Соратник Симона Петлюри, діяч УНР, театральний оглядач, дослідник авангардного мистецтва: 130 років Василю Бутенку (Хмурому)

Мистецька аура з дитинства: театр, пісня, квіти, знання

У родині селян Онисія Івановича і Єфросинії Митрофанівни Бутенків було 12 дітей, до дорослого віку дожили шість сестер та їхній брат Василь. У Рашівці дотепер збереглася хата, в якій мешкали Бутенки. Полтавській журналістці Тетяні Дениско вдалося відшукати людей, які повідали про атмосферу, що панувала у цьому родинному гнізді, коло спілкування, дитячі та юнацькі вподобання й пріоритети: театр, пісня, квіти, вишивка, знання. Вчителька-пенсіонерка Раїса Кондратюк згадувала, що старша Василева сестра Ольга брала активну участь у виставах самодіяльного театру. Серед приятелів-інтелектуалів юного Бутенка були місцеві вчителі, діячі сільської та гадяцької «Просвіти», очолюваної Оленою Пчілкою, зокрема й мовознавець, теж уродженець Рашівки Петро Залозний. Зі спогадів старожилів: «У дитинстві не раз доводилося бувати в тому дворі. Влітку до них стільки народу з’їжджалося! Мене вражали квіти — тюльпани, півонії, гладіолуси, жоржини… Всю весну й літо квітники буяли. Ольга Онисимівна за ними доглядала. Квітів було так багато, і жодної бур’янинки, жодної грудочки між ними не побачиш…».

1910 року юнак закінчив Рашівське міністерське училище (з п’ятирічним навчанням), потому навчався у Великосорочинській учительській семінарії Миргородського повіту, де заприязнився із відомим кобзарем Кравченком. Бутенків небіж Сергій Кушніренко зберіг публікацію в журналі «Народна творчість та етнографія» за 1970 рік «Кобзар Михайло Кравченко в Рашівці». Її проілюстровано фотографією, на якій бачимо кобзаря, а поруч сидить випускник учительської семінарії Василь Бутенко. У серпні 2018 року цю рідкісну світлину вперше оприлюднила в газеті «Зоря Полтавщини» Тетяна Дениско.

Про ранню зацікавленість хлопця не тільки мистецтвом, а й політикою свідчать також ці рядки з наукових розвідок кандидата історичних наук, патріарха краєзнавства Полтавщини Віктора Ревегука, який наприкінці 90-х років минулого століття, наполегливо працюючи в архівах, встановив відомості про українських діячів Миргородського повіту. У монографіях «Полтавщина в перший рік Української революції. Доба Центральної Ради (березень 1917 — квітень 1918 рр.» та «Полтавщина в огні Української революції (1917 –21 рр.)»Віктор Якович серед активістів «Юнацької спілки» і «Просвіти» у селищі Великі Сорочинці згадує й Василя Бутенка, майбутнього петлюрівця: «На Миргородщині існувало 17 волосних товариств „Просвіта“, серед них одне із найпотужніших діяло у Великих Сорочинцях. Тут фундаторами стали учні місцевої Учительської семінарії — члени „Юнацької спілки“. Фундатори „Просвіти“ Великих Сорочинець згодом стали активними борцями за незалежність: Олександр Доценко після закінчення Віленського військового училища у Полтаві став ад’ютантом головного отамана Симона Петлюри, а Василь Бутенко — начальником його канцелярії».

1915 року, після завершення навчання, молодого вчителя призвали до армії Російської імперії й після кількох тижнів служби відрядили на навчання до Чугуївського військового училища. Наступного року, саме в розпал Першої світової війни, Василь опинився на австрійському фронті.

У штабі Симона Петлюри

Навесні 1917 року постала Українська Центральна Рада, яка проголосила УНР. Стартувала масштабна військова українізація, з’являлися наші національні військові формування у складі армії колишньої Російської імперії, що незабаром стали фундаментом для створення Армії УНР. У вир революційних подій пірнув і Василь Бутенко, наполігши на відрядженні до українізованого 34-го корпусу 2-го українського полку, який спершу дислокувався у селі Меджибожі на Вінниччині, а згодом на станції Бобринська (Дарниця).

У лютому 1918-го в Києві тривали бої між військами Центральної Ради і більшовиками. Бутенко з’явився у штабі Симона Петлюри, який тоді командував Гайдамацьким кошем Слобідської України. Під час Гетьманату, після арешту й звільнення Петлюри, разом із ним відбув до Білої Церкви. Там у таборі січових стрільців познайомився із Євгеном Коновальцем. Обіймав посади коменданта ставки, командира куреня, начальника канцелярії Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри, брав участь у повстанні проти гетьмана Скоропадського. З протоколів допитів у НКВС, частково оприлюднених в газеті «Зоря Полтавщини»: «Коли РСФРР почала війну проти Центральної Ради, я, будучи за своїми переконаннями українським націоналістом, розглядав таку як імперіалістичний акт і в силу цього до радвлади ставився вороже <…> мені показали двері, в які ввійшов і побачив трьох військових, виявилося, що це Петлюра і два брати Вдовиченки. Я заговорив із Петлюрою українською мовою, і він мене запитав, де хочу служити, в штабі чи в строю. Будучи дисциплінованим, відповів Петлюрі, що піду туди, куди мене призначать».

