. І друге, без окулярів видно, що тут усе настільки індивідуально, що як критерій прийняти важко. Очевидно, Мілль це й сам розуміє, тому що вводить поняття компетентного судді.

Хто це? Люди з більш розвиненими здібностями, які рідко погоджуються опуститися на нижчий рівень існування. Це ті, хто згоден з тим, що «краще бути незадоволеною людиною, ніж задоволеною свинею; краще бути незадоволеним Сократом, ніж задоволеним дурнем». Компетентний суддя — це людина, яка випробувала обидва види задоволення і віддає перевагу вищим здібностям. Згодом компетентний суддя трансформується в доброзичливого неупередженого спостерігача. Але про це поговоримо згодом.

На підставі своїх міркувань Мілль виводить свій знаменитий принцип корисності, або Принцип Найбільшого Щастя. Цей принцип і є основою моралі. Він стверджує, що дії правильні пропорційно тому, наскільки вони прагнуть сприяти щастю, і неправильні пропорційно тому, наскільки вони прагнуть спричинити нещастя. При цьому кінцевою метою є максимально можливий обсяг щастя не тільки для самої дійової особи, а й для всіх людей.

Іншими словами, суспільство справедливо влаштоване, коли його основні інститути побудовані так, щоб досягти найбільшого балансу задоволення для всіх індивідів цього суспільства. Ті інститути та дії є правильними, які з усіх доступних альтернатив дають найбільше благо. А ті бажання і схильності, які навіть дозволені, але з урахуванням ситуації можуть призвести до меншого чистого балансу задоволення, мають бути виключені. В результаті основним проголошується принцип «максимального благополуччя для максимальної більшості». На перший погляд, неможливо заперечувати правдоподібність і привабливість цієї концепції.

Але це тільки на перший. Утилітарний підхід багаторазово піддавався критиці. Тим не менш, вважаю важливим сказати кілька слів про те, як у рамках цієї теорії вирішуються основні питання і протиріччя, закладені в будь-якій етичній системі. Так ось, як і каже Мілль, наявність мети допомагає приймати рішення.

Що це за протиріччя? Перше, це проблема градації цінностей і відсутності критерію для їхнього порівняння. Тепер критерій є: Користь. Більше немає питання, що важливіше — завжди говорити правду чи завжди виявляти повагу до чужої гідності? Якщо знання правди принесе користь великій кількості людей, то гідність одного можна проігнорувати. Якщо ж правда не має характеру суспільно значущої інформації, то є сенс утриматися і не піддавати чужу гідність випробуванням. На цьому, до речі, побудований один з основних стандартів журналістики, що визначає межі публічності та недоторканності приватного життя.

Друге протиріччя — що робити, коли різні ближні вимагають від нас дій, які взаємно суперечливі та не можуть бути виконані одночасно. Наприклад, виробнича необхідність вимагає від тебе бути на роботі, друзі чекають у лазні, а дружина просить допомогти з прибиранням. Начебто теж усе зрозуміло — йди на роботу, а на зароблені гроші збільш кількість задоволення — почастуй друзів пивом, а дружині купи новий телефон. Залишається тільки сподіватися на те, що і твоя дружина, і твої друзі, і той, кого принизила розкрита тобою правда, такі ж прихильники утилітаризму, як і ти. А ще на те, що ти правильно зважив кількість майбутніх задоволень і вони дійсно переважать розчарування від нездійснених очікувань.

В рамках доктрини сам собою вирішується конфлікт між бажанням «чинити правильно» і прагненням приймати «раціональні», тобто корисні, рішення. Відповідає вона і на основне питання будь-якої етичної системи, а саме, що визначає моральність вчинку — моральний мотив людини чи наслідки її вчинку. Вчинок моральний, якщо він приносить користь, тому «хотіти якнайкраще» недостатньо.

Наступного разу ми більш детально торкнемося нюансів утилітарного вчення про справедливість.

Лайки, підписки, коменти категорично вітаються!