Хто і як винайшов єврейський народ

Розважаюся сам і намагаюся розважити вас. Нещодавно говорив про один із найефективніших наративів — наратив про Війну за незалежність США. А сьогодні хочу розповісти про один із найдавніших. А може, і найдавніший, оскільки він веде свій початок із дня створення світу. Куди ще давніше? Йтиметься про історію єврейського народу.

Тема слизька і для багатьох болюча. Тому одразу обмовлюсь. Все, що ви почуєте, вигадав не я. Потрапила якось до рук книга Шломо Занда «Хто і як винайшов єврейський народ». Шломо Занд — професор загальної історії Тель-Авівського університету. Також викладає у паризькій Вищій школі соціальних наук. З усіх боків — людина авторитетна. Книга теж досить відома в певних широтах. Не в наших, звісно. В Ізраїлі вона протягом 19 тижнів входила до списку національних бестселерів. А у Франції стала найбільш популярною у категорії «Історія» за 2009 рік. 

Звичайно, переказувати всю книгу я не буду. Є бажання — почитайте. Розповім лише про деякі висновки Занда. І навіть не висновки — сумніви. І, звичайно, потрібне застереження. Пан, чи, швидше, товариш Шломо все життя дотримується вкрай лівих переконань. Колись був комуністом, а зараз прихильник напрямку, що називається постсіонізм. Можливо, звідси такий інтерес до спростування наративів.

А почнемо з того, що відповімо на питання, поставлене в заголовку. Це просто. Єврейський народ, як і більшість інших народів, вигадали у другій половині 19-го століття. Хто вигадав? Як і всіх, вигадали націоналісти. У єврейських реаліях вони називалися сіоністами. І, як у всіх, головними атрибутами нації вважали «кров і ґрунт». Тобто етнічну близькість і наявність території, на якій народ компактно проживає. У сіоністів і з тим, і з іншим виникли проблеми. Насамперед, із територією. Єврейські громади були розкидані, чи не по всьому світу. Та й із «кров'ю» було не все зрозуміло. Відповідь на питання, чи є ці громади етнічно близькими, була не очевидною.

Що робити в цьому випадку? Те саме, що роблять усі. Вигадувати наратив. Який би все пояснював і який би знав напам'ять кожен член нації, що формується, починаючи з десятирічного віку. Тому що історичний наратив поряд із «кров'ю» та «ґрунтом» є третім головним атрибутом самоідентифікації.

Єврейський наратив загальновідомий і звучить приблизно так: колись Бог із тільки йому відомої причини виділив з усіх народів один. З ним він уклав договір, або Обітницю. Суть його в наступному: євреї поводяться пристойно, тобто живуть відповідно до даних їм Божих заповідей, а за це Бог дарує їм землю. Тому вона й обітована, що дана за обітницею. Зрештою, землю євреї отримали, але поводитися пристойно виходило не завжди. За це Бог піддавав їх випробуванням: єгипетський полон, ассірійський, вавилонський. Зрештою, злі римляни зруйнували храм і вигнали євреїв із землі, яка належить їм по праву. Результатом вигнання стало «розсіювання», тобто розселення єврейського народу по всьому світу. Протягом багатьох століть єдиний народ жив окремо, і ось настав час відновити справедливість. Повернути «народу без землі» «землю без народу». За що і належало боротися.

Професор Занд піддає наратив критиці. Наприклад, він запитує, як так сталося, що єдиний народ, який Мойсей вивів із Єгипту, оселившись на землі обітованій, розділився на 12 колін. Адже зазвичай буває навпаки — споріднені племена, що живуть поруч, об'єднуються в одну державу. Є у нього питання і до царя Соломона. Але ми це все опустимо. Справа давня, подробиць ніхто не пам'ятає і на сьогоднішній день все це мало впливає. Зупинимося на двох пунктах — «вигнання» та «розсіювання».

