180-річчя Василя Милорадовича: у Лубенській громаді вшанували видатного етнографа

У Лубенському краєзнавчому музеї ім Г.Я. Стеллецького відбулося просвітницьке зібрання, спікером якого стала директорка цього закладу Тетяна Сафронова.

Бібліотекарі Сніжана Кириченко та Марина Кононенко у публічній бібліотеці імені Володимира Малика на засіданні клубу «У дружньому колі» для небайдужих читачів розповіли цікаві факти з життя Милорадовича на Лубенщині, про його твори і їх цінність для нащадків. А виставку-портрет «Володар духовних скарбів» влаштувала філія № 1 міської бібліотеки для дорослих ім. В. Леонтовича.

Довідково, за матеріалом із рубрики «Історичний календар» УІНП:

180 років тому, 13 січня 1846 року у селі Токарі на Полтавщині народився Василь Милорадович — історик, фольклорист, етнограф, поет, перекладач, почесний член Полтавської вченої археографічної комісії. Походив із козацького старшинсько-шляхетського роду. Дитинство минуло на хуторі Пручаї поблизу села Сокиринці Прилуцького повіту (на той час Полтавської губернії, нині Чернігівська область). Вже тоді захопився думами Остапа Вересая й працями Пантелеймона Куліша. У 1869 році закінчив юридичний факультет Харківського університету зі званням кандидата юридичних наук. Працював помічником присяжного повіреного у Полтавському окружному суді, а з 1875 до 1890 — мировим суддею в Лубенському повіті. Згідно посадових обов’язків опрацьовував судові рішення цивільні справи та дрібні злочини у судах першої інстанції за спрощеною процедурою, відтак і проведення «казенних» зустрічей із земляками. Під час таких зустрічей знайомився із селянами, занурювався в українські звичаї і традиції. А коли вже з’явилося більше часу для ґрунтовнішого дослідження минувшини: вірувань, звичаїв, фольклорної спадщини українців захопився цією справою. Недарма ж літературознавець Микола Сумцов відзначав у працях Милорадовича «величезний освітній ценз» та «добре особисте знайомство з народом». український етнограф Василь Горленко доповнив цю характеристику: «Його фольклорні публікації зберегли чимало оригінальних записів пісень або їх варіантів, а опис матеріальної культури українців Полтавщини і до цього часу є найповнішим».

Василь Милорадович написав понад двадцять досліджень з історії, етнографії, фольклористики України й Полтавщини зокрема. «У 1890 р. лубенський мировий суддя вийшов у відставку і відтоді цілком присвятив себе улюбленій справі — збиранню, вивченню й популяризації культури рідної землі. Давні козацькі Литвяки стали й місцем його проживання, і батьківщиною душі, й об’єктом ретельних досліджень. Лубенський повіт видавався йому найбільш репрезентативним, бо тут на кінець ХІХ ст. ще збереглися питомі риси традиційного селянського життя, звучало українське слово», — зазначає дослідниця Віта Сарапин.

Перше своє дослідження «Весільні пісні в Лубенському повіті Полтавської губернії» опублікував у 1890 році в журналі «Київська старовина». У ньому 269 весільних пісень. У праці зафіксував мовні особливості говірок, паспортизував та описав обряд традиційного українського весілля. Невдовзі став постійним автором не лише «Київської старовини», але й «Збірника Харківського історико-філологічного товариства», «Літературно-наукового вісника», газет «Полтавські губернські відомості», «Одеські новини», «Дніпровський поговір» та інших. У 1898 році уклав для друку у Полтавській архівній комісії збірник народних казок Полтавської губернії. Створив праці «Замітки про малоросійську демонологію» (1899), «Малоросійські народні повір’я та розповіді про п’ятницю» (1902), «Українські таємні знання та чари» (1913). У 1901 році у праці «Українська відьма. Нариси з української демонології» зібрав унікальні народні оповідання, легенди та перекази, пов’язані з різноманітними демонологічними образами, що витримали випробування часом та збереглись у колективній свідомості українського народу.

Низку досліджень Милорадович присвятив звичаям, обрядам, історії церков та парафій, християнських та язичницьких вірувань, особливостям святкування релігійних свят, народній медицині й мікротопонімам у Лубенському повіті. У дослідженні «Народні обряди й пісні Лубенського повіту» розповів про найвідомішу українську народну жартівливу пісню «Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела» та, як стверджує Віта Сарапин, першим у слов’янській фольклористиці вжив назву «народна онейромантика», що означає сферу етнографії щодо тлумачення снів. Збірки «Веснянки и петрівки Лубенського повіту Полтавської губернії» та «Вечерничны и любовные песни Лубенского уезда Полтавской губернии» російська імперська цензура заборонила як такі, що популяризують українську культуру. Яскраво змалював щедрування у другій половині XIX століття. Центральна фігура — Маланка — переодягнений в костюм дівчини чи жінки парубок. «Маланку» супроводжували інші персонажі новорічних ряжень. Щедрування відбувалися із музичним супроводом. Милорадович описує дійство так: «Зайшовши в хату, хлопці спочатку щедрують, потім танцюють дуже запопадливо з Меланкою. Раптом у танець втручається дід, розганяє їх палицею, б’є також і Меланку і наказує музикам: грайте моїй Меланці! Сам танцює з нею. Угамувавшись, виймає калиту і просить „Пане-господарю, дайте копієчку Меланці на сережки!“. Діду дають від 5 до 50 коп».

У 1903 році Василя Милорадовича обрали почесним членом Полтавської ученої Архівної комісії. Як поет і перекладач він продовжував публікувати свої твори. У антології «Українська муза» (1908) оприлюднена його поезія «Душа рветься, зрина» й переклади творів класиків зарубіжної літератури. Досліджував фольклорний процес у європейських країнах, готуючи рецензiї на тамтешні збiрки. Аналізував праці Герберта Спенсера, Едварда Тайлора, Бориса Грінченка, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Павла Чубинського. Також Миколи Гоголя, зокрема його твори «Зачароване місце» та «Вій», приміром полемізував із академіком Миколою Сумцовим, який оцінював «Вій» як суто переробку «народної казки про смерть відьми».

У селі Литвяки, на вигоні біля Сули Василь Милорадович збудував два великих будинки, конюшні та інші господарські споруди, які пізніше були продані з торгів сільським жителям. Один будинок видатного українця зберігся дотепер, у ньому тривалий час мешкало подружжя Мельникових. Помер навесні 1911 року і був похований у селі Литвяках.

Представництво УІНП в Полтаві (за матеріалами із офіційного сайту УІНП та офіційних ФБ-сторінок закладів культури Лубенської громади)