У складі Армії УНР під натиском червоних відступав у Вінницю й Кам’янець-на-Поділлі. Після окупації УНР ленінською Росією петлюрівець Бутенко опинився у таборі для інтернованих вояків Армії УНР у місті Каліш (Польща), читав там лекції з історії української літератури і долучився до видання таборового журналу. «Восени 1921 року Бутенко вступає до Варшавського університету. В цей час, перебуваючи в Каліші, він дізнається, що до Варшави прибула радянсько-польська репатріаційна комісія, в складі якої перебуває друг його юнацьких літ Микола Федорович Христовий (боротьбист, двоюрідний брат Леонтія Христового, отамана повстанського загону на Полтавщині; у 1924–1929 рр. очолював відділ мистецтв при Наркомосі; репресований). До нього і звертається за підтримкою щодо повернення в Україну Василь Онисимович», — розповіла журналістка-краєзнавиця Тетяна Дениско у статті «Василь Хмурий (Бутенко) з Рашівки — „ентузіаст національного руху“». У квітні 1922-го Бутенко повернувся до рідної Рашівки. Працював страховим агентом в сусідніх селах та у місті Ромни.

Харківська, мистецька сторінка життєпису

починається у лютому 1925 року. Друкувався у журналах «Культура і побут», «Сільський театр». А перша сходинка творчої кар’єри — секретар журналу «Нове мистецтво», формальним редактором якого був двоюрідний брат отамана Микола Христовий. Утім, як згадували сучасники, журнал творив Василь Бутенко: писав, редагував, верстав, правив коректуру тощо. Видання висвітлювало театральне, музичне, образотворче й кіномистецтво.

Творчий псевдонім Хмурий з’явився невипадково, оскільки, як припускає Тетяна Дениско, у нього «в роду справді було чимало неусміхнених людей». Актор театру «Березіль» Мар’ян Крушельницький зауважував, що «березільці» поважали творця журналу «Нове мистецтво» за короткий і влучний відгук на їхню виставу «Шпана»: «Прийшов Хмурий. Веселий вийшов». Мистецтвознавиця Ярина Цимбал називає цей друкований засіб масової інформації у своєму огляді на сайті «Читомо» журналом мистецької критики: «„Нове мистецтво“ писало про малярство, крім оглядів знакових виставок, журнал містив критичні портрети художників, статті про скульптуру, кераміку, порцеляну, декоративно-прикладне мистецтво. Також відгуки на поточні події, театральні, музичні й кінорецензії, оглядові статті, інтерв’ю з митцями, програми харківських театрів і кінотеатрів на найближчий тиждень, хроніку мистецьких подій, афіші, списки п’єс. Чого не бувало в журналі, так це статей з історії мистецтва — для цього існували літературно-мистецькі щомісячники». До «Нового мистецтва» з першого числа дописували Остап Вишня (більшість цих текстів склали збірку «Вишневі усмішки театральні») та Микола Хвильовий, який у 1926 році опублікував відому серед театралів статтю «Золоте черево як вихід із репертуарного тупика».

З протоколу допиту у НКВС: «Часто ми з Христовим обговорювали питання про те, як створити кадри критики мистецтва. Христовий висував думку, що необхідно для цієї справи залучати літераторів, сам він був пов’язаний з літературною групою, яка пізніше створила ВАПЛІТЕ. З цієї групи до роботи в журналі було залучено: Хвильового, Копиленка, Аркадія Любченка. У театрі Франка я мав зв’язки з питань журналу з Юрою Гнатом. Зустрічався я в Харкові з Анатолем Петрицьким, який жив у Кам’янці в 1920 році, де я з ним і познайомився. Я дотримувався тієї лінії, яка в той час була в літературі. У 1929 році я дотримувався лінії ВАПЛІТЕ, основна група якої на чолі з Хвильовим намагалася зберегти в напрямку літератури й театру чисто національну українську лінію. В тому ж 1929 р. я написав з націоналістичних позицій дві брошурки про Гірняка і Крушельницького, які в 1931 р. вийшли з друку, а в 1933 р. були розкритиковані».

Не надто тривалим видався цей період напруженої творчої праці, зате яким плідним. Перекладав технічну літературу, з літа 1932 року трудився у харківському видавництві «Рух». Серед праць Хмурого про театр, кіно й малярство мистецтвознавиця Лариса Брюховецька вирізняє книгу «Нотатки про театр, кіно та просторове мистецтво» й дослідження «Мар’ян Крушельницький», «Театральні строї Анатоля Петрицького», «Олекса Новаківський», «Театральні строї», «Йосип Гірняк», «Іван Труш».