Почнемо з вигнання. Професор Занд стверджує, що, швидше за все, ніякого вигнання не було. Він ставить питання та наводить факти. Почнемо з питань. Якщо у 70-ті роки нашої ери євреїв було вигнано зі Святої землі, то: 1. Хто повстав у 132 році під керівництвом Бар-Кохби. 2. Хто забезпечив єврейське економічне та культурне процвітання III століття, століття Мішни? 3. Хто зазнавав гонінь з боку християнської Візантії? 4. Хто зустрічав із «квітами» арабських вершників, розцінюючи завоювання як акт допомоги, наданої нащадкми Ісмаїла нащадкам Ісаака у їхній боротьбі з Візантійською імперією? Відповідь на ці питання напрошується сама собою. Очевидно, що в період між 70 роком і мусульманськими завоюваннями відносну більшість населення, що мешкало між Йорданом і Середземним морем, як і раніше, складали корінні юдеї та самаритяни.

Тепер про факти.

1. Масові депортації ніколи не практикувалися Римською імперією. Римляни не виганяли "народи". Зганяти з насиджених місць велике землеробське населення, яке виробляло сільськогосподарську продукцію і платило податки, було нерозумно.
2. У великій римській документації, що дійшла до нас, немає жодної вказівки на будь-яке вигнання жителів з Юдеї.
3. Навіть якщо припустити, що подібні акти були втрачені, немає жодних відомостей про рух в межах імперії величезних мас народу. Такий грандіозний захід не міг не залишити про себе пам'яті у джерелах.

Тоді звідки взявся наратив? Швидше за все, єврейський міф про вигнання був «побічним продуктом» християнського міфу про вигнання євреїв як покарання за розп'яття Ісуса та відмову прийняти його вчення. Міф про вигнання був потрібен для того, щоб сформувати колективну пам'ять, у рамках якої вигнана нація-раса була прямим спадкоємцем «біблійного народу».

І таким чином ми плавно переходимо до «розсіювання». Із самим фактом розселення по всьому світу громад, які проповідували юдаїзм, професор Занд не сперечається. Він висловлює обґрунтовані сумніви у тому, що члени цих громад були етнічними євреями.

Скажу чесно, ще до знайомства з книгою Занда у мене самого були питання. Правда, відповідей не було. І справді — подивіться на карту. Ось Ізраїль. А ось території, на яких єврейські громади були непропорційно численні порівняно з іншими частинами світу. На заході це Іспанія. А євреї, що жили там, та їхні нащадки називаються сефардами, тобто іспанцями. Друга, ще більш численна група євреїв, називаються ашкеназами, тобто німцями. Але жили вони переважно не в Німеччині, а на території сучасних Польщі, Литви, Білорусі та України. Є ще мізрахи, тобто східні євреї. Є ще єменські, бухарські, гірські, ефіопські, індійські та китайські. У даному контексті нас цікавлять дві перші групи, як найчисленніші. Адже наприкінці ХІХ століття, ашкенази, які проживали на території Російської імперії, становили понад 80 % світового єврейства. І чи не складається у вас враження, що, бувши вигнаними з рідних земель, євреї бігли від них якнайдалі і були зупинені лише природними перешкодами. Океаном на Заході та горами і снігами Скандинавії на півночі.

Крім цього, є й інші питання. Чому юдейські громади в місцях своєї еміграції взагалі не говорили своїми мовами, івритом чи арамейською? Мова сефардів — ладіно, ашкеназів — їдиш. При цьому відомо, що їхнім предкам вдалося зберегти іврит протягом чотирьохсот тридцяти років єгипетського вигнання. Чому навіть після зміни політичної кон'юнктури євреї не особливо прагнули повернутися на свою «давню батьківщину»? Яким чином чисто землеробський народ зміг розселитися на такі величезні території? Вони ж не кочівники, для яких це природно. І не морські народи, як греки чи фінікійці. Чому, бувши землеробами, вони не заснували в діаспорі жодного чисто юдейського поселення, навіть тоді, коли це було можливо? На ці питання Занд має однозначну відповідь. Більшість членів юдейських громад не були етнічними євреями, а були представниками інших народів, які прийняли юдаїзм.

І до яких же народів вони належали? До найрізноманітніших. Загальновідомо, що численні єврейські громади існували за межами Юдеї задовго до 70 року. Корінний перелом у становленні єврейських громад у Середземномор'ї настав після того, як Олександр Македонський знищив Перську імперію, і на її місці виник величезний елліністичний простір. Становлення Римської імперії цей процес ще більше прискорило. Від 7 до 8 % усіх жителів імперії, в основному городяни, сповідували «релігію Мойсея». У той же час єврейське населення Юдеї не становило і 1% від загальної чисельності жителів імперії.

