Індія. Бунт білих

Хочу розповісти про інше повстання, або краще бунт. Бунт білих. Звичайно, і за кількістю жертв, і за рівнем загального озвіріння воно незрівнянне з сипайським, але за наслідками не менш, а може й більш значуще.

Пам’ятаєте, чим закінчилося повстання сипаїв? Першого листопада 1858 року королева Вікторія оголосила амністію. Одним із її пунктів був «принцип, згідно з яким має існувати повна рівність між європейцями та індусами щодо всіх посад».

Ви будете сміятися, але в деяких країнах політики мають мало зрозумілу для нас звичку виконувати свої обіцянки. Британія — одна з них. Так ось, британці не лише дали право індійцям брати участь в управлінні країною, а й провели низку заходів, спрямованих на підготовку їх до відповідної діяльності. Йдеться насамперед про освіту. Почали ще до сипайського повстання. Вже в 1817 році для заможних бенгальців, які прагнули західної освіти, у Калькутті був заснований Індійський коледж. Він став першим із багатьох закладів, у яких вивчали європейську історію, літературу та науки. До 1838 року діяли вже сорок шкіл з англійською програмою. До 70-х років шість тисяч індійців здобували вищу освіту, не менше двохсот тисяч навчалися в англомовних школах «вищого рівня». Багато індусів отримали можливість здобувати вищу освіту в метрополії.

Індійська Громадянська Служба — найвища адміністративна інстанція, яка управляла Британською Індією, вважалася навіть у Британії престижним місцем роботи. Щоб потрапити туди, необхідно було скласти складний іспит. У 1863 році Сатьєндранат Тагор став першим індійцем, який склав іспит, а до 1871 року ще трьох індусів допустили до лав ІГС. До слова, він був старшим братом Рабіндраната Тагора. Того, що став першим неєвропейцем-лауреатом Нобелівської премії. Крім цього, величезна кількість освічених індійців були технічними службовцями в системі управління колонією — секретарі, телеграфісти і так далі.

Але. Не всім європейцям такий стан справ був до душі. Говорячи про Британську Індію, ми переважно звертаємо увагу на чиновників і військових. При цьому забуваємо, що вони становили лише малу частину британців, які жили в колонії. Бізнесменів, інженерів та інших фахівців було набагато більше. Погляди ділової спільноти сильно відрізнялися від поглядів адміністраторів. Багато хто з них бачив у зростанні освіченої індійської еліти, яку вони називали бенгальськими бабу (тобто панами), загрозу. Вони сподівалися, що закон закріпить їхню перевагу. І до пори до часу мирилися з нововведеннями.

А далі сталося те, що вкотре підтверджує відому максиму: «не варто намагатися бути кращим, ніж ти можеш собі це дозволити». У 1880 році новий уряд Гладстона призначив віцекоролем Індії графа Ріпона. Навіть королева Вікторія була «здивована», почувши про призначення цього суперліберала на посаду.

У цей час в Індії існувала принципова відмінність між повноваженнями суддів-англійців та їхніх індійських колег. Хоча і ті, й інші перебували на громадській службі, індійці не мали права вести кримінальні процеси у справах білих обвинувачених. В очах нового віцекороля це було неприпустимою аномалією, тому він зажадав ухвалити закон, який забезпечив би справедливість. Закон був підготовлений, і згідно з проєктом індієць, який мав необхідну кваліфікацію, міг судити людей незалежно від кольору їхньої шкіри.

Реакція виявилася настільки різкою, що дехто назвав її «повстанням білих». Після попереднього «бомбардування» газет сердитими листами, у Калькутті зібралося кілька тисяч людей, щоб висловити своє «фе» і ініціаторам закону, і бенгальським бабу. Основний меседж звучав так: «Чи вважаєте ви, що тубільні судді, які прожили три чи чотири роки в Англії, повернуться настільки європеїзованими за вдачею та характером, що зможуть спростовувати неправдиві звинувачення, висунуті проти європейців, якби вони самі були цього роду-племені?»

А тепер скажіть, чи був у білих бунтівників привід побоюватися несправедливого судочинства, чи ними рухало виключно почуття власної переваги та зневажливе ставлення до індусів. Звичайно, пихатість мала місце. При цьому я вважаю, що й приводи для побоювання були. Спробую пояснити. Дивіться, англійський суд завжди мав репутацію найчеснішого, неупередженого, незаангажованого і непідкупного суду у світі. І справа не в законах. Справа в суддях. У їхній підготовці, відборі та корпоративній етиці. Навіть через 150 років після тих подій зрівнятися з репутацією англійського суду можуть лише суди країн — колишніх білих британських колоній. Дещо наблизилися до них і суди західноєвропейських країн, хоча в їхній діяльності бували різні періоди. Згадайте суди Третього рейху, Іспанії часів Франко чи Франції при Робесп’єрі. Що ж відбувається із судочинством в інших частинах світу, думаю, ви й самі знаєте. А якщо доводилося стикатися із судочинством у наших широтах, то й зможете іншим розповісти. А якщо так, то з чого б британцям довіряти судді-індусу?