На зйомках фільму Олександра Довженка «Земля»

У 1929 році працював в «Українафільмі» як асистент режисера знімальної групи фільму Олександра Довженка «Земля». Із титрів стрічки прізвище Бутенка вилучено через те, що був репресований. Цей витяг із протоколу енкаведистського допиту дає змогу простежити, як ув’язнений благородно вигороджує Довженка, оберігаючи його від загрози звинувачень з боку совєтської влади: «1929 року я поступив на службу в Українафільм за рекомендацією Іванова Павла, письменника, також „ваплітянина“. Я уклав договір з Київською кінофабрикою і був призначений асистентом режисера, Довженка Олександра, який у той час знімав картину „Земля“. Коли постало питання про моє призначення до нього, Довженко заявив про свою незгоду. На моє запитання про мотиви Довженко сказав, що вважає мене в опозиції до його фільму „Арсенал“. Про цю опозицію і його політичну підкладку мені відомо таке: Після перегляду, розмовляючи з різними особами, я дізнався, що все крило української літератури національного толку обурене сатирою Довженка на націоналістичний рух».

Останні роки життя: переслідування, арешт, ув’язнення, загибель у комуністичному концтаборі

Кінець 20-х рр. минулого століття ознаменувався згортанням українізації, справою СВУ, арештами і розстрілами українських інтелектуалів. В Україні надовго запанував російський більшовизм. Тож Хмурий виїздив до Румунії, прагнучи уникнути переслідувань. Втім, знову повернувся до України.

Наприкінці серпня 1937 року сталінські опричники з НКВС заарештували Василя Бутенка (Хмурого). Окупаційна влада совєтської Росії (СРСР) звинуватила його за статтями 54-10, ч.1, 54-6, 54-11 КК УРСР (антирадянська пропаганда і агітація, шпигунство, участь у контрреволюційній організації). У вироку йдеться, що, повернувшись із Румунії, Бутенко «в 1936 р. зв’язався з українськими націоналістами і бойчукістами Падалкою, Седляром та ін. (засуджені), при зустрічі з якими вів антирадянські бесіди»; також сказано, що «Бутенко зізнався в націоналістичних переконаннях, крім того, його викрито як контрреволюціонера-націоналіста показаннями свідків Карбача, Чорнушенка і заявою Дорошенка». Судова трійка сталінського Управління НКВС по Харківській області 8 грудня 1937 р. засудила Хмурого до 10 років ув’язнення. Мучився-карався у комуністичному таборі чотири роки… Ці поневіряння, ймовірно катування, далися взнаки: помер в ув’язненні. Герой нашої оповіді загинув 27 січня 1940 року в Самартаборі у віці 44 років. Реабілітований висновком Військової прокуратури Київського військового округу 25 грудня 1989 року.

За даними старожилів села Рашівка, краєзнавчої розвідки Тетяни Дениско й згідно із сімейними переказами: «на день арешту Бутенко мав двох синів (Ігорю було 11 років, Олегові — 7) і дружину Анастасію, яка була вчителькою. Після чоловікового арешту її звільнили з харківської школи № 105, і вона змушена була працювати кондуктором. Сина Ігора застрелив нацистський снайпер у час Другої світової війни, коли той вийшов на балкон із біноклем. Син Олег після школи вступив до політехнічного інституту, але невдовзі був відрахований звідти як син „ворога народу“. Згодом закінчив медичний інститут, у Харкові знали його як обдарованого дитячого кардіохірурга, лікаря-безсрібника».

Пам’ять

Ім’я Хмурого (Бутенка) викарбувано на столичному Меморіалі пам’яті художників-жертв сталінських репресій біля Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури поряд з іменами таких митців, як Михайло Бойчук та Олександр Мурашко. Але у рідній Рашівці ніяк наразі не вшанований: ні пам’ятним знаком, ні у назві вулиці, немає й музейного куточка. Можливо, пам’ятна дата, 130-річчя від дня народження стане поштовхом до заходів з увічнення пам’яті видатного земляка?

Упорядкував Олег ПУСТОВГАР, представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області

Джерела:

1. Дениско Т. Василь Хмурий (Бутенко) з Рашівки — «ентузіаст національного руху» // Зоря Полтавщини. — 2018.
2. Дениско Т. Трагічна доля Василя Хмурого (Бутенка) // Кіно-Театр. — 2018. — № 4. — С. 35–38.
3. Лабінський М. Хмурий Василь Онисимович // Мистецтво України. Біографічний довідник / за ред. А.В. Кудрицького.
4. Василь Хмурий / Вікіпедія
5. Монографії авторства к.і.н. Віктора Ревегука «Полтавщина в перший рік Української революції. Доба Центральної Ради» (березень 1917 — квітень 1918 рр.») / Полтава: АСМІ, 2007. та «Полтавщина в огні Української революції (1917–21 рр.)» / Полтава, видавець Шевченко Р.В., 2014.