Кілька тисяч або навіть десятків тисяч юдейських емігрантів не могли за кілька століть народити мільйони вірнихюдеїв. Стародавні часи не знали таких демографічних сплесків. Єдина відповідь — звернення. Вже у третьому поколінні нащадки навернених ставали стовідсотковими юдеями, і не залишалося жодних вказівок на те, що вони прийшли до єврейства «ззовні». Про те, що їх було дуже багато, можна судити зі слів Тацита, який не так ненавидів юдеїв, як «юдействуючих».

Плюс-мінус зрозуміло з єменськими євреями. У IV-VI столітті на території Ємену існувало Хим'ярське царство з переважно арабським населенням та юдаїзмом як державною релігією. Але найбільше, звичайно, нас цікавлять дві найбільш численні групи. Почнемо із сефардів.

Загалом, не є особливим секретом, що основна частина знаменитого іспанського єврейства походила від берберських племен Північної Африки, що перейшли в юдаїзм. Ще з часів Римської імперії поширення юдаїзму в Північній Африці було чи не найбільшим успіхом цієї релігії у Середземномор'ї. Можливо, це було пов'язано з тим, що тут ще залишалося населення фінікійського походження, яке пережило руйнування Карфагена. Схожість мови та звичаїв сприяла їхньому масовому наверненню в юдаїзм. Вони ж вплинули на берберів, що жили поряд.

Бербери ж, приєднавшись до арабських завойовників, взяли безпосередню участь у завоюванні Іспанії. Там і осіли. Тому резонно припустити, що іспанські євреї є в основному нащадками арабів, берберів та європейців, які прийняли юдаїзм. Можливо, серед них були й нащадки вихідців із Юдеї, але вони, швидше за все, становили незначну меншість. Іншого розумного способу пояснити, яким чином виникла в Іспанії величезна квітуча єврейська громада, мабуть, немає.

Тепер щодо ашкеназів. Професор Занд припускає, що більшість євреїв, які проживали у Східній Європі, мали хозарське коріння. Хозарська імперія являла собою найпотужніший конгломерат племен різного етнічного походження. Десь на рубежі VIII-IX століть хозари прийняли юдаїзм як державну релігію. Причина зрозуміла. Маючи двох основних ворогів в особі мусульманського халіфа та православного імператора, з трьох монотеїстичних релігій вони обрали третю.

А потім почалася монгольська навала, що зрушила величезні маси людей із насиджених місць. Серед численних біженців були і хозарські юдеї, які разом із сусідами вирушили у напрямку західної України і зрештою дісталися Польщі та Литви. У цих місцях вони й осіли. Вони ж склали основну масу єврейських громад, а згодом і основну масу світового єврейства.

Професор Занд наводить безліч доказів, які говорять на користь хозарської теорії. Переказувати їх у мене немає ні часу, ні бажання. Є інтерес — почитайте. Скажу тільки, що більшість з них здаюся мені досить переконливим. І я, мабуть, готовий погодитись із тим, що «хозарська теза» найкраще пояснює масову присутність євреїв у Східній Європі.

І тут виникає неприємне для багатьох питання: якщо вигнання не було і представники розкиданих по всьому світу юдейських громад не мають жодного стосунку до людей, які проживали в першому столітті на території Юдеї, то куди поділися євреї? Відповідь, або «припущення» Занда бентежить. Після мусульманського завоювання, каже він, єврейські селяни, які залишилися на своїй землі, прийняли іслам, а їхніми нащадками є ніхто інший, як «палестинські араби». Тому можна говорити про демографічну безперервність існування аграрного «народу землі» від найдавніших часів до наших днів. І що саме палестинці споконвіку живуть на своїй землі. А якщо так, то легітимність створення єврейської держави в Палестині ставиться під велике питання.

Аргументи та докази цієї версії я теж наводити не буду. Є інтерес — почитайте. Скажу тільки, що вони є. Зупинюся ось на чому. Останнім часом часто ставлю собі питання: чи потрібні історичні дослідження, які прагнуть повної достовірності і можуть зруйнувати корисний наратив. У мене відповіді немає. Зате книга професора Занда є чудовим прикладом подібних досліджень. І є розуміння того, до чого може призвести єврейський народ руйнування його основного наративу. Наслідки можуть виявитися катастрофічними. То чи варто?

Коменти, підписки, лайки щиро вітаються!