У результаті англо-індійці сформували комітети та зібрали гроші. Кіплінг, використовуючи свій авторитет, звинуватив Ріпона в «проєктуванні темної утопії, що живить гордість бабу». Син королеви Вікторії назвав його «найбільшим дурнем в Азії». А британці Калькутти не соромилися публічно називати його «чортів старий — вибачте — гондурас». У власній Резиденції Ріпон був неодноразово освистаний, обсміяний і висміяний співвітчизниками. На банкетах пити за здоров’я віцекороля вважалося моветоном.

І він здався. Був знайдений дивний компроміс. Білі підсудні у будь-якій кримінальній справі, яку міг слухати індійський суддя, отримали право вимагати, щоб журі присяжних не менше ніж наполовину складалося з англійців. Зневага, яку відчувала більшість англо-індійців до освічених індійських суддів, таким чином, виказувалася відкрито.

А потім змінився уряд, і віцекоролем Індії був призначений лорд Керзон. Той самий, який згодом провів свою знамениту лінію, і якому призначалася знаменита «наша відповідь Керзону». Кажуть, що для багатьох сучасників він був абсолютно нестерпною людиною. Представник вищої англійської аристократії, який прагнув у всьому бути першим, він не вважав за потрібне приховувати свою перевагу перед оточенням, яка, як тоді казали, давалася йому без зусиль. Карикатура, що зображує його виступ у парламенті, називалася так: «Божество, що промовляє до тарганів».

Керзон відчував себе покликаним зміцнити британське правління в Індії, яке підривали ліберали на кшталт Ріпона. Він і йому подібні прагнули копіювати в імперії те, чим вони захоплювалися в британському феодальному минулому. «Індійські князівства» становили приблизно третину території Індії. Номінальними їх господарями залишалися махараджі, які перебували під наглядом британського «особистого секретаря». Навіть в областях, якими керували самі британці, більшість сільських районів була під владою індійських аристократів-землевласників. В очах Керзона саме ці люди були лідерами Індії. В обмін на невтручання у справи управління та щедре утримання британці вимагали лише одного: лояльності. І вони її отримували.

Згідно з новою доктриною, британська присутність могла бути мінімальною, вся місцева влада належала елітам, а інститути центральної влади залишалися в руках британців. Керзон принципово уникав «бенгальських бабу». Коли у нього запитали, чому за нього так мало індусів досягає успіху на службі, він відповів, що «тубілець зазвичай не відповідає завданням, не викликає поваги у підлеглих, європейських або навіть тубільних, і схильний ухилятися від труднощів або уникати їх». І в цих людях Керзон бачив загрозу. Чи була вона вигаданою? Зараз скажемо і про це.

Звичайно, найважливішим наслідком провалу судового закону був не «бунт білих», а реакція індійців. Лорд Ріпон абсолютно ненавмисно пробудив індійську національну самосвідомість. Якщо раніше навіть освічені індуси могли навіть погоджуватися з тим, що їхній рівень підготовки та освіти був недостатнім для управління країною, то зараз вони були впевнені у протилежному. Справа не в освіті. Справа у кольорі шкіри. Цілі раси і класи, які ніколи раніше не цікавилися справами країни, тепер взялися за них із небаченим завзяттям і серйозністю.

Всього через два роки після «повстання білих» відбувся перший з’їзд Індійського національного конгресу (ІНК). Не думаю, що ви здивуєтеся, коли дізнаєтеся, що ініціатором та організатором створення ІНК був британець. Конгрес був заснований Алленом Октавіаном Юмом, лібералом, у якого викликала огиду антисудова кампанія. Він був не лише засновником, а ще й пропрацював на посаді генерального секретаря конгресу 22 роки. Лідерами конгресу стали стійкі люди з освіченого класу, які служили британській владі, на кшталт Субгас Чандра Боса та Мотілала Неру. Син останнього, Джавахарлал, став першим прем’єр-міністром незалежної Індії. Син Боса організував прояпонську індійську армію, яка воювала з англійцями під час Другої світової.

Як і в будь-якій організації, серед індійських націоналістів були як помірковані, так і радикали. Помірковані організовували бойкот англійських товарів, пропагували ідею економічної самодостатності Індії, проводили страйки та демонстрації. Радикали перейшли до терору. Спочатку влада вважала насильство справою рук бідних, неосвічених індусів. Але незабаром з’ясувалося, що це була зовсім інша загроза, ніж та, яку представляли повсталі сипаї. Прості солдати, які захищали традиції та релігію, дуже відрізнялися від радикальних націоналістів, озброєних бомбами. Відвернувшись від європеїзованої еліти, британці створили монстра.

Вони пережили шок, коли стало відомо, що одним із терористів був найкращий учень лондонської школи Святого Павла та студент Кембриджу. Британці бажали створити індійців за своїм образом. Тепер вони отримали націоналізм, який незабаром проявився по всій імперії саме тому, що був продуктом вищої англійської освіти. Ну, і щоб хтось не казав, всього через 67 років після спроби лорда Ріпона встановити справедливість, британці пішли з Індії назавжди.

Завершу банальністю — «не варто намагатися бути кращим, ніж ти можеш собі це дозволити»

Лайки, підписки, коментарі щиро вітаються!